Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Українська народна казка

Рак-неборак і його вірна жінка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Кірієнко

Давно це було, ще тоді, коли раки вміли свистіти. Жили на світі дід та баба, і було в них три доньки – одна краща від іншої.

Якось та жінка й каже до найстаршої:

– Візьми, доню, відро та принеси води.

Дочка взяла відро, зачерпнула з кринички воду і хотіла вже йти, аж тут з кринички – рак-неборак, хап її за відро та й не пускає.

Дівчина в крик:

– Пусти мене, раче-небораче!

– Як підеш за мене, то пущу.

– Ніколи у світі я не буду жінкою клишоногого рака. – відказала дівчина.

Рак-неборак недовго думав та й потяг її у воду!

А мати чекає-чекає – нема. Кличе вона середульшу дочку:

– Бери, доню, друге відро та принеси води, бо вже й обід треба варити.

Пішла середуща. Зачерпнула водички, але не встигла витягти, бо знову рак-неборак – хап за відро та й не пускає.

– Пусти мене, раче-небораче, бо мати буде сваритися. Обід треба варити.

– Як підеш за мене, то пущу – каже рак-неборак.

– Ні, я вийду за вродливого парубка, а не за якогось кривоногого рака.

Рак-неборак і її – сіп! Дівчина й впала у криницю.

А мати вже й розсердилася:

– Та що вони там, поснули?

А найменша каже:

– Не сердьтеся, мамо, я принесу водички.

– Іди, – каже мати, – але не сиди там довго.

Пішла найменша до криниці, зачерпнула води. Коли рак-неборак схопив її за відро і не відпускає.

– Ти що, сказився? – закричала дівчина. – Ану пусти, немає в мене часу тут сидіти!

– Як вийдеш за мене – пущу, а як ні – то ні, – відповідає рак-неборак.

– За тебе? А чи будеш ти мене вірно любити?

– Буду, дівчино!

– Добре. Я вийду за тебе, тільки віддай мені сестер.

– Добре, – відповів рак-неборак. – Коли прийти тебе сватати?

– У неділю. Злагодимося і будемо чекати.

Забрала дівчина своїх сестер і пішла додому.

Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли подивитися, як рак-неборак буде танцювати. Бо ще не було такого! Чекають, чекають, а жениха нема. Почали сміятися:

– У рака-неборака криві ноги. А ще він задкує, тож мабуть пішов не в той бік.

Але раптом земля задудніла і з’явилися легіні на конях. Попереду на білім коні їхав парубок – гарний, у заквітчаному капелюсі. Він розмахував топірцем, що блищав діамантами.

Усі аж заніміли. А наймолодша дочка така була втішена, коли той парубок скочив із коня, підійшов до неї та взяв її за руку.

Увійшли всі в хату та й посідали за столи. Як засватали найменшу дочку – почали танцювати, співати і танцювати. А потому молодий і каже нареченій:

– Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?

– Так, буду чекати, – відповіла молода.

Молодий сів на коня – та й поскакав, тільки дим та нитка за ним.

Так і почали жити. Рак-неборак не забував про свою жінку. Кожного вечора він приповзав до хати, скидав із себе шкаралупу і ставав людиною. Молода не могла ним натішитися.

 Але одного разу він сказав:

– Я, жінко, трохи посплю, а ти сиди та дослухайся. Як під вікном рак тричі свисне, то розбуди мене...

– Поспи, чоловіче, я буду добре прислухатися...

Цілу ніч жінка не спала – прислухалась до кожного шерхоту. Раптом почула свист. Ще посиділа, почав її ламати сон, але вона не піддається. Хтось свиснув двічі. Минуло ще трохи часу, ще більше хилить жінку до сну. Поклала вона голову на подушку коло чоловіка та й заснула. І так вони міцно спали, що й землетрус не розбудив би їх. Хтось під вікном свиснув три рази, але того вже ніхто не чув.

Вже й сонце зійшло, пташки заспівали. Прокинувся чоловік, подивився у вікно і каже:

– Що ж ти наробила? Тепер пропав я. Шукай мене по світу – може, й знайдеш.

Потім убрався у шкаралупу, поповз до кринички і пірнув у воду. Відтоді більше й не приходив.

Засумувала молода жінка. І одного дня каже до матері:

– Приготуйте мені, мамо, торбину з харчами – піду я шукати свого чоловіка.

Зібрали її в дорогу. Попрощалася вона та й пішла світ за очі.

Йшла один день, другий... Цілий місяць йшла. Питала всіх, де би то міг бути її чоловік, але ніхто не знав.

Якось серед широкого поля зустріла вона старезного діда. Розповіла про своє лихо та й попросила поради. А дід їй каже:

– Місяць тобі може щось сказати. Він уночі, дивиться на землю і знає, де що діється.

– Я його спитаю! – втішилася одразу молодиця.

– Та він тобі нічого не скаже. Треба просити його мати.

– А де ж її знайти?

– Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі стоїть хата. Там і живе Місяцева мати.

Пішла молодиця до Синьої гори, стала під хату і – тук-тук у шибку.

– Хто там?

– Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.

Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем.

– Ох, бачу, що в тебе якесь велике горе! – каже Місяцева мати.

Усе розповіла їй жінка.

– Не журися, – мовила мати Місяця. – Вранці син повернеться додому, і я запитаю про твого чоловіка.

Дала їй поїсти та й сховала на ніч – накрила коритом під лавою.

Коли це розвиднилось, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:

– Мамо, а чому тут людським духом пахне?

– Це тобі здається, сину, мабуть, нахапався по світу всякого духу, – відказала йому мати та й поставила перед ним яєчню, що була зроблена із самих жовтків. Місяць поїв, ліг спати. А мати й питає:

– Чи бачив ти, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідолашна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Де тепер він є?

– Не відаю, мамо. Жінку може віднести до нього хіба тільки Вітер.

Захропів Місяць, а його мати підняла корито і каже до жінки:

– Підеш, молодичко, до матері Вітра. Стара Вітриха – добра жінка і тобі зарадить. Вона живе на другій горі.

Прийшла жінка до матері Вітра. Вклонилася низенько і припала до її руки. Коли цілувала, упала сльоза і обпекла господині руку.

– Ох, бачу, що у тебе, молодице, на серці якийсь великий біль! – мовила старенька.

Жінка розповіла про своє горе. Зітхнула Вітриха, накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра.

Довго його не було – десь блукав світами. Як набігався й охляв, привіявся додому. Коли сів за стіл, мати йому каже:

– Бідолашна жінка рака-неборака залишилася сама. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, але ніяк не може знайти. Чи не знаєш ти, де він може бути?

– Знаю, мамо. От якби вона була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.

– Ось вона, тут! – І стара Вітриха підняла корито.

Вклонилася Молодиця Вітрові. Той довечеряв і каже:

– Виходь на подвір’я та сідай мені на плечі.

Летіли, летіли вони і нарешті долетіли до золотого замку.

Рак-неборак повзав у саду, який був обгороджений залізним парканом. Кинулась жінка до нього і заплакала... Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від утіхи.

Як побачив то змій, що царював у золотому замку, то аж тріснув від люті на тисячу шматків.

Згинуло змієве прокляття, і рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Він поселився з жінкою у золотому замку, і там вони довго жили-поживали і ніякого лиха не знали.

Автор: Українська народна казка; ілюстратор: Кірієнко О.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова