|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Рибалка Палунко
Івана Брлич-Мажуранич
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Цвета Йоб
Частина 1
Набридло рибалці Палункові його бідне життя. Жив він сам у пустельному приморському краї й цілими днями ловив рибу на кістяну вудку: сітей там ще не знали. А що можна зловити на вудку!
– Що це за життя, – каже сам до себе Палунко, – що вдень зловлю, увечері з'їм – і немає мені більше жодної втіхи на цьому світі.
А чув Палунко, що є на світі знатні й багаті люди, що живуть в золоті й розкоші, у насолоді й задоволенні. І спало йому на думку на таке багатство подивитися та в ньому пожити. Дав він обітницю, що випливе він у море й три дні сидітиме у своєму човні, але рибу ловити не буде, може ця обітниця й допоможе йому виконати бажання.
От виплив Палунко в море й три дні та три ночі сидить у своєму човні – три дні сидить, три дні не їсть і не п'є, три дні рибу не ловить; як раптом на третій день, тільки-но почало світати, виплив з моря срібний човен із золотими веслами, а в ньому, як царівна, стоїть ясна та світла Панна-Зоря.
Каже йому Панна-Зоря:
– Три дні ти стеріг моїх риб, а тепер кажи мені, яке твоє бажання – я його виконаю.
Відповідає їй Палунко:
– Допоможи мені вибратися з цієї бідності й самотності. Сама бачиш, як цілими днями я б'юся за життя у цьому пустельному краї. Що вдень зловлю, увечері з'їм – і немає мені більше жодної втіхи на цьому світі.
– Йди додому і знайдеш те, що тобі потрібно, – сказала Панна-Зоря.
Тільки таке вимовила, як одразу ж і пропала разом зі своїм срібним човном.
Палунко мерщій до берега – і додому. Прийшов він додому й бачить: сидить на порозі бідна дівчина із Загір'я, стомилася від далекої дороги. Каже йому дівчина:
– Мати в мене на днях померла і нікого в світі більше у мене немає, візьми мене за дружину, Палунко.
Не знає Палунко, що йому робити: «Може, це й є те саме щастя, яке мені посилає Панна-Зоря?» Бачить Палунко, що вона така ж сирота, як і він, але боїться, щоб не зробити чогось не так, і свого щастя не впустити. Нічого не вдієш, погодився він і взяв сироту собі за дружину. А вона, як лягла спати, так і спала до наступного дня: така була стомлена.
Ледве дочекався Палунко наступного дня, щоб подивитися, що це за щастя таке його чекає. Але на другий день нічого не сталося. Палунко взяв вудку та й пішов ловити рибу, а дружина пішла в гори лободу збирати. Повернувся ввечері Палунко, повернулася і дружина, повечеряли рибою з лободою. «Ех, якщо це й є щастя, тоді я й без нього міг прожити», – подумав Палунко.
Після вечері сіла дружина поруч із Палунко і, щоб було веселіше, стала йому казки розповідати. Розповідає вона йому про багатіїв і про царські палаци, про зміїв, що охороняють незліченні багатства, і про царівну, яка в саду перли сіє та алмази жне. Слухає Палунко, а серце у нього від радості аж грає. Забув Палунко про свою бідність – отак слухав би три роки поспіль, як вона йому розповідає. Але ще більше зрадів Палунко, коли подумав: «Адже це жінка в мене чарівниця ... Вона мені й вкаже шлях до тих незліченних багатств, які змії стережуть, і до садів царівни. Треба тільки потерпіти та її не ображати».
Чекає Палунко, чекає – минає день за днем. Минув рік, минув і другий. Вже й синок у них народився – назвали його маленьким Влатко. А все йде по-старому: Палунко рибу ловить, жінка цілими днями по горах лободу збирає, потім вечерю готує, а за вечерею дитину заколисує і Палункові казки розповідає: одну кращу від одної.
А Палунці вже несила чекати. І от якось усе це йому набридло, і, коли дружина йому розповідала про незліченні багатства і розкоші Царя Морського, Палунко, розсерджений, схопився, схопив дружину за руку й закричав:
– Більше не можу чекати! Веди мене завтра ж на світанку до палацу Морського Царя!
Злякалася дружина, побачивши, як Палунко схопився. Каже вона йому, що не знає, де знаходиться палац Царя Морського, але Палунко, розгніваний, побив дружину і пригрозив, що вб'є її, якщо не відкриє вона йому цю чарівну таємницю.
І тільки тепер зрозуміла бідолашна жінка, що Палунко вважав її чарівницею. Заплакала вона й сказала:
– Адже я не чарівниця, а лише проста жінка, що не знає чар. А те, що я тобі розповідаю, то це мені серце моє підказує, щоб розвеселити тебе.
Ще більше розсердився Палунко, що він сам себе обманював два довгих роки, і в гніві наказав, щоб завтра ще до світанку вона пішла з дитиною по морському березі праворуч, а він, Палунко, піде ліворуч, і щоб не поверталася доти, поки не знайде дороги до Морського Царя.
На світанку дружина розплакалася і стала благати Палунко не розлучатися з ними:
– Хто знає, хто, де і як постраждає на цьому голому кам'янистому березі, – говорила вона.
Але Палунко знову накинувся на неї, і вона, взявши дитину, пішла, плачучи, праворуч, як наказав чоловік; Палунко ж пішов ліворуч.
Йшла, йшла бідолаха з дитиною, маленьким Влатко, йшла тиждень, йшла другий. Ніде не знаходила вона шляху до Морського Царя. Дуже вона втомилася і якось лягла й заснула на камені біля моря. Прокинулася, дивиться – немає маленького Влатко.
Так злякалася, що навіть сльози застигли в її серці, а від великої печалі відняло їй мову і вона оніміла.
Пішла назад бідолашна німа по морському березі й прийшла додому. На другий день повернувся й Палунко. Не знайшов він шляху до Царя Морського, повернувся лютий і скажений.
Зайшов до хати, бачить – сина Влатка немає, та й дружина стала німа. Не може йому розповісти, що сталося, тільки з горя тане на очах.
Так з цього дня у них і пішло. Дружина не плаче, не голосить, по дому все робить і за Палунко доглядає, а в хаті тихо і порожньо як у домовині. Недовго Палунко витримав таке життя в горі та в печалі, усе йому ще більше набридло – думав і сподівався на багатство й розкіш Царя Морського, а замість того прийшли біда та нещастя.
І от зважився Палунко й одного ранку знову виплив на середину моря. Знову три дні сидить, три дні не їсть і не п'є, три дні рибу не ловить. Як раптом на третій день з'явилася перед ним Панна-Зоря.
Розповів їй Палунко, що з ними сталося, і поскаржився:
– Стало ще гірше, ніж раніше. Пропала дитина, дружина стала німа, дім спорожнів. З горя хоч помирай!
– Кажи своє бажання. Ще раз допоможу тобі.
А в Палунка тільки одне на думці: вбив він собі в голову надивитися та насолодитися багатствами Царя Морського, і не побажав він, щоб Панна-Зоря йому дитину повернула, а дружині дар мовлення; замість цього він сказав:
– Світла Панна-Зоря, покажи мені шлях до Морського Царя.
І знову нічого на це не відповіла Панна-Зоря, а тільки сказала:
– Коли зійде молодик і почне світати, ти сідай у човен, чекай вітру і за вітром пливи на схід. Віднесе тебе вітер до острова Буяна, до каменю Алатиру. Там я тебе зустріну, шлях до Морського Царя покажу.
Радісний повернувся Палунко додому.
Підійшов час зійти молодому місяцю, нічого не кажучи дружині, на світанку сів Палунко у човен, почекав вітру і за вітром поплив на схід.
Носив, носив вітер човен по морю і приніс його до невідомого моря, на острів Буян. Лежить у морі цей пишний острів як зелений сад. Ростуть на ньому буйні трави, зеленіють виноградні лози, цвіте мигдаль. Посеред острова підноситься дорогоцінний камінь, білий блискучий Алатир. Пів каменю над островом жаром горить, а пів каменю під островом море осяває. Тут же на острові Буяні, на камені Алатир, Панна-Зоря сидить.
Ласкаво зустріла Панна-Зоря Палунко, про все йому розповіла, показала біля острова млинове колесо, а навколо нього танцюючих русалок. Навчила його, як цьому колесу вклонитися, щоб спустило воно його до Царя Морського і щоб не проковтнули його риби морські.
І ще сказала йому Панна-Зоря:
– Великим багатством і розкішшю ти насолоджуватимешся у Царя Морського, але знай: на землю не зможеш повернутися – на шляху в тебе три страшні варти поставлені: одна хвилі здіймає, друга вітер, а третя блискавки посилає.
А Палунко, веселий, сів у човен і поплив до млинового колеса, думаючи про себе: «Не знаєш ти, Панна-Зоря, що значить бідність на цьому світі. Не думай, не захочу я повернутися на землю, де залишаю самі лише біду та нещастя!»
Дивиться він на колесо, дивиться, а біля нього русалки весело танцюють, у хвилі пірнають, по морю носяться, волосся по хвилях розпустили, срібними хвостами махають, рум'яними вустами усміхаються. На колесо сідають, а біля колеса море піниться.
Підплив човен до колеса, і Палунко, як його Панна-Зоря навчила, так і зробив: підняв весло над морем, щоб його морські риби не проковтнули, і тричі повторив до колеса:
|
Крутися, крутися, колесо, |
Не встиг він цього вимовити, як метнулися русалки, наче срібні рибки, оточили колесо, вхопилися своїми білими руками за його спиці і закрутили його швидко-швидко, швидше й не можна. Тут на морі утворився вир, величезний та глибокий, втягнув він у себе Палунко, закрутив його як тоненьку скіпочку, й відніс його до палацу Царя Морського.
Ще у вухах Палунко не перестало шуміти море і сміятися русалки, а він вже опинився на прекрасному піску, дрібнесенькому піску зі справжнього золота.
Озирнувся Палунко й вигукнув:
– Оце так диво-дивне! Оце так диво-дивне! Уся галявина з чистого золота!
Тільки він так думав, що це галявина, а це була не галявина, а велика зала у палаці Царя Морського. Навколо зали море стояло як стіна з мармуру, над залою море – як склепіння скляне. Від каменю Алатир блакитне світло розливалося як блакитне світло місяця. Висіли над залою перлові гілки, стояли в залі столи коралові.
А в іншому кінці зали грали сопілки та дзвеніли-розливалися малесенькі дзвіночки; там на золотому піску лежав і насолоджувався Цар Морський. Розтягнувся він на золотому піску, тільки свою голову волову підняв – біля нього стояв стіл кораловий, за спиною у нього рухома огорожа із золота.
Ах, як тонкі сопілки весело й ніжно грали, а маленькі дзвіночки дзвінко дзвеніли! Ах, як усе в розкоші й сяйві блищало! – такого щастя й насолоди і не гадав знайти Палунко, не думав, що воно таке є десь на світі!
Потьмарився розум у Палунко від безрозсудної радості, здалося йому, що сп'янів він, заграло серце його, заплескав він у долоні, побіг по золотому піску як хлопчисько прудконогий, перевернувся два-три рази як пустотливий бешкетник.
Сподобалося це Морському Царю. У Морського Царя ноги важкі, а ще важча голова його волова. Засміявся гучно Морський Цар, а оскільки лежав він на золотому піску, то пісок навколо нього заколихався від його сміху.
– Який ти легкий на ногу, – сказав Морський Цар Палункові, відламав у себе над головою перлову гілку і подарував її Палунко. Наказав потім Морський Цар морським дівам винести на золотих тацях страви добірні й напої медові. Їсть, насолоджується Палунко разом із Морським Царем за столом кораловим.
Коли Палунко пообідав, запитав у нього Цар Морський:
– Чого ти ще, чоловіче, бажаєш?
А хіба легко біднякові побажання висловити, якщо він ніколи гарним життям не жив і багатого життя не бачив. І так йому з далекої дороги їсти хотілося, та й не наївся він стравами добірними і напоями медовими, що й сказав Морському Царю:
– Якщо твоя ласка, Царю Морський, то бажаю я, щоб наказав ти подати мені тацю вареної лободи.
Здивувався такому проханню Цар Морський, замислився, але одразу згадав, засміявся і сказав Палункові:
– Ех, друже мій, дорога у нас лобода, дорожче за перли й корали: далеко від нас вона росте. Але вже якщо тобі так захотілося лободи, пошлю я діву заморську, принесе вона лободи з твого краю. Але за це ти ще три рази переді мною перевернися.
Ах, коли Палункові весело, йому нічого не важко зробити. Схопився він на легкі ноги свої, дивиться – а навколо нього зібралися і діви морські та заморські, і челядь царська подивитися на це диво-дивне.
Розбігся Палунко по золотому піску, перевернувся раз, перевернувся другий, перевернувся третій, наче білка, а Морський Цар і вся його челядь голосно сміються з його витівок.
Але веселіше й голосніше за всіх сміявся один маленький хлопчик: це був царевич, якого завели собі для ігор і розваг діви морські. Сидить царевич у золотій колисці у шовковій сорочці. По колисці розкидані перлинові дзвіночки, а в руці у хлопчика золоте яблуко.
Коли Палунко перевернувся, а хлопчик так весело засміявся, озирнувся на нього Палунко. Подивився на царевича – і здивувався: адже це синок його маленький, Влатко.
Ось тобі й на! Одразу ж все набридло Палункові. Він навіть і подумати не міг, що все це йому так швидко набридне!
В одну мить змінився на обличчя Палунко – розсердився, але трохи згодом, оговтавшись, подумав: «Ти диви, куди наш хлопчик забрався, розкошує тут, а мати його вдома з горя оніміла».
Сердиться Палунко, не може дивитися ані на себе, ані на сина у цьому палаці, але нічого на каже: боїться, як би його від хлопчика не відігнали. Тому й став він слугою у сина свого, Влатка маленького, думаючи про себе: «Як тільки залишуся з ним наодинці, нагадаю йому про батька й матір, втечу з ним, відведу від злого царя сина свого, повернуся з ним до матері.»
Як надумав, так і зробив. Одного разу залишився він з хлопчиком наодинці й шепнув царевичу:
– «Давай, синку, втечемо з тобою з палацу».
Але Влатко був маленький і вже довго на дні морському жив, от і забув батька. Усміхнувся він, царевич маленький, і подумав: «Жартує Палунко», – і ніжкою штовхає його:
– Ти не мій батько, ти блазень, що перевертається перед Морським Царем.
Вразили ці слова Палунко в самісіньке серце, від гніву ледве не знепритомнів. Відійшов убік і від великого горя розплакався.
Зібралася навколо нього челядь Царя Морського і один з одним почали перешіптуватися:
– Видно, великим вельможею він був на землі, якщо від такого життя розплакався.
– Присягаюся, я був такий само багатий, як і Цар ваш Морський. Була в мене дитина, яка гралася з моєю бородою, була дружина, що розповідала мені про дивні дива – а лободи, друзі мої, скільки хочеш було, не треба було заради неї ні перед ким перевертатися! – говорив ображений Палунко.
Здивувалася челядь такому його багатству і полишила його самого горювати за своїм колишнім щастям.
А Палунко й далі був слугою у царевича. Виконував усі синівські забаганки, думаючи про себе: «Може, умовлю якось я його втекти зі мною». Але царевич з кожним днем ставав усе пустотливішим, і чим далі, тим все більше вважав він Палунко блазнем.
Автор: Брлич-Мажуранич І.; ілюстратор: Йоб Ц.Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова