|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Ондржей Секора
Муравлик Ферда
Переклад українською – Віктор Петровський
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ондржей Секора
Частини:
1. Спритний муравлик
2. Ферда на чужій роботі
3. Ферда в мурашнику
Частина 3. Ферда в мурашнику
Зміст:
Про невідомий таємничий корабель
Про дурисвітку бджолу та про лицаря, що ховав кульки собі за обладунок
Про те, як ворог напав на мурашник
Навіщо Ферді був потрібний аркан
Про злу бабу-ягу, яка дістала по заслузі
Як, власне, народжуються мурашенята
Ой леле! У нас мало молока
Про великі бої з биками
Про те, як нарешті всі мурашині корови спокійно жували
Про ліфт, що їздив угору й униз
Трумбелінку, утікай, за тобою – рогатий
Сталася крадіжка, але Куриголоско в тому не винен
Хто звечора плаче, той уранці скаче
Про стару королеву
Як Трумбелінек літав у повітрі
Про те, чому діти не пішли до школи
Як готувалися до весілля i що потім сталося
Про велику фердину таємницю, яку Трумбелінек потім виказав
На кінець про математичні приклади
Нарешті Ферда повернувся додому. Він добре знав, що ніде не зміг би зробити чогось ліпшого, ніж зробить удома.
Про невідомий таємничий корабель
На нашому струмку діялося щось незвичайне. Навіть маленькі рибки, півголки завбільшки, й ті не могли нічого зрозуміти. Ціла хмара їх пливла за тою невідомою маленькою річчю.
Та річ була схожа на невеличкий вітрильник з двома щоглами, з віконцями на бортах і навіть маленькою будочкою для екіпажу.
– Що це може бути? – запитало рибенятко. – Мені здається, що це корабель.
А одна рибка сказала, що це якийсь принц їде в подорож навколо світу.
– Це неможливо, – заперечила їй інша. – Принц не плив би так. У нього був би цілий караван кораблів.
– А що, коли це ніякий не принц, а що, коли це... – рибка аж затремтіла від страху. – А що, коли це морські пірати, – прошепотіла вона й хотіла вже втекти.
Але цієї миті корабель повернув до берега. Збирався причалювати. Тож цікаві рибки залишились подивитися, хто на ньому приплив.
– Це, мабуть, десь тут, капітане. Гадаємо, що ми вже біля дому, – обізвалися згори голоси двох мореплавців.
– Побачимо, як до берега пристанемо, – промовив капітан; очевидно, він був у доброму гуморі.
– Тихше, – зашикали одна на одну рибки. – Зараз побачимо.
– Отепер, дами й панове, я продемонструю вам карколомний стрибок з корабля на берег, – пролунав веселий капітанів голос.
Рибки хотіли подивитися на цей карколомний стрибок, та враз кинулися врозтіч, ніби по них хто вистрілив. Щось велике й страшне з'явилося серед рибок, кинулося під корабель, вхопило його за днище велетенськими зубами й шмигнуло вглиб. Від корабля не лишилося й сліду. Тільки на тому місці, де він зник, борсалося у воді троє мурашок. Мурашки махали руками, дриґали ногами, випльовували воду.
– Хлопці, не буду я Ферда Муравлик, коли це не хребтоплавка! – крикнув один із мурашок з червоною крапчастою хустинкою на шиї й кількома спритними гребками підплив до берега.
– Ото дивуватиметься, коли побачить, що нас на кораблі немає, й коли не знайде на ньому ніякої поживи! – заїкаючись, сказали двоє інших мурашок.
Вода була холодна – бррр! Вони струшували з себе воду й тремтіли від холоду. Вони були дуже схожі на свого капітана, тільки на шиї мали невеличкі жовті бантики. Та...
Та це ж був Ферда з друзями! Це був той корабель, на якому вони пливли до свого мурашника! І майже дісталися додому. Та якби хоч трохи забарилися, хижа хребтоплавка потопила б їх усіх.
– То хай собі, дурна, бере той корабель. Нехай кусає голе дерево. Нас вона там уже не знайде, – сказав на березі Ферда, коли вже зовсім обсох.
– Ось погляньте, тут росте дерево, на якому живуть лісові бджоли. Ми завжди ходили до нього по мед, – зраділи Фердині друзі. – Отже, ми зовсім недалеко від мурашника!
Про дурисвітку бджолу та про лицаря, що ховав кульки собі за обладунок
Як тільки почув Ферда про мед, у нього аж голова пішла обертом. Він навіть схопився за неї, щоб вона, бува, йому не одпала.
– Фердо, ходімо! Тільки спробуємо трішечки! – під'юджували його друзі.
Але Ферда й сам розпалився. Він уже уявляв собі, що купається в меду.
– Зараз, зараз, почекайте, я вам принесу! Я туди скочу, а ви тут постережіть, щоб мене, бува, хто не застукав зненацька.
І миттю зник у маленькій щілині в дереві, й не було вже по ньому ні слуху ні духу.
Що було робити друзям-мурашкам? Довелося слухатись. Посідали вони коло дерева на траві, чекали меду, ковтали слину й стерегли.
Повз них пройшла Бджола. Вона глянула на мурашок якось дивно.
– Що ви тут робите?
– Нічого. Ми просто так собі сидимо, – відповіли смиренно мурашки і вдали, ніби й справді просто так собі сидять.
– Щоб тільки до нашого меду не йшли! – продзижчала Бджола й почимчикувала далі.
Та далеко від них не відійшла. Увесь час озиралася, увесь чає зупинялася, аж раптом обернулася й кинулася до мурашок.
– Гей, ви там! – крикнула Бджола ще здалеку, показуючи на них пальцем. – А чи не хочете зіграти зі мною в кульки?
– А-а-а-ах, – зітхнули з полегкістю мурашки. Вони вже думали, що Бджола хоче їх обох схопити. – Звичайно, зіграємо, пані. Залюбки!
І витягли кожен приблизно по десять кульок. Бджола теж витягла, та тільки, на диво, одну-єдину кульку.
– Ну, починаймо!
Закрутилась, п'ятою зробила ямку, й, перш ніж мурашки отямилися, Бджоча кинула свою кульку так, що та впала зовсім близько від ямки. Мурашкам не поталанило. Бджола за хвилину виграла в них дві кульки. Цього разу мали починати мурашки. Ось тепер вони напевно виграють. Та де там! Бджола під час гри гасала між кульками й свою кульку завжди встигала присунути ногою ближче до ямки, а їхні притоптати до землі. І коли мурашки влучали в них – цок-цок! – кульки не хотіли навіть від землі відліпитися. Отак і виграла Бджола всі кульки.
– Пані, ви граєте нечесно. Так не роблять, – розсердився нарешті один мурашка, мало вже не плачучи.
Аж – лясь! – дістав потиличника.
– То що, хлопчиську, так не грають?
І – лясь! – дістав другого потиличника.
– Пані, віддайте нам наші кульки, – заскиглив другий мурашка й схопив Бджолу за крило.
Та мало й сам не дістав потиличника. Зчинилася бійка. Прибігли ще дві бджоли й спитали:
– Що тут діється?
– Ось подивіться, дівчата, ці двоє хлопчаків хотіли в мене забрати кульки, які програли. Хапайте їх!
І вже ті дві бджоли почали ганятися за муравликами.
– Це – неправда, неправда! – кричали мурашки. – Вона грала не чесно, то наші кульки!
– Еге ж, ха-ха-ха, ті кульки я виграла! – лементувала Бджола, і їй на допомогу прийшло вже стільки робочих бджіл, що й не полічити.
Раптом від дерева загриміло:
– Тихо, дітвора! Що там з тими кульками?
Усі спинилися й повернулись до дерева. При головному вході до гнізда лісових бджіл стояв прекрасний лицар у великому важкому обладунку з велетенським щитом і довгим мечем. Справжній привид. Усі вмить замовкли, і вражені бджоли самі розступилися, щоб дати дорогу невідомому лицареві.
– Що сталося? – загримів лицар, підняв меча й пішов просто на мурашок.
– Е-е-е-е... програли, а тепер хочуть забрати кульки назад, – видушила з себе Бджола й показала кульки, які начебто виграла.
– Дайте мені ці кульки, пані! Я одведу мурашок до в'язниці. Коли я випущу їх, то кожен з них повинен буде принести вам тисячу кульок.
Сказавши це, лицар узяв у Бджоли кульки, висипав їх собі за панцир, а на мурашок замірився мечем.
– Швидше, розбишаки, а то я вас заколю!
Бджоли з подиву ніяк не могли отямитись. Жодна не змогла пояснити, де тут узявся лицар. Але всі вони раділи, що він одведе мурашок до в'язниці. А дурисвітка Бджола ще й кричала вслід лицареві:
– І нехай вони принесуть мені хоч одну скляну кульку!
Про те, як ворог напав на мурашник
– Брехня це! – пробурчав лицар, коли одвів переляканих на смерть муравликів за три грядки чорниць. І підняв своє забрало.
Муравлики, вражені, заціпеніли. З-під забрала на них дивилися Фердині очі!
– Фердо, це ти? – вигукнули вони й хотіли були кинутись йому на шию.
– Чекайте, а то прилипнете! – стримав їх лицар. – Це все з меду!
– Як? Що? З меду?
Справді, той лицар був Ферда, а весь його обладунок був з медових стільників: забрало з меду, панцир з меду, щит з меду і меч з меду.
– Це все я вирізав і зліпив у бджолиному гнізді, – хвалився Ферда. Ось вам, покуштуйте! – і дав їм укусити краєчок щита. – Усе, що на мені, – з меду.
– Фердо, але ж і добрий у тебе обладунок, – сміялися друзі, набиваючи собі роти, й скоро мед уже тік їм по бороді. – Ним можна нагодувати цілий мурашник.
А мурашник уже було видно. По високому пагорку з глиці бігали мулярі, теслі, няньки, мисливці, мандрівники й учні. Так як і на кожному мурашнику. Кожен щось ніс, кожен щось робив.
– Мій дорогий, золотий мурашник, як довго я в тобі не був! – радісно вигукнув Ферда і вже хотів кинутися до мурашника.
Та, як на Ферді зашурхотів обладунок, Ферда спинився, затримав друзів і прошепотів:
– Треба їм щось устругнути. – І тільки-но друзі поховалися, Ферда приклав обидві руки в тяжких медових рукавицях до уст і закричав, аж луна пішла в горах:
|
Здавайтеся, мурашки, |
Нещастя! Жах! Треба боронитися. В мурашнику переполох.
– Тра-да, тра-да, та-та, та-та! Хто надворі – мерщій до мурашника. Всі двері замкнути. Всі вікна позабивати. І хай хтось побіжить до кімнати, де сплять мурашки з найбільшими щелепами. Збудіть їх. До бою! – Сурмач улетів до світлиці силачів:
– Тру-ту-ту! – загув ріжок у дверях. Дужі мурашки з найбільшими щелепами схопилися з ліжок і протерли собі очі.
– Тру-ту-тут, ворог тут! – кликав ріжок до бою. Мурашки, роззявивши щелепи, побігли до головної брами.
В неї вже грюкав Ферда:
– Одчиняйте, пустіть мене, а то я вам увесь мурашник розкидаю.
– Та-та-та, тра-та-та! – кликав ріжок до атаки.
Але цієї миті брама з гуркотом розчинилася. Уже можна ввійти в мурашник. Ой, ні, не можна, бо назустріч стіною суне колона зубастих бійців, вони мчать, як бурхлива ріка, на лицаря, щоб роздерти його на шматки. Зараз почуємо трісь-трісь! – і Ферди не стане. Бійці не знають жалю.
Панцир затріщав. Зубасті мурашки ламали його на шматки. Одні вже відносили одламані шматки вбік, а нові бійці кидалися на лицаря.
Але що це? Хто одніс шматок панцира або щита, той так і залишився біля того шматка. Жоден не повернувся до Ферди. Кожен порається коло свого шматка меду і їсть, мало не давиться.
Ферди й не видно. На ньому повно мурашок, але вони нічого вже не ламають, панцир уже знято, і кожен злизує мед, який ще там залишився. Що ж це буде? Аж раптом хтось вигукнув:
– Ось Фердина хустинка!
А другий:
– А ось і сам Ферда!
А третій:
– А де ж лицар?
Справді, де лицар? Скрізь сиділи бійці, кожен доїдав рештки меду, а коло Ферди стояли мурашки, розпатлані, обліплені медом, і тільки Ферда був чистий, облизаний досуха.
– Це я був той лицар, який вас так налякав, – усміхнувся він і гордо показав сухим пальцем на себе.
– То це ти нас пошив у дурні? Ти нас так налякав? Ти нас так наполохав? Хлопці, ану дайте йому за це! – закричали мурашки й знову кинулися на Ферду.
Навіщо Ферді був потрібний аркан
Скільки було жартів, скільки веселощів, що й не сказати! Нарешті мурашки взяли Ферду на плечі й віднесли зі славою до мурашника.
– Ти наш дорогий Фердо, як нам було сумно без тебе!
Ах, як тут усе змінилося! За короткий час, поки Ферди не було, у мурашнику з'явилося стільки нових переходів, світличок і перехрестків, що Ферда тут заблукав би.
– Фердо, – запищало щось надзвичайно високим голосом, – б'юся об заклад, що сам ти звідси не вийшов би!
Це був Куриголоско. Обпікся, неборака, й припалив собі трохи язичка, коли гасив сірника, якого кинув хтось на мурашину доріжку. Але всі його розуміли й ніхто з нього не сміявся. Мовляв, ми знаємо, Куриголоску, що ти говориш не так, як ми. І нехай ніхто не сміється з тебе, бо ти в цьому не винен.
Ферда все зрозумів і миттю відповів Куриголоскові:
– Де б пак не вийшов! Я ж пізнаю дорогу! Вона вся вимазана медом!
Гуп! Мурашки враз опустили Ферду на землю. Так злякалися, коли це почули. Який жах, вимазані доріжки! І медом! Це в мурашнику нечувано. Що про це скажуть? Негайно треба прибрати. Пролунав гонг:
– Викликаємо двірників! І так швидко, як тільки хто може.
З усіх усюд повибігали прибиральники з віниками, щітками й лопатами, ось, мовляв, ми, покажіть-но нам, де й що розмазано, вмить приберемо! Та самі вони в проходах забруднили собі ноги медом і тепер розносили його повсюди.
Лихо, лишенько.
– Гей, хлопці, йдіть додому, Ферда вам зараз покаже, чого він у світі навчився, – засміявся наш герой. – Ідіть додому, додому! Йдіть спати, завтра все буде чисте, як скло!
Гаразд. Двірники поклали щітки, лопати, віники й пішли спати. Всі інші теж пішли спочивати. А мед, що залишився на них, вилизали замість вечері, й за хвилину всі вже міцно спали. Тим часом Ферда вибіг надвір. Біля мурашника висмикнув із павутиння в павука добрий канат, зробив з нього аркан і почав роздивлятися по околицях. Оглядав уважно кожну травинку, нишпорив лозиною під кожним камінцем. То тут, то там вибігав заспаний жучок і сварився:
– Навіть уночі не дають спокою!
Десь натрапив Ферда й на жука-жужілку, який вийшов на нічні лови. Ой, тут Ферда сам мусив швидко ховатися, щоб не дістати прочуханки.
Але раптом з-під якогось каменя вискочила, мов сполоханий кінь, стонога. І помчала, як навіжена, витолочуючи геть усе коло себе. Сотня її ніг миготіла, наче колоски під вітром.
Ферда за нею. Кинув аркан, але не так, як учив його колись жук Торбинка. Кинув просто на стоногу й упіймав її за шию. Почалася запекла боротьба. Спочатку стонога волочила Ферду по землі, але Ферда не давався. Впирався, вдавав, ніби хотів стоногу тягти, а насправді скеровував її до мурашника. Ви б і не повірили, як дурна стонога дала себе одурити й сунула просто до мурашника.
Вона вже думала, що геть знесилила бідолаху Ферду, думала, що затягла його за версту від мурашиної купи, аж тут раптом побачила, що перед нею чорніє головний вхід у мурашник. Бідолаха! Цієї страшної миті в неї потьмарилося в очах і ноги їй підломилися. Ферда навшпиньки обійшов стоногу і обережно прив'язав її до трави. Дав ще їй понюхати чебрецю, від якого краще спиться, й стонога, зморена й знесилена, заснула, як убита.
Темно було, хоч в око стрель. Ані місяця, ані зірок на небі, тільки тоді, коли пролітав світлячок, можна було бачити Ферду, що носив оберемками щітки, ганчірки та віники. І все це прив'язував до ніг стонозі. Справді, до ніг! До кожної ноги – віника, щітку або ганчірку.
– Агей! – закричав Ферда громовим голосом, коли одв'язав стоногу від трави.
– Що це? Де я? – зойкнула зненацька збуджена стонога.
Та поки вона отямилася, Ферда вже тягнув її між кількома вкритими росою квітками до входу в мурашник.
– Ой-ой-ой! – відчайдушно закричала вона і вперлася всіма ногами, всіма щітками, ганчірками й мітлами об землю. Саме цього й треба було Ферді, і він потягнув її проходом.
– Бережись, чистильна машина їде! – кричав він мурашкам, що виглядали в прохід.
Справді, це було схоже на чистильну машину. Стонога впиралася всіма ногами об підлогу, а Ферда тягнув її, і сто ганчірок, віників та щіток чистили все до найменшої порошинки. Іноді Ферда стукав стоногу по вкритих росою вусиках і так кропив перед нею підлогу.
Проходи одразу ж заблищали, як дзеркало. Коли настав новий день, мурашки бігали по таких чистих ходах, яких ще ніколи в них не бувало. Коли ж потім вони кинулися до своїх щіток, то жодної на місці не знайшли – стонога з ними втекла. Ферда мусив був знову впіймати її і забрати всі щітки. І тільки тоді стоногу вже зовсім відпустив.
Про злу бабу-ягу, яка дістала по заслузі
– Ой, яка шкода, що ту стоногу відпустили, мені так хотілося подивитись на неї! – запищав Куриголоско.
– Швидше стоногу! Куди ви її поділи? Затримайте її! Ми пообіцяли нашій малечі, що ви їм покажете стоногу! – пробігли нагору нянечки, геть захекані, й хапалися за голови, коли побачили, що стоноги вже немає.
– Справді, треба було їм показати стоногу. Всі дітки так хотіли побачити її! – засмутилася найстарша й найкраща нянечка.
І це була правда. Можливо, малята внизу в коморках почули, що стонога втекла, а може, комусь не було чого робити, й хтось сказав їм про це.
– Ве-е-е! – зняли вони такий плач, якого мурашник і не чув ще.
Що робити? Не можна ж, щоб діти увесь час плакали. Щось треба придумати. Ферда збіг униз.
– Увага, діти, хто сидітиме тихо, хто не буде ані плакати, ані кричати, той побачить гарну виставу. Хочете послухати?
Мурашенятам було цікаво. Всі одразу ж утерли сльози, позатихали; мовляв, Фердо, ми вже всі хороші, можеш починати.
До речі, ви не думайте, що мурашенята схожі на маленьких мурашок. Де там! Мурашенятка на вигляд такі, як безногі черв'ячки, і тільки як нянечки загорнуть їх у пелюшки і повкладають спати, тільки тоді в них повиростають ноги, голова, вусики, спинка, й тільки в тих пелюшках мурашенята перетворяться на справжніх мурашок.
Саме цим маленьким безногим черв'ячкам хотів Ферда показати якусь виставу, щоб вони не плакали. Він умить був готовий. Поставив перед собою дві дошки й почав:
|
Слухайте, панове й пані, |
І поки це говорив, змайстрував із зеленої хустинки фігурку Єнічка, а з блакитної – фігурку Марженки. Ці ляльки він насадив собі на пальці – і ось уже Єнічек та Марженка прогулюються по краю дошки.
– Чи бачиш ти оті великі дерева? – питав Єнічек і показував на сволоки в кімнаті.
– А ти бачиш оті гарні грибочки? – і собі питала Марженка й показувала на малюків, що були найближче.
Діти почали сміятися.
– Я зірву собі оту ягідку, – сказав Єнічек і смикнув найближче немовля за волосики.
– І-і-і-і! – запищало маля й швиденько відхилилося.
– Погляньте, які вони цікаві, замалим на сцену не вилізли! – сміялися мурашки з проходу.
Вони поставали за рогом і самі хотіли хоча б краєм ока подивитися виставу. І Трумбелінек, трошечки дурненький, але добрий мурашка, стояв там.
На Фердиній дошці саме з'явилася хатка баби-яги.
– Ах, любий Єнічку, отут ми й сховаємось! – пищав Ферда тоненьким голоском і рухав блакитною фігуркою, ніби це говорила Марженка.
– Гаразд, гаразд, постукаймо в двері! – відповіла низьким голосочком зелена фігурка-Єнічек і присунулась до хатки баби-яги.
– Не йди туди, Єнічку, там баба-яга!– кричали Єнічкові мурашенята.
Вони геть забули, що це – тільки вистава. Але де там! Єнічек не послухав застережень і далі стукав у двері баби-яги.
– Єнічку, Єнічку, не роби цього, з тобою може лихо скоїтись!
Малята з жаху притулилися одне до одного.
І глядачі з коридора теж так захопилися грою, що брали все за правду. А Трумбелінек навіть пробурчав:
– Хай тільки спробує баба-яга вистромити голову. Ми їй покажемо, де раки зимують.
І взяв у руки дрючка, інші також побрали дрючки або камені.
Коли це насправді з'явилася баба-яга. А був це Ферда з розмальованим горщиком на голові.
– Курзю-верзю, я вас із'їм! – загугнявив він страшним голосом з-під горщика. – Але спочатку я вас ізварю.
Ой лишенько, що тут сталося!
– А не з'їси, не звариш! – закричав несподівано Трумбелінек з коридора, й на Ферду полетіло каміння та дрючки.
Вмить горщик було розбито, хатку баби-яги зруйновано, й великі мурашки кинулися на сцену. Вони перелізли через дерев'яну дошку, й Трумбелінек почав молотити Ферду, наче жито на току.
Ото Ферда заробив! Ото бідолаху відлупцювали! А все тільки за те, що так добре грав. Якби був грав гірше, ну хоч трохи гірше, якби говорив своїм власним голосом, а не як баба-яга, то всі б упізнали його. А через те що він грав добре, всі подумали, ніби це справді лиха відьма, й набили його.
Як, власне, народжуються мурашенята
Дарма, що потім усім було шкода Ферди й що Трумбелінек благав, аби Ферда пробачив йому. Одно слово, вистава припинилася, а що найгірше – Ферда не міг навіть поворухнутися. Лежав, наче мертвий, нічого не говорив і тільки дивився навколо, як сонне курча на місяць.
Сестри-жалібниці м'яко поклали Ферду на ноші й дуже обережно віднесли вниз, до найзатишнішої кімнати мурашника, що була в найнижчому ярусі, поряд із кімнатою королеви. Там Ферді перев'язали голову, й він міцно заснув.
У цій маленькій кімнатці не було нічого, тільки на стіні висіли крила із королевиного шлюбного вбрання. Ті крила сховали на спогад. Королева їх давно вже не носить.
Навколо справді панувала цілковита тиша. Королевині покоївки ходили навшпиньки, щоб не заважати володарці мурашника в її королівській роботі – королева несла яєчка. Ніхто в усьому мурашнику не міг цього робити, тільки королева.
Вона знесла вже безліч яєчок. Кожної миті з'являлося на світ нове яєчко, і покоївки одразу ж відносили його нянечкам. А тих яєчок було вже знесено стільки, що покоївки не мали куди їх подіти.
– Слухай, Фердо, в кімнаті в тебе дуже тепло, то чи не можна покласти сюди кілька яєчок? Не поб'єш ти їх часом? – тихо спитала у Ферди одна заклопотана покоївка.
– Ні, не поб'ю! – зітхнув побитий Ферда, повернувся на бік і заснув. Там справді було приємно тепло.
Яка ж чекала на нього несподіванка, коли він прокинувся! З яєчок саме вилуплювалися маленькі черв'ячки, й нянечки носили їх годувати до спеціальної кімнати.
Ви нічого не знаєте про цю кімнату? Гаразд. Тоді треба вам пояснити, як воно є насправді з тими мурашенятами. Послухайте. Але уважно. З яєчка вилуплюється малесенький безногий черв'ячок. Таке мале, безпомічне немовлятко. Хто загляне до їхньої кімнати, той дражнить їх так:
|
Немовлята, маленята, |
Бо, знаєте, немовлятам не все до смаку. Вони ще смокчуть з пляшечок мед, солодкі соки і їдять тільки найдрібніше, найкраще і найніжніше.
Коли немовлята трохи підростуть і на них з'являться маленькі шерстинки, їх починають називати "малята". Малят переносять до нової кімнати й співають їм:
|
Малята, хлоп'ята |
Малята сердяться, але нічого не вдіють. З їхніх шерстинок і справді згодом виростають вуса. А ще згодом, коли вони стають великі, товсті черв'ячки, то на них кажуть "карапузи" й співають їм такої пісеньки:
|
Трам-тара-та ра-тата, |
А й справді. Коли карапузи виростуть і так наїдяться, що черевця в них мало не луснуть, тоді нянечки загортають їх у пелюшки. Дитинку, яка спить у пелюшках, звуть "лялечка". На них уже ніхто не покрикує, бо лялечки міцно сплять у спочивальні й не прокидаються, аж поки стануть мурашками. А це справді славний день. Як тільки прийде їх час, лялечки прокушують пелюшки, вилазять назовні – і вони вже великі мурашки.
Отак воно є!
Ой леле! У нас мало молока
Це справді була чудова робота. І Ферді подобалась.
– Я б допоміг вам, – шепнув Ферда, коли відчув, що вже може рухатись. Він без сторонньої допомоги сів, бо вже мав досить сили, і йому хотілося взятися до якоїсь роботи.
– То ходи допомагай! – зраділи нянечки.
І Ферда пішов (хоч голова в нього була ще перев'язана й він був схожий на турка в тюрбані) і почав переносити немовлят.
– Похолоднішало, – похитували головами турботливі нянечки. – Треба перенести малят у теплішу кімнату.
Добре. В мурашнику таке робиться, й Ферда заходився допомагати переносити мурашенят з холодніших комірок до тепліших. Коли ж надворі починало припікати сонечко й у теплій кімнаті стало задушно, Ферда виносив дітей у холодок.
"Як добре, що мене набили, – подумав він. – Інакше б я ніколи сюди не прийшов і не побачив цього. А це ж так цікаво."
– Знаєте що? – Ферда показав на гурт немовлят. – Цих діток доглядатиму я.
Це чудово. Тепер тут будуть дітки, про яких Ферда піклуватиметься сам.
Та ось немовлята почали крутити головами.
– Фердо, ворушись, твої діти голодні! – крикнули нянечки, й Ферда швидко підсунув дитинчатам пляшки з молоком.
Та, на жаль, на всіх не вистачило.
– От було б добре, якби ми могли давати їм більше молока! – зітхнули нянечки.
– Я принесу! – запропонував Ферда. І вже скочив до дверей.
– Не біжи нікуди, Фердо, в нас не вистачає корів, а тому не вистачає й молока!
Але Ферда таки вибіг за двері.
– Гей, Фердо, не біжи, немає корів!
Ферда біг далі.
– Фердо-о-о... – чулося за ним. – Коро-о-ови-и-и...
А Ферда біг...
– Знаю я, – бубонів він. – Немає, але будуть!
Ферда влетів до кімнати, де були наймолодші муравлики. Вони саме лаштувалися на полювання. Куриголоско високим голосом розповідав, що краще від усіх знає мурашині стежки, бо одного дня пробіг по них сорок вісім разів.
– Хлопці, хто піде зі мною ловити корови? – гукнув Ферда.
Молоді муравлики були збентежені. Але ніхто з них не встиг ще й слова сказати, як вискочив Куриголоско й запищав:
– Ура! Всі йдемо з Фердою! – і взяв величезного дрючка, такого важкого, що ви й не здужали б підняти його.
Інші муравлики теж посхоплювалися. Набрали мотузків, дрючків, щоб заганяти корів, і гайда вперед.
– Фердо, веди нас!
Потім вибігли в коридори з таким галасом, що королева мусила їм зауважити, аби поводилися тихше, бо вона не може добре нести яєчка.
Ви не думайте, що вони йшли ловити звичайних рогатих корів! Де там! Мурашині корови – це зелені тлі, які випускають із себе солодкий сік. Мурашкам смакує цей сік, і тому вони ловлять тлю.
– Там вони! – крикнули молоді мурашки, коли відбігли вже далеченько.
І справді. На травинках, на квіточках аж кишіло мурашиних корів. Вони переступали, перелазили одна через одну й паслися.
Кілька муравликів вилізло з дрючками на квітки, деякі – на траву й почали наганяти корів. Інші старалися їх упіймати. Ой, корови билися рогами, відмахувалися та брикались. Муравлики навколо них літали, мов пір'їнки на вітрі.
Про великі бої з биками
– Гей-гей, – здивувався Ферда, – все це схоже на справжній бій биків. А що, як стати тореадором?
Він зняв з шиї свою червону хустинку, помаяв нею в повітрі, й уже перед ним опинився противник.
Тля з найгострішими вусиками, наставленими як роги, розбіглася проти Ферди. Шуп, луп! – ось-ось його наштрикне. Але Ферда тільки помаяв перед собою хустинкою, відскочив, і тля з піною на губах пролетіла повз нього, аж курява знялася. Тля мотала головою на всі боки, ніби вже наштрикнула Ферду собі на роги. А насправді вона наштрикнула лише тюрбан, який упав з Фердиної голови.
О, це було видовище! Хлопчаки-муравлики покинули інших корів, стали в коло й пильно дивилися, щоб нічого не пропустити з того бою биків.
Тля скинула тюрбан з вусиків і знову побігла проти Ферди. Але Ферда з хустинкою в останню мить знову відскочив убік.
– Ходи, ходи, наштрикни мене, корівонько, бу-у-у! – дражнив тлю бешкетник Ферда. – Сюди, сюди! – показував на червону хустинку перед собою.
А коли тля розігналася, Ферда трохи почекав її, а тоді перед носом у неї відскочив, махнув хустинкою та ще й полоскотав тлю кропивою по спині. Ох, як тля розлютилася! А саме цього Ферда й хотів. Він кинув кропиву, схопив тлю за обидва хвостики на спині й почав з нею крутитися. Ну точнісінько, як на справжніх боях з биками! Вони метлялися й кружляли навколо, над ними здіймалися хмари куряви, тля сопіла від люті, аж кінець кінцем у неї замакітрилося в голові.
– Стережись, вона хоче тебе штрикнути правим рогом! – кричав високим голосом Куриголоско.
Навкруги було повно глядачів: жуки, лісові блощиці, інші тлі, прийшли й черв'ячки, й молоді коники. Всі дивилися на ту потіху.
Але тля не проштрикнула Ферду. Їй уже попливло перед очима. Зате Ферда, як побачив нових глядачів, швидко схопив одного молодого коника, накинув йому мотузок на голову, взяв у руки ялинову глицю, як списа, і – гей! – помчав проти оскаженілої тлі.
Тепер і справді все було, як під час бою биків. Коник мчав легко, як мотоцикл на змаганнях, а тля проти нього – як вантажний автомобіль. Бум! – сутичка. Ферда не встиг штрикнути тлю своїм списом. Усі вони попадали. Тля перекинулась, коник перекинувся, Ферда перекинувся.
Справжнісінька мала купа. Ніхто не знав, де голова, де ноги й узагалі що кому належить.
Перший отямився коник. Дременув на своїх довжелезних ногах, не озираючись, і швидко зник за хмарою куряви. Потім піднялася тля. Вирівняла свої довгі вуса й почала роздивлятися, кого б на них наштрикнути. Та як побачила, що майже проти неї підводиться з землі Ферда, то підстрибнула на метр, а може трохи менше, в повітря й чкурнула, ніби їй хтось хвоста припалив, а за нею повтікали й усі інші тлі.
– Ха-ха-ха-ха, – потішалися комахи-глядачі. – Ця вже битися до смерті не схоче!
Всі потім плескали за ту чудову розвагу, аж поки руки в них заболіли. Молоді Муравлики-мисливці при цих оплесках кланялися на всі боки, наче актори на сцені.
Але що це? На місці бою лежав один муравлик і навіть не ворушився. Ой лишенько! Це ж Ніженька, найкращий стрибунець у мурашнику. Чи не сталося з ним нещастя? Мерщій до нього.
Горенько! Бідолаха Ніженька!
Погляньте, адже він звихнув собі ногу. Не відскочив своєчасно – і тля з коником перекинулась через нього.
– Швидше ноші, бігом! Ніженько, болить тобі? – побивався Ферда.
– Авжеж, болить, але я витримаю, – мужньо шепотів Ніженька.
– Ніженько, прошу тебе, дуже прощу тебе. Ніженько, не гнівайся на мене, я в цьому не винен, – бідкався Ферда.
– Що ти, Фердо? Це я сам винен. Я теж хотів потягти тлю за хвостика, як ти, – признався Ніженька. – А коли я межи вас уліз, то ви в цей час упали просто на мене.
Ноші були вже тут. Мурашки обережно поклали на них Ніженьку й швиденько побігли до мурашника.
Про те, як нарешті всі мурашині корови спокійно жували
– Подивіться на них! Усі повтікали, – зітхнув Ферда. – Тепер лови корови сам!
Та не подумайте, що Ферда розгубився. Він пішов до трояндового куща й вирвав з нього молоду гілочку з листочками.
Трояндове листя – улюблена їжа тлів. Ферда трохи пом'яв листячко, щоб воно дужче пахло, й сів з гілочкою на землю. Ба навіть трохи сховався за гілочку. Словом, його не було видно, тільки чутно запах листя.
За мить той запах, звичайно, нанюхали тлі.
– Що це? Може, десь вариться обід?
Тлі одразу ж відчули голод.
– Я голодна, як вовк! – загула тля з гострими рогами.
Після бою з Фердою вона дуже зголодніла.
Запах листочка був такий приємний і такий міцний, що вабив усіх на те місце, де нещодавно відбувся бій биків. Там тепер не було жодного бійця. По мурашках ані сліду не лишилося, тільки стояв кущик чудового пахучого листячка. Мерщій до нього. Тля з великими вусиками штовхалася найбільше. Кількох своїх товаришок вона скинула на землю, а сама вилізла аж на вершечок кущика.
Скоро гілочку всипало стільки тлів, що навіть листя не було видно. Всі тлі пожадливо їли й зовсім не помічали, що з ними діється. А в цей час Ферда обережно ворухнувся. Спочатку ступив однією ногою, потім другою, і коли тлям ніхто не скаже, то вони й не знатимуть, що Ферда їх поніс.
Ферда рушив тихо та обережно, як тільки міг. Спочатку він ледве-ледве ноги пересував, потім пішов трохи швидше, а згодом уже й побіг. Кілька тлів по дорозі впали з листочків, але вони так пооб'їдалися, що не могли навіть крикнути "агов!".
Коли Ферда зупинився на мурашнику, він закричав, як провідник на електричці:
– Виходьте! Кінцева зупинка!
Тлі так понаїдалися, що не могли й ворухнутися, й не чинили опору, коли їх несли вниз у стайні. Та що я кажу, не чинили опору! Вони поснули в мурашок на плечах, а коли опинилися в стайнях на соломі – смію сказати – хропли, наче хто пилкою пиляв. А тля з гострими вусиками хропла, як грім у бурю.
Про ліфт, що їздив угору й униз
– Фердо, тепер у нас у стайнях багато корів, а молока матимемо стільки, що його можна буде розвозити, – зраділи муравлики, побачивши таку багату здобич.
– Тож будемо молоко розвозити, – гордо змахнув рукою Ферда, – по всьому мурашнику.
– Але як, як? – допитувались муравлики, цікаві, як це Ферда хоче зробити.
– Та всяк, – відбувався він жартом, – почекайте і побачите.
Ввечері Ферда взявся до роботи й протягом ночі зробив у мурашнику через усі поверхи дірку для ліфта. Дірка, звичайно, вела до стайні, де спали корови. Потім поставив велике колесо і в нього пустив тлю з найбільшими вусами.
А тоді спробував, як діятиме його винахід. Полоскотав тлю під підборіддям і закричав їй на вухо:
– Вставай, вставай, корівонько, бо вже рання годинонька!
Корова прокинулась, злякалася, що Ферда буде її ганяти, й побігла. Та тільки вона рушила, тільки вперлася ногами, колесо почало обертатися, і що швидше бігла тля, то швидше оберталося воно. Словом, це був такий пристрій, як ті коліщата, що в них бігають білки в зоопарках.
І цим колесом Ферда вирішив рухати ліфт. Тільки полоскотав тлю під підборіддям, колесо закрутилося. Оце був мотор! Ферда дав йому вчену – назву "Тлерух". Уранці, коли в стайнях надоїли молока, на всі поверхи почав підійматися ліфт, який рухався від колеса. В кабіні було повно бідонів. Де потребували молока, там брали один бідон. Фердині немовлята, звичайно, діставали найкраще молоко – самі вершки.
А чи знаєте ви, хто той ліфт обслуговував? Ніженька! Ніженька з вивихнутою йогою, яка тепер була в нього в гіпсі. Він сидів у м'якому кріселку, а над ним були кнопки. Він натискав якусь і гу-у-у! – з третього поверху був на сьомому, натискав іншу – гу-у-у! – ліфт спускався аж до льоху, і – гу-у-у! – зараз їхав аж до двадцятого поверху, найвищого в мурашнику.
Ото мав Ніженька забавку! Всі йому заздрили. Куриголоско теж хотів би їздити, хотів натискати кнопки і їздити – гу-у-у! – вгору і – гу-у-у! – вниз, але Ферда не дозволив.
– Ні, – сказав. – Це забавка тільки для Ніженьки. Буде їздити ліфтом, аж поки звихнута нога в нього загоїться.
Куриголоско послухався, бо був розумний мурашка. Трумбелінек – той би не дав себе так легко умовити.
Трумбелінку, утікай, за тобою – рогатий
Де, власне, мандрує Трумбелінек? А ось тут! Подивіться. Саме зараз він тікає й кричить "Рятуйте!", а за ним щось мчить, щось женеться. Схоже на великого змія. Уже тримає його. Швидше, рятуйте!
Але ніхто не встиг допомогти. Трумбелінек спотикнувся, простягся на землі, а змій – о жах! – могутнім стрибком підскочив і накрив його. Всі завмерли від жаху. Ніхто не одважувався рятувати, ніхто не насмілювався навіть поворухнутися. Тільки Ферда обережно підходив навшпиньки.
Чи не завдасть йому лиха змій? Чи не вкусить? Чи не задушить? Мабуть, ні, бо змій навіть не поворухнувся, коли Ферда торкнув його.
– Забиймо змія, – прошепотів Ферда і озирнувся, шукаючи якоїсь зброї.
Мурашки подавали йому молот, сокиру, а один – навіть цілі двері, щоб Ферда тримав їх перед собою, як щит.
Та Ферда взяв тільки лозину й, коли брав її, нахилився низенько, щоб ніхто не бачив, як він сміється.
– Дивіться, йде на змія з самою лозиною. Оце герой, – шепотіли вражені муравлики.
Ферда справді йшов тільки з лозиною. Підійшов до змія – лясь, лясь! – і почав ляскати по ньому, наче по килиму.
– Ай, ай, ай, а-ай! – пролунав розпачливий крик.
Але то кричав не змій, а Трумбелінек.
Не кричи, Трумбелінку, я маю тобі відплатити трохи за бабу-ягу, – заспокоював його Ферда, б'ючи змія так, щоб найбільше перепало Трумбелінкові.
Сказати вам правду, то був ніякий не змій. То була довга пелюшка для лялечок. Я зараз вам розповім, як усе сталося.
Як ви знаєте, коли мурашеня добре вгодується, стане товсте й далі вже не може вирости й на волосок, воно засинає. Засинає й не прокидається, хоч би що ви з ним робили. Тоді нянечки беруть його на руки й односять у спочивальню, щоб сповити. Краять довгі куски матерії, намазують їх трохи клеєм, а тоді сповивають сонну дитинку так, щоб ані волосинка не виглядала. Роботи при цьому в них невпрогорт, це зрозуміло. А наступними днями лялечку треба провітрювати й вигрівати, аж поки з неї вилупиться справжній мурашка.
І от що сталося. Трумбелінек такий причепа. Всюди лізе, скрізь устромить носа, увесь час йому хтось має зауважувати, щоб він дав спокій. А саме того дня Трумбелінек прийшов до спочивальні й почав там чіплятися до сонних малят. Тягав їх за чубчики, одкривав їм очі, лоскотав загорнуті лялечки й усіляко намагався їх збудити.
– Бачили такого шибеника? – закричала одна нянечка, не відриваючись від роботи.
– Проженіть того хлопця! – сказала друга.
– Давайте провчимо того хлопчака! – мовила третя. Вона тримала в руці кінець намазаної клеєм пелюшки і – лясь! – вдарила ним Трумблінека по спині. Та ще й сказала йому навздогін: – Утікай, за тобою рогатий!
Трумбелінек був дурненький і повірив, ніби за ним справді женеться щось рогате, й помчав щодуху. Приліплена пелюшка летіла за ним, як змій, і кожен думав, що той змій тримає Трумбелінка й хоче його, мабуть, з'їсти.
Тільки Ферда зрозумів, що це – пелюшка, й тепер із насолодою відплатив Трумбелінкові. Відшмагав його скільки було сили. Помстився за кривду, якої зазнав годі, коли грав перед дітьми бабу-ягу.
Тож вийшло добре. Трумбелінек був покараний не тільки за те, що будив немовлят і лялечок, але й за те, що тоді набив Ферду. І на здоров'я йому!
Добре, що хоч не довелося відносити його на ношах. Але днів зо три ще після цього Трумбелінек таки погладжував собі побите місце.
Сталася крадіжка, але Куриголоско в тому не винен
Після того як це сталося, довго ще всі казали:
– Пам'ятаєте, як тоді було з Куриголоском!
Але, слово честі, Куриголоско в цьому й справді був не винен. Він просто того дня тільки вартував.
– Куриголоску, збирайся, будеш вартувати біля нянечок! – наказали йому.
І Куриголоско пішов. Нянечок неодмінно хтось повинен супроводити. Коли вони йдуть з лялечками на сонечко, хтось завжди має стежити, щоб їхня дорога ноша не пропала. Досить нянечкам забалакатись – і маєш лихо. Ворог може чигати за найближчим камінцем, і спробуйте наздогнати його тоді, як він тікатиме з украденою лялечкою!
Куриголоско йшов вартувати вперше. Було йому це дивно.
– Я взагалі не знаю, що робитиме злодій з украденою лялечкою? – питався він високим голоском у нянечок.
– Що він робитиме? Те саме, що й ми. Ходитиме з нею на сонечко, як і ми, вигріватиме, щоб лялечці всередині гарно спалося й щоб потім з неї вийшов гарний і здоровий мурашка, – пояснювала йому найстарша нянечка.
– А той новий мурашка від них накиває п'ятами! – переможно докинув Куриголоско.
– Де там! – заперечила йому нянечка. – Розумієш, коли такий мурашка вилізе з лялечки в чужому гнізді, то він не знатиме, що він у чужому гнізді. Там, де виліз із ляльки, там, значить, він народився, там – і його дім. І одразу ж почне працювати в тому мурашнику, в якому народився, і навіть не подумає, що належить до іншого. Тому мурашки, в яких удома мало робітників, ходять красти лялечки, щоб їм з таких накрадених лялечок виросли старанні робітники.
Отакі справи. Тепер ми всі знаємо, чому з нянечками повинна завжди ходити охорона.
Обережно й помалу вийшли нянечки того дня на сонечко, тихесенько порозкладали лялечки, й самі теж почали вигріватися. Тут раптом Куриголоско запищав:
– Ходіть сюди, ходіть сюди, оця лялечка має крила! – і показував на одну лялечку, хоч мав у цей час вартувати.
Це велика подія. Муравлик з оцієї лялечки вже має крила. Биймося об заклад, що скоро вже з лялечок почнуть вилуплюватися мурашки.
– Дівчата, а йдіть подивіться, як це ми самі не помітили?
Усі нянечки збіглися до лялечки, під плівкою в якої ледве виднілися крила.
Справді, подивіться, Куриголоско не помилився. Тут, і тут, і там уже видно крила. Ура! Мабуть, і в інших наших лялечок уже скоро будуть крила!
Швидко обернулися до лялечок – і скам'яніли від жаху. Лялечок не було. Їх украли.
Вибухнув плач і нарікання.
– Куриголоску, це ти винен! – накинулися засмучені нянечки на Куриголоска.
– Навіщо ти нас кликав? – плакали.
– Ми будемо на тебе скаржитись, – погрожували нянечки й мало не набили його.
Так завжди буває, коли щось станеться, одразу ж шукають, на кого б скласти провину.
Тільки Куриголоско, бідолаха, нікому нічого не вичитував і тихо, але високим голоском шептав:
– Це нещастя, це нещастя!
Дуже сумні повернулися вони додому.
Хто звечора плаче, той уранці скаче
Потоки сліз текли в мурашнику. Схвильовані мурашки метушилися й говорили між собою тільки про злодіїв, але королеві про це нічого не сказали, бо це могло б коштувати їй життя.
Що мали робити? Чи вистежувати, чи починати війну? А проти кого? Адже злодії не відомі.
Найдужче плакав Куриголоско – бідолаха був би всі очі виплакав, якби не прийшов Ферда й не втішив його:
– Не плач, Куриголоску, ми все владнаємо! Ходи зі мною, зробимо це так, щоб ніхто не бачив!
Куриголоско витер сльози й робив усе, що наказував йому Ферда. Спершу вони знайшли кілька дерев'яних цурок, таких завбільшки як лялечки. Потім пішли до спочивальні, набрали там пелюшок і загорнули цурки, щоб ті були схожі на справжні мурашині лялечки. Потім прив'язали всі "лялечки" до одного каната, взяли з собою ще горщик з клеєм і побігли на місце, де сталася та велика крадіжка.
Там цурки-лялечки намазали клеєм, поклали на землю, а самі полягали віддалік і вдали, ніби сплять.
Ще й хвилини не минуло, а вже з-під усіх травинок і листочків навколо почали виглядати мурашки-злодюжки.
– Які чудові лялечки! – говорили вони між собою.
Але ніхто з них не наважувався підійти – всі ще ховалися.
– Починай хропти! – зашептав Ферда. – Вони посміливішають.
– Зараз, – потихеньку відповів йому Куриголоско.
І вони обидва одразу ж почали хропти, наче на змагання. Один хропів басом, а другий – як пищик, проте лунало це навіть краще, ніж коли радіо грає щось до танців.
– Пора! – тихо скомандував ватажок мурашок-злодіїв.
Йому здалося, ніби Ферда й Куриголоско заснули так міцно, що їх і гарматний постріл не збудить. На команду ватажка всі повиходили із схованок і кинулись до лялечок. Кожен схопив по одній і...
Трах! Бах! Усі як один попадали, бо лялечки були прив'язані до каната.
– Кидайте їх, тут якийсь підступ! – крикнув ватажок. – Додому!
Він хотів був пустити свою лялечку й тікати. Ні, мурашечко, думаєш, що так ми тебе й пустимо! Тепер залишишся приліплений!
– Поможіть! – репетував переляканий ватажок.
– Поможіть! – кричали інші приліплені злодії, аж чути було в їхньому мурашнику.
Кожен би злякався, якби почув щось таке, але в мурашнику злодіїв зраділи.
– Чудово! Наші друзі знайшли таку силу лялечок, що нас кличуть на допомогу, бо самі не здужають їх принести.
І побігли на поміч. Не дали приліпленим мурашкам навіть слова сказати.
– Знаємо, знаємо, що робити, – кричали вони й хапали лялечки, щоб допомогти їх віднести до свого мурашника.
Та горенько! Лялечки їх приклеювали й не відпускали. Тепер і нові мурашки кричали: "Поможіть!" Кликали нових товаришів, і ті теж ліпилися. У Ферди за мить на канаті (слово честі, не брешу) було понад п'ятдесят мурашок.
– А тепер гайда до нашого мурашника! – закричав їм Ферда.
Злодії пручалися, але Ферда тягнув їх щосили, й скоро вся процесія була в мурашнику.
– Ура! – закричали наші, коли їх побачили. Ми врятовані! Ось ведуть нам бранців, і ми зможемо обмінятися!
І мали рацію. За бранців муравлики дістануть назад свої лялечки. Одного мурашку під душем вони одліпили від інших, а решту – скільки це їх було? – ага, сорок дев'ять, одвели до в'язниці.
– Ти підеш, – сказали тому одліпленому, – до себе в мурашник і скажеш там: якщо ваш мурашник не поверне нам усі вкрадені лялечки та ще не заплатить хоча б двадцять своїх лялечок на штраф, то бранці залишаться у в'язниці. Ми покараємо їх – позавиваємо їм вусики.
Щоб ви знали, завиті вусики – найбільший сором для мурашки. З ними вони б до смерті на вулицю не показалися.
– Тож іди, а завтра принеси нам відповідь! Біжи, бо скоро вечір, а ми замикаємось і йдемо спати
Про стару королеву
Рано-вранці весь мурашник прокинувся від грюкоту у ворота. Відчинили мурашки й побачили, що надворі стоїть тихий, незвичайний натовп: загін носіїв з лялечками, а перед ними – чи можна повірити власним очам – власною особою королева чужих мурашок.
Велична постать королеви була в королівських шатах з довгим шлейфом, на шиї сяяло намисто з уламків надкрилля найкрасивіших жуків, а на голові – корона з кольорової луски метеликових крилець. Обабіч королеви стояли покоївки. Підтримували її. Стара була сердешна королева, ледве стояла, й ноги в неї підламувалися.
– Прийшла я до вас просити ласки для своїх підданих, – сказала вона тремтячим голосом. – Ми повернемо вам ваші лялечки. Ось вони. Але штраф заплатити ми не можемо.
– Е, ні! Це ми ще подивимось! Так дешево ви не відбудетесь! – вигукнув Трумбелінек.
Однак його одразу ж спинили:
– Хіба ти не знаєш, що мусиш мовчати, коли говорить королева?
– Справді, ми не можемо вам дати на штраф наших двадцять лялечок, як ви зажадали. Просто тому, що у нас їх немає, – говорила королева майже пошепки. – Ой лишенько тяжке. Я вже стара, не можу нести яєчка, й тому в нас зовсім не родяться нові мурашки. Мурашник наш руйнується, нам потрібні мулярі. Ми голодуємо, нам потрібні мисливці. Єдина наша надія – це дві лялечки, які ще в нас лишилися. Сподіваємось, що з них народяться нові королеви, – промовила вона з ніжністю. – Тоді ми будемо врятовані, – додала королева тихо із замріяними очима. – Нові королеви почнуть нести яєчка, в мурашнику знову будуть дітки й лялечки, а з них уже народяться нові мурашки. Не гнівайтесь, що ми хотіли вкрасти у вас кілька лялечок. Не було в нас іншого порятунку. Ми хотіли допомогти нашому мурашнику.
Тут від слабості вона заточилася, й хтось із слуг швиденько приніс їй стільчика. Королева сіла на стільчика з соромливою усмішкою.
Нянечки з Фердиного мурашника втирали сльози, так вони розчулилися, а Трумбелінек голосно шморгав носом.
– То ви нам, королево, повертаєте всі наші лялечки й хочете, щоб ми вам повернули ваших полонених? – спитав Ферда, що єдиний тримався спокійно.
– Авжеж, повернемо, – сумно прошепотіла королева, затуляючи рукою очі.
– А знаєте, що ми зробимо? – промовив до неї Ферда. – Ми вам допоможемо. Трумбелінку, перелічи лялечки, які нам повернуть, чи всі тут є, а ти, Куриголоску, виводь полонених! – наказав він.
Мурашник схвально загув.
– Звичайно, допоможемо! – кричали всі.
Чужа королева не могла цьому повірити й тільки збентежено всміхалася.
За мить прийшов Куриголоско з полоненими. Вони вже всі були одліплені й умиті. Тільки Трумбелінек ще не впорався зі своєю лічбою. Раз у нього вийшло сорок три, вдруге – п'ятдесят, а втретє – сорок дев'ять з половиною. Тож довелося взятися до цього Куриголоскові.
– П'ятдесят сім, – сказав він високим голосом, і це було правильно.
Лялечок швидко віднесли в спочивальню.
Ми вас проведемо й усе вам полагодимо! – заспокійливо сказав Ферда.
Королеву посадили на ноші й пішли з нею великим почтом до її мурашника.
І при цій великій метушні ніхто не помітив, чи видно в деяких повернених лялечок крила.
І, мабуть, це було добре. Може, якби всі позбігалися до лялечок, знову сталося б щось лихе.
Як Трумбелінек літав у повітрі
Чужий мурашник був справді занедбаний. Наші мурашки цього й сподівались. Дорогою вони збирали кожну трісочку, кожен придатний камінчик. Скоро їхній почет наїжився назбираним добром, як гусеничка волосинками.
Взялися до праці, аж загуло. Ферда командував мулярами, й вони не тільки ходи полагодили, а й побудували для малечі та молодих мурашок гімнастичні зали, а в проходиках, що йшли згори, поробили гірки-ковзанки, по яких усі могли з'їжджати. Куриголоско повів мисливців на полювання й скоро пригнав цілу череду мурашиних корів. На найбільшій корові сидів верхи Трумбелінек і співав: "Їде козак на своїм коні, їде до бою!" Чужі мурашки хотіли вже кричати йому "Слава!", та саме перед входом корова брикнула, й Трумбелінек перелетів через її голову просто поміж мурашок.
– Йому не пощастило, – пищав Куриголоско.
А мурашки підхопили Трумбелінка й почали його підкидати вгору.
Незабаром уся робота була готова. Мурашки навіть наносили харчів до сховищ. Потім королева покликала їх подивитися на її єдину надію – останні дві лялечки.
Лялечки лежали в спочивальні. Вони були досить великі. Королева ніжно погладила лялечки, та тільки доторкнулася до них руками, як здригнулась від несподіванки.
– Крила! – вигукнула вона, радісно схвильована.
Їй перехопило подих, і вона дивилася на своїх мурашок очима, повними сліз щастя.
Крила! Королева відчула, що під плівкою в лялечок є крила, а це значить, що з обох лялечок народяться крилаті наречені, що ті наречені стануть королевами, які нестимуть своєму мурашнику нові яєчка.
– Чуєте, в нас будуть наречені! Знаєте, яке це щастя? – раділа вона. А як було б добре, коли б женихи були з вашого мурашника, в якому родяться такі здібні мурашки, як ти, – сказала королева й подивилася на Ферду.
– А в нас будуть женихи? Чи є хоч у кількох наших лялечок крила? – спитав Ферда в своїх друзів.
– Не знаємо, не знаємо, – непевно перезиралися вони.
– Тож швидше до мурашника! – наказав Ферда. – Королево, ми вам зателеграфуємо одразу ж. Прислухайтесь до цвіркуна!
До мурашника поверталися справді спортивним темпом. Ферда прибіг перший, відмінним стилем, з часом п'ятнадцять хвилин двадцять сім і три десятих секунди. Трумбелінек змагання програв, бо на дорозі вступив у смолу й вона весь час приліплювала йому ноги до землі. Не пощастило Трумбелінкові.
Про те, чому діти не пішли до школи
– Крила, крила! – закричали мурашки, коли прийшли до своїх лялечок.
Майже в усіх лялечок у спочивальні вони намацали крила. З двадцяти досить великих лялечок з крилами будуть наречені, а з тридцяти менших лялечок з крилами будуть женихи.
– Цррр-цр-цр-црр... – зателеграфував найближчий цвіркун, який жив біля мурашника, депешу до іншого мурашника. До речі, без крапок і тире: "Маємо женихів скільки хочете".
У відповідь цвіркун із чужого мурашника телеграфував за хвилину: "Двох вистачить дякуємо".
Зараз же Ферда наказав погасити в спочивальні світло, й ніхто не смів зайти всередину, щоб не збудити жодної лялечки раніше, ніж прийде її час.
Не знаю, скільки днів минуло, але одного дня увесь мурашник дізнався, що славний день настав.
Просто того дня діти заявили:
– Сьогодні свято, сьогодні ми не підемо до школи.
І клас, у якому Ферда викладав природознавство, залишився порожній.
Нянечки принесли в мурашник цілі оберемки квітів і розкидали їх по землі. Трумбелінек змайстрував собі з паперу генеральський кашкет і поважно ходив у ньому по мурашнику.
В усіх був святковий настрій, і всі відчули, що настає велике свято. Робітники, теслярі, муляри, пастухи й садівники теж покинули роботу й теж причепурилися. Тільки в кухні варилося, смажилось, пеклося, тушкувалося, шкварилося. Куховарки хапалися за голову й хвилювалися, як воно все вийде?
Потім унизу місцеве радіо заграло веселу маршову музику, й кожен одразу зрозумів: починається щось надзвичайне.
– Уже йдуть, уже йдуть! – кричали всі й поспішали до входів у спочивальню.
Дорогою, посипаною квітами, йшов загін женихів, загін вродливих юнаків, і в кожного з них шурхотіли за плечима нові крила. Їхні тільця блищали, як лаковані, а на шиї – ой леле! – на шиї у кожного була маленька червона крапчаста хустинка, така, яку носив Ферда, але зовсім, зовсім манюсінька.
– Подивіться, самі Ферди! – вигукнув Трумбелінек у генеральському кашкеті й схопився за голову.
Мурашки хотіли на нього гримнути, але заніміли з подиву. Справді, дорогою йшли ніби самі Ферди.
Що це? Ось наречені в шлюбному вбранні з віночками на голові, але кожна з них має на шиї червону крапчасту хустинку! Тільки зовсім маленьку, набагато меншу, ніж носить Ферда. Що це все означає, що сталося?
– Невже ви не знаєте? – здивовано спитала найстарша нянечка. – Це ж мурашки, що виросли з Фердиних немовлят!
І як про це всі могли забути? Звичайно! Адже це були мурашки з немовлят, про яких Ферда найбільше піклувався, яких найкраще годував, найкраще бавив і найкраще вчив.
Такої слави, як Ферда, в мурашнику ще ніхто не заживав, – сказали кілька нянечок.
– Але він її заслужив! – захоплено крикнув Ніженька, який тільки сьогодні почав бігати.
– Авжеж, заслужив! – закричали й інші.
Як готувалися до весілля i що потім сталося
Нагорі вже почалося гуляння. Грало кілька оркестрів, а велика тля крутила карусель. Нянечки ходили між присутніми й роздавали пундики, цукерки, бутерброди, карамельки з фруктовою начинкою, лимонад, шоколад, воду з малиновим сиропом, помаранчевий сік. Принесли солоні палички й крендельки. Побігли ще по морозиво, по збиті вершки та по турецький мед. Були там навіть кошики з арахісом, і кожен з присутніх міг собі взяти скільки хотів. Ніженька одержав усього вдвоє.
Між усіма походжали женихи й наречені, але не брали собі нічого. Хто б це думав про їжу перед самісіньким своїм весіллям? Усі до них підбігали, кожен хотів на них надивитись, перш ніж вони полетять у світ.
– Ще хвилина – й у нас не буде жодного Ферди, – сказала найстарша нянечка, що вже кілька разів бачила, як народжувалися женихи й наречені і як потім вони розліталися по світу.
Ну, то що, пане з хустинкою, з якого мурашника вибереш собі наречену? – дражнили мулярі женихів.
– А ти, прекрасна наречена? – питали нянечки в наречених, поправляючи їм сукні й віночки. – Звідки по тебе прилетить жених? З-за Семи Морів? Чи, може, аж з Країни Казок?
А наречені червоніли й соромливо відповідали:
– Хіба ми знаємо?
Двох найвродливіших мурашок-женихів було вже призначено для двох наречених із сусіднього мурашника. Скоро по них прийшли посли й розповіли, що там народилися дві прекрасні наречені, але стара королева не хоче пускати їх назовні, щоб вони десь не відлетіли. Тому весілля буде в мурашнику, й панове женихи мають летіти просто до них у мурашник.
Обох женихів начистили до блиску, щоб вони були ще кращі. А королева прислала їм трохи парфумів, щоб вони добре напахались.
Раптом хтось закричав:
– Уже летять! – і показав угору над лісом.
Над високою ялиною пливла густа хмара. Вона вирувала, крутилася, тремтіла. Оддалік, так само високо в повітрі, здіймалася інша така ж хмара... Це були рої женихів і наречених, які вже вилетіли з інших мурашників.
– Дзззз... – задзижчало й зашуміло раптом над нашим мурашником, аж усі принишкли й приплющили очі. Коли ж отямились і роздивилися навколо, біля них не було жодного жениха, жодної нареченої. Усі полетіли високо вгору до весільних роїв. Там вони й залишаться з іншими і вже ніколи не повернуться.
Тільки ті два найвродливіші женихи полетіли просто до сусіднього мурашника, де на них у замкненій кімнаті чекали дві наречені, майбутні королеви.
– На ці рої треба подивитися через підзорну трубу, – закричав зворушений Ніженька й пострибав на своїй здоровій нозі в мурашник по підзорну трубу. За ним поспішило багато інших, отже, за мить нагорі здійнявся цілий ліс підзорних труб.
– Бачите? Там п'ять наших наречених! – вихвалялися нянечки, що дивилися на рій над високою ялиною.
– Гей, а он там теж є одна наша. Як до неї всі летять! Коло неї упадають аж десятеро женихів! А звідки ті женихи? – цікавилися муляри, які стежили за роєм над верхівкою гори.
– Нашим хлопцям теж непогано. Хоч куди глянь, скрізь до них летять найкращі наречені, – з гордістю повідомляли мисливці.
Словом, куди прийшли жених чи наречена з крапчастою хустинкою, там зчинялася метушня, бо всі хотіли одружитися тільки з ними.
Аж до вечора на мурашнику не переставали дивитись у підзорні труби на весільні рої і спостерігати, як там женихи сватаються до наречених, як кожен вибирає того, хто йому найбільше до вподоби, і як пара за парою зникають, щоб десь на землі закласти власний мурашник.
Про велику фердину таємницю, яку Трумбелінек потім виказав
Тільки Ферда не ловив гав. Він працював унизу, працював на всіх поверхах, щось перебудовував, тягав візки з-під молока, а на нічну зміну взяв собі на допомогу Куриголоска, Трумбелінка та Ніженьку. Вони заприсяглися, що нікому нічого не викажуть і допоможуть Ферді підготувати несподіванку, якої мурашник ще не знав.
Тільки вранці, коли всі почали братися до роботи, Ферда врочисто заявив, що так святкувати не годиться. У нас, мовляв, свято повинно бути особливе й для женихів та наречених із сусіднього мурашника треба влаштувати весільну подорож.
– Але яку? І куди? Адже королева їх нікуди не пустить! – питалися всі.
– Це вже мій клопіт, – сказав Ферда. – Тільки покличте їх сюди!
Негайно вислали послів по молодих. Хоч стара королева й не хотіла їх пускати, та коли їй пообіцяли, що молоді неодмінно повернуться до її мурашника, вона дала згоду.
Молоді ще не скинули крил, ані свого шлюбного вбрання. Приїхали вони в двох каретах і з цікавістю чекали. Що буде далі? Що то Ферда для них приготував? Вони трохи соромились, бо на них прийшов подивитись увесь мурашник.
Але Ферда вже взяв молодят за руки й сказав:
– Я вас покликав, любі молодята, щоб ви поїхали у весільну подорож. Ви не будете літати по лісах, де вас могла б пташка дзьобнути, ані плисти по водах, де вас могла б хребтоплавка ковтнути, ані лазити по горах, там би ви ще заблукали. Я приготував вам подорож у наш Мурашник, щоб ви нікуди не зникли.
– У мурашник? – розчаровано перепитали молодята. Але ж ми там усе знаємо!
– Нічого ви не знаєте, ось побачите, – сказав Ферда. – Тож швидше сідайте!
Куриголоско витяг візочок, а за ним і другий, кожен на дві особи.
– Ту-ту, вже їдуть, ту-ту! – закричав Ферда, коли пари посідали, й штовхнув обидва візочки в найближчий темний хід.
– Що це буде? – питали молоді, злякано притулившись одне до одного. – Яку це штуку нам Ферда устругнув?
Аж тут уже побачили. З пітьми раптом випливла велика таблиця з яскравим написом: "Фердина весела дорога". Під таблицею навстіж розчинилася заквітчана брама.
– І-і-і-і! – запищали молоді, бо вже знову пірнули в цілковиту темряву.
Та враз спалахнуло світло, й перед мурашками відкрився театр. У освітленій кімнаті Трумбелінек з трьома горщиками на голові ловив стоногу. Але він нічого не бачив, бо горщики зсунулися йому аж на плечі. Стонога теж була із зав'язаними очима. Так вони бігали назад і вперед, а Трумбелінек щоразу ловив то якусь нянечку, то вусату ляльку, а ті пищали ще голосніше, ніж глядачі.
Раптом – "гу-у-у-у!" – молоді знову помчали в темряві, а тоді враз – блись! – спалахнуло яскраве світло. І тут у низьких сінях Куриголоско сварився із Джмелем. Людоньки, ото був концерт! Куриголоско кричав високим голосом, Джміль – басом, а мурашки навколо від сміху аж падали!
Трохи далі, знову в освітленій кімнаті, на всіх чекало нове видовище – піраміда, яку зробили малі черв'ячки так гарно, ніби в якомусь гімнастичному залі. Проте хтось із них хитнувся, й усі черв'ячки мало не беркицьнули на землю. Потім знову запала темрява, а за нею знову спалахнуло світло, й зачудовані гості побачили наступне видовище – Ніженьку, що бився з биками. Як гарно він з ними боровся! Тягав їх за хвостики, робив через них сальто, совав їм перед очі дзеркальце. Людоньки! Це було ще краще, ніж на справжніх боях.
Молодята аж потомилися від сміху, а їх уже знову везли далі. Потім вони споважніли. Почули чудову музику й незабаром побачили ансамбль. Малі черв'ячки грали, мало не танули від натхнення: троє дмухали на гребінцях, один бренькав на голці, двоє несамовито сурмили в лійки, один клацав пальцями на шести склянках, в ще один стукав паличкою по горщику. Цілий світ можна було б з отакою музикою об'їздити!
Ще не встигли молоді опам'ятатись, а їх уже везли далі. Коли це хтось у темряві вдарив їх по плечу. Тільки вони обернулись, аж тут – хлюп! – хтось їм вилив за комір води – і вони опинилися назовні.
– Ух! Оце була дорога! – сміялися молоді, обтрушуючись. – Хто б подумав, що у Ферди ми побачимо таке.
І коли б Трумбелінек не виказав, що то Куриголоско схопив молодят за плече й Ніженька лив їм за комір воду, були б вони думали, що бачили справжні чари під землею.
На кінець про математичні приклади
Якби ви бачили, що було потім! Чутки про Фердину веселу дорогу полетіли по околицях швидше, ніж пух із кульбаби. Скоро до мурашника посунули цілі юрби молодят.
"Фердо, будь ласка, ми тебе знаємо, пам'ятаєш, тоді біля ставка..."
Або:
"...тоді біля жовтого камінця..."
Або:
"...тоді, коли пішов дощ, ми зустрілися..."
Кожен заявив, що знає Ферду, й усі хотіли одного:
– Просимо тебе, чи не міг би ти й нас так гарно повозити?
Ферді – хоч розірвися. Він улаштовував весільну подорож усім. І задарма. Навіть прибудував ще одну кімнату з велосипедом і годував там малят. До стовпчика було прив'язано велосипед. Навколо стояли голодні малята, а на велосипеді сидів Ніженька, їздив по колу й годував малих медом. Це всім сподобалось! Чужі мурашки заведуть таке і в своїх мурашниках.
Трумбелінек першого дня хотів сам роздавати мед, але впав і так вимазався в мед, що діти потім аж два дні його облизували.
– А найменшим ти нічого не покажеш?
Аякже! І найменших Ферда повозив. Але для них він приготував ще одну несподіванку. Поставив у одній кімнаті дошку з неправильно розв'язаним прикладом, а біля дошки – покаране малятко, яке так розв'язало той приклад. Кожний, хто дивився на дошку, жахався.
Звичайно, Ферда знав, кому це треба показати, його учні теж жахнулися. Так полічити!
Після цього всі малюки добре вчилися! І це було їм не важко. Адже вони були Фердині вихованці.
Ким вони стали потім? Найкращими робітниками. Все вони будували, все вміли, все лагодили. Кожен з них зробив щось добре, кожен з них щось гарне придумав. І всі вони носили крапчасті червоні хустинки.
– Мурашечко, ти часом не Ферда Муравлик?
– Так.
– А ти?
Я теж Ферда Муравлик.
– Не жартуйте, адже не можете ви обидва бути справжні Ферди!
– Але й справді всі ми Ферди! Хіба не бачите? Все ми вміємо, все будуємо, все лагодимо...
Ач які! Я знаю, що ви все вмієте, але я шукаю Ферду Муравлика, того, єдиного.
Допоможіть мені, діти, шукати. Ніяк не можу знайти його. Коли побачите в лісі якогось муравлика, спитайте в нього. Але будьте уважні – мурашки тепер хитрі, шибеники, і як не мають на шиї хустинки, то напевно вам скажуть, що залишили її удома, аби не забруднити.
А ще кожен буде хвалитися тим, що все вміє, все полагодить, усе принесе й усе придумає.
Але того Ферду ви легко пізнаєте між ними.
Бо той усе зуміє вдвоє краще.
Я це знаю.
Частини:
1. Спритний муравлик
2. Ферда на чужій роботі
3. Ферда в мурашнику
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова