Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Ондржей Секора

Муравлик Ферда

Переклад українською – Віктор Петровський
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ондржей Секора

Частини:

1. Спритний муравлик   
2. Ферда на чужій роботі   
3. Ферда в мурашнику   

Частина 2. Ферда на чужій роботі

Зміст:

Що побачив спросоння Франтішек
Про найголовніше ми забули
Що зробимо з полоненим?
Нам треба подивитися на одного дядька
Як дядько Джміль бився об заклад
Про те, як даремно приїхали пожежники
Як не можна поводитися з рушницею
Як не можна апортувати
Про те, як Ферда допомагав полювати, й про лиху наречену
Як Ферда помпував у плавунця і слухав віршики
Про перевдягнених друзів і проте як розірвало помпу
Про грізну комашину потвору
Як жахлива потвора гострила зуби на мурашок
Про малих дітей, що будували під водою хатки
Як Ферда розповідав казки
Про те, як колись побільшало хрущів
Як гусеничка плела собі плащ
Про блоху, що перетворилася на хлопчика
Чому всі хотіли, щоб їм будував Ферда
Про найславніший день нетлів, дорогих гостей і вишукані забави

Кожен живе по-своєму. І нікому вареники самі до рота не летять. Ферда в цьому переконався. Тому до роботи в нього аж руки свербіли.

Що побачив спросоння Франтішек

Тут було стільки хлоп'ят, що ви й не полічили б. Жили вони під лісом, біля річки, в наметах, і якраз проти табору сходило сонечко. "Стук, стук, стук!" – стукало сонечко по полотняних наметах, але всередині ще всі спали. На осонні стояв начальник табору із зовсім ще малим хлоп'ям.

– Ну швидше, давай! – підганяв начальник півголосом.

Тоді малий хлопчак почав:

– Ту-ру-ру... кхи, кхи...

– Не так. Знову вона в тебе кашляє. Давай ще раз.

– Тру... і-гі-гі-гі-гііі...

– Ой-ой-ой, вона ірже, як кінь. Спробуй іще раз!

– Та-дра-та-дра-брррр...

– Ой, тепер вона бурчить, як бормашина. Ти що, розучився сурмити?

– Та-дра-та дра-там-тідрата-тідрата-ті!..

Нарешті! Тільки тепер пощастило малому засурмити підйом так, що сурма в нього не кашляла, не іржала й не бурчала. Задоволений хлопчик обтер собі губи й став струнко поруч начальника.

Муравлик Ферда

З наметів почали виглядати скуйовджені голови, а потім вилазили й самі хлопчаки, бігли до води й милися так, що аж бризки летіли. Начальник табору був задоволений.

Аж тут хтось прибіг і пожалівся:

– А Їрка закинув моє мило у воду.

А інший:

– А Бедя сякається у воду.

А ще інший:

– А Ладя трубить у воді, як слон.

Але начальник ніби й не чув жодного ябеди. "Хай собі хлоп'ята побешкетують, – думав він, – аби тільки добре вмилися".

Коли це прийшов іще один ябеда:

– А Франтішек досі спить!

Тут начальник стрепенувся. І одразу ж крикнув:

– Хлопці, сюди! Візьміть кожен мисочку й наберіть у неї води! І всі-за мною!

А сам набрав води в казанок, щоб більше було. За ним до Франтішкового намету пішли навшпиньки хлопці з повними мисками. Начальник потихеньку відкрив намет, і ті, що були ближче, хлюпнули на сонного водою.

Муравлик Ферда

– І-і-і! – запищав Франтішек і вискочив з намету. Хотів од хлопців утекти, але спотикнувся, заплутався й упав навзнак. І тут же дістав душа від начальника, такого, як злива; вода затекла йому в очі, в носа й рота.

Мокрий Франтішек дриґав ногами й руками, потім протер очі і тут раптом перелякано витріщив їх, швидко виплюнув воду з рота й закричав, показуючи на щось у небі:

– Хлопці, хлопці, гляньте, що це!

Всі підвели голови й подивилися вгору. Що це? Що це? Там щось летіло. Таке сірувате, невиразне, з чорною плямою посередині. І начебто падало на землю.

– Це повітряний корабель. Він падає! – крикнув мокрий Франтішек. – Гайда до нього!

І як був, у самій сорочці, кинувся перший до повітряного корабля.

Муравлик Ферда

Про найголовніше ми забули

Яка ж у мене дірява голова! Я ж бо забув сказати вам найголовніше! Тільки тепер, коли подивився на ці рудуваті голови з вусиками, згадав: адже то були ніякі не хлопчаки, а руді мурашки!

Правда, це були молоді руді мурашки, яких їхні тата й мами послали до табору, щоб вони там загартувалися, навчилися слухатись, працювати, грати на сцені й прибирати за собою.

А тепер вони вихором мчали за повітряним кораблем, що поволі падав. Його вже було добре видно. Це була повітряна куля з павутинок, на яких літають по цілому світі маленькі павучки.

Але хто то на ній сидить? Якась темна істота. Здається, сажотрус, що літає над димарями. Ой, ні, це ніякий не сажотрус, це просто чорний муравлик!

Якби ви тільки чули, як закричали наші хлопчаки, коли побачили, що це – чорний муравлик! Вони впіймають його й гратимуться з ним! Удаватимуть, ніби взяли його в полон. Він налякається й, може, навіть тремтітиме від жаху, а вони будуть тішитись.

От-от повітряна куля спуститься на землю. Уже чорний муравлик готується стрибнути. Може, ще й утече від них! Хлопці з табору закричали, аж дерева затремтіли.

Муравлик Ферда

Чорний муравлик справді зіскочив і кинувся тікати. Ой! Він утече! Ото буде сором!

І таки був би втік, справді, втік би від них, якби не начальник. Сам начальник нахилився й підняв якийсь дивно загнутий дрючок, схожий на бумеранг – знаряддя австралійських дикунів. Начальник покрутив над головою того дрючка й кинув. Бумеранг просвистів у повітрі над юрбою переслідувачів, випередив її і раптом – бах! – підтяв чорному муравликові ноги. Хлопці з табору переможно закричали, й замурзаний Франтішек перший стрибнув чорному на шию. Інші схопили муравлика за руки й ноги, а найменший з них – за вусики.

– Не бійся, друже! Ми тільки трохи пограємося з тобою! – сказали вони йому стиха.

Ох, як той чорний муравлик борсався! Підвівся – й струсив з себе половину рудих мурашок. Хвицнув ногою – й відкинув усіх, хто за неї вхопився. Але не встиг він хвицнути другою, як тут перед ним став начальник, а той був такий дужий, що чорний муравлик не зміг уже ворухнутися.

Що зробимо з полоненим?

І ось руді мурашки повели його до табору. Хлопці весело стрибали круг нього, підштовхували один одного і, як змовники, шептались між собою:

Що ми з ним зробимо?

– Він служитиме нам, –тішився Славик.

– Буде прибирати в нас перед наметами, – додав Здєнда.

– Застилатиме нам ліжка! – докинув Мірек.

– Носитиме нам дрова й розпалюватиме вогонь! – радісно засміявся Їрка.

– Дбатиме про харчі, варитиме, митиме посуд! – вигукнув Павлик.

Муравлик Ферда

– Годі! – зупинив їх начальник. Не буде він нам слугувати! Усе ви повинні робити самі! А щоб ви добре запам'ятали це, Здєнда поприбирає перед усіма наметами, Мірек позастеляє всі ліжка, Їрка тиждень носитиме дрова, а Павлик цілий тиждень митиме посуд. Варити йому не дозволимо. Ото б він наварив! А Іван із Славиком сьогодні ввечері почистять усім своїм товаришам черевики!

– А що ж тоді робити з чорним мурашкою? – спитали хлопчаки.

– Нічого не будемо з ним робити. Пошлемо його в світ широкий. Зробимо це так, – промовив начальник зовсім тихо, – нібито ми його продали.

Хлопці замовкли й здивовано глянули на свого начальника. Продати? Наче якусь річ? Але ж мурашок не продають! Та якщо це придумав наш начальник, то гаразд, побачимо.

Нам треба подивитися на одного дядька

Тож нехай хлопці клопочуться цим, а нам треба подивитися на одного дядька. Трохи віддалік, у густій траві, шкутильгав волохатий, смугастий дядько з великою трубою на спині. В руці він тримав папір з оголошенням: "У джмелине гніздо потрібен добрий сурмач". А сам увесь час бурчав і лаявся.

– Проклята дорога! Хоч би стежку пристойну зробили тут! Увесь час дряпайся на щось, або через щось перелазь, або під щось підлазь! Та ще й з оцією дурною трубою. Навіть повернутися не можу!

Раптом він ступив на грубелезне стебло й – геп! – упав просто на трубу та ще й ударився головою.

– І як я міг ускочити в таку халепу – найнятись у цю далечінь? Ніби вони самі собі не могли сурмити! – лаявся він, вирівнюючи мідь пом'ятої труби. – А все через те, що я зголосився на цю об'яву, й через те, що мені заплатили наперед! Тепер щодня вставай перший, буди гніздо чужих джмелів та ще й терпи від них усього, коли вони не хочуть уставати!

Муравлик Ферда

Тут він знову послизнувся, аж у нього в кишені забряжчали гроші.

– Якби хоч хтось допоміг мені з оцією дурною трубою! Я вже ледве чалапаю.

Чи ти бачиш, джмелі! Мовляв, буди їх. Коли джмелі влаштують гніздо, то вибирають собі сурмача, і той повинен щоранку сурмити, аби вони не забули вилетіти на роботу в поле чи на садові дерева. Тож і наш Джміль із трубою мусив будити їх.

А ось тепер він зупинився біля табору й дивився, що там діється.

Серед табору між наметами стояв чорний муравлик, прив'язаний за ногу до щогли. Коло нього купчилися хлопчаки, цікаві, що буде далі. На щоглі над чорним бранцем було прибито об'яву: "Дешево продається".

Джміль пройшов між наметами. Хлопці принишкли, як мишенята.

– Гм, гм, – бурчав Джміль. – Ви продаєте цього хлопчагу? Мені б він придався. Саме такого я й шукаю.

І підійшов до прив'язаного муравлика.

– Що ти вмієш – спитав у нього.

– Все! – покірно прошепотів чорний муравлик. – Умію будувати, носити, лагодити...

– А диви-но! Це було б добре! – забурчав Джміль. – А сила в тебе є?

І почав обмацувати муравликові м'язи, спершу на руці, потім під пахвами. – Ой-ой-ой, як лоскітно! – А муравлик не міг навіть поворухнутись. Потім Джміль помацав йому пальцем коліно, під коліном і спробував ступні, чи досить тверді. – І-і-і-і, як лоскітно! – А коли Джміль тицьнув його під ребра, чорний муравлнк не витримав і голосно засміявся:

– Хе-хе-хе, та ти веселун! – задзижчав Джміль. – Треба тебе купити. Носитимеш мені трубу.

Заплатив за чорного муравлика скільки треба було й повів за собою.

Хлопці стояли збентежені. Чорного муравлика таки продали!

А начальник табору потер собі руки й гукнув іще:

– Гей, дядьку! То ви купили Муравлика Ферду!

Так, Муравлика Ферду, який усе вмів, до всього брався, нічого не боявся й до всього ставився поважно.

"Тепер треба служити, нічого не вдієш! – подумав собі Муравлик Ферда й покірно пішов за Джмелем. – Але чекайте, я з цієї халепи ще вирвуся!"

Як дядько Джміль бився об заклад

Мусимо признатися, що наш Джміль був поганий джміль. П'ятірку з поведінки ви б йому не поставили. Ба навіть четвірку. Цей Джміль був такий собі дядько "ледве ледве на трійку". Він не дбав про нектар для свого гнізда – дбав лише про те, аби сам напився.

Тільки-но Джміль повісив трубу на шию Ферді (але ж і вигляд мав Ферда з тою трубою!), як притьмом побіг до квітки.

– Побиймося об заклад, Фердо, що я вилізу на цю квітку на самих руках! – закричав він задиристо й одразу ж ухопився за стебло самими руками. І справді, не торкаючись ногами, зіп'явся аж нагору.

Ферда уважно дивився. Поправляв на плечі трубу й голосно висловлював своє захоплення, аби потішити Джмеля. Але нараз він побачив, що Джміль на квітці занурив хоботок у келишок і випив увесь нектар, який там був.

"Ач, хитрюго, видно, ти не так хочеш тренуватися, як пити! – сказав собі Ферда. – Ну, гаразд, нехай буде по-твоєму".

Дядько "ледве-ледве на трійку" після доброго ковтка облизавсь і вже став біля другої квітки.

– Побиймося об заклад, Фердо, що на цю квітку я вилізу задом наперед, униз головою!

"Ти хитрий Джміль, – подумав собі Ферда. – Але гаразд, я тебе потішу".

І вголос сказав:

– Це неможливо, пане Джмелю, цього ще жоден джміль, жоден жук не міг зробити. Таке було б до снаги хіба що ракові – рак лазить задки, але ж він не може сп'ястися на квітку.

– Побачиш, що я це зможу! – задзижчав Джміль і, справді, за хвилину був нагорі й знову, звичайно, напився. І не раз. На стеблі була ціла китиця келишків, повних нектару, й Джміль геть усі їх вилизав, до останньої краплини.

"Об який іще заклад битиметься зі мною цей дядько "ледве-ледве на трійку"?" – подумав Ферда, коли побачив, як у Джмеля горять очі і як він, хитаючись, іде до дальшої квітки. Аж тут почув:

– А п-побиймося об з-з-заклад, Фер-фердо, що я на т-т-ту квітку-вітку вилі-лізу носом! – патякав Джміль біля третьої квітки.

– Цьому я вже ніколи не повірю! – вигукнув Ферда.

І справді, цьому він не вірив. Де ж би таки джміль зміг лізти носом? Мабуть, уже й не знає, що говорить.

А дядько вже й справді не говорив. Він співав:

– Тричі по три – дев'ять, а хто гуде – ведмідь!

І раптом почав сперечатися сам із собою:

– А чому це ведмідь? Адже джміль – також гуде! А чи може ведмідь лізти носом? Не може. То тільки я носом...

А насправді він був радий, коли Муравлик допоміг йому вилізти на квітку звичайнісіньким способом.

Нагорі дядько пив. Довго пив. А коли допив, то знову почав колобродити:

Муравлик Ферда

– Побиймося об заклад, Фердо, що я стоятиму на голові до шістдесяти!

– Ну, тоді, пане Джмелю, вам можна йти працювати до цирку! – під'юджував його Ферда, бо самого брала цікавість, як то воно буде.

– А я це зроблю ще краще! Ну, лічи! – розхрабрився Джміль і став на голову.

– Один... – почав лічити Ферда, але не встиг він сказати "два" – Джміль упав на траву. А коли Ферда сказав "три" – Джміль спав як убитий.

Про те, як даремно приїхали пожежники

Що ж тепер? Тепер Ферда міг би кинути цього безтурботного бешкетника. А що ж тоді буде з Фердиною службою? Адже Ферді треба виконати свою роботу.

"Що, коли його збудити? Мабуть, він зрадіє", – сказав собі Ферда й приклав трубу до вуст. Добре надув щоки й засурмив сплячому дядькові у вуха те єдине, що вмів: "Трааа-тааа! Трааа-тааа!" Вийшло так, наче пожежники їдуть.

А Джміль на те тільки повернувся й забурмотів:

– Тричі по три є ведмідь, а хто гуде, той джміль.

І спав собі далі.

Ферда знову засурмив: "Трааа-тааа! Трааа-тааа!" – наче їдуть пожежники.

Джміль тільки прошепотів: Хто гуде – той дев'ять...

І навіть не ворухнувся.

Ферда знову приклав трубу до вуст, але засурмити не встиг. Бо тут сталося таке, чого ніхто не чекав. Від лісу раптом долинуло зовсім слабенько: "Трааа-тааа!" Ніби луна. Якусь хвилину було тихо, а потім почулося трохи голосніше, а тоді й зовсім голосно: "Трааа-тааа!" Це вже була не луна.

З лісу вихопився віз пожежників, запряжений червоними кониками, а на возі сиділи жучки-тріскунці з пожежницькими шоломами на головах, – і просто до Джмеля.

Муравлик Ферда

– Ось де горить! – закричали тріскунці.

Не встиг Ферда їм і слова сказати, як вони почали щосили лити воду зі шлангів Джмелеві на спину.

Муравлик Ферда

Вони подумали, що то – вогонь! Коли б вони почекали, Ферда їм міг би пояснити, що в усіх чорних джмелів на спині є така жовтогаряча пляма, яка наче горить. Але тріскунці вже поливали зі шлангів так, що й мертвого збудили б.

Джміль підскочив як опечений. Він тяжко образився й уже не хотів навіть бачити Ферду. Віддай, мовляв, сюди трубу, я тебе знати не знаю! Ач який одразу ж на мене пожежників кликати! І не встиг Ферда опам'ятатися, як Джміль продав його першому ж, кого побачив, жукові-жужілці М'ясолюбові. Й Ферда знову думав: "Треба тепер слухатися жука-жужілки" і пішов та ним покірно, мов ягня.

Як не можна поводитися з рушницею

Через плече в жука-жужілки М'ясолюба висіла величезна рушниця, на ногах він мав мисливські чоботи-скороходи, а на спині в нього погойдувався патронташ.

– Іди, йди, – підбадьорював М'ясолюб Ферду. – Я заведу тебе в мою квартиру, а ввечері підемо на полювання. Ворушись, не відставай, моя хата недалечко.

І пішов у своїх чоботях-скороходах уперед, а Ферда мусив бігти поруч, щоб устигати за ним.

Муравлик Ферда

– Гей, ти, візьми в мене оце! – жук раптом кинув Муравликові на плечі свою рушницю, а за рушницею й патронташ. Ой, які ж вони були важкі! Тепер бігти поруч з довгоногим жуком було ще важче.

– Гей, ти, як там тебе, а чи вмієш ти апортувати? – обернувся жук на бігу до Ферди.

– Апо... що? – заїкнувся Ферда, ледве зводячи дух.

– Апортувати. Ну, приносити звіра. Приносити, як пес, хазяїнові те, що хазяїн застрелить, – роздратовано сказав жук. – Не розумієш? Я тобі поясню. Поглянь! Коли мисливець побачить якогось звіра, він бере рушницю й стріляє. Бабах! Звір падає, а пес біжить по здобич, бере її в зуби Й приносить. Це називається апортувати. І ти теж будеш так робити. Зрозумів?

– Угу... – мугикнув Ферда, якому рушниця вже добре намуляла плечі.

– Що – угу? Як – угу? Але ж ти некмітливий! Поглянь, спробуємо разом. Я вдаватиму з себе звіра, а ти ніби застрелиш мене. Ну, а потім – будеш псом! То починаймо!

Жук М'ясолюб нахилився до землі, підняв угору вусики й почав удавати з себе оленя. Пасся, гордовито походжав по траві, – словом, поводився, ніби той цар лісів.

Муравлик Ферда

Ферда тоді вдавав з себе мисливця. Нахилив величезну рушницю, націлився на оленя і...

– Ба-бааааах!

Оце був постріл! Ферда гепнув на землю – так його вдарило прикладом.

Він геть забув, що рушниця може бути набита.

А чи не вбив він жука? Замалим не вбив. Коли дим розвіявся, стало видно, що жук очманіло сидить на землі. Набій пролетів йому біля самісінької голови. Ще й досі один вусик у жука гудів, як дріт під вітром.

– Недотепо! – зашипів він, страхітливо поводячи очима. – Ти ж міг мене вбити! Чи ти мала дитина, що тобі кортить стріляти з кожної рушниці? Хіба ти не знаєш, що з рушницею жартувати не можна? Що порядна людина навіть ненабитої рушниці або пістоля ні на кого не націлить? Навіть тоді, коли палець не тримає на гачку! Чуєш? Ніколи!

Аж тепер жук трохи оговтався й сказав уже миролюбніше:

– Якби я знав, що ти такий нерозумний, ніколи б не дозволив тобі навіть доторкнутися до рушниці. Обіцяй мені, що це ніколи не повториться!

– Не буду, чесне-пречесне слово, не буду! – обіцяв Ферда, тихенько гладячи свою щоку, яка ще боліла від удару прикладом.

– Чуєш? Більше ніколи ні на кого ані рушницею, ані пістолетом не націляйся! Бо хто його знає, що може трапитись. Я хотів, аби ти тільки вдавав, що стріляєш. Доведеться повторити все знову.

Як не можна апортувати

Жук М'ясолюб знову став навкарачки й почав стрибати. Цього разу вдавав із себе зайчика. Стриг вусиками, наче вухами, сідав на задні ланки, трохи скубав траву й знову стрибав.

Раптом Ферда тихесенько гукнув "бум!" – і жук упав на землю, наче мертвий. Тоді Ферда став удавати з себе пса. Відклав рушницю з патронташем і почав гавкати: "Гав, гав, ав, кніф, міф, шніф!" зовсім як собака, в якого зривається голос. І, підбігши до жука, "собака" дико загарчав, стрибнув і вкусив його за ногу.

Муравлик Ферда

– А-ааааа! – заревів жук. – Який же ти недотепа! І що це тобі заманулося?

– Я хотів того зайця, пане мисливцю, загризти, – виправдувався Муравлик.

– Таке! І саме за ногу! Зайцеві треба перегризати шию! – розсердився жук, але одразу ж схопився за шию, щоб Ферда, бува, не кинувся на неї. – Ти в мене великий мудрець! Отак з тобою гратися! – додав іще жук, і вони пішли далі. Жук сягнистим кроком, а Ферда – підтюпцем біля нього. Там, унизу, під каменем, у жука була комірчина й ліжко.

– Тепер поспимо. Поки прийде вечір, ми встигнемо подрімати. – знову наказав М'ясолюб, лягаючи в ліжко. – Я полюю здебільшого вночі. Ти теж лягай тут, біля хазяїна.

Ферда одразу ліг на голу землю й швидко заснув, щоб на нічні чати мав достатньо сили.

Про те, як Ферда допомагав полювати, й про лиху наречену

Справді, жук М'ясолюб був, як і всі жуки-жужілки, нічний мисливець. Увечері він виходив полювати на жучків, які забули піти спати й досі не сховалися, на дощовиків, на слимаків. Ловив кожного, на кого натрапляв. Підповзав, ховаючись за камінцем або травою, і – ба-бах!

Ферда миттю біг по здобич, а ненажера жук М'ясолюб усе їв та їв. Потім вони відпочивали хвилину – жук куняв трохи, – а тоді знову йшли полювати. Хто цього не бачив, той ніколи не повірить, який той жук ненажера і скільки він може з'їсти за ніч. Навіть отакенного слимака подужав з'їсти, перше ніж на світ благословилося.

Ферді в жука жилося добре. Він швидко всього навчився. Обережно носив рушницю й патронташ і старанно апортував. А ходити щодня на полювання – це кожному сподобалося б. Та до того ж на полюванні траплялося багато всяких пригод.

Муравлик Ферда

Ферда, мабуть, і досі залишався б у жука, якби одного разу жук-жужілка не привів додому молоду наречену. Ще здалеку жужілка крикнув Ферді:

– Гей, веду тобі твою нову пані, сьогодні ти лишишся вдома, бо завтра я одружуюсь!

Ферда лишився вдома й допомагав прибирати. А прибирати було що. У Ферди вже боліли руки, а в пані жучихи – голова.

Та сталося лихо. Пані жучиха за роботою зголодніла. І це був кінець. Жучиха їсть так само багато, як і жук. Спочатку вона тільки облизнулась. Потім голодними очима зиркнула на Ферду й зрештою погналася за ним.

Ферда не став її чекати, а бігом до дверей. Вона – стриб! – за Фердою. Ферда – шмиг! – у неї попід руками праворуч. Вона за ним слідом праворуч, а він – шусть! – ліворуч. Вона ліворуч, а Ферда їй під ноги і з дому геть. Побачив Ферда, що справа кепська, й чимдуж побіг далеко-далеко.

Муравлик Ферда

Ще ніколи жоден мурашка так швидко не бігав. Біг він по камінню, біг по траві. Раптом – хруп! – травинка під ним зломилася. Ферда впав на землю. "Зараз жучиха мене схопить", – подумав. Та вона не встигла ще добігти, а він уже мчав далі. Зненацька на Ферду впала шишка, мало його не задавила. "Ага, кидає на мене шишками!" – затрусився він. Але нічого йому не сталося, й він тікав далі, поки вскочив у болото. "От вона й схопила мене!" – зойкнув Ферда. Але то не пані жучиха схопила Ферду, то жук М'ясолюб витягав його за хустинку з болота.

– Щастя, що я саме тут нагодився. З чим до мене біжиш, друже?

Жук був трохи здивований, коли Ферда, ще геть переляканий, розповів, що тікає з дому від лихої М'ясолюбової нареченої.

– Шкода, – засумував жук. – Шкода, але нам з тобою, Фердо, доведеться розлучитися. Лишатися надалі зі мною тобі не можна – або тебе з'їсть моя жінка, або ти довіку муситимеш ховатися. Краще відведу я тебе до дядька плавунця.

І він тут же продав Ферду за два жаб'ячих стегенця плавунцеві Страширибкові.

Як Ферда помпував у плавунця і слухав віршики

Жук-плавунець Страширибка – пан з товстими руками й дуже волохатими ногами в довгому брунатному пальті зі світлою оторочкою – мовчки підвів Ферду до води, де на березі стояла помпа. Така малюсінька помпочка, що я б з нею грався цілий день. Показав на неї Страширибка й сказав тільки:

– Помпа!

Потім двічі качнув – буль-буль-буль! – у воду з помпи полетіли великі бульбашки. Цією помпою качали не воду, а повітря, яким дихають плавунці під водою. Потім плавунець Страширибка показав на мотузочок від дзвоника, який звисав аж у воду, й сказав:

– Задзвоню – почнеш помпувати. Зрозумів? – а тоді, не чекаючи на відповідь, стрибнув у воду.

Муравлик Ферда

Муравлик Ферда

Як він умів плавати! Кілька разів гребнув ногами (аж Ферді в голові запаморочилося), блискавично напав під водою на маленького черв'ячка, з'їв його ї вже повернувся знову до мотузки. "Дзень-дзелень!" – задзвонило нагорі, Ферда натиснув ручку помпи, у воду пішло повітря, але жодна бульбашка не випливла нагору. Плавунець Страширибка їх усі половив і поховав собі під поли. Тепер йому буде чим дихати. Потім він виплив нагору, висунув голову з води й сказав:

– Добре!

Та тільки-но він вистромив голову, як за ним озвався пустотливий сміх і якісь тоненькі голоси гукнули:

– Таточку, голубчику!

На воді пливло троє веселих дівчаток у дивовижних купальничках. Плавунець Страширибка щасливо всміхнувся й показав на них:

– Мої доньки. Коли виростуть, стануть такі ж самі жуки, як я! – і зник під водою.

Це були личинки жука-плавунця. Вони підморгнули Ферді й почали дражнити його чудернацькими віршиками. Кричали вони приблизно таке:

Мурашка, бруднашка,
черевички просять кашки!

– Що то вони верзуть? – буркнув Ферда й подивився на свої черевики.

А личинки почали голосно хихикати, припливли ближче й тепер кричали іншого безглуздого віршика:

Хустинка, тонка шийка,
вийшла зламана копійка!

– І чого їм треба? Може, не подобається мій одяг? – злостився Ферда біля помпи, а сам поправляв свою крапчасту хустинку та оглядався навколо, чи не випала в нього яка копійка. Тут личинки зайшлися сміхом і почали знову:

Ферда – око, як ліхтар,
ти слабкіший, ніж комар!

Ну, це вже занадто. Ось Ферда їм покаже, яку має силу! Він гримнув на них:

– Чого це ви, базікалки, дурниці всякі вигадуєте? Ану, цитьте!

Личинки перелякалися й почали кликати на допомогу батька:

– Тату, Ферда лається!

Тато до них не приплив, а потягнув за мотузку дзвоника. Ферда напомпував йому під воду повітря й сів спочити. Пустотливі личинки більше не чіпали Ферду й сміялися вже з чогось іншого.

Так Ферда щодня працював, і йому було добре. Плавунець Страширибка ловив під водою для себе й для личинок стільки водяної дрібноти – черв'яків, рибок, жабок, пуголовків – і відрізав Ферді стільки добрих шматків, що ними можна було б нагодувати цілий мурашник. Тому Ферда ділився з кожним, хто приходив до нього. З личинками він уже порозумівся, навіть знав, чим їх можна подражнити. Придумав і собі віршика й наспівував його:

Личиночки-малята!
Пливуть гусенята!

Ой, як швидко всі личинки ховались тоді у воду! Боялися, щоб їх не поїли гусенята. А потім сердились, коли бачили, що Ферда їх обдурив, і кричали йому:

Ферда всіх перекривляє,
нас, малесеньких, лякає!

А Ферда тільки сміявся й показував їм довгого носа.

Муравлик Ферда

Про перевдягнених друзів і проте як розірвало помпу

Муравлик Ферда

Одного дня біля Ферди пройшло двоє дивних подорожніх. Можна було подумати, що це йдуть жуки-капуцини, але ці були набагато менші й надкрилля на них висіли якось дивно. А й насправді, це були не капуцини. Коли один з них підійшов до Ферди й трохи підняв каптура, Ферда побачив, що це – перевдягнений чорний мурашка. І другий подорожній теж був чорний мурашка, і теж перевдягнений, щоб його ніхто не впізнав.

– Тікайте, тікайте, друзі, а то вас плавунець побачить! – злякався Ферда. – Я йому помпую повітря, й він розсердиться, коли побачить, що я тут з вами бавлюсь.

Обидва замасковані мурашки тільки засміялися:

– Не бійся, Фердо. Ми хочемо втекти, але разом з тобою. Ми, власне, для того й прийшли, щоб визволити тебе з неволі. А щоб у дорозі тебе ніхто не впізнав, наші швачки й тобі пошили костюм.

І один мурашка витяг з-під свого плаща чернечий одяг для Ферди. Якби Ферда його вдягнув, то був би схожий на жука-капуцина, і ніхто б його не впізнав.

У Ферди від подиву розширилися зіниці. Ай, ай, ай! Перевдягтися в капуцина! Оце штука! Ото б на нього всі дивилися! А що, коли б у такому одязі він прийшов до рудих мурашок, наприклад, і почав їх лякати? Ото б вони тікали!

Ферда взяв чернечий одяг. Одна рука його вже була в рукаві, й він почав одягати другий. Коли це раптом під водою шмигнула чорна тінь і стиха дзенькнув дзвоник. Плавунець Страширибка, мабуть, іде по повітря! Хоч би він нічого не помітив! Один з перевдягнених мурашок вмить скочив до помпи й почав помпувати.

І це була помилка. Цього не можна було робити. Спершу треба було подивитися під воду! Бо то приплив не плавунець, а пуголовок, товсте жаб'яче дитинча, дуже-дуже цікаве, яке хотіло спробувати, чи не можна їсти мотузка від помпи. Потяг той пуголовок за мотузок, і раптом кілька бульбашок повітря влетіло йому просто до рота.

Муравлик Ферда

Ну, що б ви робили, якби це сталося з вами? Ви б кричали, зойкали, а може й плакали. Пуголовок не вмів ані кричати, ані плакати, а через те, що повітря залоскотало йому в горлі, він голосно чхнув. Аж тут і сталося лихо! Коли пуголовок чхнув, повітря повернулося назад у помпу, і – ба-бах! – помпа із тріском розлетілася на кілька кусків. Вода хлюпнула на берег, як гора, впала на наших мурашок і збила їх з ніг. Личинки попрокидалися. Спросоння вони подумали, що це землетрус, але потім закричали:

– Тату-у, твою помпу розірвало!

Вмить приплив плавунець і одразу ж накинувся на Ферду:

– Що ж ти, негіднику, зробив? Мою дорогоцінну помпу поламав! Де я тепер знайду таку?

І тут же сказав Ферді, що більше не хоче його бачити. Ферда не боронився. Він не сказав ні слова, тільки очима шукав своїх друзів. Та по них тільки смуга пролягла. Втекли. І ту Фердину одежину взяли з собою. Отже, Ферду вони не визволили.

Цілу ніч потім цвіркуни телеграфували в усі кінці оголошення, що в плавунця Страширибки є на продаж моторний мурашка і чи не хотів би хтось його купити.

Про грізну комашину потвору

Наступного дня з'явилося щось схоже на маленьку бабку. Воно закліпало малими оченятами й забрало Ферду з собою.

Власне, це щось було зовсім не бабка. Воно мало вусики, і коли сіло, то склало свої крильця назад за спину. Отже, сідало зовсім не так, як справжня бабка, його звали Мурашиний Лев Малюк.

Воно прив'язало Ферду на мотузочок і помалу летіло над ним. Це було кумедне видовище. Ніби Ферда вів на мотузочку Мурашиного Лева. Ніби купив його десь по дорозі, де продавали повітряні кулі й усякі інші летючі цяцьки.

Тому за Фердою бігла ціла зграя цікавих малих жучків, але жоден з них не одважився спитати, де можна купити таку дивовижну іграшку.

Муравлик Ферда

– Мурашиний Лев! Це – чудернацьке ім'я, – довірливо розмовляв з Фердою Мурашиний Лев. – Мені воно зовсім не пасує. Хіба я, такий малюк, схожий на якогось лева? А звуть мене так через мого сина. Ба він справжній лев! Справжнісінький дикий мурашиний лев!

– Гр-р-р-р-р! – заревло вдалині.

Всі, хто був поблизу, вмить зникли, тільки Ферда не міг утекти, тому що був прив'язаний.

– Чуєш його? – гордо промовив батько Малюк. – Це – він. Син мій!

Ферда зблід. Ще в мурашнику він чував про молодого мурашиного лева, який пожирає мурашок. Але завжди думав що це лише казка.

– Гр-р-р-р! – почулося знову, аж трава зашелестіла.

Чи не до лева це веде Ферду батько Малюк? А що, як той лев Ферду з'їсть?

– Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! – заревло знову, аж каміння посипалось.

– Гарний у нього голосок! – засяяв з радощів батько. – Здоровий голосок. То він, напевне, вже їсти хоче!

– Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! Гр-р-р-р!

Ферда від страху вже не міг іти. Новий хазяїн волочив його за собою.

– Не бійся, любий Фердо. Це мій синочок радіє, що я до нього йду.

– Гр-р-р-р! – заревло вже так близько, що Ферда аж упав.

– Ми вже прийшли, – радісно запищав Мурашиний Лев. – Зараз побачиш мого малого синочка, зараз побачиш мого Тютінечка!

Він вийняв ключі й відімкнув темну дірку між камінням.

– Виходь, Тютінку!

Муравлик Ферда

Якби ви бачили малого Тютінка! З дірки вилізла страшна потвора з грізною пащею й з довгими гострими щелепами, з ланцюгом на шиї і відразу ж кинулася на Ферду. На щастя, Тютінків тато міцно тримав ланцюга.

– Почекай, маленький, не кидайся на нього, він тобі дбатиме про їжу!

Лев Тютінек аж пручався, вив і ревів, кидався – і все на Ферду.

– Дурний ти, – заспокоював тато свого синочка. – його не треба їсти! Він приганятиме тобі найсмачніших і найжирніших мурашок! Поглянь, Тютінку! Ти, як завжди, загребешся в свою ямку, а Ферда приводитиме найкращих мурашок, одного за одним, просто тобі до ротика. І ти собі гарненько будеш гамати. Ну, то як? Я ж для того й купив його тобі! Хе-хе-хе!

Муравлик Ферда

– Ха-ха-ха-ха! – зареготало страхітливим сміхом дитя й уже на Ферду не кидалося.

– От бачиш, який ти розумний. Тепер я вже можу зняти ланцюга з твоєї шиї. Візьми гарненько Ферду за руку, й спробуйте полювати вдвох, – задоволено сказав Мурашиний Лев і послав їх на лови. – А ти, Фердо, слухай Тютінка, наганяй йому добру їжу, а то я тебе відішлю назад до пані жужілки! – пригрозив він на прощання Ферді.

Муравлик Ферда

Як жахлива потвора гострила зуби на мурашок

Тож Ферда пішов із Тютінком. Ішов спокійно. Зате молодий Мурашиний Лев скрізь нюшив, гріб, пробував землю. Коли це раптом він зупинився.

– Тут я зроблю собі ямку.

Тютінек почав зариватися задки в м'який пісок, а головою відкидати той пісок від себе, аж поки вигріб гарненьку ямку й по шию закопався в ній. З ямки вже стирчала тільки Тютінкова голова з довжелезними зубами

– А тепер, Фердо, мерщій приведи сюди якогось мурашку, я голодний! – наказав Тютінек і примружив очі.

Легко сказати, приведи! А що б Ферді на це інші сказали, то вже молодому левеняті було байдуже. Хіба ж можливо, щоб Ферда приганяв левеняті мурашок на сніданок? Нічого такого навіть у казках не почуєш!

Муравлик Ферда

Та почекайте, може, ще трапиться щось таке, чого ніхто не чекав. Ось подивіться! Сюди йдуть якісь два дивні жуки. Ось вони вже біля Ферди й уже вітаються з ним. Хто ж це може бути? Обидва вдягнені в такі довгі ряси, а на голові в них маленькі шапочки з довгими вусами.

Ферда з ними заходить у розмову. А погляньте, один із жуків скидає свою шапочку, і у Ферди заясніло обличчя. Чому б це?

Знаєте чому? Знаєте, хто то був? Його двоє друзів, чорні мурашки. Цього разу вони прийшли по нього перевдягнені в священиків.

– Ходи, Фердо, ходи з нами. Ми принесли тобі такий самий одяг. Там, он за тим кущем, лежить для тебе чорна ряса. Ми її на тебе вдягнемо, – шептали вони йому.

– Коли ж я, – показав Ферда пальнем на Тютінка, – трохи боюся.

– Що? Ти боїшся? То такий з тебе герой? – і – лясь! – один з мурашок ляснув Ферду по плечу.

Ой-ой-ой! Зараз міг би бути Ферді й кінець. Бо стояв Ферда на краєчку Тютінкової ями, а коли його ляснули, то він з'їхав по піску вниз. Швидше нагору, від Тютінкових зубів!

– Ха-ха-ха! Ось і мурашка! – засміявся Тютінек і заплямкав. – Оце я поласую!

Тютінек був певний, що то Ферда пригнав йому жирного мурашку, й одразу ж почав кидати на нього піском. А це було вже зле. Пісок підбивав Ферді ноги. Ферда одчайдушно дерся нагору, та тільки ступав крок, як Тютінек бив його по ногах піском, і Ферда знову з'їжджав униз.

– Друзі, рятуйте, він мене з'їсть! – у розпачі закричав Ферда.

– Ха-ха-ха! – сміявся з нього Тютінек і клацав своїми довжелезними шелепами. Хрусь, хрусь! – захрумають вони, і не буде вже більше Ферди.

– Швидше! Не дамо Ферди! Треба Ферду врятувати! – підбігли перелякані друзі. – Подай мені руку, я піду перший. А то ми його вже ніколи не побачимо!

Муравлик Ферда

Зробили ланцюжок: один став твердо на краю ямки й тримав другого, а той спустився й подав Ферді руку. І саме вчасно, бо Тютінек уже от-от схопив би Ферду за ногу. Аж тут Ферда – гоп! – вискочив нагору. Його друзі з полегкістю зітхнули.

– А тепер, тепер Тютінкові відплатимо! – розвеселилися щасливі рятівники.

Один з них зараз же приніс добрячу замашну каменюку, націлив на Тютінка і – бабах! – кинув її в яму, просто Тютінкові у відкриту пащу. А Тютінек аж трусився – чекав чогось смачного. Почув, як щось летить до нього. "Це, нарешті, мурашка!" – подумав собі. Схопив, не роздумуючи, щелепами, і – хрусь! – каменюка розсипалась на куски, а Тютінек їх жадібно поковтав.

Діточки любі, можете собі уявити, як він поласував!

– Пхе-е-е! – заскиглив Тютінек. – Що це ти мені кинув? – Тьху! Навіть виплюнути не можу. Я хочу мурашку. Б-е-е! Справжнього мурашку хочу. Розумієш?

– Зараз, зараз, ось матимеш! – поквапливо втішав його Ферда. – Я впіймав тобі такого великого чорного мураху. Зараз пущу його вниз!

І моргнув друзям, щоб ті подали йому з-за куща чорну рясу. Прив'язав її на мотузок і спустив до ями.

– О-о-о, оце я нарешті наїмся. Ось воно, – зрадів Тютінек і швиденько хап! – до ряси.

Та тільки він мав схопити її, Ферда потягнув за мотузку – і ряса вискочила. О, це було видовисько! Ряса підстрибувала, Тютінек кидався за нею, вив, скавучав, а Ферда смикав за мотузку. Його друзі тим часом щось швидко будували. Вони збудують над Тютінком вежу, яка закриє його в ямі. В тій вежі висітиме чорна ряса й гойдатиметься над Тютінком. А Тютінек, голодний ненажера, буде тільки стрибати й ревти, але не зможе тої ряси дістати.

– Ось вам дерево! І ще ось! І оце! – допомагав їм хтось.

Якийсь метелик-нетля швидко приносив їм дерево й миттю біг по інше. Аж підстрибував з радощів, що може якось нашкодити Мурашиному Леву.

– Отак йому! Так! Збудуйте таку вежу, про яку говоритимуть у цілому світі! – і зловтішно сміявся.

Тютінек безперестану ревів і кидався, аж яма двигтіла. Справді двигтіла. І дуже. Але мурашки про це не дбали. Як яма двигтіла, то осипався пісок. Спочатку трохи, потім більше, і раптом – бух! – уся вежа впала. Впала ряса, впали всі балки й придушили Ферду.

Більшого нещастя статися не могло.

– Ти мене обдурив. Заморив голодом! Тепер я тебе з'їм! – захрипів напівмертвий з голоду Тютінек.

Муравлик Ферда

Очі в нього почервоніли, сам він увесь тремтів, але ще мав стільки сили, що міг дістатися до Ферди. Ось де Ферда лежить! Уже на нього націляється гостра щелепа, іще трішки – і Тютінек схопить Ферду й з'їсть. Ферда загинув.

Але в останню мить підлетів до Ферди той чудернацький метелик.

– Фердо, хочеш, щоб я тебе врятував? Ти спритний хлопчина. Зробиш мені добру послугу вдома?

– Зроблю, зроблю! – кричав Ферда. – Тільки, прошу вас, витягніть мене!

Метелик-нетля вперся в балки, розсунув їх, дужими руками схопив Ферду, витягнув його, і – клац! – клацнула Тютінкова щелепа. Але клацнула вже даремно.

Муравлик Ферда

Про малих дітей, що будували під водою хатки

А метелик-нетля вже летів високо в повітрі й ніс на собі Ферду.

– Ти вмієш добре будувати, хлопче, – сказав він, коли вже пролетіли через дев'ять жучиних гір, дев'ять дощових нірок, шість жаб'ячих калюж і сіли нарешті на землю. – А чи зможеш ти будувати під водою?

– А чому б ні? Тільки навіщо це вам? – здивовано спитав Ферда.

– Ось побачиш, як заведу тебе до наших дітей, – сказав метелик, знов узяв Ферду на спину й полетів з ним далі, аж поки приніс його до маленького швидкого поточку.

Муравлик Ферда

– Бачиш? Ми з тобою у нетлів. Я – тато-нетля, поряд живе дядько-нетля, там далі – дід-нетля, а ось тут – діти кума-нетлі, – показав він на чистесеньке дно. – Дітей-нетлів ти, мабуть, ще зроду не бачив.

Діточки, це було справжнє диво! На це треба хоч раз поглянути! Такі маленькі черв'ячки шмигали по дну, й кожен з них був господарем власного дому. В кожного з них була власна хатина. Кожен сидів аж по шию в якійсь міцній коробочці, і тільки голова та лапки, які росли в них десь біля шиї, виглядали з тієї хатинки. І кожна хатинка була інакша.

Одне мале нетлятко ніби сховалося в довгий плетений кошичок, друге зліпило собі хатинку з камінців і черепашок, третє – з дрібного піску. Як я вже сказав, кожне нетлятко сиділо в хатинці так, що тільки лапки та голова виглядали назовні. Коли підпливав хтось, хто міг би скривдити їх, одразу ж кожне нетлятко ховалося в хатину так, що не видно було ані волосинки. А коли навкруги було безпечно, нетлятка одразу ж висували з хатинок голови та лапки й плавали по дну, ловлячи у воді що було їстівного.

Муравлик Ферда

Ото диво! Нічого такого Ферда ще зроду не бачив.

– Я б дивився на них з рана до вечора, – зітхнув він і став навколішки біля води.

– Те, що ти бачиш, – сказав йому тато-нетля, – то ніяке не диво. То просто кумові діти. Інші теж будують собі такі хатинки. Проте мої личинки повинні мати хатки в сто разів кращі, і ти збудуєш для них ті хатки. Збудуй щось таке, аби про це говорили в цілому світі й цілий світ ходив на це дивитися.

Муравлик Ферда

– А тут, – вів метелик далі, – ось тут – мої діточки. Вже починають обгортатися піском!

Справді, трохи далі, в струмочку, було видно маленьких черв'ячків. Вони лазили по дну й тягли за собою довгі тільця, уже трохи обліплені піском.

– Ну, то берися до роботи! Завтра я прийду подивлюся, – сказав тато-нетля й полетів у кущі.

Муравлик Ферда

Як Ферда розповідав казки

Муравлик Ферда

"Чому б ні? Збудую! Атож. Але як же я дістануся до тих черв'ячків, коли вони у воді? – говорив собі Ферда. – Треба ж їх спершу зміряти. Найкраще, мабуть, затулити носа, щоб у нього не набралося води, й пірнути".

Зробив так і гоп! – під воду. Та, бачте, коли почав обома руками міряти, то мусив пустити носа й одразу ж набрав у нього води.

– Ні, так не піде. Треба щось інше придумати, – сказав він, коли вже знову сидів на березі, і глибоко замислився.

І придумав. Зірвав стеблинку, порожню всередині, одним кінцем занурив її у воду, близько до личинок, і почав у ту травинку, як у рупор, гукати:

Алло, алло!
Слухайте об'яву.
Повідомляють трави.
Що зараз почнеться свято.
Тут будуть казки розповідати!

Як тільки личинки це почули, одразу ж повилазили з води. Ферда посадив їх рядочком коло себе й заходився міряти. Коли вони замовкли, він почав їм розповідати першу казку. Якщо хочете, можете й ви її послухати.

Про те, як колись побільшало хрущів

Це казка про одного хлопчика, який хотів наловити хрущів, але не мав на це доброго коробочка і до того ж ще неохайно писав цифри.

У цього хлопчика, правда, був у кишені якийсь коробочок, але дірявий, з проламаним дном. Коли хлопчик упіймав першого хруща, хрущ знайшов у коробочку дірку й виліз у кишеню, а з кишені хлопчикові на светрика. Але в останню мить, коли хрущ уже хотів розгорнути крильця, хлопчик упіймав його вдруге.

– Диви, в мене вже другий хрущ! – сказав він і вкинув хруща знову в коробочок.

Муравлик Ферда

Що я вам скажу? Через хвилину хрущ знову був назовні й заліз хлопчикові під светрик. Хлопець його знов упіймав. Потім він ще раз упіймав того хруща в себе на штанині, потім – на панчішці й ще раз на шапці. Тоді вже хлопець почав робити позначки, скільки він упіймав хрущів. Він і не подумав, що це може бути один і той самий хрущ, який тікає хлопцеві з коробочка!

А коли хлопчик вирішив, що коробочок уже, мабуть, повний, то полічив позначки – їх було вісімнадцять. Ого, вісімнадцять хрущів! Хлопчик написав на коробочку число вісімнадцять. А що це був неохайний хлопець то й написав одиничку не так, як годиться, – вгорі волосок, а вниз паличку, – а просто поставив паличку. А за нею – вісімку. Потім пішов додому й уже здалеку закричав:

– Мамусю, вгадай, скільки в мене хрущів!

Мама не вгадала. Тоді хлопець відкрив коробочок. А там не було нічого. Тому що той єдиний хрущ кінець кінцем і справді втік. І почав хлопчик плакати:

– Ой мамусю, якби ти знала, скільки я їх наловив!

Узяв у руки кришку коробочка, щоб прочитати, бо вже й забув.

– Вісімдесят один хрущ був у мене, вісімдесят один, я робив позначки!

– Вісімдесят один? – здивувалася мама й узяла в руки кришку, щоб перелічити позначки, – Але ж їх було тільки вісімнадцять! Бачиш, що може вийти через твою неохайну писанину! Ти перевернув коробочок і читав вісімнадцять навпаки, от і вийшло вісімдесят один!

Хлопчик витер очі.

– То їх, мамусю, було не вісімдесят один? – і зразу перестав плакати, а потім задоволено сказав: – Ну, то я радий, що в мене втекло тільки вісімнадцять хрущів!

І радів, що їх не втекло більше.

– Це був дурний хлопець, – кричали й сміялися личинки. – Дуже неуважний і нетямущий!

І жодна личинка не помітила, що Ферда під час розповіді для кожної з них побудував із травинок, трісочок і водоростей маленькі риштування, наче лаштувався зводити якийсь будинок або замок. На кожній личинці це риштування було інакше.

Муравлик Ферда

Муравлик Ферда

Ферда озирнувся, чи не йде тато-нетля, бо хотів довідатись, що той на це скаже. Але не побачив його. І не побачив ще когось. Якихось двох хлопчаків, що потай слухали його казку. Хто б це міг бути? Вони схожі були на дві молі, тільки крила на них висіли якось дивно. І ті хлопчаки говорили між собою:

– Цього разу ми напевно визволимо Ферду.

Другого дня Ферда звідусіль позносив нові травинки й трісочки, приніс гарних камінців з рівненькими боками, які блищали й світилися, наче вогники. Приніс навіть кілька надкриль яскравих жучків.

Усе це підготувавши та поскладавши, він узяв стеблинку, порожню всередині, й знову покликав на казки. Личинки бігли наввипередки. Вони випливали нагору з усім, що на них було, бо всі хотіли бути першими й сісти найближче. А Ферда почав нову казку.

Як гусеничка плела собі плащ

За двома полями та трьома лісами жила колись Гусеничка, яка дуже любила чепуритися. Щодня ця чепуруха чесала собі шерстку, вив'язувала на ній бантики, а коли часом зустрічалася з якоюсь іншою гусеничкою, то розмовляла тільки про моди.

Коли вона виросла і настав час перетворюватись їй на метелика, Гусеничка почала плести собі плащ. Бачите, кожна гусеничка, перед тим як стати метеликом, повинна зробити собі плащ. Коли плащ готовий, гусеничка загортається в нього з головою й засинає. А коли прокинеться й плащ на ній трісне, тоді вона вже не гусеничка, а метелик, який може одразу ж летіти куди схоче. Так буває з усіма гусеничками.

Муравлик Ферда

Наша Гусеничка мала великий клопіт.

– Який же треба виплести плащ, щоб стати гарним метеликом? – питала вона в маленької гусенички, яку випадково зустріла.

– Не знаю, пані, я собі виплету який зумію, – відповіла маленька гусеничка.

Потім прилетів метелик-білан.

– Якої ви про це думки, пане Білане? Ви ж так багато літаєте по світу.

– Погляньте на мене, пані, – сказав Білан. – я увесь білий. Цього року буде в моді біле.

Так Гусеничка почала плести білий плащ. Але по траві прилізло Сонечко. Подивилося й сказало:

– Де там біле! Ви ж бачите, що я все червоне в цяточку? Ми всі в такому ходимо.

Тоді Гусеничка почала плести червоне в цяточку, а той білий початий шматок залишила. Коли це де не взявся найкрасивіший метелик Махаон.

– Ви, пані, плетете собі червоне в цяточку? Я такого зроду не бачив. Я б не хотів собі нічого іншого, як жовте в чорну смужку! – і відлетів.

Гусеничка швидко послала по жовте й чорне прядиво й почала плести далі жовте в чорну смужку.

За хвилину пришкандибав Золотоголовик і теж почав вихвалятись:

– Гляньте-но, пані, я щойно виліз із лялечки. Ге? У мене одяг найновіший. Ге? А погляньте-но, що на мені? Мінливо-зелене, аж блищить і переливається. Ото ж бо! – й крутнувся перед Гусеничкою на одній нозі.

Гусеничка замислилась, потім узяла мінливо-зелене й почала його приплітати до інших. Тут поблизу йшов Цвіркун.

– Дивуюся на вас, пані, що ви завдаєте собі стільки клопоту. Чи ви не бачите на мені, який елегантний чорний колір? А що б ви сказали, коли б побачили мою дружину?

Що було Гусеничці робити? Чорний колір був справді елегантний. І вона доплела плащ чорним. А як плащ був уже готовий, Гусеничка почала ним загортатись. Раптом близько пролетів писклявий Комар.

Муравлик Ферда

– Ай-ай-ай, ай-ай-ай, – пищав він, – пані, вас хтось забруднив.

А коли підлетів ближче, побачив, що то не бруд, а просто такий у Гусенички строкатий плащ.

– Пробачте, а який же з вас буде метелик? – з цікавістю запитав Комар.

Але Гусеничка не знала. Загорнувшись у плащ, вона вже поволі заплющувала очі й засинала.

– Я спитаю в метеликів, – запищав Комар і відлетів.

Та метелики цього теж не знали.

– Ми самі цікаві знати, який метелик з неї вийде, коли розірветься той плащ. Чи білий, чи червоний у цяточку, чи жовтий у чорну смужку, чи мінливо зелений, а чи чорний? – сказали вони й почали доглядати лялечку, аби побачити, якого кольору буде метелик, що вилетить з неї.

Чекали, чекали й по черзі вартували.

Аж одного дня знайшли вони лялечку порожньою. Гусеничка-чепуруха перетворилася зовсім не на денного метелика, а на такого, що літає тільки поночі. І ніхто ніколи не побачив, якого, власне, кольору вона була. Тож вона сушила собі голову над кольорами свого плаща цілком даремно.

Муравлик Ферда

Ото личинки сміялися! Одразу ж загомоніли й почали сперечатися, якого кольору був той метелик. І ще довго б сперечалися, коли це одна з них раптом глянула на другу й закричала:

– Що це на тобі? Якась вежа!

А друга волала:

– А на тобі якась верандочка!

А третя:

– А на тобі виросло якесь коло!

І галасували б ще й далі, якби татко не закричав був з очерету:

– А ходіть уже у воду!

Того разу Ферда побачив батька, але хлопчиків які схожі були на міль і які сьогодні знову потайки слухали його казку, не побачив. Вони ховалися в траві й говорили між собою:

– Сьогодні візьмемося до праці. Ферда скоро буде вільний.

Тієї ночі Ферда спав неспокійно, часом він чув біля себе якісь звуки ніби хто різав щось і стукав. Уранці Ферда знову назбирав матеріалу й почав розповідати третю казку.

Про блоху, що перетворилася на хлопчика

Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.

Муравлик Ферда

Як це зробити? Пішла вона до жука чарівника й розповіла йому про своє бажання.

– Люба блохо, – сказав їй чарівник, – це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш – гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.

Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив'язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.

Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.

Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: "Рятуйте!" або "Пожежа!".

Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.

Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і – гоп! – стрибнув аж на два метри.

Побачив це вчитель і вирішив, що той хлопчик повинен стати спортсменом, і записав його до найзнаменитішого спортивного клубу.

Зрозуміло, що наш хлопчик потім усі змагання із стрибків вигравав, про нього писали газети цілого світу, і кожна дитина між іграшками мала його фотографію. Коли ж траплялося, що про хлопчика два дні чомусь не писали й не говорили, він відривав од черевиків одну підкову, щоб бути легшим, і одразу стрибав на півметра вище.

Під час олімпійських ігор він заявив, що перескочить перекладину на такій висоті, як вежа. З нього сміялися й казали, що він занадто самовпевнений. Проте скликали інженерів, наказали привезти підйомні крани та пожежну драбину й спорудили перекладину на висоті вежі, ба навіть трохи вище. Умисне, щоб хлопчик її не перестрибнув.

Муравлик Ферда

Подивитися на змагання прийшло стільки людей, що довелося збудувати шестиповерхові трибуни, але й тих не вистачило. Коли хлопчик побачив, що йому поставили перекладину вище од вежі, він тільки всміхнувся. Потім скинув черевики з гирями й гайками, босоніж розбігся проти перекладини і гоп! – легко перестрибнув її. Ото було слави та оплесків! Щастя, що трибуни не завалилися. Хлопчик дістав золоту олімпійську медаль, а глядачі на спогад вирішили подарувати йому найвищого звіра. Зібрали між собою гроші и купили хлопчикові жирафу.

Хлопчик був радий і відтоді завжди стрибав босий і щоразу перестрибував через перекладину вищу, ніж вежа. І це було до того часу, коли він знову мав перетворитися на блоху. В останній день свого людського життя хлопчик віддав жирафу в зоологічний сад на своїй батьківщині, й діти мали з неї багато радості.

Коли ж потім він повернувся до своїх і все розповів своїм друзям і подругам, всі блохи йому заздрили.

– Якби я вміла так стрибати, – зітхнула одна личинка, – я б перескочила через струмок.

– Якби я так уміла стрибати, сказала друга, – то перескочила б через гору над нами й стрибнула б там, у долині, у другий струмок.

– А я, – поспішила додати третя, я б стрибнула аж кудись до школи, а там би стрибала в воду й показувалась дітям. Ото б усі дивувалися!

Чому всі хотіли, щоб їм будував Ферда

Та й було б з чого дивуватись. Діти, мабуть, дивувалися б із звичайних личинок нетлів у їхніх хатинках з піску та трісок. А якби побачили будиночки, що їх спорудив Ферда, то були б до краю вражені.

Коли Ферда розповідав третю казку, будиночки всіх личинок були вже готові. Справді, один був кращий від одного, й не тільки кращий, а й дивовижніший. Ферда не будував звичайних футлярів або трубок, які бувають у інших нетлів. Він спорудив личинкам справжні будиночки з дашками, вікнами, склепіннями й вежами. Перед вікнами були садочки для водяних рослин, дахи Ферда повикладав яскравими надкриллями жуків, а вгорі змайстрував вітрячки. А деяким личинкам, які слухали найкраще, Ферда збудував справжнє диво.

Очній личинці він зробив локомотив, такий великий, якого ви не дістанете в жодній іграшковій крамниці. Спереду личинка могла виглядати назовні, а по боках локомотива були дірочки для її ніг. Коли личинка хотіла рушити, вона крутила лапками колеса і їхала по дну. Ой, скільки дива було у воді! Безліч рибок припливло до локомотива, а рибка, що припливла перша, зайняла місце над димарем і вдавала з себе дим. Ой, як було гарно! Кожна рибка потім хотіла бути першою, щоб удавати з себе дим.

Муравлик Ферда

Личинці, яка була найуважнішою і завжди знала про все, що діється навколо, Ферда збудував будиночок з вежею для спостережень і з дзвінничкою, звідки можна було дзвонити, коли наближався якийсь небезпечний ворог. На цей знак усі личинки ховалися в свої хатки, щоб їх ніхто не дістав.

Іншій личинці, яка всього боялася, Ферда зробив хатку, мов з бетону, й укрив їжаковими колючками. Ну, з таким будиночком її справді ніхто не одважиться проковтнути!

Була там ще одна личинка, яка хотіла мати все щонайкраще, наймиліше, найпишніше, і їй Ферда збудував справжнісінький літній палац. Спереду була веранда з дашком, по боках – склепіння з балкончиками. Позаду була біла вітальня з портьєрами й кухонька з таким маленьким посудом, що на ополоник треба було дивитися в лупу. А коли у воду світило яскраве сонце, личинка могла розкрити над собою велику червону парасольку.

Муравлик Ферда

Велика слава поширилася про це, й усі нетлі з усіх околиць ходили чудуватися на це диво. Ой, які б вони були раді, коли б Ферда спорудив такі будиночки й палаци їхнім дітям!

Всі ходили до тата-нетлі, обіцяли дати йому все, що він хоче, аби тільки позичив муравлика доглядати їхніх дітей. Але тато-нетля сказав, що нікому Ферду не дасть, а відпустить його на волю. Тільки Ферда мусить почекати великого свята, коли личинки перетворяться на молодих нетлів.

Ферда збудував собі на березі хатинку, точнісінько таку, в якій мешкав колись. Було йому добре. Нетлі щодня приносили Ферді якісь ласощі, а він за те повинен був щовечора розповідати їм казки. Слухали великі й малі, слухали всі личинки. Аж одного дня личинки перестали слухати. Бо вони виросли вже так, що їм стало тісно в будиночках, і вони позачиняли всі вікна та двері й поснули. Поснули таємничим міцним сном, під час якого в них виростали довгі ноги, крила й нова шкіра. Перетворювалися на дорослих нетлів.

Нехай сплять. До Фердиної хатинки кожен день збиралися листогризи, водомірки, лісові блощиці, нетлі, якось навіть прийшла й велика капустянка, аби Ферда для них щодня придумував нову казку.

Про найславніший день нетлів, дорогих гостей і вишукані забави

Цілий край дізнався, що надходить велике свято. Сполохані водомірки переказували всюди у воді новину, що личинки збираються вилізти зі своїх будиночків у нових шатах.

Муравлик Ферда

Блакитні бабки рознесли новину по луках і полях.

Муравлик Ферда

Татові-нетлі праці було невпрогорт. Він готував до цієї великої події небачені свята. Усі інші нетлі, поки їх ніхто ще не з'їв, допомагали йому як могли.

Прийшли золотоочки, вбрані як дружки, з вінками на головах і з кошиками квітів у руках. Легенькі, як вітрець. Прийшло кілька метеликів у таких пишних шатах, що всі навколо аж роти пороззявляли. Прийшли золотоголовці, але такі напахчені, що аж млосно ставало.

Повсюди грали комашині оркестри. Тлі продавали солодке свіже питво. Бджоли носили медові пундики, а оси – ті відкрили цілу ятку із солодощами. Там був турецький мед, локриця, марципани, карамельки й таке інше – все, що оси вчора поцупили й принесли від людей. Ото коло них була штовханина!

Було на тих святах доволі забав і видовищ. Павучки вправлялися з еквілібристики на канаті, й під ними не було запобіжної сітки. Жуки-щипавки змагалися з бігу на приз із чорними жуками, а земляні блохи змагалися із звичайними блохами зі стрибків.

Найбільше оплесків було, коли стрибали через струмок і хтось, не дострибнувши, падав у воду. Прилетів туди й комар-довгоніжка, перевдягнений у страховище. Ну, то було вереску, коли всі тікали!

Була там і класична боротьба, в якій виступали товсті хробаки, і змагання штангістів, у яких увесь час перемагали двоє силачів у масках. Кожен хотів знати: хто ж то такі? А ті силачі за іграшку піднімали штангу, що була в двадцять разів важча за них. На мою думку, на таке здатні тільки мурашки. Ніхто їх не знав. Вони прийшли одягнені, як молі, а коли скинули свої плащі, то були справді дуже схожі на чорних мурашок.

Муравлик Ферда

Муравлик Ферда

Ферда теж спробував підняти штангу й підняв таку ж важку, як і вони. Всі дивувалися й тим більше зацікавилися, хто ж ті двоє силачів.

Раптом задзвенів дзвоник, що скликав усіх подивитися найцікавіше. Нетлятка почали народжуватися. З будиночків, у яких заснули ситі личинки, мали вийти вже дорослі нетлі з крилами. Всі глядачі й гості зібралися біля води – попереду дружечки, за ними ковалики у фрачках та циліндриках, потім гарні метелики, а потім інші й інші. Натовп був великий.

У воді щось заворушилось. І одразу ж загриміли фанфари сурмачів-джмелів і жуків, хорова капела одягнених у біле комарів заспівала тоненькими голосами величальну пісню, а позаду кілька тріскунців вистрелили залпом із мортир.

Очі всіх були звернені до води.

На берег почали виходити таємничі дивні постаті, щільно загорнені в довгі плащі.

Помаленьку, потихеньку вийшли, на хвилинку завмерли, наче статуї, а потім повільно почали розгортати свої плащі.

– Ах! – почулося в натовпі.

Насправді то були не плащі. То були молоді крильця нових нетлів, ще вогкі й липкі, а з-під них до всіх присутніх усміхалися новонароджені нетлятка. Коли засяяло сонце, крильця почали обсихати, розпростуватись, і за хвилину молоді нетлі злетіли у височінь. Загриміло голосне "Слава!"

Дружечки розкидали навколо себе квіти, ковалики підкидали вгору циліндри, а метелики в захваті тріпотіли крильцями

Глядачі роздивлялися на всі боки. І знову ахнули. Що це? Що це пливе по воді? Погляньте, розкішний корабель, двощогловий вітрильник, а на ньому ті двоє силачів у масках, які щойно виграли змагання з штанги. Хто ж це? Ось вони вже знімають маски!

– Друзі! – крикнув Ферда.

Адже це були його друзі мурашки, ті хлопці, які вже двічі намагалися визволити Ферду.

Тепер ми знаємо, чому Ферда останню ніч так погано спав. Тому що двоє друзів близько біля нього будували отой чудовий корабель.

Гляньте, ось виходить наперед тато-нетля й, видно, хоче щось сказати. Всі замовкли. Чути було б навіть, якби муха задзижчала. І одна таки задзижчала, але на неї гримнули, й вона миттю замовкла. Тато-нетля одкашлявся й поважно почав:

– Дорогі друзі! Ми переживаємо велику подію. У всіх нас родяться зараз молоді нетлятка. Я мав щастя, що моїм малятам спорудив будиночки найкращий будівник, якого ми знаємо. Та він не тільки будував, а й розповідав казки. Ми всі їх слухали. Треба наслідувати приклад такого спритного, веселого й вигадливого працівника. Фердо, я врочисто обіцяю тобі, що ми наслідуватимемо твій приклад. Ти хочеш розлучитися з нами, хочеш вернутись додому. Але ми будемо згадувати тебе й при кожній роботі казатимемо: "Зробімо це так гарно й весело, як робив Ферда!"

– Ура-а-а-а! – загриміло довкола.

Всі бажали Ферді щасливо повернутися до своїх. Ферда радісно скочив на корабель. Але що це? Несподіванкам сьогодні нема кінця-краю! Усі озираються назад. Кричать, галасують. Звідусіль до них біжать руді мурашки.

– Фердо, почекай! Ми хочемо послати тебе ще до жука-гробарика!

Махають руками, підбігають ближче.

Що? До гробарика? То Ферда має виконувати таку сумну роботу? Де там! Ферді вже треба додому! Там на нього чекає робота, ось побачите!

Корабель відплив од берега, а найпрудкіші руді мурашки, які вже мало не скочили на нього, впали у воду. Вони били по воді руками, ногами, випльовували воду й поспішали видряпатись назад на берег.

На кораблі вже напнули всі вітрила, вітер ударив у них, і Фердині приятелі на березі дружно вигукнули на прощання "Ура!". Хай щастить йому!

– Почекай, Фердо! – гукали навздогін кораблеві руді мурашки. – Ми хотіли з тобою ще трохи пожартувати!

Та корабель плив далі. Деякі руді мурашки почали хлипати, інші злостилися, а деякі кидали грудками на корабель.

– Зупиніться! – кричали. – Чуєте? Ми ще хотіли щось... – і кидали грудки на корабель, але трохи-трохи докинути не могли.

– Що ж це таке? То ви отак на Ферду? – загомоніли на березі. – Ні, цього не буде!

Саме цієї миті вилізли з води колишні личинки всіх інших нетлів. Розгорнули свої плащі й перетворилися на молодих нетлів. Вони не чекали, поки їм обсохнуть крила, а хмарою злетіли вгору, що аж темно стало, й та хмара закрила Фердин корабель. Цілком закрила його від рудих мурашок.

Але це ще не все. Личинки плавунця теж уже виросли, перетворилися на великих плавунців і закричали:

– І ми допоможемо Ферді!

Вони злетіли над рудими мурашками й гули над ними так грізно, що найслабкіші з мурашок попадали на землю. Натовп глядачів аж стрибав з радощів. Такого ще ніколи не бувало.

А що то знову летить у повітрі? Гляньте! З мурашиного левеняти став крилатий Мурашиний Лев. Тепер він літає тут, хоче помститися, кричить:

– Почекай, Фердо, не думай, що я забув, як ти мене пошив у дурні, коли я був ще Тютінком! І того, як ти мене хотів замкнути, я теж не забуду! Почекай, я тобі за все віддячу! Почекай, буде в мене син, він тебе з'їсть!

Але не бійтеся, ніхто Ферду не з'їсть. Бо в Мурашиного Лева не було ніякого сина. Він навіть і не оженився. Перш ніж устиг він знайти собі наречену, його з'їла пташка синичка.

А Ферда приплив додому. Руді мурашки його не схопили. У вітрила дув ходовий вітер, і ніхто не міг наздогнати корабель.

Але цікаво, що ж сталося з тими порожніми будиночками личинок нетляток під водою? Вони ж були такі гарні й так добряче зроблені! Було б шкода їх. Але все обійшлося гаразд. Їх знайшли діти й гралися з ними. У нас дома теж є один, його принесла нам маленька дівчинка.

Муравлик Ферда

Частини:

1. Спритний муравлик   
2. Ферда на чужій роботі   
3. Ферда в мурашнику   




На цьому сайті можна читати книжки для дітей, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Група Вконтакті Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн



У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова


Посилання на
сайти з дитячими
книгами
українською
мовою

Казка українською

Читанка

Читай онлайн

Книги для батьків та дітей

Бібліотека книг українською

Дерево казок

Казка українською мовою


Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені і я додам ваш сайт до цього перелiку.

Гостьова книга Контакти


Посилання на
сайти з ілюстраціями
до дитячих книг

polny-shkaf

shaltay0boltay

Картинки и разговоры

Детская книга

Olgica

Kid-book-museum

Valerij SURKOV

Диафильмы.su






© 2015-2019 Валерія Воробйова