Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка четверта

Бігунець та Котило

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

7

Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.

– Здрастуй, пташе! – гукнув Бігунець, – Ти хто?

Птах сів на гілку і згорнув крила.

– Я Рітозія, – сказав він, – А хто ти?

– А я – Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!

– На дружбу відповідь може бути одна – дружба! – сказала Рітозія, – Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?

– Я, – відповів Бігунець, – Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари...

– Але все-таки збирався дістатися до Сонця?

– Я його хотів просити спуститися нижче, – сказав ніяково Бігунець.

– Дивний-дивний ти, чоловічку, – сказала Рітозія, – Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається – тепло й гаряче.

– Що ж мені робити, Золота Птахо?

– Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.

І Золота Птаха спустилася на землю.

– Заплющ очі, – сказала Рітозія, – Ти готовий?

Бігунець заплющився.

– Готовий, – тихо прошепотів він.

І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.

– Можеш розплющитися, – сказала Рітозія.

Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.

Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря – як сині очі, а ліси – як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.

– Як я зміг так високо піднятися? – спитав здивовано Бігунець. Тоді побіч нього засміялася Рітозія.

– Твоє бажання привело тебе сюди, – сказала вона, – Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.

– А ти? – спитав Бігунець.

– А я летіла за тобою, – сказала Рітозія, – і стежила, щоб ти не зірвався.

– А що це за чудний будинок?

– Це Сонцевий будинок, – сказала Птаха.

– Сонцевий будинок? А де ж воно саме?

– На небі, – сказала Рітозія, – Прийде вечір – і ви побачитесь.

Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати. І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.

– Добрий день! – сказав він дзвінко, – Добрий день вам, ясна матінко Сонце!

– Сідай, сідай, хлопчику, – лагідно сказала Золота Жінка, – Що привело тебе в такий далекий світ?

– Прийшов до вас, – сказав Бігунець, – бо дві речі мене турбують.

– Скажи їх мені, – дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.

– Перша річ, як врятувати Берізку, – сказав Бігунець, – Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.

– Вона стала деревом від страху перед Котилом, – сказала Золота Жінка, – Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.

– А чи не можу я стати її визволителем? – спитав Бігунець.

– Можеш! Та ти вже ним і став, – сказала Золота Жінка.

– Що ж я повинен зробити ще?

– Взяти води, що нею я вмиваюся, – сказала Золота Жінка, – й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?

– Хто такий Котило і чому він є? – спитав Бігунець.

– Це – лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі...

– Хіба в тебе немає сили її покарати?

– Немає, – зітхнула Золота Жінка, – Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.

– Але ж я сиджу коло тебе! – сказав Бігунець.

– Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, – сказала Золота Жінка.

– Виходить, Котило буде вбивати і нищити? – спитав занепокоєно Бігунець, – Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.

– Я це знаю, – сумно зітхнула Золота Жінка, – І це ще триватиме...

– Чому триватиме?

– Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом...

– А чи можу тим кимось стати я? – спитав Бігунець.

– Ти?

– Авжеж. Я не боюся Котила, – сказав Бігунець, – І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім? І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10