Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Арабська казка
зі збірки "Тисяча і одна ніч"

Сіндбад-мореплавець

Переклад з арабської – Євген Микитенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Максим Мітрофанов

Сторінки:    1     2    3    4    5    6    7   

Четверта подорож

– Повернувшись у славний Багдад, я забув про все, що зі мною трапилось, і зажив солодким життям. Проте мій непогамовний норов не давав мені спокою і під'юджував знову вирушити в мандрівку, щоб побачити нових людей і зайнятися купецького справою. І я накупив чудових товарів, які зручно перевозити морем, і виїхав з Багдада до Басри.

Там я повантажив свої товари на корабель, приєднався до гурту купців, і ми вирушили в дорогу.

Подорож розпочалась добре – корабель швидко линув на високих хвилях. Ми пливли від острова до острова, від моря до моря. Та одного дня зірвався шалений вітер, а з іншого боку теж повіяв дужий вітер, і капітан звелів кинути якір і зупинив корабель посеред моря, боячись, що ми потонемо в його глибинах.

Аж тут могутній порив вітру розшматував вітрила, і корабель почав тонути разом з усіма людьми, товарами й усім майном, яке було на ньому. І я опинився у воді і, проплававши півдня, впав у розпач – надії на порятунок не було. Одначе доля і цим разом зласкавилася наді мною – я виліз на шматок корабельної дошки. Кілька купців теж вилізли на неї. Ми попливли, а хвилі та вітер допомагали нам.

Отак ми пливли день і ніч, а на світанку знову здійнявся дужий вітер, море захвилювалось, і нас викинуло на якийсь острів, ледве живих од довгого безсоння, втоми, голоду, спраги і страху.

Блукаючи по острову, ми знайшли на ньому багато їстівних рослин. Підживилися ними, а потім лягли спати. А коли настав ранок і засяяло сонце, ми знову почали ходити по острову. Незабаром помітили вдалині якусь будівлю.

Ми подалися в той бік і врешті зупинилися біля воріт будівлі. Назустріч нам із воріт вийшов натовп голих людей. Нічого не питаючи, вони схопили нас і повели до свого царя. Цар звелів нам сісти, а потім принести страву, якої ми ніколи ще не їли і не бачили. Душа моя не прийняла тієї страви, і я з'їв зовсім трошки, а товариші мої наїлися донесхочу. І те, що я з'їв мало, було великою ласкою долі.

Коли мої товариші попоїли, розум їхній схитнувся, і вони, наче божевільні, знову почали пхати в себе ту страву. А потім їх напоїли кокосовою олією. Цією самою олією змастили і їхню шкіру. Тоді в них закотилися очі, і вони почали ковтати їжу ще жадібніше, ще хижіше.

Я не знав, що й думати, побивався за ними, і мене огорнула велика тривога. Я боявся голих людей.

Виявилося, що всі ці люди – чародії, а сам цар – великий чаклун. Усіх, хто приходить до них, і всіх, кого вони зустрічають у долині або на дорозі, вони приводять до царя, годують чародійною стравою, вимащують кокосовою олією, і тоді шлунок у них більшає, вони їдять та їдять, не в силі стриматися, аж поки геть зсуваються з глузду, а чародії годують їх без упину, напувають олією, і вони гладшають, а потім їх ріжуть і годують ними царя. Царські підданці теж їдять людське м'ясо, не варячи і не смажачи його.

Коли я про це дізнався, мені стало невимовно жаль себе і товаришів, які, знетямлені, не розуміли, що з ними діється. Їх оддали одному чоловікові, і той щодня виводив їх пастися, наче худобу.

Що ж до мене, то я дуже ослаб, і тіло моє стало немічним через постійний страх та голод. М'ясо в мене висохло на кістках, і чародії, це побачивши, дали мені спокій і забули про мене.

Одного чудового дня мені вдалося вийти з міста. Я швидко подався геть, аж раптом побачив якогось чоловіка – той сидів на чомусь високому. Придивившись, я впізнав того самого пастуха, якому віддали на випас моїх товаришів. Вони паслися на березі.

Побачивши мене, пастух збагнув, що я при здоровому глузді. Він зробив мені знак і сказав:

– Вертайся назад і йди шляхом, що лежатиме від тебе по праву руку. Ним ти вийдеш на головну дорогу.

І я повернув назад, як сказав пастух, і коли побачив праворуч дорогу, вийшов на неї. Часом я біг, а часом ішов повільною ходою. Потім я трохи відпочив, а тоді подався далі і йшов, аж поки зайшло сонце й усе оповив морок.

Я знову сів і хотів був заснути, але сон од мене тікав, бо я був настраханий, голодний і зморений.

Опівночі я підвівся й пішов далі і йшов, поки настав новий день.

Коли зійшло сонце над горами й долинами, я відчув великий голод та спрагу і почав їсти траву та всякі рослини. Підживившись, я попрямував далі й знову йшов цілий день та ніч і щоразу, коли відчував голод, їв траву та рослини.

Так я йшов сім днів і сім ночей, а на світанку восьмого дня побачив далеко попереду щось темне. То був натовп людей, які збирали перець. Я підійшов ближче, а вони побігли до мене, обступили з усіх боків і спитали:

– Хто ти є й звідкіля прийшов сюди?

– Нещасний я чоловік, люди, – сказав я й розповів свої нещасливі та страхітливі пригоди.

І ті люди мовили:

– Дивина та й годі! Як це тобі пощастило врятуватися від людожерів? Їх на цьому острові багато, і ніхто ще від них не врятувався, коли  потрапляв до них.

І тоді я розповів, як чарівники-людожери поїли моїх товаришів.

Збирачі перцю привітали мене з порятунком і дивом дивувалися з моїх пригод.

Потім вони посадовили мене біля себе й, скінчивши збирати перець, дали мені попоїсти. Я вгамував голод, відпочив, а тоді мене посадовили в човен і перевезли на острів, де жили ці люди.

Мене привели до їхнього царя, я побажав йому миру, а він сказав: «Ласкаво прошу!» – і виявив до мене повагу й спитав, хто я є і звідки прибився.

Я розповів про все, що зі мною сталося від того дня, як вийшов я із славного міста Багдада, і цар тих людей та всі, хто були в залі, страшенно здивувалися. Потім цар звелів мені сісти біля нього, і я сів, і він наказав принести їжу, і я їв, і наївся добряче, і помив руки, і подякував аллахові за ласку й уславив його.

Вийшовши від царя, я став гуляти по місту й побачив, що воно багате, гарне й багатолюдне. Було там чимало базарів і товарів, продавців і покупців. І я зрадів, що потрапив у це місто, і душа моя спочила.

Я прижився в цьому місті. Навіть більше – всі городяни поважали мене більше й любили щиріше, ніж деяких давніх жителів міста.

Побачивши, що дорослі й діти їздять там на чистокровних конях, але без сідел, і зчудувавшися з цього, я спитав у царя:

– Чому, о володарю, ти не їздиш у сідлі? У сідлі вершник відпочиває, а водночас і міцніє.

– А що таке сідло? – спитав цар. – Сідел ми ще ніколи не бачили і коней наших не сідлали.

Я попросив у царя дозволу зробити для нього сідло. Цар дозволив, і я сказав:

– Хай принесуть мені трохи дерева.

Цар звелів принести все, що я загадав, а я покликав вправного теслю і став йому показувати, як майструють сідла.

Потім я взяв вовни, начесав її, збив і зробив з неї повсть. Тоді дістав шкіри, обтягнув нею сідло і виглянсував її, після чого приладнав до сідла попруги.

Наостанок я погукав коваля, розповів йому, як виглядають стремена, і коваль викував великі стремена. Я начистив їх, вилудив і підв'язав до них шовкові торочки. Чудові вийшли стремена! Після цього я привів найкращого царського коня й, засідлавши його, підвісив стремена, загнуздав і повів до царя.

Сідло дуже сподобалось цареві, і він подякував мені, і сів на коня, і пойняла його велика радість, і він заплатив мені добрі гроші за роботу. А коли сідло побачив царський візир, він зажадав, щоб я зробив сідло і йому, і я зробив таке самісіньке сідло, і тоді всі вельможі та люди, що обіймали високі посади, почали прохати, щоб я зробив і їм сідла, і я їх робив.

Навчивши теслю та коваля майструвати сідла та стремена, я продавав їх панам та вельможам і зібрав великі гроші й посів серед тих людей значне становище, і вони полюбили мене великою любов'ю.

Якось коли я сидів у царя, він раптом сказав:

– Знай, о Сіндбаде, що тебе всі шанують тут, ти став одним із нас, і ми будемо сумувати, якщо ти підеш із нашого міста. Я хочу, щоб ти послухався мене.

– А чого ти хочеш від мене, царю? – спитав я. – Я не знехтую твого, бажання, бо ти був до мене милостивий, і я дякую долі, що став одним із твоїх слуг.

– Я хочу дати тобі чудову дружину – дуже гарну й дуже багату. Ти житимеш у моєму палаці. Не переч мені, Сіндбаде!

Я розгубився і не знав, що сказати.

– Чому ти не відповідаєш, сину мій? – спитав цар.

– О володарю, – здобувся я нарешті на слово, – тобі належить наказувати, бо ти – цар часу!

Цар послав по суддю та свідків і того ж дня одружив мене з дівчиною високого роду, молодою, вродливою і маєтною. І поклав цар мені платню, і став я жити в спокої, веселощах та розвагах, і забув про нещастя, тривоги і клопоти, яких довелось мені зазнати. «Коли я поїду до рідного краю, візьму дружину з собою, – думав я. – Все, що людині судилося, неодмінно трапиться з нею, і ніхто не знає, що чекає його попереду».

Я кохав дружину, і вона щиро кохала мене. Ми жили в мирі, злагоді й щасті.

Час минав, і сталося так, що аллах великий забрав дружину в мого сусіда, з яким я приятелював, і я прийшов до нього в дім, щоб утішити його. Сусід мій був у великій скорботі. Я виявив йому своє співчуття і почав розраджувати:

– Не сумуй за дружиною! – сказав я. – Доля пошле тобі іншу, ще кращу, життя твоє буде довгим і щасливим.

Та сусід мій залився гіркими слізьми й відповів:

– Як же я одружуся з іншою жінкою і як доля пошле мені її, коли жити мені лишилося всього один день?!

– О брате мій, схаменися! Не накликай собі смерті! – вигукнув я. – Адже ти при доброму здоров'ї й повному добробуті!

– О друже мій, – відказав сусід, – присягаюсь твоїм життям – сьогодні ти бачиш мене востаннє!

– Чому?

– Сьогодні ховатимуть мою дружину, і мене покладуть разом з нею в могилу. В нашій країні є звичай: якщо помирає дружина, чоловіка ховають разом із нею живим, а якщо помирає чоловік, з ним разом ховають дружину, аби ні той, ні та не насолоджувалися життям після смерті своєї половини.

– О брате, це дуже поганяй звичай! – вигукнув я. – Як тільки люди можуть його терпіти?

Тут до мого сусіда прийшла юрба городян: вони стали втішати його в тому, що він утратив дружину і сам має розпрощатися з життям. Потім вони обрядили її так, як було тут заведено, тоді принесли труну, поклали в неї небіжчицю й понесли її з дому, і сусід пішов із ними. Жалібний похід вийшов за місто і берегом моря дістався до якоїсь місцини під горою. Там лежав великий камінь. Його підняли, і я побачив кам'яну ляду. Це був глибокий колодязь.

Небіжчицю кинули в нього, а потім до колодязя підвели чоловіка, обв'язали йому груди мотузкою й теж опустили в колодязь. Туди ж спустили великий глек з водою та сім коржів. Опинившись на дні колодязя, сусід розпутав мотузку, і люди витягли її нагору, зачинили ляду й насунули на неї камінь. Після цього вони повернулися в місто.

А я мовив сам до себе:

«Присягаюсь аллахом, у мого сусіда смерть буде важча, ніж у його дружини».

Потім я пішов до царя і сказав:

– О володарю, чому у вашому краї живих ховають разом із мертвими?

– Бо ми не хочемо розлучати подружжя ні за життя, ні після смерті, – відповів цар. – Так у нас ведеться з непам'ятних часів.

– А коли в такого чужоземця, як оце я, помре дружина, ви теж учините з ним те саме, що з цим безталанником?

– Авжеж. Із чужоземцями ми чинимо так само.

І коли я почув цареві слова, розум мій затьмарився від горя та смутку, і я став боятися, що моя дружина помре раніше за мене, й мене живцем поховають разом із нею. Але потім мені сяйнула втішна думка: «Може, я помру раніше за дружину. Адже ніхто не відає, кому судилося йти попереду, а кому позаду...»

І я став розважати себе різними справами. Та по недовгім часі дружина моя занедужала й через кілька днів померла. Городяни прийшли втішати мене і родичів дружини. Прибув і цар, аби, за звичаєм, розрадити мою тугу. Потім люди вбрали дружину в найкращий одяг, в намиста, самоцвіти, золото й срібло, поклали в труну і, віднісши в гори, відсунули з колодязя камінь і кинули туди небіжчицю. А до мене підійшли всі мої друзі та родичі дружини й почали зі мною прощатися, а я став кричати:

– Я чужоземець! Немає в мене ні хіті, ні снаги виконувати ваші обряди!

Та ніхто не слухав мене і не звертав уваги на мої зойки.

Городяни зв'язали мене і, давши сім коржів та глек з водою, опустили в колодязь.

– Розплутай мотузку! – гукнули вони, але я не послухався, і вони кинули мотузку, зачинили ляду й насунули на неї великий камінь, після чого подалися в місто.

Я розглянувся навсібіч і побачив, що перебуваю у великій печері і що навколо мене багато мертвих тіл. І став я гірко картатися тим, що оселився в цьому краї з його страшними звичаями.

– Доля справедливо карає мене! – повторював я.

Я перестав розрізняти ніч і день і вирішив берегти харчі – їсти тільки тоді, коли голод роздиратиме мені нутрощі, а пити тільки тоді, коли спрага пектиме мене вогнем.

– І хто мене силував одружуватись у цьому місті? – вигукував я час від часу. – Ледве вискочив з однієї біди, як ускочив у другу, гіршу! Краще б уже потонув у морі або загинув у горах...

І я сидів, уклякнувши на місці, доти, доки став дошкуляти мені голод, а спрага висушила рот і горлянку. Я взяв навпомацки корж, попоїв трохи й напився з глека води. А тоді звівся на ноги й почав ходити по печері. Нарешті знайшов у кутку зручне місце.

Я спав у тому кутку, їв та пив теж там. Їв усього лише раз на день і пив на день один-єдиний раз. А хліба та води меншало й меншало... на мене чигала голодна смерть.

Сидів я якось у своєму кутку й тяжко журився – аж коли почув: хтось вовтузиться в іншому кутку печери. «Хто б це міг бути?» – спитав я сам себе і пішов на шум, озброївшись здоровою кісткою.

То був якийсь звір. Принишкнувши, затамувавши подих, я дивився на нього. Раптом я помітив світло, яке блищало з невеличкого отвору, наче зірка, то з'являючись, то зникаючи.

Я кинувся до отвору. Це була дірка, яку прорили дикі звірі й через яку вони ходили в печеру, а потім виходили назад.

Я збадьорився, і дух мій ураз зміцнів, і тривога моя вляглася, і надія повернулася до мене.

Я поліз у дірку і, хоч вона була вузька, вибрався з печери й опинився на вершині високої гори над морем. Гора відділяла море від міста, і до неї ніхто не міг дістатися.

І я зрадів великою радістю, і душа моя звеселіла. Я повернувся в печеру, взяв хліб та воду, які лишалися в мене, і виніс з печери. Потім набрав різного намиста, самоцвітів, перлів, срібних та золотих прикрас, зв'язав усе це у великий вузол і теж виніс через дірку.

Сівши на березі, я став чекати, поки аллах великий допоможе мені й пошле якийсь корабель.

Минуло кілька днів, але корабля не було.

Я сидів і думав про свою гірку долю. Аж тут побачив, що далеко в морі пливе корабель. Я схопив білу шматину і, прив'язавши її до палиці, відчайдушно замахав нею. І моряки помітили мене! Корабель підплив ближче, з нього спустили човен і забрали мене з усіма моїми пожитками на корабель.

Привели мене до капітана.

– О чоловіче, – спитав капітал, – хто ти і як тут опинився? Адже ця гора – неприступна, а за нею лежить велике місто, і я, скільки плаваю тут, досі не бачив на горі нікого, опріч звірів та птахів.

– Я купець, – відповів я, – і плив на великому кораблі, який розбився, і всі мої речі почали тонути, але я поклав трохи одягу й харчу на велику й широку дошку, і доля допомогла мені дістатися на цю гору, і я став чекати, поки хтось пропливатиме поблизу, помітить мене і візьме з собою.

Я не розповів, що насправді трапилось зі мною в печері, боячись, що на кораблі може бути хтось із жителів міста.

Потім я вийняв намиста, самоцвіти, золоті та срібні прикраси й сказав капітанові:

– О пане мій, ось тобі дарунок за те добро, яке ти зробив мені!

Але капітан не прийняв дарунка й відповів:

– Ми нічого ні від кого не боремо. Коли ми бачимо, що хтось зазнав біди й потребує допомоги, то забираємо його з собою, годуємо й напуваємо і, коли він голий, одягаймо його, а прийшовши в затишний порт, самі обдаровуймо його чимось.

І тоді я побажав капітанові довгого життя, і ми попливли від острова до острова, від моря до моря, і я радів своєму щастю, але щоразу, як згадував про печеру, холов із великого жаху.

Нарешті ми щасливо дісталися до Басри, і я зійшов з корабля і кілька днів пробув у цьому місті, а тоді поїхав у Багдад і повернувся в свій дім, де зустрів рідних та друзів і розпитав їх, як їм велося, поки мене не було. Всі раділи, що я повернувся, і вітали мене. Речі, які були зі мною, я склав у коморі, а потім роздав їх біднякам, сиротам та вдовам. І жив я у розвагах та радості, зустрічаючись з друзями й приятелями.

Ось що приключилося зі мною під час четвертої подорожі!.. Повечеряй зі мною, брате мій, і візьми собі те, що завжди, а завтра приходь знову, і я розповім про п'яту подорож, іще незвичайнішу, ніж попередні.

Сіндбад-мореплавець звелів видати Сіндбадові-сухопутцю сто золотих і наказав розставити столи. А після вечері всі розійшлися, вельми дивуючись, бо кожна розповідь Сіндбада-мореплавця була страшніша за попередню. А Сіндбад-носій подався додому і провів ніч весело й радісно, а коли засяяв новий день, він знову пішов до Сіндбада-мореплавця, побажав йому доброго ранку, і господар привітно відповів йому й запросив сісти поряд. А коли зібралися інші гості, коли всі вони попоїли й попили, розважились і вдовольнились, Сіндбад-мореплавець почав розповідь про свою п'яту подорож.

Сторінки:    1     2    3    4    5    6    7

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова