Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Астрід Ліндгрен

Малий і Карлсон, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Перша книга про Карлсона

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини

Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Свантесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей – Боссе, Бетан і Малий.

– Ба ні, я не звичайний хлопець, – каже Малий.

Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях Отож, що не кажіть, а Малий – звичайнісінький собі хлопець.

Боссе має п'ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота – Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайне. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій хатці.

Карлсон – кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк – Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці на даху. Вечорами він сидить на ганочку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху можна жити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

– Що за лихо – мовив він сам до себе. – Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися

Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї не згадував.

Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсоном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже весело. Адже приємно, як хтось гукає «Гей-гоп, Карлсоне!» – коли ти прилітаєш.

Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись.

Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він – улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала «Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

– Чого ти вештаєшся вулицями – запитав він.

«Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, що Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би його власним собакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з'явилася якась тітка й гукнула

– Рікі, сюди!

І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи не стане його власним.

– Видно, я довіку не матиму свого собаки, – сумно сказав він. Сьогодні день був страх який поганий. – У вас, мамо, є тато, Боссе й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

– Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! – мовила мама.

– Де там… – сказав Малий ще сумніше, бо йому раптом справді здалося, що він сам-самісінький у цілому світі.

А втім, він мав принаймні одне – свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець – не Малий, а якийсь інший хлопець, – гладить його кудлату голову й приказує «Рікі, ти чудовий песик!»

Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

– Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

– О, прошу, – відповів Малий і докинув – А що, важко отак літати?

– Тільки не мені, – поважно відповів Карлсон. – Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

– Як тебе звуть – спитав Карлсон.

– Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

– А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!

– Гей-гоп, Карлсоне! – сказав Малий.

– Скільки тобі років? – спитав Карлсон.

– Сім, – відповів Малий.

– Чудово. Підемо далі, – мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

– А тобі скільки років – спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

– Мені скільки років – перепитав Карлсон. – Я чоловік у розквіті сил – оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це Тому він обережно спитав:

– А в скільки років буває розквіт сил?

– У всі роки, – задоволено відповів Карлсон. – У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

– Давай заведемо її, – мовив він.

– Без тата ніяк не можна, – сказав Малий. – Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.

– З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху, – поправив його Карлсон. – Найкращий у світі машиніст – це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з'явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум'я. – Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку.

Малий не міг сидіти спокійно – адже горіла його полиця! Він схопив ганчірку й погасив полум'я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

– Глянь, яка стала полиця, – зажурився Малий. – Що скаже мама?

– Дурниці, не варто й згадувати, – мовив Карлсон. – Кілька маленьких плям – це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

– Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах», – пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

– Я мушу перевірити запобіжний клапан, – сказав він і почав завзято крутити якусь ручку. – Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах», – пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

– Оце-то воно, Малий! – вигукнув Карлсон. – Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст…

Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнаті.

– Вона вибухнула! – захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. – Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.

– Моя машина… – схлипнув він. – З неї залишились самі уламки!

– Дурниці, не варто й згадувати, – сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. – Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

– Де – здивувався Малий.

– У мене нагорі. Їх там є кілька тисяч.

– Де це в тебе нагорі? – спитав Малий.

– Нагорі, в моїй хатці на даху.

– У тебе є хатка на даху? – перепитав Малий. – І в ній кілька тисяч парових машин?

– Еге ж, принаймні кількасот набереться, – сказав Карлсон.

– О, як би я хотів подивитися на твою хатку! – вигукнув Малий.

Просто важко було повірити хатка на даху, і в ній живе Карлсон…

– Ти ба, хатка, повна парових машин, – здивувався Малий. – Кількасот машин!

– Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде, – сказав Карлсон. – Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

– І ти даси мені одну машину?

– Ну, звичайно.

– Зараз даси?

– Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

– Уявляю собі, що скаже тато, – занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.

– Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

– Як гарно, що ти завітав до мене, – сказав Малий. – Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?

– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

– Мотор чогось кашляє, – сказав він. – Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає… Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.

Малий теж подумав, що так буде найкраще.

Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

– Гей-гоп, Малий! – гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.

Зміст:
Про Карлсона, що живе на даху
Карлсон будує вежу
Карлсон грається в намета
Карлсон б'ється об заклад
Карлсон жартує
Карлсон грається в привида
Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом
Карлсон приходить на іменини

Автор: Ліндгрен А.; ілюстратор: Савченко А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова