Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




О.С.Пушкін

Руслан і Людмила

Поема

Переклад українською – Микола Терещенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Владимирський

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста


 

Пісня друга

Руслан і Людмила

Суперники в мистецтві бою,
Не знайте миру ні на мить,
Носіть гордливо вашу зброю
І ворожнечею живіть!
Хай перед вами світ німіє,
Гучним дивується ділам
Ніхто-бо вас не пожаліє,
Ніхто не перешкодить вам.
Суперники другого роду,
Ви, рицарі парнаських гір,
Старайтесь не смішить народу
Сварливим шумом ваших лір;
У лайці будьте обережні.
Та ви, коханці вогняні,
Живіть у злагоді безмежній!
Повірте, друзі, ви мені
Кому прекрасних дів кохання
Послала сила неземна,
Той буде милий до сконання;
Злоба тут марна і смішна.

Коли Рогдай неугамовний,
В глухім передчутті, безмовний,
Сам без суперників своїх,
В безлюдну в'їхавши країну,
Між нетрів мчався лісових,
У думу вдавшися єдину, –
Злий дух тривожив і труїв
Його смутну, тужливу душу.
Похмурий витязь шепотів
«Уб'ю!., всі перепони зрушу...
Руслане!., взнаєш ти мене...
Тепер-то дівчина поплаче...»
І раптом він коня жене,
Звернув назад і чвалом скаче.

Фарлаф у полі серед трав
До ранку солодко дрімав;
Уставши ж, у яснім промінні,
Щоб силу духа покріпить,
Біля струмка у самотині
Любенько їсти сів та пить.
Аж ось він бачить хтось у полі,
Неначе вихор той, летить;
Злякавшися страшної долі,
Фарлаф покинув свій обід,
Шолом, крицевий спис, кольчугу,
В сідло злетів і скільки духу
Летить – а той за ним услід.
«Спинись, втікачу препоганий! –
Кричить Фарлафу хтось незнаний. –
Нещасний, дай себе догнать!
Дай з тебе голову зірвать!»
Фарлаф, пізнавши глас Рогдая,
Зігнувшись з ляку, завмирав,
І от він смерті вже чекає,
І швидше він коня погнав.
Так заєць іноді квапливий
Прищулить вуха боязливо,
І вздовж лугів, ланів, лісів
Тікає, скачучи, від псів.
На місці рицарського бігу
З весни розтопленого снігу
Текли потоки, що в землі
Рови зробили не малі.
До рова кінь прудкий скакає,
Хвостом і гривою махає,
Міцну вуздечку закусив
І перескочив через рів;
Та вершник догори ногами
Упав незграбно в рів брудний,
Не бачить світу він з нестями,
Готов зустріть кінець страшний.
Рогдай до яру підлітає,
Меча жорстокого підняв,
«Згинь, боягузе!» – він гукає...
І враз Фарлафа він пізнав;
Побачив, руки опустились,
Досада, здивування, гнів
У нього на лиці відбились;
І стиснув зуби й занімів
Герой, поникши головою,
Та скоро він поїхав геть
Від рову... Сам він ледве-ледь
Не реготався над собою.

Руслан і Людмила

Тоді він під горою стрів
Бабусю зігнуту, безсилу,
Горбату, зовсім посивілу.
Вона кийком без зайвих слів
Йому на північ показала.
«Ти знайдеш там його», – сказала.
Рогдай від радощів засяв,
Вперед на смерть собі помчав.

А наш Фарлаф в рові лишився,
Дихнуть не сміє; сам не свій,
Він думає «Чи я живий?
Де лютий мій суперник дівся?»
Та от, за декілька хвилин,
Старої голос чує він
«Устань, молодче, тихо в полі,
Не стрінеш більше злої долі,
Я привела коня тобі,
Мене послухай, далебі».

Бідаха-витязь мимоволі
Лишає плазом рів брудний;
Навкруг несміло поглядає,
Зітхнув і радісно гукає
«Ну, слава Богу, я живий!»

«Повір! – бабуся знов сказала –
Людмилу важко відшукать;
Вона далеко десь пропала;
Не нам тепер її дістать.
Не варто їхати по неї;
Ти, справді, будеш сам не рад.
Послухай ради ти моєї
І стиха завертай назад.
Під Києвом, на самотині,
В своїй дідизні старовинній
Лишайся краще в добрий час
Людмила не втече від нас».

Сказавши, зникла. В нетерпінні
Герой розсудливий мерщій
Помчався у маєток свій,
Забувши й про жадобу крові,
І про княжну, й про цілий світ.
А шум найменший у діброві,
І гомін вод, і птиць політ –
Усе його вкидало в піт.

А наш Руслан летить стрілою;
Серед лісів, серед полів
Живе він думкою одною
Все про Людмилу, диво з див,
І каже «Чи знайду я друга,
Де ти, за ким у серці туга?
Чи я побачу зір ясний,
Чи я почую голос твій,
Чи, може, бранкою довіку
У ворожбита будеш ти,
Щоб, дням журби не знавши ліку,
В дівоцтві марнім одцвісти
Чи мій суперник знахабнілий
Прийде... Ні, ні, мій друже милий,
Ще при мені мій вірний меч,
Ще голова не впала з плеч».

От якось темною порою,
Камінним берегом крутим
Наш витязь їхав над рікою.
Все затихало. Враз за ним
Стріли пронизливе дзижчання,
І дзенькіт панцира, і ржання,
І тупіт чується глухий.
«Стій!» – крикнув голос громовитий.
Оглянувсь він у полі чистім,
Піднявши спис, летить із свистом
Шалений вершник, і помчав
Назустріч князь йому грозою.
«Ага, нарешті я догнав! –
Зухвалий вершник закричав –
Готуйсь до смертного двобою;
У полі цім навік лягай;
А там дівчат своїх шукай».
Руслан зайнявся весь од гніву;
Він пізнає цей дикий глас...

Руслан і Людмила

Та що спіткало, друзі, діву?
Лишімо витязів на час,
Про них я знов згадаю скоро.
А то давно б пора мені
Увагу приділить княжні
І чаклунові Чорномору.

Співець своїх примхливих мрій,
Не досить соромливий, може,
Я розповів, як шлюбне ложе
Чаклун пограбував страшний,
Людмилу вкравши від Руслана,
В той час, як мить прийшла жадана.
Нещасна! Тільки лиходій
Тебе вхопив у млі нічній
Своєю дужою рукою,
Він звився аж до хмар густих,
Мов вихор, разом із тобою,
І прудко втік до гір своїх, –
Зомліла ти, мов птах забилась,
Бліда, тремтяча, мовчазна,
І в замку злого чаклуна,
Ти за хвилину опинилась.

Руслан і Людмила

Так часом дома бачив я
У сяйві сонячного дня,
Коли за куркою дурною
Султан, охоплений пихою,
Мій півень у дворі скакав,
І раптом крилами палкими
Свою коханку обіймав;
Над ними кільцями страшними
Курей злодюга з давніх пір,
Відомий згубністю своєю,
Ширяв коршак понад землею,
І впав, мов блискавка, у двір.
Злетів і зник. У кігтях дужих
В пітьму, в печери скель байдужих,
Сердешну лиходій помчав.
Даремно півень скрізь гукав,
Уражений холодним страхом,
Дививсь наляканий навкруг...
Він бачить лиш летючий пух,
Занесений летючим прахом.

До ранку молода княжна
В тяжкому забутті лежала,
Немов її мара скувала
В страшному сні; та ось вона
Прокинулась, і стурбувала
Її невпевненість жахна;
Уся в солодкім пориванні,
Когось шукає в хвилюванні;
«Де ж наречений мій лежить?»
Гукає – і змертвіла вмить,
І боязко кругом зорить.
Людмило, де твоя світлиця?
Де радощі твої ясні?
Одна, у тиші мовчазній,
Лежить засмучена дівиця
Серед подушок пухових,
В тіні рясного балдахіна;
Завіси і пухка перина,
В узорах дивних, дорогих;
Усюди парчеві тканини;
Палають яхонтів разки;
Кругом курильні старовинні
Здіймають аромат п'янкий.
Та годі... бо яка ж принада
Змальовувать чарівний дім?
Уже давно Шехерезада
Дала взірець казкам усім.
Та світлий терем не відрада,
Коли не бачиш друга в нім.

Три красні діви яснозорі
У дивнім і легкім уборі
З'явились, мовчки підійшли
Й княжні поклони віддали.
Тоді нечутною ходою
Одна до неї підійшла;
Княжні легенькою рукою
Косу злотаву заплела
З мистецтвом, в наші дні не новим,
І обвила вінцем перловим
Півколо зблідлого чола.
Схиливши погляд, інша діва
До неї підійшла вродлива;
Блакитний, пишний сарафан
Окрив Людмили дивний стан;
І вкрила кучері злотисті,
І плечі й груди ніжні, чисті
Фата прозора, мов туман.
Убрання заздрісне вкриває
Красу, що послана з небес,
І дороге взуття стискає
Дві ніжки, чудо із чудес.
Остання дівчина дбайлива
Із перлів пояс подала,
І десь співачка чарівлива
Пісень веселих завела.
Проте ні осяйне намисто,
Ні сарафан, ні перлів ряд,
Ні пісня влеслива ігриста
Її душі не веселять,
Даремно дзеркало малює
Красу, що словом не списать;
Стражданням очі їй горять,
Вона мовчить, вона сумує.

Руслан і Людмила

Хто правду любить у житті
І в темнім серці все читає,
Той знає в щирім почутті,
Як часом жінка забуває
Крізь сльози, потай, в смутку час,
На зло і розуму й звичаю,
Заглянуть в дзеркало хоч раз –
То сумно їй уже без краю.

Та ось Людмила знов одна.
Не знавши, що почать, вона
До вікон з ґратами підходить,
І зір її журливо бродить
Серед похмурої імли.
Все мертве. Снігові рівнини
Кругом, мов килими, лягли;
Стоять похмурі верховини
В одноманітній білизні,
Дрімають, дикі і смутні;
Ні диму, ні житла немає,
Не видно ні душі в снігах,
І ріг мисливський не скликає
На влови у гірських борах;
І тільки з невеселим свистом
Бунтує вихор в полі чистім,
І там, де сходиться земля,
Гойдає схилене гілля.

Руслан і Людмила

В сльозах розпачливих Людмила
Свій вид, жахаючись, закрила.
Та що її в цю хвилю жде
Вона у срібні двері йде;
Вони під музику відкрились,
І наша діва опинилась
В саду. Місцевість повна див
Красніша від садів Арміди
І тих, якими володів
Цар Соломон, чи князь Тавриди;
Кругом хвилюються, шумлять
Розкішні, чарівні діброви,
Алеї пальм і ліс лавровий,
І благовонних миртів ряд,
І кедрів горді верховини,
І золотаві апельсини,
Що в ясних водах оддались;
Ліски, і пагорки, й долини
Весни огнями зайнялись;
І ледве в'ється вітер майський
Між зачарованих полів,
І свище соловей китайський
В тремтінні чуйному листків;
Ллють діамантові фонтани
Струмки назустріч небесам;
Кругом виблискують боввани,
Немов живі; тут Фідій сам,
Що вчився в Феба і Паллади,
Непереможний цей митець,
Свій зачарований різець
Із рук би випустив з досади.
Б'ючись об кам'яні огради,
Дугою з перлів у вогні
Спадають, плещуть водоспади;
У лісі ручаї ясні
Хвилюються, немов у сні.
Притулки тиші і розради,
Крізь вічну зелень тут і там
Веселі світяться альтани;
Троянди цвіт свій полум'яний
Являють радісним очам.
Іде й не дивиться Людмила,
Її не тішить цілий світ;
Уся ця розкіш їй немила,
Не тішить світлий краєвид;
Куди, сама не знає, бродить,
Чудовий сад кругом обходить
З плачем, що в серці не згаса,
І погляд свій сумний підводить
На невблаганні небеса.
Аж от засяяв зір манливий;
Перстом торкнулась уст вона;
Здавалось, задум їй жахливий
Родивсь... Відкрита путь страшна:
Місток високий над потоком
Встав перед нею на горбах;
З зітханням скорбним і глибоким
Вона підходить і в сльозах
В шумливі хвилі подивилась
І, щоб страждань тяжких не чуть,
Хотіла в хвилях утонуть –
Однак у водах не втопилась
І далі вирушила в путь.

Руслан і Людмила

Моя вродливиця Людмила,
Хоч і не ждала вже добра,
Втомилась, сльози осушила,
В душі промовила пора!
На травку сіла, оглянулась –
Над нею миттю тінь шатра
Для прохолоди розгорнулась;
Стоять наїдки там смачні;
Весь посуд з чистого кристала;
І з-за гілля у тишині
Незрима арфа десь заграла.
Дивується сумна княжна,
І потай думає вона
«Навіщо у неволі скніти,
Без милого на світі жити
І хай жага твоя грізна
Мене терзає і леліє,
Та влада ката не страшна
Людмила вмерти ще зуміє!
Мені не треба ні шатрів,
Ні бенкетів, ні пишних див, –
Геть їжу, вороже нечистий!
Помру серед твоїх садів!»
Подумала – і стала їсти.

Княжна встає – й намет легкий,
Розкішний посуд дорогий,
І звуки арфи... все пропало;
І, як раніш, все тихо стало;
Людмила знов одна в садах
Блукає скрізь, де бачать очі;
Тим часом в ясних небесах
Сплив місяць, повелитель ночі,
Встає імла з усіх боків
І тихо на горбах спочила;
І сон уже княжну сповив;
І враз якась незрима сила
Ніжніш, як вітер навесні,
Її в повітря підіймає,
Несе в покої мовчазні
І обережно опускає
Крізь фіміам троянд униз
На ложе суму, ложе сліз.
Три діви знову вмить з'явились,
Круг неї знов заметушились,
Щоб на ніч зняти пишний стрій;
Але їх зір тяжкий, смутний
І вимушене їх мовчання
Явили тайне вболівання,
Докір безсилий долі злій.
Та гляньмо – пальцями гнучкими
Роздягнена сумна княжна;
Чарівна чарами легкими,
В одній сорочці перед ними
Лягає спочивать вона.
Вклонились діви на прощанні
І швидко відійшли в зітханні,
Щоб тихо двері причинить.
Та бранка молода не спить!
Тремтить, мов лист, дихнуть не сміє;
Холонуть перса, зір темніє;
Опівночі не спиться їй;
Мовчить, уважно наслухає,
Недвижна в темряві густій...
Скрізь глухо, морок налягає!
Лиш серце стукає в одчаї...
Здається... тиша шепотить;
Ідуть – ідуть... не відвернути...
Княжна сховалася й тремтить –
І от... о страх! І справді чути
Непевний шум; і враз горить
Усе зловісними вогнями,
І щось у дверях стугонить;
Німими, чорними рядами
Арапи з довгими шаблями
До ложа дівчини ідуть,
По змозі чемно і паристо,
І на подушках урочисто
Сивезну бороду несуть;
Велично входить у цю пору,
Піднявши довгу шию вгору,
Горбатий карлик із дверей
Його ж то голову побриту,
Високим ковпаком накриту,
Скрашала сива борода.

Руслан і Людмила

Наблизивсь діва молода
З постелі скочила й щосили
Старого карла за ковпак
Рукою жвавою вхопила,
Тремтячий піднесла кулак,
І з жаху завищала так,
Що всіх арапів оглушила.
Тремтить і скорчився бідак,
За злякану княжну блідіший;
Затисши вуха, він скоріше
Втекти хотів, та в бороді
Заплутався, упав і б'ється;
Встає, упав; в такій біді
Арапів чорний рій снується;
Шумлять, штовхаються, біжать,
Старого чаклуна схопили,
І геть розплутувать спішать,
Забувши шапку у Людмили.

Руслан і Людмила

Та що ж наш добрий молодець
Ви згадуєте, певно, стрічу
Бери швидкий свій олівець,
Малюй, Орловський, ніч і січу!
При світлі місячнім зійшлись,
Жорстоко б'ються на роздоллі;
Серця їх гнівом зайнялись,
Списи їх кинуто у полі,
Уже мечі їх затялись,
Кольчуги кров'ю геть укриті,
Щити тріщать, в шматки розбиті...
Вони схопилися навхил;
Здійнявши в небо чорний пил,
Баскі під ними коні бились;
Немов прикуті до сідла,
Борці один з одним зустрілись,
Чоло схиливши до чола;
Злоба всі м'язи їх стягла
Вони сплелись і костеніють;
По жилах їх огонь біжить,
І серце в кожного тремтить –
І враз хитнулися, слабіють –
Хтось упаде... Тут витязь мій,
З сідла, скипівши, сам не свій
Рукою вершника зриває,
Здіймає вгору, запальний,
І в хвилі з берега скидає.
«Загинь же! – грізно він гукає –
Помри, завиднику лихий!»

Руслан і Людмила

Ти догадався, мій читачу,
З ким бивсь хоробрий наш Руслан
Це той, хто мав жорстоку вдачу,
Рогдай, надія всіх киян,
Закоханий в Людмилу нашу.
Він вздовж дніпрових берегів
Шукав суперника слідів;
Знайшов, настиг, та сила дивна
Була Руслановій нерівна,
І Русі вславлений боєць
В пустелі свій знайшов кінець.
Таке оповідають диво:
Русалка юна пустотливо
Його на перса прийняла
І з поцілунками, грайливо,
На дно зі сміхом потягла.
І потім довго серед ночі,
Навколо тихих берегів,
Богатиря примарні очі
Лякали пізніх рибаків.

 

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082254291250, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова