Мійоке Мацутані

Пригоди Таро

За мотивами казки "Пригоди Таро у Країні гір"

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Ігнатов

Частини:   1    2   

Частина друга

Йшов Таро на північ, повз зелені поля: вже висадили рисову розсаду. І стрівся йому добрий чоловік.

– Чи немає тут озера, де мешкає Дракон? – запитав Таро.

– Дракон? Не чув про такого. Але в болоті Півнячої господині живе якийсь Змій. Може, це і є Дракон? Іди прямо, до вечора дійдеш.

Йшов Таро, йшов, і вже сонце почало сідати. Бачить – земля зовсім не зорана, поля заросли травою.

– Гей, зачекай! – крикнула йому якась стара. – Хто б ти не був, подорожній, чи жебрак, попрацюй у мене.

– Я не жебрак. Я – Таро! А ти хто така, і чому так кричиш?

– Як не кричати! Адже поля заросли травою! Розсада не висаджена. Працівники втекли. А звати мене Півняча господиня, немає багатшої за мене в тутешніх краях.

– Чув я, що живе в твоєму маєтку чи то Змій, чи то Дракон, – каже Таро.

– Який там Змій! Звичайно, Дракон! Адже я не хтось там, а поміщиця. Так, у моєму болоті живе Дракон!

– Гаразд! Я буду у тебе працювати! Тільки житиму я біля болота. Добре?

– Добре, живи. Там всі мої працівники і жили.

Привела стара Таро до маленької хатки, сказала:

– Візьми цю колоду, покладеш під голову. А завтра зранку, як перший півень заспіває, вставай та берися до роботи.

Ніч була темна, дув теплий вітер. Вийшов Таро до болота і сказав тихо:

– Мамо, це я, Таро! Я прийшов за тобою. Визирни з води.

Але не ворухнулося, не здригнулося болото. І вода була темна-темна.

Повернувся Таро до хатинки, не встиг очей закрити, як над вухом пролунало "Ко-се-ке-ко!" і крик старої:

– Ах ти, леженю! Піднімайся! Вже ранок. Все життя будила працівників криком півня, а цей ніби й не чує!

Вийшов Таро в поле і за один день висадив усю рисову розсаду, яку 365 працівників висаджували.

Щоночі ходив Таро до болота і тихим голосом кликав матір. Але болото мовчало.

Одного разу похнюпився Таро, опустив голову, і випав у нього з-за пазухи просяний коржик, та прямо у воду.

Заколихалася вода, і показалася з болота Біла Змія.

– Це ти дав мені коржа? С-с-сто років тут живу, жодного разу від тутеш-ш-шньої гос-с-сподині коржів не отримувала. Дай, думаю, визирну, що за диво таке. У тебе якас-с-ь с-с-справа до мене?

– Я шукаю свою матінку. Духи перетворили її на Дракона. Може, це ти моя мама? – запитав Таро.

– Щос-с-сь не пам'ятаю, щоб у мене був такий с-с-син. А Дракон тут ніколи й не жив. Завелика честь для тутеш-ш-шньої гос-с-сподині.

Заплакав Таро.

– Не плач! – сказала Змія. – Ти дав мені коржа, а я дам тобі мудрість. За Дев'ятою горою є озеро, і живе в ньому Дракон. Може, це твоя матінка? Іди туди, але спершу зазирни до Гірської Старої. Скажеш їй: "Біла Змія шле тобі вітання". І вона нагородить тебе мудрістю.

На другий день зібрав Таро весь рис, який раніше косила тисяча працівників, і сказав:

– Відпусти мене, господинє, та заплати за роботу.

– Гаразд, – сказала Півняча господиня. – Можеш узяти стільки рису, скільки візьмеш в оберемок. – А сама подумала: от добре, працював з весни до осені, а отримає лише один сніп!

Та не на дурня натрапила.

Зв'язав Таро весь рис у великий сніп, закинув собі на плечі та й пішов.

– Гей, Таро! Куди ти?! Адже ти весь рис забрав! – Вчепилася стара у сніп, хотіла повернути Таро та не змогла – залишилися в її руці тільки три колоски.

Пішов Таро та стрів по дорозі селян, говорить їм:

– Візьміть оцей рис, дарую його вам!

– Ні, Таро, – сказав старий дід. – Залиш нам лише трохи насіння, а решту іншим людям віддай. Тільки от землі у нас мало. От якби висушити Далеке озеро, де Дракон живе...

Пройшов Таро Дев'яту гору, бачить: біля її підніжжя стоїть хатина, крита листям бамбука. У хатинці старенька, прядиво пряде.

Вклонився їй Таро:

– Біла Змія шле тобі вітання!

– Дякую, – відповідає старенька. – А ти хто? Навіщо завітав?

– Я – Таро. Шукаю свою матінку. Перетворили її гірські духи на Дракона. Кажуть, що живе він у Далекому озері. Чи не вкажеш ти мені туди дорогу?

– А чи не злякаєшся ти? Адже дорога туди нелегка: через сосновий ліс, через болото очеретяне, через ковиловий степ. І зустрінуться тобі два Шакали, Павук, Снігові Діви. А Дракон той на дні лежить і нікому не показується. Можеш цілий вік на березі просидіти й не дочекатися.

– Ні, бабусю, не злякаюся, – відповів Таро. – Хоч цілий вік на березі просиджу, матінку свою дочекаюся.

– Якщо так, то візьми з собою рисові колобки. Ще стануть тобі у нагоді. Користуйся ними з розумом.

Йде Таро, бачить: стоять дві сосни, а під ними – два Шакали виють. І виття їхнє луною по горах віддається. Кинув їм Таро рисовий колобок, вчепилися Шакали в нього, Таро і пройшов повз них спокійно.

Дивиться Таро: ковиловий степ, а по степу річка тече. Виповз із річки Павучок, обплутав ногу Таро тонкою павутинкою і уповз назад до річки.

– Еге, братику, який хитрун! – засміявся Таро, зняв павутинку з ноги і намотав її на пень. Заворушився пень і покотився в річку.

А у воді хтось заплескав у долоні і крикнув: "Розумний! Розумний!"

Раптом річка зникла, і повалив сніг.

– Кружляють в небі – білі мошки. Спустяться нижче – ватяні пластівці. Ляжуть на землю – глибокий сніг, – заспівав Таро.

А з усіх боків чується:

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ану спробуй вислизнути з наших рук! Спробуй втекти від Снігових Дів!

– Пішли геть! – відмахувався від них Таро. – Я до матінки йду!

А сніг все падав і падав, засипаючи Таро до самої голови...

Настав ранок. Ясно світило сонце. Раптом здалеку почувся дзвін, і на краю неба з'явився Білий Коник, а на ньому – Ая.

– Таро! – закричала вона. – Де ти? Де лежиш ти, засипаний снігом?

Розрив Білий Коник сніг, вчепився губами у кімоно і витягнув Таро із замету.

– Прокидайся, Таро! – Обмахнув його Коник своїм пухнастим хвостом, зігрів теплим диханням.

– Чи не сон це? – прошепотів Таро.

– Ні, це не сон! Це я, Ая, я прискакала до тебе, тому що ти вмирав. Чарівне дзеркальце показало мені, де ти. Сідай скоріш на коня та поспішімо до озера!

І полетіли вони над землею на чарівному коні. Опустився Білий Коник на берег Дальнього озера ніби великий птах.

– Мамо! Це я – Таро! Вирини з озера! – крикнув Таро. Проте озеро мовчало. І заплакав Таро гірко-гірко.

– Не плач, Таро! Озеро глибоке. Не чує мама твого голосу, – каже йому Ая.

Дістала вона флейту і заграла тихо-тихо. Припливли до берега рибки: великі й малі, довгі й круглі.

– Рибки, рибки, пливіть на дно, скажіть Драконові, що прийшов Таро, чекає на березі. Візьміть оцей гребінь, це гребінь моєї матері, покажіть йому.

Попливли рибки, а через деякий час затремтіла вода, заясніла золотим сяйвом, і показався з води величезний Дракон.

– Мамо, це я, Таро! – Обійняв Таро Дракона, погладив його лагідно.

– Прийшов до мене мій син, здалеку прийшов... – мовив Дракон. – Ах, якби могла я хоч одним оком поглянути на тебе, подивитися, який ти став великий, але не бачать очі мої...

– Не плач, мамо! Тепер ми будемо жити разом. Скажи мені, чому ти стала Драконом? Як перетворити тебе назад на людину?

– Я порушила закон наших місць, – відповіла мати. – "Хто з'їсть сам три рибини, той стане водяним чудовиськом!"

Я була тоді молодою і носила тебе під серцем. І нічого мені не хотілося: ні просяної каші, ні чистої джерельної води. Якось я зловила три рибини у струмку, хотіла засмажити їх та нагодувати лісорубів, але не втрималася і з'їла все сама. І перетворили мене гірські духи на Дракона. Адже не може бути людиною той, хто думає лише про себе...

– Клята бідність! Якби було достатньо їжі, нікому б і на думку не спало лічити, хто скільки з'їв! Віддай мені це озеро, мамо! Я зруйную гору, випущу воду, а землю зорю і засаджу рисом. Тоді всі будуть ситі. А для тебе я вирою нове озеро, в горах.

– Розумію твоє бажання, Таро! Я б допомогла тобі, адже тіло моє твердіше за залізо – вдарю об гору – і вона впаде. Тільки шкода, не бачать очі мої.

– Я сяду тобі на шию, мамо, і буду дивитися замість тебе! – запропонував Таро.

– А я поскачу в долину, скажу, що скоро народиться земля. Щоб не боялися люди гуркоту, а брали б лопати та йшли до озера, – сказала Ая.

Піднявся на гребінь великої хвилі сліпий Дракон, обрушився разом із нею на гору.

І тут почувся стукіт барабана та весела пісня: "Ах, як весело гуде мій улюблений барабан! Більше за рис і саке я люблю мій барабан!"

"Адже це Червоний Дев!" – здогадався Таро.

– Червоний Деве! Клич своїх приятелів-громовиків. Допоможи нам зруйнувати гору!

– Для тебе, Таро, нічого не шкода! – відгукнувся Червоний Дев. – Ти мене врятував від нудного життя, тож і я допоможу тобі!

І вдарили сто барабанів. І хлинула злива. І розверзлася гора. І зрушив з озера потік, наче водоспад. Попереду, в піні і бризках, летів Дракон, а на шиї у нього сидів Таро. Так домчали вони до моря, а за ними залишалася родюча земля.

– Дякую тобі, мамо! Немає на світі людини прекраснішої за тебе! – обійняв Дракона Таро. – Ти вся поранена, ти старалася не для себе, а для людей. Невже немає тобі прощення, невже назавжди тобі залишатися чудовиськом? – заплакав Таро.

І тут сталося диво. Страшний Дракон перетворився на маленьку ніжну жінку, і очі її розкрилися і з любов'ю дивилися на Таро:

– Дякую тобі, Таро! Дякую, сину мій! Ти зробив мене людиною!

Засіяли люди поля рисом, а коли зібрали урожай, то справили Таро і Ая веселе весілля.

Покликали і матінку, і бабусю і дідуся Аї, і всіх односельців, і стали жити в мирі й злагоді.

Бажаємо їм щастя! Їм та всім вам!

Частини:   1    2