Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Астрід Ліндгрен

Малий і Карлсон, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Перша книга про Карлсона

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини

Карлсон грається в привида

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

– Ти проліз у віконце на горищі? – спитала мама.

– Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, – відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

– Ні, це вже занадто, – сказала мама. – Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

– Слухай, Малий, – сказав тато, – ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

– Ні, існує, – сказав Малий. – Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

– Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона… А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

– Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? – зауважила Бетан.

– Стеж за собою! – відрубав їй Малий.

– Малий, прийми лікті зі столу, – сказала мама. – З'їси ще кучерявої капусти?

– Ні, краще вмерти, – відповів він.

– Ох, як негарно, – мовив тато. – Треба казати «Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» – подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

– Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу «Краще вмерти», то маю на думці «Ні, дякую».

– Але виховані люди так не кажуть, – мовив тато. – А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?

– Ні, тату, я хочу стати таким, як ви, – сказав Малий.

Мама, Боссе і Бетан зареготали.

Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.

– Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні, – сказав він, ніжно дивлячись на батька.

– Дякую, синку, – сказав тато. – Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?

– Ні, краще вмерти!

– Та вона дуже корисна, – сказала мама.

– Мабуть, що так, – погодився Малий. – Я давно помітив що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?

– А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? – глузливо зауважив Боссе.

– Давно вже ти нічого не казав такого розумного, – відповів йому Малий.

***

Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.

Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.

– У тебе сьогодні немає гарячки? – спитав Малий.

– У мене Гарячки.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.

– Ти вмовив себе, що маєш гарячку? – здивувався Малий.

– Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! – відповів Карлсон і задоволено засміявся. – Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?

Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.

– Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.

Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.

– Почекай мене трошки, – швидко сказав він, – я зараз вернуся.

І він кинувся до вітальні.

Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:

– Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати!

Він не зважувався й згадувати про Карлсона – краще буде, як вони побачать його без попередження.

– А може, ти посидиш із нами? – спитала мама.

– Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.

Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері – нарешті вони побачать Карлсона!

Та ба! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.

– То що ми маємо тут побачити? – спитав тато.

– Нічого особливого, – промимрив Малий.

На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.

Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсона і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.

Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.

Малий був страх який вражений.

– Що ти робив у моїй шафі? – спитав він.

– Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав?Оце воно й є! – відповів Карлсон.

Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.

– У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки, – сказав Карлсон. – Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.

І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі.

Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.

– Ну, тепер шукай! – гукнув Карлсон.

Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.

– Фе, який ти поганий хлопчисько! – закричав Карлсон. – Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!

Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:

– Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!

Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.

– Стривай, ми зараз пожартуємо з них, – прошепотів він Малому. – Зачини за мною шафу!

Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».

Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому гулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.

А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.

– Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? – спитала якось мама.

– Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити, – відповів Малий.

Проте Гунілла теж часом могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.

Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку», – подумав він.

Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа – це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.

І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:

– А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.

Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.

– Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка…

– А хіба ні? – І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з'явились ямочки.

– Уяви собі, що ні, – заперечив Малий.

– Але ж ти його справді вигадав, – втрутився в розмову Крістер.

– Ні, не вигадав, – стояв на своєму Малий.

Він міркував, чи варто пробувати розв'язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

– Ку-ку-рі-ку!

– Що це? – спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.

– Ку-ку-рі-ку! – знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.

– У тебе що, в шафі живе півень? – здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

– Ку-ку-рі-ку! – втретє почули вони.

– Я зараз відчиню шафу й погляну, що там, – сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

– Хто це?

– Всього тільки невеличка химера, – відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою. – Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово – вигадка.

– То це… то це… – затинаючись, промурмотів Крістер.

– Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому, – відповів чоловічок.

– То це Карлсон, що живе на даху! – прошепотіла Гунілла.

– А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев'яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху – надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

– Вони, мабуть, поніміли, – насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

– А що це за вигадка?

– Ми… – почав Крістер.

– Тебе звати Август, а ще як – перебив його Карлсон.

– Ні, я ніякий не Август, – відповів Крістер.

– Чудово, підемо далі, – мовив Карлсон.

– Це Гунілла й Крістер, – пояснив Малий.

– Просто дивно, як людям не щастить, – мовив Карлсон. – Та що зробиш – усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

– А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

– Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні, – мовив Карлсон. – Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся, – додав він і ображено надув губи.

– Авжеж, ми придумаємо щось інше, – благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

– Ось я візьму та її полечу собі геть, – заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь миті, сидів насуплений і мовчав.

– Я ще не певний, – нарешті озвався він, – але, може, я й залишусь, коли вона, – Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу, – коли вона погладить мене й скаже «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

– Любий Карлсоне, залишися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

– Ну гаразд, – погодився Карлсон, – нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго.

Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

– Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

– Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти, – мовив Карлсон і знов насупився. – Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

– Ти можеш бути в мене, скільки захочеш, – сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

– А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

– Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій, – поспішив запевнити його Малий. – А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

– Ми будемо гратися в привида й лякати людей, – і запропонував він. – Ви не уявляєте собі, що я можу робити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п'ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! – додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

– Може, не треба так страшно лякати людей?

– Спокійно, тільки спокійно! – сказав Карлсон. – Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

– З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.

– Простирадло – це дурниця, не варто й згадувати, – сказав він, – а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

– Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний, – сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

– Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю, – вів далі Карлсон, – проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже нечутно і став ще більше скидатися на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

– Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті, – запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й охкати на всі лади.

– Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий, – пояснив він. – Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з'явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їм не відповідають, вони вирушують до тієї квартири, виламують замок і забирають із хати все, що там є коштовного.

Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії. Гунілла й Крістер теж налякалися і не менше. Крістер замкнув Йофу в кімнаті Малого, щоб той не заважав їм гратися в привида, і тепер дуже жалкував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

– Спокійно, тільки спокійно! – прошепотів він. – У такому випадку привид – найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.

Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер якнайтихіше перебралися до вітальні й поховалися хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала обруси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії. Малий, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі то були не хто інші, як Філле й Рулле!

– Треба знайти, де вони тримають гроші, – мовив Філле хрипким голосом.

– Певне, що там, – і Рулле показав на старовинний секретер з багатьма шухлядами.

Малий знав, що в одній шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій гарні дорогі брошки й каблучки – їх колись мамі подарувала бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

«Який буде жах, коли все це заберуть злодії!» – подумав Малий і ледь не заплакав.

– Пошукай тут, – сказав Філле, – а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок.

Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди секретера. Раптом він аж свиснув з утіхи.

«Певне, знайшов гроші», – подумав Малий і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і знову свиснув. Тепер він, мабуть, натрапив на брошки й каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки відчинилися і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий, як стіна, Філле.

– Прулле, ривид! – закричав він.

Він хотів сказати «Рулле, привид!», але був такий наляканий, що в нього язик заплітався, і натомість ви йшло «Прулле, ривид».

Та й не диво, що він перелякався.

Привид летів услід за ним і не переставав страшно охкати й стогнати.

Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили в сіни, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:

– Спокійно, тільки спокійно! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.

Малий позбирав гроші, брошки й каблучки і поклав їх назад до секретера, а Гунілла й Крістер познаходили всі ложки й виделки, що їх погубив Філле, коли метався між кухнею і вітальнею.

– Найкращий у світі привид – це Карлсон, що живе на даху, – сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

– Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіїв. Якби люди знали про це, то прив'язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної каси в місті.

Малий стрибав з радощів адже все скінчилося так добре!

– Просто смішно! Люди такі дурні, що вірять у привиди! – вигукнув він. – А тато сказав, що на світі немає нічого надприродного.

Малий кивнув головою, ніби стверджуючи власні слова.

– О, які дурні ті злодії, – додав він. – Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху.

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова