Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Астрід Ліндгрен

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Третя книга про Карлсона

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

Карлсон найкраще жартує в темряві

Крізь шпару для листів просунулася довга дротина. Її не видно було, бо в сінях стояла непроглядна темрява, але почулося неприємне шарудіння й скрип. Авжеж, то були вони Філле й Рулле.

Малий і Карлсон позалазили під круглий стіл у передпокої і чекали на злодіїв. Вони сиділи так уже майже годину. Малий навіть був задрімав. Але він миттю прокинувся, коли в шпарі зашурхотіло. Ох, вони все-таки прийшли! Малому сон як рукою зняло, він так боявся, що в нього аж мороз ішов поза спиною.

Зате в темряві чутно було вдоволене Карлсонове муркотіння.

– Гей-гей! – шепотів він. – Гей-гей!

Чи ти ба, як легко можна відімкнути замок простою дротиною! Ось обережно відчинилися двері і хтось зайшов, був уже в сінях. Малий затамував віддих – справді приємно! Почувся шепіт, тоді обережна ступа… а далі грюкіт, та ще й який грюкіт, і два приглушені зойки. Тоді Карлсон блимнув з-під столу ліхтариком і відразу ж погасив його, але поки він світив, пучок проміння падав на страшну, смертельну мумію, що стояла, притулена до стіни, і жахливо щирилась дядьковими Юліусовими зубами. І знову від пастки на злодіїв почулися зойки, трохи голосніші, ніж перше.

Далі все відбувалося впереміж, Малий не міг би навіть сказати, що за чим. Він чув, як відчинялися двері, – то прибігли дядько Юліус і панна Цап, чув, як хтось швидко протупотів сіньми і зашурхотіла «матінка», коли Карлсон потяг її до себе за ремінець Бімбо, причеплений їй до шиї. Чув він також, як панна Цап кілька разів натискала на вимикач, щоб засвітити, але Карлсон повикручував усі запобіжники в лічильнику на кухні. Адже найкраще жартувати в темряві, сказав він. Тому панна Цап і дядько Юліус розгублено стояли, як сліпі, й не могли засвітити.

– Ото страшний грім, – сказала панна Цап. – Як луснув, га? Не диво, що вони вимкнули електрику!

– А то справді був грім? – запитав дядько Юліус. – Бо я думав, що то щось зовсім інше.

Та панна Цап запевнила, що завжди впізнає грім, як його почує.

– Бо що б то могло бути?

– Я думаю, що то, мабуть, якісь нові таємничі прибульці з казкового світу призначили собі тут побачення, – відповів дядько Юліус.

Власне, він сказав «шаємничі пшибульчі», бо страшенно шепеляв. Це тому, що він не надів своїх зубів, здогадався Малий, але відразу ж забув про це. Бо не мав часу думати про щось інше, крім Філле й Рулле. Де вони ділися? Може, втекли? Наче не чутно було, щоб за ними клацнули двері. Отже, вони десь тут, у темних сінях, причаїлися, мабуть, за одягом на вішалці. Ох, як страшно! Малий присунувся ще ближче до Карлсона.

– Спокійно, тільки спокійно, – прошепотів той. – Скоро вони знов будуть тут.

– Еге ж, як не одне, то інше, – нарікав дядько Юліус. – У цьому домі ніколи не поспиш спокійно.

Нарешті вони вернулися кожне до своєї кімнати, і знов запала тиша. Карлсон і Малий чекали далі під столом. Малому здавалося, що вони сидять там уже цілу вічність. Знов стало чути «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш», звичайно, слабеньке, приглушене, але все-таки воно ясно свідчило, що дядько Юліус і панна Цап уже поснули.

І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками – о, то вони також мають ліхтарики! – й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і «матінка». Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.

– Ти також бачив привида? – запитав Філле.

– Ще б пак! – відповів Рулле. – Стояв тут коло стіни, а тепер зник.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

– Я вже давно переконався, що в цій квартирі на цілий Стокгольм найбільше привидів, – сказав Філле.

– Б-р-р, ушиваймося звідси.

Та Філле не збирався вшиватися.

– Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.

Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.

– Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу – перечіпляти мотузкою гостей! – сердито бурмотів він. – Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!

Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.

– Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.

Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.

До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з «матінкою». Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув «матінку» з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Тепер Карлсон заворушився.

– Ходімо, – шепнув він Малому в саме вухо.

Тоді, тягнучи за собою «матінку» на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.

– Які невчені люди! – сказав Карлсон, зачиняючи двері. – Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!

Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.

– Не забувай про десять тисяч крон, – сказав Філле. – І знай, що я не дам себе залякати жодному привидові!

Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався.

– Тепер вони в Юлія Любиказки, – сказав нарешті він. – Гей-гей, треба трошки попоратись!

Він зняв з «матінки» ремінця і обережно поклав її в ліжко.

– Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! – сказав Карлсон, вкриваючи її та підтакуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого. – Глянь, правда ж, вона золотко – сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.

Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру аж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла», – хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.

– Гей-гоп, Малий, – сказав Карлсон, – тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.

– Де? – занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з «матінкою». – Як же я ляжу на ліжко, коли там…

– Авжеж, зате ляжеш під ліжко, – відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.

Малий і собі чимдуж поліз за ним.

– Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів, – сказав Карлсон.

– А шпигуни хропуть якось особливо? – вражено запитав Малий.

– Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як «Е-е-е-г! Е-е-е-ег!»

Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.

– Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.

– Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння, – пояснив Карлсон.

Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.

Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.

– Е-е-е-ег! – хропів він.

– Нарешті ми втрапили, – стиха сказав Філле. – Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.

– Е-е-е-ег! – злісно захропів Карлсон.

Йому не сподобалося, що його назвали товстим вальком, видно було з хропіння.

– Ти наготував кайдани? – спитав Рулле. – Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.

Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли, тільки важко засопіли.

– Тьху, та це просто лялька! – сказав Філле трохи спантеличено. – І яка ж паскудна, хай їй грець! – додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце.

– Тоді поясни мені, – сказав Рулле, – як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?

– Авжеж, була, – зачудовано відповів Філле. – А потім хто тут хропів?

Але їм не пощастило дізнатися, хто хропів, бо з передпокою хтось ішов до кімнати. Малий упізнав важку ходу панни Цап і схвильовано подумав, що зараз буде гуркіт гірший, аніж грім.

Проте він помилився.

– Гайда в фашу! – просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.

Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:

– Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?

– Ні, не я, – не подумавши, відповів Малий.

– То чому ти не спиш? – недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: – Скинь з голови укривало, бо я не второпаю, що ти кажеш!

Почувся шурхіт – то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці.

Отож Малий виліз з-під ліжка.

– Не бійтеся, – боязко сказав він, – матінка зовсім не страшна, а от у шафі – ой! – сидять двоє злодіїв.

Панна Цап ще не отямилася після зустрічі з «матінкою». Вона трималася за серце й важко дихала, та як Малий сказав про злодіїв у шафі, вона майже розсердилася.

– Що тобі за дурниці спадають на думку! Злодії в шафі! Не верзи казна-чого!

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Та задля певності вона підійшла до шафи й гукнула:

– Тут є хтось?

Відповіді не було, і панна Цап ще дужче розсердилась.

– Кажіть! Тут є хтось? Якщо нема, то можна принаймні по-людському відповісти!

Відразу по тому вона почула раптом тихенький стукіт у шафі й переконалася, що Малий каже правду.

– Який ти відважний! – вихопилось у неї. – Щоб ото дитина замкнула в шафі двох великих, дужих злодіїв! Ну й відважний!

Раптом під ліжком загуркотіло, і звідти виліз Карлсон.

– Уявіть собі, що ні! – сказав він. – Уявіть собі, що це я їх замкнув!

Він злісно позирав то на панну Цап, то на Малого.

– Уявіть собі, що це я відважний і найкращий у всьому, – сказав він. – І розумний, і вродливий, і до того ж ніякий не товстий вальок! Ото ж бо!

Панна Цап осатаніла, побачивши Карлсона.

– Ти… ти! – верескнула вона.

Та потім збагнула, що тепер не час і не місце сваритися з Карлсоном за оладки. На неї чекали важливіші справи. Вона обернулася до Малого.

– Мерщій збуди дядька Юліуса, тоді зателефонуємо в поліцію… Ой, та мені ж треба вдягти халат!

Панна Цап засоромлено скинула оком на свою сорочку й вибігла з кімнати. Малий також вибіг з кімнати, але спершу вийняв у матінки зуби. Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.

У спальні розлягалося «гар-р-р-пі-пі-пі» дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.

Тим часом почало благословлятися на світ. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові Адже зовсім не обов'язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.

Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж дядьків годинник і гаманець. Їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.

Дядько Юліус схопився, як ошпарений:

– Що там знову сталося?

Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:

– Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою… А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!

«От добре, що я приніс йому зуби!» – подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.

І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.

– О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте В хаті злодії! – забідкалась панна Цап.

Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.

– Вони в шафі, – сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.

Але дядько Юліус показав на товстий вальок під укривалом і сказав:

– А чи не краще спершу збудити хлопця? – Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд. – Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?

Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.

– Нічого страшного, – відповіла вона. – Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.

Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом.

– Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.

Дядько Юліус швидко стягнув укривало.

– Гі-гі-гі, – засміявся Карлсон, підводячись з постелі. – Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?

Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.

– Цей хлопець і вночі тут? – запитав він.

– Так, хоч я йому скручу в'язи, як матиму час, – відповіла панна Цап.

Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.

– Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!

І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:

– Відчиніть, в ім'я закону! Ми з поліції!

Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:

– Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!

Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.

«Ти глянь, хитро придумали!» – міркував собі Малий.

– Отже, будьте такі ласкаві й негайно відімкніть шафу! – крикнув Філле.

І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.

– Кажете, поліція.. – почав несміливо дядько Юліус. – Але ж без уніформи?

– Так, бо ми з таємної поліції, – пояснив Рулле.

– І прийшли спіймати он того, – Філле показав на Карлсона. – Він дуже небезпечний шпигун!

Панна Цап зареготала страшним сміхом.

– Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!

Карлсон зіскочив з ліжка.

– І до того ж найкращий у класі! – палко сказав він. – Атож! Бо я вмію ворушити вухами… і, звісно, додавати!

Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.

– Що, дістав синця? – вдоволено сказав Карлсон.

А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.

– Вони не з поліції, вони брешуть! – сказав він. – Я знаю, що вони злодії.

Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.

– Дозвольте нам цю справу розплутати, – сказав він.

Він запропонував усім перейти до вітальні і там з'ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.

Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.

– Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? – сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.

Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.

– Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети, – сказав він. – Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри.

Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий.

– Нічого собі поліція! – обурився він. – Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.

Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.

– Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? – заявив Рулле.

– Ви не знаєте, що це образа честі! – додав Філле. – А за образу честі поліції замикають до в'язниці. Цього ви теж не знаєте?

Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.

– А моя торбинка з цукерками – закричав він. – Хто її взяв?

Філле загрозливо підступив до нього.

– Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?

– Е ні, я ще не з'їхав з глузду! – правив своєї Карлсон. – Про образу честі я пам'ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.

Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсонові.

– Ось вона, я просто сховав її для тебе!

Тоді Філле глузливо засміявся:

– От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!

Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:

– Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.

Вона показала на Карлсона.

Той розсердився:

– Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?

Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.

– Адже злодії звичайно бувають обдерті, – сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв.

Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:

– Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки?

Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.

– Аякже, така ласкава, як гримуча змія, – пробурмотів Карлсон.

Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.

– Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку, – провадив своєї Філле.

Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.

– Це все добре, ласкаві жінки й таке інше, – нетерпляче сказав дядько Юліус, – але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?

Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.

– Правда ж, Рулле, яка вона приємна – стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула. – Прегарні очі… делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?

Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.

– Що? Що ви сказали?

Філле мало не збився з мови.

– Та я тільки сказав… – почав він, але панна Цап не дала йому докінчити.

– Ага, наскільки я розумію, ви Філіп, – мовила вона й усміхнулась.

«Майже так само моторошно, як матінка», – подумав Малий. Філле здивувався:

– Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?

Панна Цап сердито кивнула.

– Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? – вона показала на Рулле.

– Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? – запитав Філле.

Він зрадів, і в очах його засвітилася надія.

Панна Цап так само сердито кивнула:

– Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?

– Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок, – сказав Карлсон.

Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.

– Не стріляйте! – закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.

– Ану витрушуйте гаманця й годинника! – звелів Карлсон. – А то я стрілятиму!

Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна.

– Нате! – сказав Філле.

Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. Їх не було кому спинити.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:

– Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє!

Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:

– Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте.. До кр-р-рові!

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова