Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка четверта

Бігунець та Котило

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

10

Отоді-то й вискочив супроти нього озброєний вогняною шаблею Бігунець. Де здобула її Берізка, ми не встигли побачити, адже відбулося стільки подій. Можливо, вийняла з дна струмка чи зняла з найвищого дерева, а може, та шабелька була шматком сонячного променя? Ми цього не знаємо, але Бігунець вискочив супроти Котила таки озброєний.

– Гей ти, Котиле! – вигукнув він дзвінко, – Викликаю тебе на герць!

Глянув на нього Котило й миттю пригадав свій сон. Але перед ним стояв настільки маленький чоловічок і так добродушно світилися сині його очі, що не зміг злякатися Котило свого ворога, а тільки зареготав, аж луна пішла гаєм.

– То це ти, такий малий та нікчемний, зважився битися зі мною? Глянь на мене, який я великий та могутній, як наточено в мене зуби! Не страшить це тебе?

– Ні, – сказав Бігунець, – бо ти непотрібний. Ти не маєш жодного приятеля і не зробив нікому нічого доброго.

Тоді побачив Бігунець, як починають запливати кров'ю малі Котилові очі. Він клацнув зубами, аж Бігунцеві вуха позакладало, і прохрипів вже сердито:

– То начувайся, нахабна комахо! Востаннє тебе попереджаю: зійди ліпше мені з дороги!

На те засміявся Бігунець.

– Той, хто просить ворога зійти з дороги, – сказав він, – той боїться!..

Тоді зовсім роз'ятрився Котило. Клацнув зубами і кинувся на Бігунця. І знову замиготіли довкола Котила золоті спалахи. Бігунець мчав довкола велетенського Котилового тіла і цюкав його звідусіль вогняною шабелькою. На те чудовисько страшно закричало і заметалось, бо нестерпний біль пронизав його. Кинувся Котило в один і другий бік, зрештою, і дзиґою закрутився, намагаючись таки схопити Бігунця. Але чим швидше він крутився, тим швидше біг Бігунець, знову-таки махаючи шабелькою і вражаючи ворога, – сам же він лишався неушкоджений.

Тоді Котило захотів здолати супротивника своїм голосом. Заревів так, що й справді все листя довкола осипалося, що й справді захитався Бігунець і затулив вуха пальчиками. І знову кинувся на нього Котило і ледве не проковтнув, якби вчасно не злетіла Бігунцева шабелька і не розкраяла Котилові губу. Знову заревіла дико потвора, і це був ще страшніший рев, аж загруз від того Бігунець по коліна в землю. Однак той крик викликав печію і в самого Котила, бо виклав він на те останню силу, і його так запекло, так запекло, що в місцях, уражених Бігунцевою шабелькою, замиготіли вогники.

Тоді вирвався з землі Бігунець і знову замахав вогняною зброєю. Від того забушувало довкола Котила полум'я, і побачив він, що сон його справджується. Через те злякався непомірно й кинувся чимдуж у просіку, що її сам і проїв. Мчав по голому полі, і хто бачив те, міг би розказати, що мчала вогняна куля, і дикий рев трусив тоді повітрям. І хоч котився Котило по сирій землі, не вщухало й не гасилося на ньому полум'я. Вогняна куля помчала чимдуж до річки і начебто з тіла спадала від такого шаленого бігу. Зрештою стрибнула із кручі, але це вже не був велетень-чудисько, котрий страхав цілий світ, – за дорогу він обгорів так, що лишився від нього тільки клаптик. Цей клаптик і полетів із кручі в річку, а що надто сильно відштовхувався, витяглися в нього довгі й тонкі ноги. А що боявся розбитися об воду, виросли в нього лапи передні. А що він позеленів від страху, то став Котило зовсім зелений, а доки летів до води, то це вже була зовсім невелика і нікому не страшна жаба.

Так закінчився той знаменитий поєдинок Бігунця й Котила, про який і тепер виспівують у травні пташки. Сам же Бігунець повернувся до своєї печерки, але мусив зупинитися здивований. Біля печерки стояла гарна, чепурна хатка з обкатаних водою камінців, а на дверях золотом блищала табличка:

Бігунець

Бігунець хоч і був дуже втомлений, все ж поспішив у ту хатку, бо здогадався: мало бути там чисто й затишно. І мали стояти там крихітні меблі, зовсім такі, які він збирався зробити, бо вікна й двері – це побачив він знадвору – прикрашали химерно сплетені фіранки й гардини, і звісно, хто сплів їх Бігунцеві в подарунок – той-таки його приятель Павук. Неважко здогадатися, що зустріла Бігунця найкрасивіша в світі дівчинка, коси в якої були заплетені і спускалися аж до землі. Голівку їй прикрашав вінок із квітів, що пахли так, як пахне вода, якою вмивається сонце, і від того вінка на груди й спину, наче барвисті струмки, стікали стрічки. Була на дівчині чудово вишита сорочка і барвиста плахточка, а на ногах лискучі й новенькі червоні чобітки. Бігунець стояв і дивився на це чудо, а що був дуже зворушений, то не вигадав нічого іншого, як скинути шапку-бирку і сказати:

– Доброго дня, дівчинко! Можна, я буду з тобою дружити?

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10