Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

О.С.Пушкін

Руслан і Людмила

Поема

Переклад українською – Микола Терещенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Владимирський

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста

Пісня третя

Даремно в тіні ви снувались Для мирних, дорогих людей, Мої рядки! Ви не сховались Від гніву заздрісних очей. Вже зблідлий критик, на догану, Мене ущипливе питав Чому, немов на сміх Руслану, Його дружину пожадану Княжною й дівою я звав Злоби, читачу мій почтивий, Ти бачиш чорну тут печать! Зоїле, критику зрадливий, Ну, що мені на це сказать Нещасний, червоній з досади! Не хочу сперечатись я; В цій справі я мовчати радий; Правдива тут душа моя. Та зрозумієш ти, Клімено, І спустиш млосні очі вниз, Ти, жертво сонного Гімена... Я бачу, що краплини сліз На вірш мій падають безсило; Ти червонієш, зір погас; Зітхнула тихо... зрозуміло! Ревнивцю глянь, надходить час; Досада пристрасна у змову З Амуром сміливо ввійшла, Прикраса помсти вже готова Для недостойного чола. Уже ранкове сонце сяло На тімені північних гір; Та в дивнім замку все мовчало. Чаклун сердито, мов упир, Без шапки, в одязі ранковім, На ліжку позіхав чудовім. Рабів покірних рій німий Круг бороди стояв почтиво, І ніжно гребінь костяний Розчісував химерні звиви; В догоду, звісно, красоті На вуса довгі та густі Лилися східні аромати, І хитрі кучері вились; Аж ось, не знати де візьмись, В вікно влітає змій крилатий Він кільцями себе згинав, Гримів залізною лускою – І перед стихлою юрбою Наїною він раптом став.

«Вітаю я тебе, – сказала, – Найкращий із братів моїх! Я досі Чорномора знала Лише з переказів гучних; Та нагла доля незабута Обох нас помстою єдна; Чигає небезпека люта, Нависла хмарою вона; Нас голос честі закликає, Помститись подає він знак». Їй карло руку простягає Улесливо і хитро так, Віщаючи «Тобі, Наїно, Я найщиріший друг, клянусь! Ми зганьбимо лукавство Фінна; Та підступів я не боюсь Здолаю ворога свойого; Спізнай чудесний жереб мій! Ніде немає, зрозумій, Такої бороди ні в кого. І доки кучерів густих Ворожий меч не розрубає, Ніхто із витязів грізних, Ніхто з людей не подолає Найменших задумів моїх; Моєю буде вік Людмила, Руслана жде страшний загин!» Похмуро відьма повторила «Загине він! Загине він!» І потім тричі прошипіла, Три рази тупнула вона І чорним змієм полетіла. У пишнім злоті каптана, Зрадівши з віщувань чаклунки, Чаклун набравсь охоти знов Нести Людмилі, як дарунки, Покору, вуса і любов. Прибрався карлик бородатий І знов іде в її палати; Пройшов кімнат довжезний ряд, Княжни нема. Він далі, в сад, В лавровий ліс, до ґраток саду, Вздовж озера, круг водоспаду, В альтанки, під місток... дарма! Княжна пішла, її нема! Хто висловить його безсилля, І рев, і трепет божевілля, З досади стогне він, хрипить І до невільників кричить «Раби, до мене поспішайте! Сюди, надіюсь я на вас! Людмилу швидко розшукайте! Та швидше-бо, кажу я! Враз! А то – жартуєте зо мною – Всіх задушу вас бородою!..» Сказать, читальнику, тобі, Де юна бранка заховалась Всю ніч вона кляла в журбі Свою недолю – і сміялась. Її жахала борода, Та Чорномор смішним здавався, – А жах зникає без сліда, Як тільки сміх в душі озвався. Уже світало в небесах, Людмила постіль залишила І погляд мимохіть спинила В високих, чистих дзеркалах; З плечей лілейних мимоволі Злотисті кучері зняла; Звела недбало руки голі, Густе волосся заплела; Своє вчорашнє дивне вбрання В кутку негадане знайшла; Зітхнувши, одяглась, і зрання З досади плакать почала; Однак до чарівного скла Свої звертала очі знову, І спало дівчині на ум, Від хвилювань примхливих дум, Примірять шапку чаклунову. Скрізь тихо, спить окольний світ; Ніхто на дівчину не гляне... А дівчині в сімнадцять літ – Яка їй шапка не пристане! Убори любить з нас усяк. Людмила шапкою вертіла Туди й сюди, і так і сяк, – І задом наперед наділа. І що ж старих часів дива! Людмила в дзеркалі пропала; Перевернула – й знов жива Людмила перед нею стала; Вдягла – і знов її нема; Зняла – і в дзеркалі! «Чудово! Гаразд, чаклуне мій, дарма! Тепер я у безпеці знову; Тепер від тебе я втекла!» Княжна зраділа сумовита І шапку злого ворожбита Навпак швиденько надягла.

Та даймо місце знов герою. Чи гідно час нам марнувать То з шапкою, то з бородою, Руслана ж зовсім занедбать? Кінчивши бій страшний з Рогдаєм, Дрімучий ліс проїхав він І став перед чудовим краєм У блиску вранішніх годин. Тремтить наш витязь мимоволі Він у старому ратнім полі. Порожня далеч; у кістках Жовтіє степ; а на горбах Щити, сагайдаки і лати; Де збруя, де меча стиска Давно засохла вже рука; В траву заріс шолом кудлатий, І череп зотліває в нім, Богатиря кістяк там цілий Лежить у полі мовчазнім З його конем; списи і стріли Впилися в землю, замашні, І мирний плющ їх обіймає... Ніщо в пустельній глушині Сумної тиші не займає, І сонце в світлій вишині Долину смерті осяває. Зітхнувши, витязь очі звів, Сумними пойнятий думками. «О поле, поле, хто посмів Тебе засіяти кістками? Чий кінь баский тебе топтав В останній час страшної битви, Хто славно на тобі сконав, Чиї лунали тут молитви? Чому ж, о поле, змовкло ти І вкрилось забуття травою... Хто знає, чи й мені втекти Від часу, що вкрива нас тьмою! Поставлять, може, на горбі Труну з останками Руслана, І струни голосні Баяна Не гомонітимуть в журбі!» Та скоро витязь мій згадав, Що треба меч знайти для бою, І навіть панцир; утеряв У герці він останнім зброю. Обходить поле він навкруг; В кущах, серед кісток забутих, У купі тліючих кольчуг, Мечів і шоломів погнутих Собі шукає зброю він. Проснувся степ, як ранком завше, І чути в полі гук і дзвін; Він щит підняв, не вибиравши, Шолом знайшов, співучий ріг; І лиш меча знайти не міг. Об'їхавши страшну долину, Багато бачив він мечів, Та все малий або легенький, А князь на зріст був чималенький, Не те, що витязь наших днів. Щоб мати що в руках, для штуки Він спис крицевий взяв у руки, На груди панцир він одяг І далі виїхав на шлях.

Вже вечір; захід зблід рум'яний, І сон злітає з висоти; Димляться синяві тумани, І сходить місяць золотий. Смеркає. Темною тропою В задумі їде наш Руслан І бачить крізь нічний туман – Гора чорніє, вкрита млою, І щось хропе там, ніби спить. Він ближче – не дивуйте, люди! Гора на повні дише груди. Руслан вслухається, мовчить І дивиться з спокійним духом; Та, водячи лякливим ухом, Кінь упирається, тремтить, Трясе уперто головою, І грива вгору піднялась. Аж ось під місячною млою Гора мов сяйво зайнялась, Ясніє; глянув смілий князь – І чудо вздрів перед собою. Де взяти фарби і слова: Жива дрімає голова. Великі очі сон склепляє; Хропе, шолом пернатий має, Хвилястим пір'ям в висоті, Мов тінь, спадає, розхитавшись. В своїй жахливій красоті Над степом чорним підійнявшись, Похмура вся і мовчазна, Пустелі сторож вікової, Перед Русланом враз вона Встає громадою грізною. Дивуючись марі чудній, Він хоче сон розвіять свій. І зблизька він оглянув диво, Об'їхав голову кругом І став при носі мовчазливо; Лоскоче ніздрі він списом, І ось потвора позіхнула, Розкрила очі й миттю чхнула... Здійнявся вихор, буря здула Навколо пил; а з вій, з усів Табун совиний відлетів; І гай проснувся мовчазливий, Луна зачхала – кінь лякливий Заржав, злетівши, заскакав, І витязь ледве сам не впав, А слідом чути голос шумний «Куди ти, витязю безумний, Вертай назад, це мій наказ! Бо проковтну нахабу враз!» Руслан з презирством обернувся, Коня затримавши свого, І, гордо глянувши, всміхнувся. «Від мене хочеш ти чого? – Похмура голова кричала – От гостя доля надіслала! Послухай, забирайся пріч! Я хочу спать, давно вже ніч, Прощай!» Та витязь гордовитий, Почувши грубі ті слова, Гукнув розгніваний, сердитий «Мовчи, порожня голова! Чував я істину бувало Широкий лоб, та мозку мало! Я їду, їду, не свищу, А як наїду, не прощу!»

Тоді, від люті занімівши, Злобою вся споломенівши, Надулась голова; страшним Огнем їй очі замигтіли; У піні губи затремтіли; Із уст, із вух повився дим – І раптом голова щосили На князя дме, як сто міхів; Даремно кінь зажмурив очі, Натужив груди, лоб схилив; Крізь вихор, дощ і морок ночі В непевну знов рушає путь, Охоплений шаленим страхом, Засліплений безкраїм жахом, Він мчить у даль передихнуть. Знов повернутись витязь хоче – Відбитий знов, нема надій! А голова у тьмі нічній, Мов збожеволіла, регоче, Гримить «Ну й витязь! Любий мій! Куди ти тихше, тихше, стій! Стривай, ти шию скрутиш даром; Чи, може, страх тебе напав? Порадуй хоч одним ударом, Допоки кінь твій не сконав». І тут же голова дратує Героя довгим язиком. Руслан з досади мов не чує, Дзвінким погрожує списом, Стискає ратище рукою, І враз нехибну, гостру зброю В зухвалий увіткнув язик. Кривавий струм з гидкого зіву Страшною річкою потік. Від здивування, болю, гніву Безтямна ставши, голова На князя смілого дивилась, Залізо гризла і мінилась. Так в марнім запалі, бува, Поганий учень Мельпомени Раптовим свистом збитий враз, Уже не бачить більше вас, Поблід і ролю забуває, Тремтить, і голову схилив, І, заїкаючись, змовкає Під глузування глядачів. В таку сприятливу хвилину, До голови вже без упину, Мов яструб, богатир летить, Підняв десницю грізну вгору І рукавицею потвору В обличчя затинає вмить; Аж у степу луна відбилась; Навколо росяна трава Густою кров'ю обагрилась, І, захитавшись, голова Перевернулась, покотилась, Шолом чавунний забряжчав. Тоді в долині спорожнілій Меч богатирський заблищав. Хапає воїн звеселілий Його й назустріч голові По закривавленій траві Біжить із наміром жорстоким І носа й вуха відрубать; Руслан готовий їх відтять, Уже махнув мечем широким – Аж ось почув він, мовчазний, Благання й стогін голосний... І тихо меч він опускає, І гнів у ньому завмирає, І помста буряна мовчить В душі, замиреній молінням Так тане лід, струмком дзюрчить, Весняним зрошений промінням.

«Герою, ти мене провчив, – З зітханням голова сказала – Твоя рука це показала – Я проти тебе завинив; Віднині я тобі в послузі; Не піддавай мене нарузі! Мій жереб вартий співчуття. Бучне було й моє життя! В кривавих битвах супостата Собі я рівного не знав; Щасливий був, коли б не мав Суперником я злого брата! Підступний Чорномор гидкий, Ти, ти всіх бід моїх виною! Ганебний карло, завидкий, Що народився з бородою, Ніяк не міг мені простить І вигляд мій, і зріст високий, І з юних літ в душі таїть До мене зненависть, жорстокий. Не дуже мудрий я, зате Рослявий, – а потвора злюща Ніяк угору не росте, Та з біса хитра й завидюща. До того ж, знай, при цій біді В його чудесній бороді Таяться чарівничі сили; Ніщо в житті йому не миле, І, доки ціла борода, – Він зло творить не покида. От якось він, немов для дружби, «Послухай лиш, – мені сказав, – Ти не відмовишся від служби Я в чорних книгах начитав, Що десь за східними борами, На тихих моря берегах, В глухім підвалі під замками, Зберігся меч – і що ж о страх! Довідавсь я в чаклунськім колі, Що волею страшної долі Цей меч відомий буде нам, Що лихо нас обох чекає Мені він бороду зрубає, Тобі главу; зміркуй же сам, Як добре, брате, захопити Цей утвір злий ворожія!» «Ну, що ж про що тут говорити - Сказав я карлу – Звісно, я Податись на край світу радий». І на плече сосну звалив, На друге – ніби для поради – Лихого брата посадив; У дальню рушив я дорогу, Ішов, ішов і, слава Богу, Пророкуванню мов на зло, Щасливо все спочатку йшло. Десь за далекими борами Знайшли ми льох, як він казав; Я розметав його руками І таємничий меч дістав. Та ні! так доля захотіла Між нами сварка закипіла – Було, признатися, чому! – Мечем, бач, володіть кому Кричав я, карло хвилювався; Ми лаялися; під кінець Щось хитре вигадав митець, Затих собі, неначе здався. «Покиньмо сварки ми дурні, – Промовив Чорномор мені – Повинні спілку ми зміцняти, Велить нам серце в мирі жить; Ми долю змусимо сказати, Для кого меч оцей блищить. Слід вуха до землі схилити – (Бажає злість лихому вчити!) Хто перший з нас почує дзвін, Тому мечем цим володіти». Сказав і ліг на землю він. Я здуру також нахилився, Лежу, щоб дзвін той упіймать, І мислю карла ошукать! Та сам я страшно помилився. Зненацька в тиші гробовій Устав навшпиньки лиходій, Підкрався ззаду, розмахнувся; Як вихор, свиснув гострий меч, – І доки, бач, я обернувся, Вже голова злетіла з плеч – І надприродна темна сила Одразу дух життя спинила.

Тернами тулуб мій заріс; У далині, в чужій країні, Зотлів мій прах, останок тлінний; Та злісний карло переніс Мене у край цей самотинний, Де вічно мав я стерегти Цей меч, що взяв сьогодні ти. За тебе доля, о герою! Візьми його, і Бог з тобою! Можливо, на шляхах своїх Ти карла-чаклуна зустрінеш, – Помстися за лукавство й гріх! І я тоді щасливий буду, Спокійно вік кінчу я свій – І, знай, у вдячності своїй Навіки ляпас твій забуду».

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова