Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Астрід Ліндгрен

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Третя книга про Карлсона

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

Карлсон згадує, що він іменинник

Карлсонові пощастило, що він зник, перш ніж мама вернулася з бюро подорожей, бо вона справді розсердилась і за пеларгонію, і за розлиту воду, хоч Малому сяк-так уже вдалося її витерти.

Мама відразу здогадалася, хто тут доклав своїх рук, і розповіла про все татові, коли той прийшов на обід.

– Я знаю, що це негарно, – сказала мама, – бо я вже більш-менш звикла до Карлсона. Проте часом, здасться, я й сама заплатила б десять тисяч крон, аби тільки його здихатися.

– Фе, – сказав Малий.

– Ну, та годі про це, – мовила мама. – Обідати треба в затишку.

Вона часто казала так «Обідати треба в затишку». Малий теж був такої думки. А затишок панує тоді, як усі спокійно сидять біля столу, їдять і мирно між собою розмовляють. Малий більше говорив, аніж їв, принаймні коли на обід була варена тріска, юшка з городини або рибні котлети. Але нині були телячі битки і ягоди, тільки тому, що почалися канікули і Боссе та Бетан збиралися їхати з дому Боссе до табору мореплавної школи, а Бетан на ферму, де є коні. Треба ж було відбути прощальний бенкет. Мама часом любила влаштовувати невеличкі бенкети.

– Але ти, Малий, не журися, – сказав тато. – Ми також поїдемо мама, ти і я.

І він розповів новину. Мама ходила в бюро подорожей і замовила квитки саме на такий пароплав, як Малий бачив у газеті.

За тиждень пароплав вирушить у дорогу, і протягом чотирнадцяти днів вони відвідуватимуть різні порти й міста.

– Чудово, правда ж, Малий? – спитала мама.

І тато спитав. І Боссе з Бетан спитали…

– От чудово, правда ж, Малий?

– Авжеж, – відповів Малий, відчуваючи, що подорож, мабуть, таки річ чудова.

Але щось його муляло, і він знав що – Карлсон! Як можна лишати Карлсона саме тепер, коли той справді його потребує? Малий уже думав про це, як витирав воду. Навіть якщо Карлсон не шпигун, а просто Карлсон, однаково можуть статися неприємні речі, коли почнуть ганятися за ним, щоб заробити десять тисяч крон. Хтозна, як вони поведуться з Карлсоном, може, замкнуть його до клітки в Скансені [музей просто неба в Стокгольмі] або вигадають якийсь інших жах. У кожному разі, не дадуть Карлсонові жити в маленькій хатці на даху, це вже напевне.

Отож Малий вирішив лишитися вдома й пильнувати Карлсона. І він докладно пояснив це всім, сидячи коло столу й жуючи битка.

Боссе зареготав.

– Карлсон у клітці в Скансені… Ой! Уяви собі, Малий, що ти з своїм класом приходиш у Скансен, дивишся на звірів і читаєш таблички, наприклад «Білий ведмідь», «Лось», «Вовк», «Бобер», «Карлсон»…

– Цить! – сказав Малий.

Боссе пирхнув.

– «Карлсон. Годувати цього звіра заборонено». Уяви собі такий напис. Ото Карлсон буде сердитий!

– Ти дурний, – сказав Малий. – Дурний як пень!

– Але ж ти добре знаєш, Малий, що без тебе ми не можемо поїхати, – сказала мама.

– Можете, – заперечив Малий. – Ми з Карлсоном будемо вдвох господарювати.

– Ха-ха-ха! – засміялася Бетан. – І затопите цілий будинок, еге ж? Та повикидаєте у вікно всі меблі.

– Ти дурна, – сказав Малий.

Цього разу затишку не вийшло. Хоч Малий був дуже чемний і лагідний хлопчик, та часом робився впертий. Ось і тепер він затявся, як камінь, і не здавався ні на які вмовляння.

– Послухай, синку… – почав тато.

Далі він не доказав, бо саме клацнуло вічко в дверях, що крізь нього вкидали пошту. Бетан метнулася від столу, навіть не попросивши дозволу вона ж бо сподівалася листа від котрогось із своїх патлатих хлопців. Тому вона й поспішилася перша до сіней. І справді, на килимку перед дверима лежав лист, але не до Бетан і не від патлатого хлопця… Навпаки. Лист був до тата від дядька Юліуса, що взагалі не мав на голові жодної чубини.

– Обідати треба в затишку, – сказав Боссе. – Отже, хай тоді не приходять листи від дядька Юліуса.

Дядько Юліус був татів далекий родич і раз на рік приїздив у Стокгольм до свого лікаря та відвідати Свантесонів. Дядько Юліус не хотів мешкати в готелі, вважав, що це надто дорого. Хоч грошей він мав, як полови, а проте завжди трусився над ними.

У Свантесонів не дуже раділи, коли приїздив дядько Юліус. А найменше радів тато. Але мама щоразу казала:

– Ти в нього, властиво, єдиний родич, і мені його шкода. Треба бути ласкавим до сердешного дядька Юліуса.

Та по кількох днях гостини сердешного дядька Юліуса, коли він то ганив її дітей, то вередував їжею, то нарікав геть на все, в мами з'являлася між бровами зморшка, і вона ставала дивно тиха, так само, як і тато, відколи дядько Юліус переступав їхній поріг. Боссе і Бетан майже ніколи не сиділи дома, поки в них жив дядько Юліус.

– Тільки Малий трохи ласкавіший до нього, – часто казала мама.

Але навіть Малому ввірвався терпець. І останнього разу, коли дядько Юліус гостював у них, Малий намалював його в альбомі і підписав малюнок «Він дурний».

Дядько Юліус випадково побачив альбом і сказав:

– Кінь у тебе вийшов не дуже гарний!

Авжеж, йому все було не дуже гарне. З дядька Юліуса гість був нелегкий, що правда, то правда, і коли він нарешті пакував свою валізку й вирушав назад у Вестергетланд, Малому здавалося, ніби весь дім раптом розквітає і лунає веселою мелодією. Всі робилися дотепні й жартівливі, ніби сталося щось справді приємне, і тільки тому, що сердешний дядько Юліус покидав їх.

І ось тепер, як виходило з листа, він мав знову приїхати й намірявся побути тижнів зо два. Це буде з усіх боків приємна гостина, писав він, а крім того, лікар порадив йому лікуватися й робити масаж, бо вранці в нього терпне тіло.

– От тобі й мандрівка, – зітхнула мама. – Малий не хоче їхати з нами, та ще й дядько Юліус прибуває.

Тоді тато вдарив кулаком по столу і сказав, що особисто він таки не відмовиться від подорожі і візьме з собою маму, навіть якщо доведеться тягти її спершу силоміць. Малий хай чи їде з ними, чи лишається, як сам знає, його воля, а дядько Юліус може приїздити й зупинятися в них, ходити скільки завгодно до лікаря або сидіти в Вестергетланді, як йому заманеться, але особисто він твердо наміряється вирушити в подорож, хай би з'явилося й десять дядьків Юліусів!

– Ну гаразд, – озвалася мама, – треба поміркувати про це.

А поміркувавши, мама заявила, що спитає панну Цап, яка допомагала вже їм, коли мама восени захворіла, чи не прийшла б вона й не доглянула… двох упертих парубків – Малого і дядька Юліуса.

– І третього впертого парубка, що зветься Карлсон, – додав тато. – Бо він товктиметься тут цілими днями.

Боссе так зареготав, що мало не впав зі стільця.

– Хатній цап і дядько Юліус, та ще й Карлсон, що живе на даху, – ото буде приємне товариство!

– А Малого ти що, забув? – додала Бетан.

Вона обняла Малого, задумливо глянула йому у вічі й промовила:

– Аж не віриться, що є такі, як мій братик. Воліє лишитись дома з хатнім цапом, дядьком Юліусом і Карлсоном замість поїхати в таку пречудову подорож із мамою і татом.

Малий випручався.

– Коли товаришуєш з тим, хто найкращий від усіх, то мусиш його пильнувати, – похмуро буркнув він.

Не думайте, що він не розумів, яка йому буде морока! Страшенна морока, – адже Карлсон крутитиметься перед очима в дядька Юліуса і панни Цап! Певне, що треба комусь лишитися вдома й запобігти неприємностям.

– І це повинен бути я, розумієш, Бімбо? – сказав Малий.

Це вже було тоді, як він ліг спати і Бімбо теж засопів у своєму кошику коло ліжка. Малий вистромив пальця й почухав Бімбо під нашийником.

– Тепер краще спімо, – сказав він. – Якось уже впораємося.

Та несподівано загув мотор, і до кімнати влетів Карлсон.

– Гарна мені історія, – сказав він. – Про все треба самому пам'ятати! Далебі, нема нікого, хто б мені нагадав.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Малий сів на ліжку.

– Про що нагадав?

– Що нині мій день народження. Цілий довгий день були мої іменини, і я не згадав, бо ніхто не сказав бодай «Вітаю тебе».

– Та стривай, – здивувався Малий, – як можуть бути твої іменини восьмого червня? Адже ти їх святкував відразу після великодня?

– Е, то було тоді, – відповів Карлсон. – Хіба конче дотримуватися того самого дня, коли є на вибір стільки інших? Восьме червня – теж чудовий день для іменин. Невже він тобі не подобається?

Малий засміявся.

– Про мене, справляй собі іменини, коли хочеш.

– Тоді, – мовив Карлсон і зворушливо схилив набік голову, – тоді я просив би дати мені подарунки.

Малий нерішуче вибрався з ліжка. Нелегко так відразу знайти подарунок, що задовольнив би Карлсона. Але він спробує.

– Я подивлюся в своїх шухлядах, – сказав він.

– Авжеж, подивися, – сказав Карлсон і налаштувався чекати.

Та ось він помітив горщика, де був посадив персик, мерщій кинувся до нього, запхнув пальця в землю й видлубав кісточку.

– Хочу подивитися, скільки вона виросла, – заявив Карлсон. – Ого, мені здається, що вона дуже виросла!

Потім він знову спритно запхнув кісточку назад і витер брудні пальці об піжаму Малого.

– За десять чи двадцять років у тебе буде рай! – сказав він.

– Чому це?

– Зможеш лягти собі відпочити після обіду в затінку персикового дерева. Правда, тобі пощастило? Бо ліжко напевне доведеться викинути. Не годиться тримати так багато меблів разом з персиковим деревом. Ну, знайшов подарунок?

Малий простяг йому свою іграшкову машину, та Карлсон похитав головою: ні, не те. Тоді Малий запропонував мальовані загадки, кубики, торбинку зі скляними кулями, але Карлсон щоразу хитав головою. Нарешті Малий здогадався, чого той хоче – пістолета! Він був схований у правій шухляді його столика в коробочці з-під сірників. То був маленький і дуже гарний пістолет. Тато колись привіз його Малому, як вернувся з-за кордону, і Крістер з Гуніллою довго заздрили йому, бо такого пістолета ні в кого не було. Він скидався на справжній пістолет, хоч був дуже маленький, і стріляв так гучно, як справжній.

– Ніяк не збагну, – сказав тоді тато, – як він може так гучно стріляти. Будь обережний, – застеріг він, даючи Малому пістолета, – не бігай з ним, де не треба, і не лякай пострілами людей.

З певних причин Малий не показав Карлсонові пістолета. Він і сам знав, що це не дуже чемно, та врешті нічого цим і не домігся, бо якраз учора Карлсон однаково його знайшов, коли своїм звичаєм порпався в шухлядах Малого.

Карлсонові пістолет також дуже сподобався. Може, саме тому він і зробив собі нині день народження, подумав Малий і, зітхнувши, витяг коробочку з пістолетом.

– Вітаю тебе з днем народження! – сказав він.

Карлсон охнув, кинувся до Малого й палко поцілував його в обидві щоки. Тоді відчинив коробочку й витяг пістолета, примовляючи:

– Найкращий з найкращих у світі – це ти, Малий.

Малому стало так тепло на серці, ніби від ста пістолетів, а він пожалкував був Карлсонові одного-однісінького.

– Розумієш, – повів далі Карлсон, – мені його справді треба. Вечорами.

– Навіщо? – занепокоєно спитав Малий.

– Коли я лежу й рахую овець, – відповів Карлсон.

Карлсон мав звичку жалітися, що не може спати.

– Вночі я сплю як убитий, – бувало, казав він, – і до обіду також. А от після обіду тільки лежу й перевертаюся, та й вечорами іноді не можу заснути.

Тож Малий навчив його однієї штуки. Якщо хтось не може заснути, то нехай заплющить очі і уявить собі повно-повнісінько овець, що перескакують через тин. Треба всіх їх порахувати за чергою, і тоді так тебе зморить сон, що й незчуєшся, як заснеш.

– Бачиш, нині ввечері я не міг заснути, – сказав Карлсон. – От я лежав і рахував овець. І трапилась поганенька вперта овечка, що не захотіла стрибати. Не захотіла, хоч плач.

Малий засміявся.

– Чому не захотіла стрибати?

– Просто щоб мене роззлостити, – відповів Карлсон. – Стала перед тином, опинається і не скаче. А я подумав, що якби в мене був пістолет, то я б її навчив послуху. І згадав, що ти, Малий, маєш пістолета в шухляді, а тоді згадав, що нині мої іменини, – докінчив Карлсон і погладив пістолета.

Потім він захотів випробувати свій подарунок.

– Я мушу стрельнути, щоб мені стало весело, а то я не граюся.

Однак Малий твердо сказав:

– Нізащо в світі! Ти всіх у будинку побудиш.

Карлсон здвигнув плечима.

– Ну то й що? Дурниці, не варто й згадувати. Вони собі знов поснуть! А як не мають власних овець, щоб рахувати, то хай позичать у мене.

А все ж Малий не дозволив пробувати пістолета, і Карлсонові сяйнула інша думка.

– Летімо до мене, – запропонував він. – Зрештою, треба ж улаштувати іменинний бенкет… У вас нема торта?

Малий признався, що торта нема, а як Карлсон невдоволено забурчав, він почав заспокоювати його – мовляв, це дурниці, не варто й згадувати.

– Торт не дурниця, – суворо сказав Карлсон. – Та спробуємо обійтися булочками. Піди-но принеси їх усі, які є!

Малий прошмигнув до кухні й повернувся з важким пакуночком булочок. Мама раз назавжди дозволила йому давати Карлсонові булочки, як треба. А тепер справді було треба.

Зате мама ніколи не дозволяла йому літати з Карлсоном на дах, одначе Малий геть забув про це і здивувався б, якби хтось йому нагадав. Малий так призвичаївся літати з Карлсоном, почувався так спокійно й безпечно, що йому навіть не лоскотало в животі, коли він, тримаючись за Карлсона, вилітав крізь вікно й піднімався до хатки на даху.

Червневі вечори в Стокгольмі не схожі на жодні інші в цілому світі. Ніде небо не світиться таким дивним сяйвом, ніде смерк не буває такий чарівний, ясний, аж блакитний. І в тому блакитному смерку місто спочиває на своїй блідавій воді, ніби воно виринуло з давньої казки, а не існує насправді.

Такі вечори ніби навмисне створені, щоб улаштовувати бенкети з булочками на Карлсоновому ґаночку. Здебільшого Малий не помічав ані ясного неба, ні чарівного смерку, а Карлсон – той ними й зовсім не цікавився. Але тепер, коли вони сиділи разом і пили сік з булочками, то принаймні Малий відчув, що цей вечір не схожий на інші вечори. А Карлсон відчув, що мамині булочки не схожі на інші булочки.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Маленька Карлсонова хатка теж не схожа на інші хати, вважав Малий. Ніде в світі не було такої затишної кімнатки, в такому гарному місці і з таким приємним краєвидом. І ніде не зібрано разом стільки непотребу й мотлоху. Карлсон, наче білка, понаносив повну хатку всякого добра. Малий не знав, звідки він усе те бере, бо мало не щодня з'являлося щось нове. Більшість речей Карлсон порозвішував на стінах, щоб мати їх під рукою, як знадобляться.

– Непотріб у мене праворуч, а мотлох – ліворуч, – пояснив він Малому.

Серед того непотребу й мотлоху висіло ще й два чудові малюнки, які Малий любив роздивлятися. Їх намалював Карлсон. На одному зображено півня, і звався він «Портрет дуже самітного півника», а на другому – лисицю, і звався він «Портрет моїх кроликів». Хоч кроликів на малюнкові не видно було, і доводилось, як пояснював Карлсон, уявляти, що вони всередині в лисиці.

– Коли я матиму час, то намалюю ще й «Портрет упертої овечки, що не хоче стрибати», – пообіцяв Карлсон, набивши рот булочками.

Та Малий майже не слухав його. Запахи й звуки ясного літнього вечора так запаморочили його, що аж голова йшла обертом. З вулиці здіймався дух розквітлих лип, і чутно було, як на пішоході вистукували підборами люди, що повиходили на прогулянку, і той стукіт здавався Малому таким літнім! З будинків навколо долинали голоси, бо вечір видався напрочуд тихий і все було чутно дуже виразно – хто розмовляв, хто співав, хто лаявся й кричав, хто сміявся чи плакав, усе впереміш, – і жодне з них не знало, що на даху сидів хлопчик і слухав ті голоси, ніби якусь музику.

З вікна в одній мансарді почувся галас і рев.

– Послухай моїх злодіїв, – сказав Карлсон.

– Яких.. Філле й Рулле? – запитав Малий.

– Еге, інших злодіїв, наскільки мені відомо, я не маю.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Малий також знав Філле й Рулле. Вони були найгірші волоцюги у Васастаді і такі злодійкуваті, як сороки. Тому Карлсон і звав їх злодіями. Одного вечора торік вони закралися до квартири Свантесонів, але тоді Карлсон грався в привидів і так їх налякав, що вони, напевне, ще й досі того не забули. Їм не вдалося вкрасти жодної срібної ложки.

Тепер, чуючи, як Філле й Рулле виють у мансарді, Карлсон підвівся, обтрусив крихти й сказав:

– Мені здається, що їм час від часу треба трохи наганяти страху. А то вони цупитимуть чужі речі.

І він прудко кинувся по даху до вікна в мансарді. Малий ще зроду не бачив, щоб такими коротенькими товстими ніжками хтось так швидко ходив. Хоч би кому важко було б устигнути за Карлсоном, а Малий ще й не звик лазити по дахах. Але він щодуху побіг за ним.

– Злодії – страшні шахраї, – казав Карлсон на ходу. – Коли я щось десь поцуплю, то відразу плачу п'ять ере, бо я найчесніший у світі. Та скоро мої п'ятаки скінчаться, і я ніяк не придумаю, де мені роздобути трохи нових.

Вікно у Філле й Рулле було відчинене, але заслонене завісками, а з кімнати долинав гучний регіт і крик.

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

– Зараз побачимо, чого їм так весело, – сказав Карлсон і трохи відслонив завіси, щоб можна було заглянути досередини.

Малий теж зазирнув і побачив Філле й Рулле в їхній неприбраній кімнаті. Вони лежали долілиць на підлозі, розгорнувши перед собою газету, і те, що вони читали, дуже їх тішило.

– Десять тисяч все одно, що в нашій кишені! – кричав Рулле.

– І він літає тут, у Васастаді! Щоб я так здоров був! – кричав Філле, аж булькаючи сміхом.

– Бачиш, Філле, – казав Рулле, – я знаю такого, що думає негайно заробити десять тисяч, га-га-га!

– Ти диви, Рулле, – й собі кричав Філле, – я теж знаю такого, що думає негайно спіймати таємничого шпигуна, го-го-го!

Малий аж побілів з жаху, коли почув їхню мову, а Карлсон тільки зневажливо пирхнув.

– А я знаю такого, що думає негайно трохи пожартувати, – сказав він і бабахнув з пістолета. Понад дахами покотилася луна, а Карлсон гукнув – Відчиняйте, поліція!

Рулле й Філле зірвалися з підлоги, ніби їм сипнули жару в штани.

– Струлле, рибай! – крикнув Філле.

Він хотів сказати «Рулле, стрибай», але з ляку не міг говорити як слід.

– Мерщій до фаши! – гукнув він.

Удвох вони кинулись до шафи, зачинили за собою дверці й принишкли. Тоді зсередини почувся наляканий голос Філле:

– Мене просили сказати, що Рілле і Фулле нема дома! Так, їх нема, кудись пішли!

Потім, коли Карлсон з Малим вернулися на ґаночок, Малий сів, схилив голову й посумнішав. Він уявив собі, як йому буде важко охороняти Карлсона, такого необережного, та ще й не від будь-кого, а від Рулле й Філле. А тут ще панна Цап і дядько Юліус… ой, та він забув сказати про дядька!

– Слухай, Карлсоне… – почав Малий.

Та Карлсон не слухав. Він знов узявся бенкетувати і саме тепер пив сік з голубого кухлика, що колись належав Малому і що його Малий подарував Карлсонові на попередні іменини три місяці тому.

Він міцно тримав кухлика обома руками, достоту як малі діти, а все ж таки впустив його, так само, як упускають малі діти.

– Ой! – злякався Малий, бо то був такий гарний голубий кухлик, що шкода б, якби він розбився.

Та кухлик не розбився. Як він котився повз Карлсонові ноги, той спритно спіймав його великими пальцями. Карлсон був без черевиків, і великі пальці витикалися з дірок у червоних смугастих шкарпетках, немов дві чорні ковбаски.

– Відгадай, у кого найкращі великі пальці? – сказав Карлсон.

Він замилувано дивився на свої чорні ковбаски і якусь хвилину розважався тим, що ховав їх, втягаючи в шкарпетки, а тоді знов випростував.

– Слухай, Карлсоне… – ще раз спробував Малий, та Карлсон перебив йому:

– От ти вмієш рахувати. Коли я весь вартий десять тисяч крон, то скільки п'ятиерових монет я міг би, по-твоєму, дістати за свої великі пальці?

Малий засміявся.

– Не знаю. А ти хочеш їх продати?

– Авжеж, – відповів Карлсон. – Тобі. Ти дістанеш їх дешево, оскільки вони вже не нові і… – трохи подумавши, він додав: – Не дуже чисті.

– Що ти верзеш! – сказав Малий. – Як же ти обійдешся без великих пальців?

– А хіба я сказав, що обійдуся? – спитав Карлсон. – Вони залишаться в мене, але взагалі будуть твої. Я їх просто позичу в тебе.

Він поклав ноги Малому на коліна, аби той переконався, що великі пальці вже однаково, що його власні.

– Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх, ти міг би сказати «Оті великі пальці належать мені». Хіба це не вигідно? – переконував він Малого.

Та Малий не хотів торгувати пальцями. Він пообіцяв і так віддати Карлсонові всі п'ятаки, які в нього є в скарбничці.

А тоді нарешті сказав те, що давно вже поривався сказати:

– Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хто мене доглядатиме, коли мама з татом будуть у відпустці?

– Найкращий у світі доглядач, – відповів Карлсон.

– Ти маєш на думці себе? – запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.

Карлсон кивнув головою:

– Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п'ять ере.

– Панна Цап, – сказав Малий.

Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач, та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.

– Гей-гей! – тільки й вигукнув він.

– Що означає «гей-гей»? – занепокоєно спитав Малий.

– Коли я кажу «гей-гей», то воно й означає «гей-гей», – відповів Карлсон. Очі йому аж світилися.

– І дядько Юліус приїде, – сказав Малий. – Він хоче полікуватися, бо йому щоранку терпне тіло.

І Малий розповів, що дядько Юліус дуже важкий гість і що він мешкатиме в них весь час, поки мама з татом подорожуватимуть на білому пароплаві. Боссе і Бетан теж поїдуть кожне в свій бік.

– Не знаю, як воно все складеться, – стурбовано закінчив Малий.

– Гей! – вигукнув Карлсон. – Їм випадуть такі два тижні, що вони їх довіку не забудуть!

– Кому, мамі з татом чи Боссе і Бетан? – запитав Малий.

– Хатньому цапові і дядькові Юліусові, – відповів Карлсон.

Малий ще дужче стурбувався. Але Карлсон ласкаво поплескав його по щоці:

– Спокійно, тільки спокійно! Ми будемо чемно гратися з ними, бо ми найчемніші в світі… принаймні я.

І Карлсон стрельнув над самим вухом Малого, аж той підскочив з переляку.

– Та й не треба сердешному дядькові Юліусу йти до лікаря, – додав Карлсон. – Я його сам полікую.

– Як? – запитав Малий. – Ти ж не знаєш, як треба лікувати людину, коли в неї щоранку терпне тіло.

– Я не знаю? – здивувався Карлсон. – Ось побачиш, що я зроблю дядька Юліуса таким спритним і метким, як гончак… На це є три способи.

– Які саме – недовірливо запитав Малий.

– Дратурувати, жартувати й виступати, – відповів Карлсон. – Іншого лікування йому не треба.

Малий стурбовано оглянувся довкола, бо з вікон почали визирати люди, шукаючи, хто це стріляє. До того ж він побачив, що Карлсон знов лаштує пістолета.

– Не треба, Карлсоне, – спинив він його. – Не стріляй більше!

– Спокійно, тілько спокійно, – сказав Карлсон. – Бачиш, – по хвилі додав він, – я от що собі думаю. Як ти вважаєш, чи хатньому цапові не терпне, бува, тіло щоранку

Не встиг Малий щось відповісти, як Карлсон у захваті звів пістолета й стрельнув, аж луна покотилася над дахами. Тепер із будинків почулися злякані й сердиті голоси; хтось кричав щось про радіополіцію. Малий не міг знайти собі місця. А Карлсон сидів і спокійно дожовував булочку, вже останню.

– Чого вони ремствують – сказав він. – Не знають, що в мене сьогодні день народження

Він проковтнув останній шматок. Тоді заспівав пісеньку, приємну пісеньку, що так гарно звучала літнього вечора:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти,
Босе, бісе, басе, бісе, бом!
І щодня я хочу з кимось жартувати,
Босе, бісе, бом.
Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па!
Мене всі люблять, бо я найкращий, бо я – це я.
Бо гой-гой-гой,
Бо ой-ой-ой!
І босе, бісе, басе, бісе, бом!

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова