Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


С.Міхалков

Сон з продовженням

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Зміст:

Один з Любиних снів
Сон продовжується
Сон продовжує продовжуватися...
Сон більше не продовжується...

Сон і далі продовжується...

Палацові годинники пробили полудень, коли на міському майдані з'явилася нікому не знайома дівчинка в супроводі молодого офіцера.

Здавалося, ніщо не порушило звичайного життя Джоконди: крамнички у торговельних рядах, як і раніше, одна за одною зачинялися на обідню перерву. Рідкісні в цей час перехожі поспішали хто куди по своїх справах. Не було чутно ні сміху, ні пісень, ні навіть звичайних людських розмов...

Слуги й охоронці Мишачого короля стали господарями міста. Їх нелегко було виявити: вони ховалися серед сірих сучків голих дерев, ніби зливаючись з ними, на виступах будівлі ратуші, на черепичних дахах будинків. Однак, придивившись, можна було помітити їхні хижі очі, що ніби свердлили все навкруги.

Сон з продовженням

– Ти бачиш, скільки їх? Скрізь... Ти бачиш, Міло?

– Бачу... Але ми не повинні виказати себе!

– Куди ми йдемо?

– Мені треба зустріти хоча б одну знайому людину! – відповів Міло, вдивляючись в обличчя рідкісних перехожих.

З провулка на площу в'їхав візок з кошиками овочів та фруктів. Стара перекупка підганяла похмурого, задумливого мула. При кожному ударі він презирливо косив оком на перекупку, наче вона була настирливою мухою.

Сон з продовженням

Раптом почувся недобрий шум крил і зловісне поскрипування: з усіх боків, як на приманку, стали злітатися кажани. Вони накинулися на віз, в одну мить обчистили його і так само раптово зникли...

Міло та Люба, причаївшись за рогом, спостерігали все це.

Пролунав сухий барабанний дріб... До центру площі прямував взвод солдатів. Вони йшли мовчки, з байдужими, скам'янілими обличчями. Тільки барабанщик старався щосили. Дивне видовище являв собою цей взвод: у жодного солдата не було зброї.

– Це мої друзі! – вигукнув Міло. – Я командував ними. Почекай мене тут...

З цими словами він прилаштувався до солдатів і, пройшовши трохи, тихо звернувся до свого сусіда:

– Полю! Гей, Полю! Це я... Твій капітан Міло! Я повернувся...

Солдат Поль не відповів: можливо, барабанний дріб заглушив голос Міло.

Тоді він голосно звернувся до іншого солдата:

– Жане! Агов, Жане! Як ся маєш? Як твоя дружина, діти? Чи вони виросли? Невже ти не пам'ятаєш мене? Я Міло... Ваш капітан Міло!

Солдат Жан не відповів.

Тоді Міло спробував заговорити з солдатом, що замикав стрій:

– Жаку! Гей, Жаку! Що стало з усіма вами? Чому не впізнаєте мене?

– Я одразу впізнав тебе, капітане! – відповів солдат Жак, не повертаючи голови.

– Дійсно? Впізнав? Це чудово! Я повернувся до вас, Жаку... А де ваша зброя?

– Тепер ми беззбройні, – відповів солдат, байдуже дивлячись у спину попереднього солдата. – У нас забрали наші рушниці й клинки. Вони здані до арсеналу, як в архів... Їх стережуть охоронці Мишачого короля.

– Як ви могли дозволити... роззброїти себе? Ви ж солдати! – гнівно закипаючи, здивувався Міло.

– Які ми солдати? Нам залишили тільки форму і цього барабанщика! – сумно процідив солдат Жак. – Сам Ніколас наказав нам скласти зброю. Адже він був нашим командувачем!

– Куди ви йдете? – поцікавився Міло.

– Нікуди! – відповів солдат. – З ранку до вечора нас ганяють по місту... для того, щоб ми були на виду. Миші хочуть бачити, що ми проти них нічого не замислили. Вони спостерігають за нами. Тож краще відчепися від нас, поки тебе не помітили!

– Слухай, Жаку! – сказав Міло, ні на крок не відстаючи від строю. – Перекажи усім своїм друзям, що капітан Міло повернувся і знову буде з вами. Ви отримаєте назад свої клинки й рушниці. І знову станете шляхетними воїнами! Запам'ятай, що я сказав...

Міло відстав від строю і деякий час постояв у роздумах, проводжаючи поглядом солдатів. Потім повернув назад і квапливо покрокував туди, де на нього чекала Люба.

– Я боялася, що ти не повернешся! – сказала вона. І полегшено зітхнула.

– Як ти могла таке подумати! – відповів Міло. Він дістав одну коробочку з чарівним перснем: – Твій перстень повинен бути з тобою! Візьми його... про всяк випадок. А тепер ходімо...

Незабаром вони опинилися біля майстерні шевця. Той сидів на порозі й шив чоботи.

Сон з продовженням

– Гастоне! – гукнув його Міло. – Підніми голову та поглянь на мене!

– Проходь... проходь, голубчику, – не піднімаючи голови, відповів швець.

– Гастоне! Це я, Міло... Капітан Міло! Ти забув мене? Чи це не в тебе я замовляв пару офіцерських чобіт?

– Нічого не хочу пам'ятати... Не заважай мені! – почулося у відповідь.

– Гастоне! Відповіси мені тільки на одне питання: де знайти мою Парліпа? Танцівницю Парліпа! Ти змайстрував... ні, вірніше сказати, створив для неї не одну пару балетних черевичків! Де мені її шукати?

Швець схилив голову ще нижче. І ледь чутно вимовив:

– Вона заточена в замку. У неї тепер дерев'яні ноги. Більше я нічого не знаю... Йди!

– Дерев'яні ноги? – з жахом повторив Міло.

– Я сказав тобі: йди! І ні про що мене не питай... За нами можуть стежити!

– Дерев'яні ноги?! – прошепотів Міло у розпачі. – У моєї Парліпа дерев'яні ноги... Що це значить?

– Якщо він перетворив тебе на Лускунчика, він міг зачаклувати й твою наречену. Зробити їй дерев'яні ноги, щоб вона вже ніколи більше не танцювала... – несміливо припустила Люба.

Міло миттю змінився: від розгубленості й сліду не залишилося, обличчя засвітилося жагою помсти.

– О!.. Вони заплатять мені за це! Правда на моєму боці! А якщо так...

– Куди ти зібрався йти? – прошепотіла Люба налякано.

– Ми повинні пробратися до замку! Негайно! – І він кинувся вперед, тягнучи за собою свою вірну супутницю...

Під самісіньким дахом самотньої вежі старовинного замку тужила Парліпа.

Гірко відкинувшись на гнуту спинку крісла, вона сиділа у важкій парчевій сукні, поділ якої діставав до самої підлоги. А перед нею був стіл, заставлений такими стравами, ніби все відбувалося у королівстві Солодощів. У погляді полонянки не було жодної надії чи очікування... І навіть відчаю не було: погляд її зупинився, осклянів.

До її слуху долинули важкі кроки – хтось наближався до темниці. Клацнув затвор із зовнішнього боку кованих дверей.

Парліпа здригнулася. Тіні під очима нависли, тіло нервово затремтіло.

Двері відчинилися й до кімнати, важко ступаючи, увійшов Ніколас. Руді густі брови нависли над його очима. Погляд блукав... Пальці шарпали бурштинові чотки. На плечі у нього впевнено, як на троні, примостився жирний кажан. На його вузькій витягнутій голівці виблискувала дорогоцінними камінцями мікрокорона.

Сон з продовженням

– Ми вирішили провідати тебе, чарівна Парліпа! Ми хотіли дізнатися, чи не відмовилася ти від свого нерозумного рішення? – прохрипів Ніколас.

Полонянка не дивилася на нього.

Мишачий король на плечі Ніколаса завовтузився, блиснув гострими оченятами й пронизливо пискнув. Йому не сподобалося мовчання Парліпа.

– Я на тебе не ображаюся! – вкрадливо продовжував Ніколас. – Але, повір, я зробив усе можливе для того, щоб ти могла покохати мене...

– Ви позбавили мене усього, що я мала, – глухо відповіла Парліпа.

– Ти кажеш про Міло? – посміхнувся чаклун. – Але я повинен був прибрати його зі своєї дороги! Він хотів з тобою одружитися... А я покохав тебе – і ми з його величністю Мишачим королем перетворили Міло на дерев'яну ляльку. Кохання не обирає засобів у боротьбі. Якщо це палке кохання... Таке, як у мене! Коли ми оголосимо про наше весілля? Коли?!

– Наступного дня після "ніколи"...

Мишачий король обурено зашарудів крилами. Обличчя Ніколаса почервоніло... Але він стримав себе.

– Сподіваюся, ти розумієш, що в нашій владі примусити тебе, – мовив він, не підвищуючи голосу. – Ми, здається, вже довели тобі, на що здатні! Чи цього мало?

Ніколас нагнувся і різким рухом підняв поділ парчевої сукні Парліпа, відкривши ноги танцівниці.

Парліпа повільно, важко піднялася і гордо випросталася перед чаклуном, похитуючись на своїх дерев'яних ногах. Обличчя її виражало відчайдушну рішучість.

– Ви позбавили мене мого коханого. Ви позбавили мене ніг... Ви вбили в мені балерину! Але ви нічого не досягли цим... Нічого! – Голос її зривався від ненависті й відрази. – Ви можете перетворити мене всю на дерев'яшку, як зробили це з Міло. Усю з голови до ніг! Я готова на це... Перетворюйте... Швидше... Швидше! Невже вам не набридло слухати те, що я повторюю день у день? Я не буду твоєю дружиною, Ніколас. Ніколи. Більше ніж ніколи! Ви... ви...

У Парліпа перехопило подих.

– Я можу перетворити тебе на що завгодно! – посміхнувся чаклун. – Але ти мені потрібна жива, а не мертва! Якщо даси згоду вийти за мене заміж, ти знову будеш танцювати, як раніше. Як у ті часи, коли настільки нерозумно покохала свого капітана Міло. І навіть краще!

Сон з продовженням

– Я не переставала кохати його, – сказала Парліпа. – І не перестану! А тебе я ненавиджу разом із твоїм мишачим покровителем. Що може бути огидніше за мишей та щурів?!

Жирний король з вузькою витягнутою голівкою, що сидів на плечі, як на троні, знову зашарудів крилами і пронизливо пискнув.

Ніколас владно підняв руку:

– Досить... Я не дозволю більше ображати слух його величності! Але я ще повернуся... І ми поговоримо про день нашого весілля. Моєму терпінню немає меж!

– І жорстокості теж! – глухо промовила полонянка.

Грюкнули ковані двері; загрозливо дзенькнув засув. Парліпа опустилася в крісло й витягла перед собою ноги, які здавалися їй чужими й мертвими.

Вона не знала... Вона уявити собі не могла, що Міло і Люба вже лізли вгору по стіні самотньої вежі, чіпляючись за батоги дикого винограду. Усе ближче й ближче до вікна під самісіньким дахом.

Сон з продовженням

На оксамитовій подушці з золотими китицями, нічого не підозрюючи, міцно спав Мишачий король. Два кажана охороняли його золоту мікрокорону.

А на другому поверсі замку при свічках і жарко палаючому каміні чаклун Ніколас грав у карти зі своєю старою матір'ю.

– Кляте дівчисько! Вона ненавидить мене... – Ніколас кинув на стіл карти й відкинувся в кріслі.

– Ти кажеш про ту нещасну дівчину, яку тримаєш під замком? – запитала стара.

– Вона сама зробила себе нещасною! Погодься, якщо вона вийде за мене заміж, то миттю стане першою дамою Джоконди!

– Якої Джоконди? – зітхнула стара, збираючи карти. – Це вже не Джоконда! Я твоя мати, і я можу говорити тобі правду. Маю право! Ти, Ніколас, збожеволів...

– Я примушу її погодитися! – уперто пробурмотів Ніколас. – Ми зламаємо її упертість. Я доб'юся свого!

– Боюся за тебе, Ніколасе... – промовила стара. – Ти став чаклуном. Злим чаклуном! А я ж пам'ятаю тебе доброю, порядною людиною. Я не можу не любити тебе, адже ти мій син. Але схвалювати твої вчинки я не зобов'язана...

– Так, я став чаклуном! – скипів Ніколас. – Я можу й тебе перетворити на що завгодно!

– Ти не осмілишся цього зробити...

Ніколас посміхнувся:

– Хочеш, спробую? Ну, на що перетворити? Кажи!

– Не смій! Я забороняю тобі... – скрикнула стара.

– Посмію! – вперто сказав чаклун.

– Я не за себе боюся. Не за себе... Але зрозумій: піднявши руку на матір, ти вже не отримаєш прощення. Я за тебе боюся, сину мій!

– Не бійся за мене! Я просто хочу показати тобі свою силу. Хочу довести... Щоб ти мною пишалася! Хочеш, я перетворю тебе на метелика? Це не так страшно... На гарного метелика!

Стара з жахом позадкувала:

– Сину! Я боюся за тебе... Тобі не буде прощення!

Ніколас вже нічого не чув – він чаклував.

– На метелика! На метелика! Я перетворю тебе на метелика... Мамо! Ти метелик... Метелик! – заволав він нестямним голосом і змахнув руками перед обличчям матері.

Тієї ж миті стара зникла, а метелик, крила якого нагадували мармурові розводи, безшумно запурхав по кімнаті.

Ніколас мовчки спостерігав за безтурботним польотом метелика... Поки він не натрапив на полум'я свічки, не спалахнув і не впав на стіл. Тільки тоді він отямився і стомлено опустився на стілець, шепочучи ніби сам до себе:

– Вибач, мамо... Я пожартував... Тепер я сирота... Я сам зробив себе сиротою.

Сльоза покотилася по щоці й зникла, загубилася у його рудих дрімучих вусах.

    

Хоч Ніколас і був чаклуном, він так само, як і Мишачий король, безтурботно спав на своїй оксамитовій подушці, не підозрюючи, що саме у цей час Міло й Люба впевнено наближалися до своєї мети.

Іноді Любі ставало страшно. Їй здавалося, що вона ось-ось зірветься й розіб'ється біля підніжжя вежі. Їй хотілося прокинутися, тому що вона розуміла, що все це відбувається уві сні, який можна перервати. Але так лише тільки здавалося... Сон уперто не переривався. І вона була вдячна йому!

Вікно самотньої вежі було вже зовсім близько. Ще кілька зусиль – і Люба побачить бідолашну Парліпа...

Дорога рятівників ніколи не буває легкою.

Міло та Люба, знемагаючи від напруги, видерлися на підвіконня і проникли до кімнати, де знемагала Парліпа.

Полонянка, почувши шум, не відкрила очей: вона чекала на будь-які підступи й втратила здатність відгукуватися на них.

– Що з нею? Вона жива? – вигукнув Міло, звертаючись до Люби, наче та могла відповісти на це питання.

Тоді дівчина розплющила очі... Знову заплющила і сильно протерла руками: вона не повірила тому, що побачила. Потім тихо промовила:

– Міло... Це ти?

– Це я! – переможно підтвердив він.

– Я вірила, що ти повернешся... щоб урятувати мене... Я чекала на тебе... Стільки років минуло!

Сльози радості двома струмочками котилися по її блідих щоках.

– Парліпа! Дай мені обійняти тебе, як колись! – Міло кинувся до своєї нареченої і підняв її на руки. А коли опустив її на підлогу, то помітив, що Парліпа не в змозі зрушити. Вона вибачливо й соромливо глянула на нареченого, затуливши обличчя руками.

– Що вони з тобою зробили? – закричав Міло.

– У мене... не мої ноги, – відповіла Парліпа. – Вони чужі... Вони, дерев'яні.

– Ну, що ж? Нехай! Ти мені й така потрібна...

Міло впав на коліна, почав обсипати поцілунками її дерев'яні ноги.

І тут сталося диво! Так, найдивовижніше диво... Ноги ожили! Звичайно, Парліпа першою відчула це. Вона зробила кілька невпевнених кроків. Потім пішла сміливіше, сміливіше... Спробувала сісти. І це їй вдалося.

Ніби боячись помилитися, вона підняла парчевий поділ. І всі троє побачили не мертві, не дерев'яні... а живі ноги. Ті самі, які звикли кружляти в танці!

Парліпа, ніби вагаючись, зробила кілька обережних танцювальних па. Потім закрутилася впевненіше... І раптом, перервавши танець, впала в обійми Міло.

– Коханий мій... Ти мене врятував!

– Це диво! Диво! – повторював Міло, притискаючи її до серця.

– Ні... не диво! – заперечила йому Парліпа. – Твоя любов виявилася сильнішою за чари. Ти сказав, що й будь-яка я потрібна тобі. Навіть з мертвими ногами, навіть з дерев'яними! Ти поцілував їх, і чари розвіялися.

Тут тільки Парліпа помітила Любу.

– Хто ця дівчинка? – запитала вона.

Міло підвів Любу до неї.

– Це моя маленька, але смілива подруга, – сказав він. – Вона врятувала мене, повернула до життя, і ми разом примчали до тебе на допомогу.

– Я така вдячна... вам обом! – соромлячись і тому на мить відвернувшись убік, прошепотіла Парліпа.

Міло раптом став дуже серйозним. Навіть суворим.

– Треба негайно вибратися звідси! І здається, пора надіти персні...

Міло та Люба дістали з кишень свої холодильнички і вдягли чарівні персні.

– Тепер – за мною!.. – по-офіцерськи скомандував Міло. І підійшов до дверей.

– Вони замкнені ззовні, – попередила Парліпа.

Міло торкнувся перснем дверної ручки. І десь там, назовні, з гуркотом відвалився громіздкий засув. Двері безшумно відчинилися...

Міло кивнув... І всі троє безстрашно кинулися в пітьму. Деякий час вони мовчки просувалися вперед, тримаючись за руки.

– Стійте! – тихо сказав Міло. – Чуєте?.. – Звідкись здалеку долинув слабкий крик. Це був заклик про допомогу. – Хтось кличе нас, – сказав Міло. – Ми комусь потрібні...

Усі троє завмерли. Крик повторився.

– Вперед! – скомандував Міло. – На нас чекають...

Сон з продовженням

У кінці коридору замерехтіло світло. Кинувшись на нього, як на маяк, сміливці опинилися перед кліткою, схожою на гігантську мишоловку. За її металевими прутами вони побачили юнака... Це його голос, вже знемагаючий, кликав їх на допомогу.

Парліпа кинулася до ґрат:

– Натаніелю!

– Хто це? – запитав Міло.

– Натаніель! Наш міський щуролов! І мишолов...

– Давно він тут?

На запитання відповів сам бранець, насилу зібравши сили:

– З того часу, капітане, як миші заволоділи країною, а вас перетворили на Лускунчика!

– Натаніелю! Ти впізнав мене? – запитала його Парліпа.

– Як же вас не впізнати! – Натаніель закашлявся і безсило опустився на дно клітки. – Ви так танцювали у ті золоті дні, коли танці ще не були скасовані, заборонені...

– У нас немає часу для спогадів! – суворо втрутився Міло.

Він доторкнувся перснем до дверцят клітки – і вони відчинилися. Натаніель, хитаючись, долаючи своє безсилля, вийшов на волю. І простягнув руки до Міло, бажаючи обійняти його. Але той відсторонився:

– І на це теж немає часу... Треба поспішати! Чи знаєш ти, Натаніелю, де розташовані казарми?

– Звичайно, знаю!

– Так от... – Міло поклав руку на плече юнака. – Ти доберешся до казарм і передаси солдатам від мого імені, щоб вони поспішали до арсеналу і озброювалися. Ти поведеш їх! Я призначаю тебе командиром! Нам не можна втрачати ані хвилини... Любо! Позич на час свій перстень Натаниелю. Зараз він йому потрібніший...

Хлопець надів на палець зелений перстень, три рази глибоко вдихнув у себе повітря свободи, – і одразу ж, у всіх на очах сили повернулися до нього!

    

На розкиданих по столу гральних картах лежав мертвий метелик з напівобгорілими крильцями.

У канделябрах догоряли свічки.

– Тут нікого немає... Порожньо! – Люба, озираючись, пройшлася по кімнаті.

– Нам треба якомога швидше знайти Мишачого короля і розправитися з ним! За все... за все з ним розплатитися! – квапив Міло. – Мій перстень помалу починає танути і втрачати свою чарівну силу...

– Дивись, Міло! Метелик! Він потрапив у полум'я і загинув...

Сон з продовженням

Міло підійшов до столу і торкнувся перснем мертвого метелика.

– Ви врятували мене... – пролунав тихий і хрипкий старечий голос. На столі сиділа мати Ніколаса. – Дякую вам... Хоча, чесно кажучи, я не хотіла воскресати й бачити те, що бачити нестерпно. – Вона здивовано розглядала своїх рятівників: – Хто ви такі? Хоча вас... – вона звернулася до Міло, – я десь зустрічала.

– Ви повинні мене знати, добродійко! – відповів Міло. – Я був офіцером військ Джоконди, поки ваш син... не перетворив мене на дерев'яшку.

– Але ви... я бачу, і зараз офіцер!

– Зараз – так... Так само, як і ви тепер – знову ви!

– Мій син збожеволів! – повідомила стара, злазячи зі столу. – Подумати тільки: рідну матір перетворив на метелика і мертвою кинув на цьому столі! Такого я не очікувала... Але мати завжди залишається матір'ю. І... тому прошу вас, заклинаю: звільніть мого сина від злих чар коронованого мишачого чудовиська! І вас прошу... – звернулася вона до Люби й Парліпа. – Ви хто?

– Мене звати Парліпа! – представилася балерина.

– Парліпа! – вигукнула стара. – Балерина Парліпа? Це з вами задумав одружитися мій дурень?

– Так. Але я не люблю його і ніколи б не вийшла за нього заміж. Я наречена Міло!

– Мій син вам не пара, – погодилася стара. – Ніколас був заручений із королевою Солодощів, але обдурив її. Це так непорядно. Хоча Ніколас, по суті, й не винен: він сам виявився жертвою Мишачого короля! – Подумавши, вона додала: – Для матері її син ніколи не може бути... винуватим. Навіть якщо з його волі вона обпекла собі крила. І якщо навіть зовсім згоріла на вогні... з його волі...

– Де нам шукати Мишачого короля? – нетерпляче урвав її Міло.

– Ходімо... – сказала стара. – Ходімо, я знаю, де вони можуть бути!

Стара підійшла до стінової шафи з книжками, вийняла кілька томів казок... і натиснула на кнопку. Стіна почала розсуватися, роз'їжджатися в різні боки, відкриваючи потаємний вхід.

Усі кинулися туди.

У напівтемній залі, на стінах якої висіли старовинні рушниці, пищалі й списи, біля дверей до спальні Мишачого короля, спираючись на довгий вигнутий меч, стояв Ніколас.

– Як ти опинився тут? І що тобі треба? – загарчав він, побачивши Міло.

– Мені потрібен Мишачий король! А з тобою у нас потім буде окрема розмова...

Сон з продовженням

Чаклун зловісно зареготав:

– У тебе, однак, скромні бажання!

– Відійди від дверей, – зажадав Міло.

– Жартуєш?

Ніколас заніс над головою Міло свій зігнутий меч.

– Не більше, ніж ти! – безстрашно відповів Міло. І підняв руку з перснем.

Уламки меча із дзвоном впали на кам'яну підлогу.

 

Мишачий король прокинувся від шуму й дзвону за дверима. Він прислухався... Кажани стежили за своїм паном, ліниво ворушачи крильми. Мишачий король напружився, насторожився, став злякано озиратися навсібіч. І, несподівано подавши команду охоронцям, сам розправив крила й вилетів у прочинене вікно. Охоронці зашурхотіли крилами й кинулися за ним...

Міло, а за ним Люба й Парліпа увірвалися до палацової кімнати. Вона була порожня.

А за порогом спальні Ніколас ридав на грудях своєї матері:

– Я нічого більше не можу! Я загубив чарівну силу... Я – ніхто!

– Але до мене повернувся колишній Ніколас... – втішала його мати. – Повернувся мій добрий син...

Вона гладила його по голові, як це бувало у колишні роки.

Міло підтягнувся на руках і виліз на підвіконня. Вітер одразу ж схопив його за волосся й розтріпав їх.

– Не кидай нас тут! – сказала Парліпа.

– Візьми нас із собою! – благала Люба. – Візьми... Тебе можуть поранити – і ми повинні бути поруч... До того ж...

– Ми боїмося залишитися без тебе! – зізналася Парліпа, вгадавши її думки.

Міло прийняв рішення і, мовчки подавши руки дівчатам, втягнув їх на підвіконня. Вітер, ніби чекаючи на це, став тріпати їхні сукні.

– Міло! Дивись, дивись! – закричала Люба, задерши голову.

До замку повільно й грізно, затуляючи собою небо, прямувала сіро-чорна хмара кажанів. Шуршали крила... Доносився зловісний писк. Попереду летів сам Мишачий король.

Міло зіскочив з підвіконня, допоміг дівчатам зістрибнути вниз та швидко зачинив вікно.

– За мною! Мерщій! – скомандував він. Не встигли всі троє вибігти зі спальні, як вікно з тріском прочинилося і кажани хмарою, наштовхуючись один на одного, увірвалися до кімнати і, заповнивши її, попрямували далі через двері, розлітаючись по всьому замку.

А внизу, у дворі, вже почали бій з мишами солдати, яких привів Натаніель, знаменитий міський щуролов і мишолов. Боротися з мишами було його покликанням.

Чарівний перстень робив Натаніеля невразливим, а від дотику його шаблі вороги не просто падали мертвими, а зникали, ніби їх зовсім не було. Битва йшла і в самому замку. Крижаний перстень на пальці Міло, хоч і почав танути, але поки ще виконував свої обов'язки: кажани, наблизившись до нього, зникали.

Переляканий Ніколас, забравшись під стіл, спостерігав за битвою, прикрившись скатертиною. Проте його стара мати, Люба й Парліпа, озброївшись камінними щипцями та кочергами, билися, як справжні бійці.

Мишачий король кинувся було на Міло, щоб вчепитися гострими хижими лапами в густе волосся офіцера і вкусити отруйними зубами його за ніс... Але тут увірвався Натаніель зі своїми друзями-солдатами. Мишачий король передумав, змінив курс – кинувся на щуролова й мишолова, який вважався головним ворогом усього мишачого племені.

Натаніель спробував ткнути короля своєю шаблею, але той ухилився. Перстень раптом поплив по пальцю Натаніеля і стік на підлогу холодною цівкою.

– Натаніель, бережися! Перстень розтанув! – встигла крикнути Люба, яка стежила за своїм чарівним перснем. – Міло! Де ж ти?

– Та й я без персня! – встиг крикнути Міло. – Мій теж розтанув!

Недовго думаючи, Люба нагнулася, зняла з ноги черевика, прицілилася і жбурнула його в Мишачого короля. Черевик влучив прямо в мікрокорону... Вона злетіла з вузької витягнутої голови короля і з дзвоном покотилася по підлозі. Король одразу ж перетворився на жалюгідну сіру мишку. І пустився навтьоки... Помітивши зникнення свого повелителя, кажани почали, як по команді, тікати крізь вікно з поля битви.

Міло покликав до себе Натаніеля:

– Прошу тебе, друже: виведи Любу до саду. Там є ставок, біля якого на неї будуть чекати...

– Хто на мене чекає? – здивувалася Люба.

– Ти обіцяла слухатися мене! – суворо сказав Міло.

Люба покірно схилила голову.

Сон з продовженням

З-за куща вийшов худий, облізлий кіт. Видно, він довго просидів десь у підпіллі, ховаючись від кажанів. Тепер він відчував себе у безпеці. Потягнувся, розправив вуса. Де не взялася, вискочила маленька сіра мишка. Побачивши кота, вона присіла й затулилася лапками, вважаючи, що кіт її не помітить. Але він помітив! І не роздумував довго, як йому вчинити... Так пропав Мишачий король, якого Люба в бою позбавила чарівної корони.

І одразу ж ясні промені сонця осяяли околиці. Осміліли, стали пробувати свої голоси птахи. Ожив сад: набубнявіли бруньки на гілках і луснули, ніби звільняючи з полону зелені листочки. З квітки на квітку стали перелітати метелики. Задзижчали працьовиті бджоли.

Люба і Натаніель підійшли до ставка.

– Дивись, що у мене є! – загадково всміхаючись, сказала Люба і розтиснула кулак. На її долоні блиснула маленька золота корона.

– Ти перемогла Мишачого короля! – сказав Натаніель.

Люба розсміялася:

– Ти бачив, як я збила у нього з голови цю корону своїм черевиком? І як він перетворився на жалюгідну мишку?

Вона хотіла ще щось сказати, але замовкла. Назустріч їй ступив з очерету білий, наче виліплений зі снігу, журавель... Люба зрозуміла: він прилетів по неї. Вона повинна покинути Джоконду!

Зміст:

Один з Любиних снів
Сон продовжується
Сон продовжує продовжуватися...
Сон більше не продовжується...




На цьому сайті можна читати книжки для дітей, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Група Вконтакті Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн



У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова


Посилання на
сайти з дитячими
книгами
українською
мовою

Казка українською

Читанка

Читай онлайн

Книги для батьків та дітей

Бібліотека книг українською

Дерево казок

Казка українською мовою


Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені і я додам ваш сайт до цього перелiку.

Гостьова книга Контакти


Посилання на
сайти з ілюстраціями
до дитячих книг

polny-shkaf

shaltay0boltay

Картинки и разговоры

Детская книга

Olgica

Kid-book-museum

Valerij SURKOV

Диафильмы.su






© 2015-2019 Валерія Воробйова