Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Шановні волонтери! Ви можете вільно брати всі книжки на цьому сайті та роздруковувати їх для дітей України. Дякую вам за підтримку!

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Астрід Ліндгрен

Малий і Карлсон, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Перша книга про Карлсона

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини

Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом

Другого ранку заспаний патлатий хлопчик у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час – то й разом поспівати або розповісти одне одному казку.

Мама сиділа біля столу, читала газету й пила каву. Малий мовчки виліз до неї на коліна. Мама ніжно пригорнула його до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий остаточно прогнав сон.

Учора ввечері мама й тато гуляли трохи довше, ніж звичайно, і коли повернулися додому, Малий уже спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтикуючи його, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав його вуглиною. «Не дивно, що він так швидко заснув», – подумала мама. Тепер, коли її шибеник сидів у неї на колінах, вона вирішила не відпускати його від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.

– Слухай, Малий, – почала вона, – я б дуже хотіла знати, хто це вирізав дірки в твоєму простирадлі. Тільки не згадуй мені про Карлсона, що живе на даху!

Малий мовчав і напружено думав. Адже їх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йому й не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й про злодіїв, бо ж мама однаково не повірить йому.

– Ну – наполягала мама, не дочекавшись відповіді.

– А ви не могли б спитати про це в Гунілли? – хитро сказав Малий, а сам подумав «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»

«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло», – подумала мама. І зраділа, що її син – такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

– Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? – сказала мама.

– Еге ж, люблю, – відповів Малий.

Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче… маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан… Так, здебільшого він їх справді любить… особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою… але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.

– Слухайте, мамо, – занепокоєно спитав він. – А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.

– Чого це тобі раптом спало таке на думку? – спитала вона.

В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:

– Чому ти так думаєш?

– Таж мені дістався старий велосипед Боссе, – пояснив Малий. – І його старі ковзани… І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я… Я доношую його старі піжами, капці і все інше…

– Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю, – поважно вже сказала мама.

– А чи не можна мені буде одружитися з вами? – спитав Малий.

– Очевидно, ні, – відповіла мама. – Адже я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

– Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас, – незадоволено сказав Малий.

Мама засміялася і сказала:

– Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

– Добре вам так казати, – зітхнув малий. – Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.

І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

– Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

– Знаєш, Малий, – мовила вона, – я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

– Ви завжди так, – з докором сказав Малий. – Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

***

Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.

– Він такий веселий, еге ж? – сказала Гунілла. – Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

– Не знаю, – відповів Малий. – Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає – коли йому заманеться.

– Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні, – мовив Крістер. – Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

– Звичайно, можна, – відповів Малий.

Малий і Карлсон, що живе на даху

Раптом з'явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

– Гляньте, який гарненький песик! – радісно вигукнув Малий. – Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий і Карлсон, що живе на даху

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.

– Ох, який він гарний, – сказала Гунілла. – Ходи сюди, песику!

– Ні, він хоче йти зі мною, – сказав Малий і взяв цуценя за нашийника. – Він уже полюбив мене.

– Мене він теж полюбив, – сказала Гунілла.

Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами – виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.

Малий враз загорівся божевільною думкою.

– Певне, йому ніде жити! – сказав він. – Певне, в цього песика немає господаря!

– Що ти вигадуєш! Звичайно, є, – мовив Крістер.

– Звідки ти знаєш, що є? – сердито спитав Малий. – Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

– Ходи до мене, песику! – покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

– Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, – попередив Крістер.

– А я цього й хочу, – відповів Малий. – Нехай іде.

Малий і Карлсон, що живе на даху

І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

– Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, – схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.

Діти кинулися за ним.

Малий нетямився з радощів.

– Він хоче жити в мене! – вигукнув він.

Малий і Карлсон, що живе на даху

Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

– Гей-гоп! – крикнув він. – Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?

– Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? – сказав Малий. – Це мій собака.

– Ні, не твій, – заперечив Крістер.

– У тебе нема собаки, – озвалась і собі Гунілла.

Малий і Карлсон, що живе на даху

– А от у мене там, нагорі, тисячі собак, – сказав Карлсон. – Найкращий у світі собачник – це…

– Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, – перебив його Малий.

– То їх просто не було вдома, – пояснив Карлсон. – Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.

Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.

– Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря, – знову сказав він.

Гунілла нахилилась до собаки.

– Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг», – мовила вона.

– Звісно, це прізвище його господаря, – додав Крістер.

– А може, той Альберг уже помер? – сказав Малий. – А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з'явилась інша чудова думка.

– А може, це собаку звуть Альбергом? – сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

– У мене багато собак теж звуться Альбергами, – мовив Карлсон. – Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.

– Ось бачите! – вигукнув Малий. – Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя.

– На нашийнику є й номер телефону, – безжально сказала вона.

– Ну й що ж, собака має власний телефон, – мовив Карлсон. – Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

– Один із моїх собак – до речі, його теж звати Альберг – якось днями затримався, – вів далі Карлсон, – і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала «Ви набрали не собачий номер». – «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» – ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!

Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:

– Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й Крістер підтримали його.

Карлсон миттю перестав супитись.

– Давайте влаштуємо виставу, – запропонував він. – Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?

Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

– Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу, – сказав Карлсон.

– Так, – відповіли діти.

– І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок, – вів далі Карлсон.

– Так, – погодились діти.

– І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу, – мовив Карлсон.

– Хай буде так, – сказали діти трохи здивовано.

– І що є тільки одна благодійна справа – догоджати Карлсонові, що живе на даху.

Діти ззирнулися.

– А може… – почав Крістер.

– Ми домовилися! – закричав Карлсон. – А то я не граюся.

Так і домовились усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п'ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».

Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано «На добродійні заходи».

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці – там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.

Малий і Карлсон, що живе на даху

– Що нам показуватимуть? – спитав один хлопчик, на ім'я Кірре. – Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.

Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з'явився Малий. Він тримав на руках цуценя.

– Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга, – виголосив він.

– Як вам уже сказали… виступає найкращий у світі штукар, – почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з'явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав'язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлсонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі.

Малий і Карлсон, що живе на даху

Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.

Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній, – так само, як роблять штукарі.

– Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!

Малий і Карлсон, що живе на даху

«Зараз він витягне звідти кролика, – подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку. – Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!»

– Як я вже сказав, тут нічого немає, – похмуро вів далі Карлсон. – І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете, – додав він. – Я бачу, що тут сидять малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр до колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.

Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.

– Чогось у ньому дуже торохтить, – сказав той, піднімаючи циліндра. – Якби він був повний, то так не торохтіло б.

Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.

– Оце-то правдива благодійність! – сказав він і почав задоволено жувати.

Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.

– Отже, мої любі друзі… і ти, Кірре, – сказав Карлсон, – перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу… одне слово – все!

Тієї миті пудель справді підняв лапу – якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.

– Ось бачите, я не перебільшую, – сказав Карлсон. – Цей пес вміє геть усе.

– Пхе! – мовив Кірре й відсунув стільця від калюжки. – Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!

Карлсон звернувся до цуценяти:

– Хіба тобі важко говорити, Альбергу?

– Ні, – відповів Альберг. – Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.

Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити.

– Любий Альбергу, – вів далі Карлсон, – може, ти розповіси своїм друзям… і Кірре теж, щось із свого собачого життя?

– Залюбки, – погодився Альберг.

І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.

– Якось увечері я був у кіно.

– Еге ж, ти був у кіно, – сказав і собі Карлсон.

– Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи, – вів далі Альберг.

– Невже? – здивувався Карлсон.

– Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: «Що ми будемо робити підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?»

Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Кірре був невдоволений.

– Скажи йому, нехай він спече булочку, – поглузував він.

– Ти спечеш булочку, Альбергу? – спитав Карлсон.

Альберг позіхнув і ліг на підлогу.

– Ні, не спечу, – відповів він.

– Ага, він таки не вміє пекти булочки! – зрадів Кірре.

– Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів, – пояснив Альберг.

Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.

– Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.

– Ти політаєш, Альбергу? – спитав Карлсон собаку.

Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:

– Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.

– Тоді ходи сюди, любий Альбергу, – сказав Карлсон і взяв цуценя на руки.

А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.

Малий і Карлсон, що живе на даху

Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.

Проте Малий злякано крикнув:

– Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою!

Малий і Карлсон, що живе на даху

І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.

Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд можна було подумати, що то його перший політ у житті.

– Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати, – мовив Карлсон. – А це тобі, – додав він і легенько штовхнув Кірре.

Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.

– Давай цукерок! – сказав той.

Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові – але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.

– Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! – сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо. – А де коробка зі збором на благодійну справу? – спитав він.

Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.

– П'ятнадцять, – сказав він. – Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!

Малий і Карлсон, що живе на даху

І Карлсон зник за вікном.

Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.

Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.

Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:

– Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!

Та ба – виявилося, що песик таки їхній!

– Знаєш, синку, хто господар Бобі? – спитала мама, поклавши трубку. – Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.

– Бобі? – здивувався Малий.

– Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі.

Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.

Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:

– Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!

Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.

А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.

Малий і Карлсон, що живе на даху

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку: 5168745115737527
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Шановні спонсори! Дякую вам за підтримку сайту. На жаль, зникла можливіть переглядати наш сайт без реклами, сподіваюсь це виправити.

© 2015-2022 Валерія Воробйова