Пригоди Таро

Частина перша

Меж високих гір, біля прозорої річки притулилося маленьке село. Земля навколо нього суха і неродюча. З кам'янистих полів селяни збирали лише трохи проса та бобів.

Жили на краю села бабуся та її онук Таро. Батько Таро загинув у горах, а мати його, як розповідали, гірські духи перетворили на страшенного Дракона, і де вона зараз – ніхто того не знав.

І був цей Таро хоч і добрий хлопець, проте ледар та нероба. Бабуся йде на поле працювати, а він – у гори. Ляже на бік і співає пісню: "Вітер західний, дми, шуми, лети! Вітер східний, на шляху шелести!" – Та звірів просяними коржами годує.

Лежав якось Таро на горі, лічив хмарки на небі, як раптом вітер доніс до нього ніжні звуки флейти, і незабаром перед ним з'явилася маленька дівчинка.

– Це ти на флейті граєш? Як звати тебе?

– Звати мене Ая, – відповіла дівчинка – А як твоє ім'я?

– Таро – син Дракона. Чи не здається тобі моє ім'я дивним?

– Ні, чому ж? – сказала дівчинка – Таке ім'я дають тільки сильним.

– Адже я сильний! Усіх перемагаю: і Зайця, і Мишу, і Ведмедя, і Кабана, – гордо сказав Таро. – Приходь на гору, будемо друзями.

А в цей час йшов по горі Червоний Дев.

– Гей, як весело гуде мій улюблений барабан! Серце стрибає в грудях, я стукаю в мій барабан. Більше за рис та саке я люблю свій барабан: там-тара-рам, там-там-там-там! – кричав він громовим голосом.

– Гей, ви, звірі! Ану йдіть усі сюди! Я – Червоний Дев Дондоро, завітав до вас. Буду грати для вас на барабані!

Але ніхто не відгукнувся, лише шелестіло на вітрі листя бамбука.

– Але що це? Дівчина грає на флейті! А мою гру, гру знаменитого Червоного Дева, ніхто не захотів слухати! Ну, постривайте ж!

А Таро в цей час прийшов у своє село.

– Бабусю! – закричав він. – Тридцять коржів – це замало. Спечи мені п'ятдесят або краще сто. Адже у мене багато друзів.

Тут раптом на вулиці почувся галас:

– Біда! Біда! У сусідньому селі дівчинка пропала! – Двері відчинилися, і на порозі з'явився дідусь Аї. – Дев забрав Аю! – сказав він.

На світанку причепив Таро до пояса мішечок з просяними коржами і вирушив у гори, на пошуки своєї подружки.

– Чи не знаєте ви, куди Дев забрав Аю? – запитав він у звірів.

– Я знаю! Я знаю! – пискнула Миша. – Її забрав Чорний Дев з гори Дондора – їх бачили мої родичі, які там живуть.

– Я йду туди! – вигукнув Таро.

– Сідай мені на спину, – сказала дика свиня – тобі потрібна чарівна сила Тенгу, я відвезу тебе до країни, де живуть Тенгу.

І вони помчали швидше за вітер. Дика свиня легко перестрибувала струмки та відважно продиралася крізь чагарники.

Нарешті вони побачили галявину.

– Хто це топче коло для боротьби? – почули вони писк під ногами. – Скоро сюди завітають господарі-Тенгу!

Тут почувся шум крил, і на коло для боротьби спустилися два Тенгу.

– Що тут за галас? – суворо запитали вони.

– Ми тренуємося, господарі-Тенгу! – пискнули Мишенята. – А це Таро.

– Нумо будемо битися з тобою, Таро! – сказав Тенгу-Мандзіро.

Обхопив він Таро руками, і не зміг Таро зрушити Тенгу з місця.

– А ти мені подобаєшся! – сказав Тенгу. – Вперше зустрічаю такого гідного суперника. Ходімо вип'ємо саке, поговоримо.

– А завтра ти будеш боротися зі мною, – сказав Тенгу-Маїтаро.

– Ні, Тенгу-сама! Нема коли мені з вами боротися. Йду я на гору Дондоро, рятувати Аю. Забрав її Червоний Дев. Чи не дасте ви мені трохи чарівної сили, Тенгу-сама?

– Рятувати Аю йдеш? Гм. Гаразд, дамо тобі силу ста чоловіків. Ось саке з плодів чарівного дерева, випий цю чарку!

– А тепер – підніми-но он той камінь.

Схопився Таро за камінь, але той не зрушив з місця, лише трохи похитнувся.

– Ще чарку! – наказав Тенгу.

Випив Таро чарку і підняв камінь. А після третьої чарки підкинув він камінь у небо, наче м'яч.

– Ну от, тепер ти сильний, як сто чоловіків! Іди!

Попрощався Таро з крилатими Тенгу і вирушив у дорогу. Йшов він, йшов і дійшов до воріт біля краю прірви. З будиночку за воротами доносився гуркіт барабана.

– Гей, ти! Червоний Деве! Ану поверни Аю! – закричав Таро.

– Як ти сюди потрапив? – здивувався Червоний Дев. – А дівчинки в мене давно вже немає. Господар мій, Чорний Дев, поніс її на гору Курогане.

– Тоді я піду, – каже Таро.

– Стій, зачекай, – каже Червоний Дев, – я тебе рисовими коржами пригощу, пограй-но поки на барабані, а я до кухні побіжу.

– Бач ти, малеча! Прийшов та ще й командує! – 6урчав Дев собі під ніс. – От зараз я тобі покажу! Тьху! Що ж це, ніж заіржавів, треба наточити! – і заходився гострити ножа.

А маленьке Мишеня побачило це й почуло, та побігло до будинку.

– Гей, Таро! – пискнуло Мишеня. – Кажеш, що по важливій справі йдеш, а сам спокусився рисовими коржами! Там Червоний Дев ніж гострить, хоче тебе зарізати! Біжи! Я замість тебе по барабану хвостом постукаю.

– А от і не побіжу! – крикнув Таро. Схопив він Червоного Дева та вдарив ним що було сили об землю. Вдарив раз, вдарив другий. До тих пір бив, поки не став Дев тонким та довгим.

– Ах ти, негіднику, Червоний Деве! Селяни стільки сил витрачають, щоб виростити боби і просо, а ти крадеш їх. Кажи, крав?

– Крав, – каже Дев понуро.

– Аю викрав, мене хотів убити! От закину тебе у пекло, до Дева Емма.

– О, прошу тебе! Закинь мене на небо! – заблагав Червоний Дев. – Я стану учнем Громовика Камінарі і зможу барабанити, скільки захочу. За це я подарую тобі заклинання. Скажеш: "Наму ун кей арабі з ваку!" – і обернешся, на що захочеш.

Закинув Таро Червоного Дева на небо, і незабаром почулося: горо-горо-горо-горо. Наче грім прогуркотів. Це Червоний Дев до місця дістався.

А Таро пішов до гори Курогане. Довго він йшов похмурими скелями і нарешті побачив над озером чорну скелю. На скелі сиділа Ая.

– Чи не сон це? – прошепотіла вона.

– Ні, не сон! Це я – Таро!

– Мерщій, Таро! Ховайся у скриню. Чорний Дев іде. Він підступний і злий, – поквапилася Ая, затягуючи Таро до печери.

– Що це? Людським духом пахне! – заревів Чорний Дев, увалюючись до печери. – Тут хтось є. Мені каже про те квітка. Як увійде сюди людина, то ця біла квітка розцвітає. Хто тут?

– Я! Таро! – вискочив Таро зі скрині.

– Гм, я гадав, що хтось прийшов, а це комашка якась! – гримнув Дев. – Ти що хочеш, щоб я тебе з'їв?

- Не чіпай його! Це мій брат – сказала Ая.

– Брат? Ну гаразд, нехай буде гостем. Тільки я вважаю гостем того хто сильніший за мене. З'їж миску бобів раніше за мене, будеш гостем.

– Тьху! – Які тверді, – бурчав Чорний Дев, жуючи боби, адже Ая підсипала йому до їжі камінців.

А Таро швидко впорався з м'якими бобами.

– Це не рахується! – сказав тоді Чорний Дев. – Давай поборемося!

Вони почали боротися.

– Ден-дера-ден! Ден-дера-ден! Що за страшна гора! Дев навіки не наб'є ненаситне своє черево! – глузливо заспівав Таро.

Здивувався Чорний Дев, послабив хватку. І тут Таро завдав йому такого удару, що Дев полетів у прірву. Проте вчепився за виступ і не впав.

– Перемагає той, хто переможе у третій раз! – крикнув він...

і перетворився на Кабана! Але що це? Таро теж зник. Лише кружляє над Кабанячим рилом маленька Бджілка: "Ж-ж-ж-ж". Влетіла у вухо Кабану та як вжалить!

Завив Кабан, качається по землі, крутиться від пекучого болю.

До того закрутився, що зірвався у прірву та й гепнувся так, що перетворився на скелю.

У цей час вітер доніс сумні звуки барабана. Унизу повільно рухалися люди в білих жалобних шатах. Вони несли паланкін, в якому сиділа гарна дівчина, призначена на поживу Чорному Деву.

– Гей, люди, не сумуйте! Немає більше Чорного Дева! – крикнув Таро.

Заплакав старий батько дівчини від радості:

– Виходь, дочко! Тебе врятовано!

Багато скарбів було у Дева в печері, але нічого не захотів узяти собі Таро. Узяв лише коня білої масті.

– А я візьму оце дзеркальце, – сказала Ая. – Хоч маленьке, проте гарне. Більше мені нічого не треба.

– А для нас, селян, немає нічого дорожчого за воду для рисових полів, – мовив старий. – Дякуємо тобі, Таро! Дякуємо тобі, Ая! Врятували ви нас від злого Дева, який захопив наше озеро, а за воду вимагав жертв.

– Ну, мені час в дорогу збиратися, – сказав Таро. – Матінку свою піду шукати. Говорила мені бабуся, ніби живе вона у Далекому озері, у Північних краях. Прощавай!

Посадив Таро Аю на Білого Коня і наказав йому відвезти дівчинку додому.