Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

С.Т.Аксаков

Червоненька квіточка

Ілюстрації – К.Штанко
Переклад українською – Б.Попель, під ред.В.Воробйової

 

Сторінки   1     2     3

 

У чесного купця від страху зуб на зуб не попадав; він озирнувся навколо і бачить, що з усіх боків, із-під кожного дерева і кущика, із-під води, з-під землі лізе до нього сила нечиста, сила-силенна, усі страхіття бридкі. Він упав на коліна перед господарем, чудовиськом волохатим, і заговорив голосом жалібним:

«Ой ти гой єси, пане чесний, звіре лісовий, чудо морське: як величати тебе, не знаю, не відаю! Не занапасти душі моєї християнської за моє зухвальство безвинне, не накажи мене рубати і катувати, а накажи слово вимовити. А є в мене три дочки, три дочки-красуні, хороші й пригожі, обіцяв я їм по гостинцеві привезти: старшій дочці — самоцвітний вінець, середній дочці — тувалет кришталевий, а меншій дочці — червоненьку квіточку, кращої за яку не було б на білому світі. Старшим дочкам гостинці я відшукав, а меншій дочці гостинця знайти не міг; побачив я такий гостинець у тебе в саду — червоненьку квіточку, за яку нема кращої на білому світі, і подумав я, що такому господарю багатому-багатому, славному і могутньому не буде шкода квіточки червоненької, про яку просила моя менша дочка, улюблена. Каюсь я у своїй вині перед твоєю величністю. Ти прости мені, нерозумному і немудрому, відпусти мене до моїх дочок рідних і подаруй мені квіточку червоненьку для гостинця моїй меншій, любимій дочці. Заплачу я тобі казни золотої, що забажаєш».

Пролунав по лісу регіт, ніби грім загримів, і промовляє до купця звір лісовий, чудо морське:

«Не треба мені твоєї золотої казни: мені своєї подіти нікуди. Нема тобі від мене ніякої милості, і роздеруть тебе мої слуги вірні на шматочки, на частини дрібні. Є один для тебе порятунок. Я відпущу тебе додому живого, здорового, нагороджу казною незліченною, подарую квіточку червоненьку, коли ти даси мені слово чесне купецьке і запис своєї руки, що пришлеш замість себе одну із дочок своїх, хороших, пригожих; я кривди їй ніякої не зроблю, а буде вона жити в мене в пошані й привіллі, як сам ти жив у палаці моєму. Стало скучно мені жити самотньому, і хочу я залучити собі товариша».

Так і впав купець на сиру землю, горючими слізьми обливається; як позирне він на звіра лісового, на чудо морське, як згадає він своїх дочок хороших, пригожих, то ще дужче заголосить несамовитим голосом: надто страшний був лісовий звір, чудо морське. Багато часу чесний купець побивається і слізьми обливається, і промовляє він голосом жалісним:

«Пане чесний, звіре лісовий, чудо морське! Та й як мені бути, коли дочки мої, хороші й пригожі, по своїй волі не захочуть їхати до тебе? Не зв'язати ж мені їм руки й ноги та силоміць прислати? Та й яким шляхом до тебе заїхати? Я їхав до тебе рівно два роки, а якими місцями, якими путями, я не відаю».

Промовляє купцеві звір лісовий, чудо морське:

«Не хочу я невільниці, нехай приїде твоя дочка сюди з любові до тебе, по своїй волі й хотінню, а коли дочки твої не поїдуть по своїй волі й хотінню, то сам приїжджай, і накажу я скарати тебе смертю лютою. А як приїхати до мене — не твоя біда; дам я тобі перстень з руки моєї: хто надіне його на правий мізинець, той опиниться там, де забажає, в одну мить. Строку даю тобі вдома пробути три дні й три ночі».

Думав, думав купець думу кріпку і придумав так:

«Краще мені з дочками побачитися, дати їм своє батьківське благословення, і коли вони порятувати мене від смерті не захочуть, то приготуватися до смерті за звичаєм християнським і повернутися до звіра лісового, чуда морського».

Фальші у нього на душі не було, а тому він розповів усе, про що думав. Звір лісовий, чудо морське, і без того знав його думки; знаючи його правду, він і запису з нього запоручного не взяв, а зняв зі своєї руки золотий перстень і подав його чесному купцеві. І тільки-но чесний купець встиг надіти його на правий мізинець, як опинився він у воротах свого широкого двору; на ту пору в ті ж ворота в'їжджали його каравани багаті з прислугою вірною, і привезли вони казни й товарів утроє проти минулого.

Піднявся в домі шум і гвалт, повискакували дочки з-за п'ялець своїх, а вишивали вони сріблом і золотом хустки шовкові; почали вони батька цілувати, милувати й різними ласкавими іменами називати, і дві старші дочки підлещуються більше, ніж менша сестра. Бачать вони, що батько якийсь нерадісний і що є в нього на серці журба таємна. Стали його старші дочки допитувати, чи не втратив він свого багатства великого; менша ж дочка про багатство не думає і говорить вона своєму батькові:

«Мені багатства твої не потрібні; багатство діло наживне, а відкрий ти мені своє горе сердечне».

Й промовляє тоді чесний купець своїм дочкам рідним, хорошим і пригожим:

«Не втратив я свого багатства великого, а нажив казни втроє-вчетверо; а є в мене друга журба і скажу вам про неї завтра, а сьогодні будемо веселитися».

Наказав він принести скрині дорожні, залізом обковані, вийняв він старшій дочці золотий вінець з золота аравійського, на вогні не горить, у воді не іржавіє, з камінням самоцвітним; виймає гостинець середній дочці, тувалет з кришталю східного; виймає гостинець меншій дочці, золотий глечик з квіточкою червоненькою. Старші дочки від радощів з розум втратили, понесли свої гостинці в тереми високі й там на просторі ними досхочу потішалися.

Тільки дочка менша, любима, побачивши червоненьку квіточку, затрусилась уся й заплакала, ніби в серце її щось ужалило. Як промовить до неї батько такі слова:

«Що ж, дочко моя мила, улюблена, не береш ти своєї квіточки бажаної? Кращої за неї нема на білому світі!» Взяла дочка менша квіточку червоненьку, ніби нехотя, цілує руки батькові, а сама плаче гіркими сльозами. Скоро прибігли дочки старші, випробували вони, навтішалися гостинцями батьківськими і не можуть опам'ятатися від радощів. Тоді сіли всі вони за столи дубові, за скатертини узорчасті, за їства цукрові, за пиття медяні; почали їсти, пити, прохолоджуватися, ласкавими речами втішатися. Увечері гості наїхали, і став дім у купця повнісінький дорогих гостей, родичів, підлесників, дармоїдів. До півночі бесідували, і такий був вечірній бенкет, якого чесний купець у себе в домі не бачив, і звідки що бралось, не міг здогадатися він, та й усі з того дивувалися: і посуду золотого-срібного, і страв дивовижних, яких ніколи в домі не бачили.

На ранок покликав до себе купець старшу дочку, розповів їй усе, що з ним трапилося, все від слова до слова, і спитав, чи хоче вона врятувати його від смерті лютої і поїхати до звіра лісового, чуда морського. Старша дочка навідріз відмовилася і каже:

«Нехай та дочка вирятовує батька, для якої він дістав червоненьку квіточку».

Покликав чесний купець до себе другу дочку, середню, розповів їй усе, що з ним трапилося, все від слова до слова, й спитав, чи хоче вона врятувати його від смерті лютої і поїхати жити до звіра лісового, чуда морського. Середня дочка навідріз відмовилася і каже:

«Нехай та дочка вирятовує батька, для якої він дістав червоненьку квіточку».

Покликав чесний купець меншу дочку і став їй усе розповідати, все від слова до слова, і не встиг докінчити мови своєї, як стала перед ним на коліна дочка менша, любима, і сказала:

«Благослови мене, государю мій, батечку рідний: я поїду до звіра лісового, чуда морського, і стану жити в нього. Для мене дістав ти червоненьку квіточку, і мені треба врятувати тебе».

Залився сльозами чесний купець, обійняв він свою меншу дочку, улюблену, і промовляє їй такі слова:

«Дочко моя мила, хороша, пригожа, менша й улюблена, хай буде над тобою моє благословіння батьківське, що рятуєш ти свого батька від смерті лютої. По добрій волі своїй і хотінню ідеш на життя противне до страшного звіра лісового, чуда морського. Будеш жити ти в нього в палаці, в багатстві й привіллі великому; та де той палац — ніхто не знає, не відає, і нема до нього дороги ні кінному, ні пішому, ні звіру прискучому, ні птаху перелітному. Не буде нам від тебе ні слуху, ні вісточки, а тобі від нас і поготів. І як мені доживати мого гіркого віку, лиця твого не бачачи, ласкавих речей твоїх не чуючи? Розлучаюсь я з тобою на віки вічні, ніби тебе живу в землю ховаю».

І промовляє до батька дочка менша, улюблена:

«Не плач, не тужи, государю мій, батечку рідний: життя моє буде багате, привільне; звіра лісового, чуда морського, я не злякаюсь, буду служити йому вірою й правдою, буду виконувати його волю панську, а може, він наді мною зглянеться. Не оплакуй ти мене живу, немов мертву: може, бог дасть, я і вернусь до тебе».

Плаче, ридає чесний купець, такими речами не втішається. Прибігають сестри старші, більша й середня, зчинили плач по всьому дому: бач, надто їм шкода меншої сестри, улюбленої; а менша сестра ніби й не журиться, не плаче, не охає і в далеку дорогу незнану збирається. І бере з собою квіточку червоненьку в глечику позолоченому. Минув третій день і третя ніч, прийшла пора розлучатися чесному купцеві, розлучатися з дочкою меншою, улюбленою; він цілує, милує її, горючими сльозами обливає і кладе на неї хресне благословіння батьківське. Виймає він перстень звіра лісового, чуда морського, із скриньки кованої, надіває перстень на правий мізинець меншої, улюбленої дочки — і не стало її тої ж хвилини з усіма її пожитками.

Опинилася вона у палаці звіра лісового, чуда морського, в палатах високих, кам'яних, на ліжку з різьбленого золота з ніжками кришталевими, на пуховику з пуху лебедячого, вкритому золотою камкою [Камка — шовкова кольорова тканина з візерунками.], ніби вона й з місця не сходила, ніби вона цілий вік тут жила, ніби лягла відпочивати й прокинулась. Заграла музика лагідна, якої зроду вона не чувала. Встала вона з постелі пухової і бачить, що всі її пожитки і квіточка червоненька в глечику позолоченому тут же стоять, розкладені й розставлені на столах зелених з малахіту мідного, і що в тій палаті багато добра і скарбу всякого, є на чім посидіти-полежати, є у що прибратися, є у що подивитись на себе. І була одна стіна вся дзеркальна, а друга стіна золочена, а третя стіна вся срібна, а четверта стіна із кості слонової і мамонтової, самоцвітними яхонтами вбрана; і подумала вона:

«Мабуть, це моя опочивальня».

Захотілось їй оглянути увесь палац, і пішла вона обдивлятись всі його палати високі, і ходила вона немало часу, всіма диковинками любуючись; одна палата була краща за другу, і всі кращі за те, як розказував чесний купець, государ її, батечко рідний. Взяла вона із глечика золоченого улюблену квіточку червоненьку, зійшла вона в зелені сади, і заспівали їй птахи своїх пісень райських, а дерева, кущі і квіти замахали своїми верхівками й ніби перед нею вклонялися; вище забили фонтани, і голосніше зашуміли джерела, і знайшла вона те місце високе, пагорок муравчатий, на якому зірвав чесний купець квіточку червоненьку, кращої за яку немає на білому світі. І вийняла вона ту червоненьку квіточку із глечика золоченого і хотіла посадити на старе місце; але сама вона вилетіла із рук її і приросла до стеблини старої і розцвіла ще краще, ніж раніше. Здивувалася вона з такого чуда чудного, дива дивного, зраділа своїй квіточці червоненькій, заповідній, і пішла назад у палати свої царськи, і в одній з них стоїть стіл накритий, і тільки вона подумала:

«Видно, звір лісовий, чудо морське, на мене не гнівається, і буде він до мене паном милостивим», як на білій мармуровій стіні з'явилися слова вогняні:

«Не пан я твій, а вірний раб. Ти моя повелителька, і все, що тобі забажається, все, що тобі на думку спаде, виконувати я буду з охотою».

Прочитала вона слова вогняні, і пропали вони зі стіни білої мармурової, ніби їх ніколи й не бувало там. І спало їй на думку написати листа до свого батька і дати йому про себе вісточку. Не встигла вона про те подумати, як бачить перед собою — папір лежить, золоте перо з чорнильницею. Пише вона листа своєму батечку рідному і сестрицям своїм люб'язним:

«Не плачте за мною, не горюйте, я живу в палаці в звіра лісового, чуда морського, як королівна; самого його не бачу й не чую, а пише він до мене на стіні біломармуровій словами вогняними; і знає він усе, що в мене на думці, і в ту ж мить все виконує, і не хоче називатися паном моїм, а мене називає повелителькою своєю».

Не встигла вона листа і печаткою припечатати, як пропав лист із рук і з очей її, ніби його тут і не було. Заграла музика ще голосніше, на столі з'явилися їства цукрові, пиття медяні, весь посуд із золота червоного. Сіла вона за стіл веселісінька, хоча зроду не обідала сама-самісінька; їла вона, пила, прохолоджувалася, музикою забавлялася. Після обіду, наївшись, вона відпочивати лягла; заграла музика тихіше й ніби здалека — з тієї причини, щоб їй спати не заважати. Після сну встала вона веселісінька і пішла знову гуляти по садах зелених, тому що не встигла вона до обіду обходити й половини їх, надивитися на всі їх диковинки. Всі дерева, кущі й квіти перед нею схилялись, а спілі плоди, груші, персики і наливні яблука самі до рота лізли. Походивши немало часу, майже до вечора, повернулася вона у свої палати високі, і бачить вона: стіл накритий, і на столі їства стоять цукрові, пиття медяні, і всі чудові. Після вечері увійшла вона в ту палату біломармурову, де читала на стіні слова вогняні, і бачить вона на тій стіні знову такі ж слова вогняні:

«Чи задоволена ти, повелителько моя, своїми садами і палатами, частуванням і прислугою?» І промовила голосом радісним дочка купецька, красуня писана:

«Не називай ти мене повелителькою своєю, а будь ти завжди моїм добрим паном, ласкавим та милостивим. Я із волі твоєї ніколи не виступлю. Дякую тобі за все твоє частування. Кращих за твої палати високі і твої зелені сади не знайти на білому світі: і як же мені задоволеною не бути? Я зроду таких чудес не бачила. Я від такого дива опам'ятатись іще не можу, тільки боюсь я спочивати одна; у всіх твоїх палатах високих нема жодної душі людської».

З'явились на стіні слова вогняні:

«Не бійся, моя повелителько прекрасна, не будеш ти спочивати одна, дожидається на тебе твоя покоївка, вірна і любима; і багато в палатах душ людських, а тільки ти їх не бачиш і не чуєш, і всі вони разом зі мною бережуть тебе день і ніч: не дамо ми на тебе вітрові подути, не дамо й порошинці сісти».

І пішла спочивати в опочивальню свою молода дочка купецька, красуня писана, і бачить: стоїть коло ліжка її покоївка, вірна й улюблена, і стоїть вона ледве жива від страху; і зраділа вона панночці своїй, і цілує її руки білі, обіймає її ніжки прудкі. Панночка була їй також рада, заходилася її розпитувати про батька рідного, про сестриць своїх старших і про всю свою прислугу дівочу: потім заходилася сама розказувати, що з нею за цей час трапилося; так і не спали вони до білої зорі. Так і стала жити-поживати молода дочка купецька, красуня писана. Всякий день їй готові убрання нові, багаті, а прикраси такі, що ціни їм нема, ні в казці сказати, ні пером описати; всякий день частування і веселощі нові чудові: катання, прогулянки з музикою на колісницях без коней і упряжі по темних лісах; а ті ліси перед нею розступалися і дорогу давали їй широку, широку і гладеньку.

І стала вона рукоділлям займатися, рукоділлям дівочим, вишивати хустки сріблом і золотом і низати торочки частими перлами; стала посилати дарунки батечку рідному, та найбагатшу хустку подарувала своєму пану ласкавому, тому лісовому звіру, чуду морському; та й стала вона день відо дня частіше ходити в залу біломармурову, говорити речі ласкаві своєму повелителю милостивому і читати на стіні його відповіді і привітання словами вогняними.

Чи багато, чи мало часу пройшло: скоро казка мовиться, не скоро діло робиться,— стала звикати до свого життя-буття молода дочка купецька, красуня писана; нічому вона вже не дивується, нічого не лякається: служать їй слуги невидимі, подають, приймають, на колісницях без коней катають, у музику грають і всі її повеління виконують. І полюбила вона свого пана милостивого, і бачила вона, що недаремно він називає її повелителькою своєю і що любить він її більше самого себе; і захотілося їй його голос почути, захотілось їй з ним розмову повести, не заходячи у палату біломармурову, не читаючи слів вогняних. Стала вона його про те молити і просити, та звір лісовий, чудо морське, не скоро на її прохання згоджується, налякати її своїм голосом побоюється; упросила, ублагала вона свого пана ласкавого, і не міг він заперечувати їй, і написав він їй в останній раз на стіні біломармуровій словами вогняними:

«Приходь сьогодні у зелений сад, у свою альтанку [Альтанка — невелике відкрите спорудження у саду.] улюблену, листям, гілками, квітами заплетену, і скажи так:

«Говори зі мною, мій вірний раб».

І згодом побігла дочка купецька, красуня писана, у сади зелені, ввійшла в альтанку свою любиму, листям, гілками, квітами заплетену, і сіла на лаву грезетову [Грезетовий — парчевий.]; і говорить вона задихаючись, б'ється серденько у неї, як у пташки пійманої, промовляє такі слова:

«Не бійся ти, пане мій добрий, ласкавий, залякати мене своїм голосом: після всіх твоїх милостей не злякаюся я і реву звіриного; говори зі мною не побоюючись».

І почула вона, ніби хто зітхнув за альтанкою, і пролунав голос страшний, дикий, і гучний, і сиплий, та й то говорив він іще напівголосно. Здригнулася спочатку молода дочка купецька, красуня писана, почувши голос звіра лісового, чуда морського, тільки, подолавши страх свій, і виду, що злякалася його, не показала, і скоро слова його ласкаві і привітні, речі розумні і мудрі стала слухати вона і заслухалася, і стало у неї на серці радісно.

 

Сторінки   1    2     3

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова