Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Астрід Ліндгрен

Карлсон прилітає знов

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Друга книга про Карлсона

Зміст:
Знов удома
У Карлсоновій хатці
Карлсонова пригода з булочками
Карлсон запрошує Малого на бенкет з булочками
Карлсон і телевізор
Карлсонів дзвоник
Невеличкий привид із Васастаду
Карлсон не привид, а просто Карлсон
Поважна дама, що ходить і літає
Вродливий, розумний і до міри затовстий

Карлсонів дзвоник

Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.

– Скарлатина, – сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.

– Скарлатина! Негайно до лікарні!

Потім він показав на Малого:

– А його поки що треба ізолювати.

Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.

– Цить, – сказав Боссе, коли лікар пішов, – це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?

Бетан лежала й плакала.

– Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.

Але панна Цап не хотіла й чути про таке.

– Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати.

Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.

Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.

Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!

– Ну, бувай здоров, Малий! – сказав Боссе, коли санітари виносили його.

– До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! – мовила Бетан.

– Добре тобі казати, – ревів Малий. – А як ви помрете!

Панна Цап насварила його:

– Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!

Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.

– Тепер у мене залишився тільки ти, – сказав він і обняв Бімбо. – І, звичайно, Карлсон.

Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:

«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!»

Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав, як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.

«Люба мамо, – писав він. – Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі. До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!»

– Більше я нічого не писатиму, – сказав Малий до Бімбо, – бо не хочу її лякати.

Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсонові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника під кімнати Малого до своєї хатки на даху.

– Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк, – сказав Карлсон. – Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.

За дзвоник правила торбина горіхів, що висіла в Карлсона під стелею, і мотузка, прив'язана до торбини та проведена аж до вікна Малого.

– Ти смикаєш за мотузку, – сказав Карлсон, – дзвоник мій дзвонить, миттю вилітає невеличкий привид із Васастаду, і хатній цап зомліває. Правда ж, чудово?

Звичайно, чудово, вважав Малий. І не тільки через привида. Досі йому доводилось чекати довго-довго, поки Карлсон надумається прилетіти. Тепер він міг подзвонити йому, коли вважав, що мусить конче побалакати з ним.

І от саме тепер він відчув, що мусить побалакати з Карлсоном. Він почав смикати за мотузку. Нагорі заторохтіли горіхи. Скоро по тому загув моторчик, але Карлсон залетів у вікно заспаний і сердитий.

– Ти, певне вважаєш, що то будильник! – неприязно мовив він.

– О, пробач, – сказав Малий, – ти ще спав?

– Про це тобі треба було спитатися, перш ніж будити мене. Ти спиш собі, мов порося, і гадки не маєш, як гірко доводиться нам, бідолашним, тим, хто не може й ока склепити. А як пощастить заснути, то вже сподіваєшся, що друзі сидітимуть тихесенько, затамувавши віддих, замість калатати в дзвоник, ніби на пожежу.

– Ти так погано спиш? – здивувався Малий.

– Уяви собі, що погано.

Малому стало шкода Карлсона.

– От біда… Ти справді так погано спиш?

– Жахливо, – мовив Карлсон. – Себто вночі я сплю як убитий і до обіду теж, але після обіду вже гірше, тоді я лежу й тільки перевертаюся з боку на бік.

Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.

– Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.

Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому почав порпатися в своїх речах.

– Хочеш мою губну гармонію?

Карлсон узяв гармонію.

– Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру… бо в тебе ж немає контрабаса?

Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і глянув на Малого. Очі йому сяяли.

– Чуєш? Я зразу склав мелодію. Вона зветься «Жалібна привидова пісня».

Малий сказав, що жалібна мелодія якраз личить до їхньої хати, де всі захворіли, і розповів Карлсонові про скарлатину.

– Як мені шкода Боссе й Бетан! – докінчив він.

Та Карлсон сказав, що скарлатина – то дурниця, і про неї не варто й згадувати. Врешті, навіть краще, що Боссе й Бетан захворіли, коли має статися велика подія – виступ привида.

Тільки-но Карлсон сказав так, як Малий похолов з переляку. Він почув за дверима ходу панни Цап і зрозумів, що за мить вона переступить поріг. Карлсон теж збагнув, що треба поспішати. Він ляпнувся на підлогу і клубочком покотився під ліжко Малого. Малий швиденько сів на ліжко й накинув на коліна ковдру так, щоб вона звисала донизу і якомога більше затуляла Карлсона.

Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.

– Я хочу тут прибрати, – мовила вона. – Іди поки що до кухні.

Малий так хвилювався, що аж спітнів.

– Ні, я не хочу, – сказав він. – Я сидітиму тут, бо я ізольований.

Панна Цап сердито глянула на нього.

– Знаєш, що в тебе під ліжком? – спитала вона. Малий почервонів. Невже вона справді помітила Карлсона.

– Там… там під ліжком нема нічого, – затинаючись мовив він.

– Уяви собі, що є, – сказала панна Цап. – Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!

Малий зовсім стривожився.

– Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! – закричав він.

Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.

– Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в інший куток, упертий шибенику!

Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карлсон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.

Панна Цап докірливо глянула на нього.

– Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!

Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.

– Гі-гі! – реготав він. – Я згадав одну смішну історію… – Він гарячково згадував яку-небудь історію. – Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?

Її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.

Панна Цап теж не засміялася.

– Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.

– Ні, не можуть, – сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе. – Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити?

Боссе казав йому, що треба говорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:

– Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!

І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» – два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.

– Що там за лиха година?

– Я не знаю, – сказав Малий.

Та панна Цап уже й сама знала – о знала!

– Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!

– З іншого світу? А що це означає? – спитав Малий.

– Зі світу привидів, – відповіла панна Цап. – У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув.. То ж було наче благання стражденної душі!

Вона глянула на Малого витріщеними очима.

– О господи, тепер я мушу написати до телебачення!

Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.

Вона довго трудилася над листом і нарешті сказала Малому:

– Ось послухай, що я написала.

«До Шведського радіо й телебачення. Моя сестра Фріда Цап вела у вас програму за духів і привидів. Та програма не дуже мені сподобалась, хоч Фріда вважає її за чудову. Все те треба виправити і можна виправити. Бо тепер я сама опинилася в домі, де повно привидів, і ось перелік доказів: 1. За вікном чути було незвичайне ревіння, і то не корова ревіла, бо ми живемо на четвертому поверсі, ревіння тільки скидалося на коров'яче. 2. Загадково зникали речі, наприклад, булочки і замкнені хлопчики. 3. Двері хтось замкнув ззовні, коли я сиділа в кімнаті, можете ви мені таке пояснити? 4. Страшний напис привида на стіні в кухні. 5. Коли я прибирала, зненацька почулася жалібна мелодія. Аж плакати хотілося. Приходьте негайно, бо це така програма, що про неї варто поговорити. Хатня робітниця Гільдур Цап. P. S. Як вам спало на думку взяти саме Фріду на телебачення?»

Потім панна Цап хутенько подалася на пошту вкинути листа.

Малий зазирнув під ліжко до Карлсона. Той лежав собі й весело поблискував очима. Та ось він виліз, вдоволений і радісний.

– Гей! – вигукнув він. – Почекай-но лишень до вечора, поки смеркне! Тоді хатній цап побачить таке, про що справді варто буде написати до телебачення!

Малий знову захихотів і ніжно глянув на Карлсона.

– Бути ізольованому теж гарно, аби тільки разом з тобою, – сказав він.

На мить Малий згадав Крістера й Гуніллу – раніше він завжди грався з ними.

Взагалі шкода, що тепер йому не можна зустрічатися з Крістером і Гуніллою.

«Проте з Карлсоном однаково гратися веселіше», – міркував він.

Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.

– Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.

Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.

– Якщо ти подзвониш один раз, – сказав він, – то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

– Навіщо ж мені дзвонити про таке? – здивувався Малий.

– Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п'ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?

Малий задумливо подивився на Карлсона.

– Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам'ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.

Карлсон засміявся.

– Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!

Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.

– Але ти хоч принаймні любиш мене?

– Еге ж, далебі, люблю, – мовив Карлсон. – Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.

Він поплескав Малого по щоці.

– Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.

Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.

– А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу, – додав Карлсон, – то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі».

І Карлсон полетів.

Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.

– Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований – спитав Малий. – Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?

Зміст:
Знов удома
У Карлсоновій хатці
Карлсонова пригода з булочками
Карлсон запрошує Малого на бенкет з булочками
Карлсон і телевізор
Карлсонів дзвоник
Невеличкий привид із Васастаду
Карлсон не привид, а просто Карлсон
Поважна дама, що ходить і літає
Вродливий, розумний і до міри затовстий

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова