Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Астрід Ліндгрен

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Третя книга про Карлсона

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння

Поволі настав вечір. Карлсона не було цілий день він хотів, щоб хатній цап добре спочив після «дратурування» оладками.

Малий ходив з дядьком Юліусом до залізничного музею. Такі речі дядькові Юліусові подобалися, і Малому також. З музею вони вернулися додому і пообідали з панною Цап. Ніхто їм не заважав, Карлсон ніде не з'являвся. Та коли після обіду Малий пішов до своєї кімнати, то застав там Карлсона.

Щиро казати, Малий не дуже зрадів.

– Ох, який ти необережний! – дорікнув він. – Чого ти оце прийшов?

– Як можна питати такі дурниці? – сказав Карлсон. – Сам добре знаєш, що я прийшов ночувати.

Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.

А Карлсон ані тривожився, ані міркував, та й тепер йому було байдуже. Він спокійнісінько стояв коло вікна й перевіряв, скільки виросла персикова кісточка. Зате Малий страх як хвилювався.

– Я просто не знаю, що нам робити, – сказав він.

– З Філле й Рулле? – запитав Карлсон. – А я знаю. Я ж бо казав, що є три способи дратурувати, жартувати й виступати. І я думаю вдатися до всіх трьох.

Малому здавалося, що найкращий був би четвертий спосіб, а саме щоб Карлсон якраз цієї ночі лишився вдома, в своїй хатці на даху, й лежав під укривалом тихенько, як миша.

Та Карлсон заявив, що чогось безглуздішого за це він зроду не чув.

А все ж Малий не хотів здаватися. Дядько Юліус купив йому торбинку карамельок, і він сподівався, що, може, Карлсон сквапиться на цукерки. Він якнайзвабливіше помахав торбинкою біля самого Карлсонового носа й хитро сказав:

– Я дам тобі цілу торбинку, як ти полетиш додому й ляжеш спати.

Але Карлсон відіпхнув його руку.

– Фе, який ти поганий, – сказав він. – Їж сам свої паршиві карамельки. Нащо вони мені здалися!

Він сердито надув губи, взяв стільчика й сів собі в найдальшому кутку.

– Я не граюся, як ти такий поганий, – сказав він. – Я не граюсь, і годі!

Малого охопив розпач. Нема гірше, як Карлсон не грається! Малий швиденько почав перепрошувати Карлсона, всіма способами задобрювати його, але дарма. Карлсон і далі сердився.

– Ну, я вже не знаю, що мені робити, – врешті заявив Малий.

– Зате я знаю, – відповів Карлсон. – Я ще не певний, але, може, я знов гратимуся, як дістану якусь дрібничку… Ну, врешті, я, мабуть, вдовольнився б цукерками.

Малий дав йому торбинку, і Карлсон знову почав гратися. І намірявся гратись цілу ніч.

– Гей-гей! – вигукнув він. – Ти собі не уявляєш, як я гратимуся!

А що Карлсонові конче заманулося ночувати, то Малий не мав іншої ради мусив і сьогодні спати на канапі.

І він заходився стелити. Але Карлсон сказав, що не варто морочитись. Цієї ночі їм буде не до сну.

– Хоч я сподіваюся, що хатній цап і Юлій Любиказка от-от поснуть, щоб ми швидше взялися до роботи, – сказав Карлсон.

А дядько Юліус і справді рано ліг. Він почувався втомленим після тривожної вчорашньої ночі і цілоденного клопоту. Панні Цап теж треба було поспати після напруженого «дратурування» булочками й оладками. Невдовзі вона зникла в своїй кімнаті – себто в кімнаті Бетан, куди її на цей час примістила мама.

І дядько Юліус, і панна Цап прийшли віддати Малому на добраніч, але Карлсон заховався в шафу. Він сам вважав, що так буде найкраще.

Дядько Юліус позіхнув.

– Думаю, що Йон Блунд не забариться прийти, і під його червоною парасолькою нас усіх обійме сон, – сказав він.

«Авжеж, вас обійме», – подумав Малий, проте вголос сказав інше:

– На добраніч, дядьку Юліусе, хай вам солодко спиться! На добраніч, панно Цап.

– А ти теж лягай, – звеліла панна Цап.

І вони пішли.

Малий перебрався в піжаму. Так буде краще. На той випадок, якби панна Цап чи дядько Юліус прокинулися серед ночі й побачили його.

Малий і Карлсон сіли гуляти в голодну лисицю, чекаючи, поки дядько Юліус і панна Цап поснуть. Але Карлсон страх як шахрував, хотів весь час вигравати, а то, мовляв, він не буде гратися. Малий давав йому вигравати скільки завгодно, та коли нарешті все-таки випало, що Карлсон програв, він швиденько змішав карти в купу й заявив:

– Нам більше нема коли гуляти, треба братися до роботи.

Тим часом дядько Юліус і панна Цап уже поснули, без допомоги Йона Блунда та його парасольки. Карлсон якусь хвилю розважався тим, що бігав від одних дверей до других і порівнював, хто як хропе.

– Відгадай, хто найкращий у світі досліджувач хропіння? – весело сказав він, тоді показав Малому, як дядько Юліус і панна Цап хропуть «гар-р-р-пі-пі-пі!» – так хропе Юлій Любиказка, а в хатнього цапа виходить «гар-р-р-аш, гар-р-р-аш!»

Потім Карлсон згадав про щось інше. В нього ще лишилося багато карамельок, хоч він однією пригостив Малого та сам з'їв із десяток, і треба було сховати десь торбинку. Він хотів мати вільні руки, беручись до роботи. Але ж де знайти абсолютно безпечне місце?

– Бо ж прийдуть злодії, розумієш? – пояснив він Малому. – У вас дома нема сейфа?

Малий відповів, що якби був сейф, то найперше він заховав би туди Карлсона, та, на жаль, сейфа нема.

Карлсон на хвильку замислився.

– Я залишу торбинку в Юлія Любиказки, – заявив він. – Бо як злодії прийдуть та почують «гар-р-р-пі-пі-пі», то подумають, що це тигр, і не зважаться зайти.

Він тихенько відчинив двері до спальні, і «гар-р-р-пі-пі-пі» стало гучніше. Карлсон вдоволено захихотів і зник з торбинкою. А Малий лишився його чекати.

За хвилю Карлсон повернувся. Без торбинки. Але з дядьковими Юліусовими зубами в руці.

– Ну, Карлсоне! – здивувався Малий. – Навіщо ти їх узяв?

– А ти гадаєш, що я лишив би свої карамельки в того, хто має зуби – сказав Карлсон. – От уяви, що Юлій Любиказка прокинеться вночі й побачить торбинку! І як матиме під рукою зуби, то один по одному схрумає всі цукерки. Але, на щастя, тепер у нього немає під рукою зубів.

– Дядько Юліус ніколи б так не зробив, – сказав Малий. – Він не взяв би чужої карамельки.

– Дурний ти та й годі. Він же подумає, що то прилинула якась фея з казкового світу і принесла йому торбинку, – сказав Карлсон.

– Не подумає, бо він сам їх купував, – заперечив Малий.

Та Карлсон не хотів нічого й слухати.

– Мені треба зубів, – сказав він.

Потім він заявив, що йому треба також міцного шнурка. Малий прошмигнув до кухні і знайшов у шафі з господарським начинням мотузку, на якій сушать білизну.

– А нащо тобі мотузка? – запитав він.

– Я зроблю пастку, – відповів Карлсон. – Страшну, жахливу, смертельну пастку на злодіїв.

І він показав, де саме її зробить, – там, де кінчалися вузькі сіни й починався передпокій.

– Саме тут, – сказав Карлсон.

При вході до передпокою стояло обабіч по важкому стільцеві, і тепер Карлсон спорудив там просту, але хитру пастку на злодіїв напнув упоперек майже над самою підлогою мотузку, міцно прив'язавши її кінцями за дебелі ніжки стільців. Кожен, хто в темряві йтиме з сіней до передпокою, неодмінно перечепиться за мотузку.

Малий пам'ятав, як минулого року Філле й Рулле приходили до них красти. Вони просунули довгу дротину у шпару для листів, відімкнули замок і влізли до хати. Цього разу вони, мабуть, теж сюдою лізтимуть, то хай перечепляться за мотузку, так їм і треба.

Малий тихенько засміявся, тоді згадав щось і ще дужче втішився.

– Я дарма сушив собі голову, – сказав він. – Адже Бімбо як загавкає, то збудить цілий будинок, і Філле з Рулле тільки п'ятами накивають.

Карлсон витріщився на нього, ніби не вірив своїм вухам.

– А як так, – суворо сказав він, – як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!

Малий неабияк розсердився.

– Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?

І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі. Лежав би собі на канапі й сопів, скільки влізе, поки він жартуватиме зі злодіями. А як рано-вранці Бімбо вилізе з постелі, то опиниться по коліна в м'ясному фарші, пообіцяв Карлсон, аби тільки Малий був розважний.

Але цього разу Малий не хотів бути розважним. Йому здавалося, що нечесно відсилати собаку з дому. А крім того, справді добре було б, щоб пес загавкав, як надійдуть Філле й Рулле.

– Еге ж, щоб тільки все зіпсувати, – гірко сказав Карлсон. – Ніколи ти не даєш мені повеселитися, весь час заважаєш, і я нітрохи не можу ані подратурувати, ані пожартувати, ані повиступати. Де там! Аби лиш твоє цуценя могло ночами гавкати і зчиняти галас.

– Та розумієш… – почав Малий, проте Карлсон перебив йому:

– Я не граюся. Віднині сам собі жартуй, де можеш, а я просто не граюся.

Бімбо невдоволено загарчав, коли Малий підійшов і витяг його з кошика, де він уже був заснув. Останнє, що Малий побачив, як Карлсон вилетів з собакою у вікно, це великі здивовані очі Бімбо.

– Не бійся, Бімбо! Я скоро прийду й заберу тебе! – гукнув Малий якомога лагідніше.

За кілька хвилин Карлсон повернувся веселий і вдоволений.

– Бімбо тобі кланявся. Відгадай, що він сказав? «Як тут у тебе, Карлсоне, затишно! А чи не міг би я стати твоїм псом?»

– Ха-ха-ха, оцього вже він не сказав!

Малий сміявся, він добре знав, чий пес Бімбо, і Бімбо також знав, чий він пес.

– Ну, та байдуже, тепер усе гаразд, – сказав Карлсон. – Сам знаєш, коли на світі є двоє таких добрих приятелів, як ми з тобою, то один повинен часом пристосовуватись до другого і робити так, як той хоче.

– Звісно, але тим, другим, завжди виявляєшся ти, – сердито відповів Малий.

Що собі цей Карлсон думає! Адже кожен сказав би, що такої ночі, як ця, Карлсонові найкраще лежати вдома на канапі, вкрившись з головою, а Бімбо лишитися тут і лякати Філле й Рулле, так гавкаючи, щоб аж будинок здригався. Але Карлсон вважав якраз навпаки, і йому майже пощастило вмовити й Малого, що так буде найліпше. А Малий радий був повірити, бо в душі в нього все-таки жевріла жадоба пригод, і йому кортіло побачити, як Карлсон жартуватиме цього разу.

Карлсон заквапився, бо вважав, що Філле й Рулле от-от мають надійти.

– Я пожартую з ними чимось таким, що перелякає їх на смерть із самого початку, – сказав Карлсон. – І не треба нам дурного пса, будь певен.

Він кинувся до кухні й заходився порпатись у шафі з господарським начинням. Малий несміливо попросив, щоб він так не гуркотів, бо панна Цап спала в кімнаті Бетан, через стіну від кухні. Карлсон забув про це.

– Іди й стій коло дверей, – наказав він Малому. – І тільки-но перестанеш чути «гар-р-р-пі-пі-пі» або «гар-р-р-аш», відразу скажеш мені, бо тоді близько небезпека. – Він подумав хвильку й додав: – Або знаєш, що зроби? Почни тоді сам щосили хропти. Десь так «гар-р-р-ах! гар-р-р-ах!»

– Навіщо? – здивувався Малий.

– Ну, бо як прокинеться Юлій Любиказка, то подумає, що то хропе хатній цап, а як прокинеться хатній цап, то подумає, що то Юлій Любиказка, а я знатиму, що «гар-р-р-ах» – це ти, і зрозумію, що хтось прокинувся й близько небезпека, і сховаюся в шафі. Гі-гі-гі! Відгадай, хто найкращий у світі жартун?

– А як прийдуть Філле й Рулле, що тоді мені робити? – злякано запитав Малий.

Йому не дуже хотілось лишитися в передпокої самому без Карлсона, коли надійдуть злодії.

– Тоді ти також хропи, – порадив Карлсон. – Десь так «гар-р-р-ге-ге-ге! Гар-р-р-ге-ге-ге».

«Мабуть, запам'ятати всі ці «гар-р-р-пі-пі-пі», «гар-р-р-аш», «гар-р-р-ах» і «гар-р-р-ге-ге-ге» не легше, ніж таблицю множення», – подумав Малий, проте пообіцяв Карлсонові виконати його доручення.

Карлсон підійшов до полиці й забрав усі кухонні рушники.

– Їх замало, – сказав він, – але ж є ще рушники й у ванній.

– Що ти хочеш робити? – запитав Малий.

– Мумію, – відповів Карлсон. – Страшну, жахливу, смертельну мумію.

Малий добре не уявляв собі, що таке мумія, але знав, що їх знаходять у могилах єгипетських фараонів. Напевне, то були просто мертві царі й цариці, що лежали закам'янілим згортком з витріщеними очима. Тато розповідав якось про них. Царів і цариць забальзамовували, казав він, щоб зберегти їх такими, як вони були за життя, а тоді щільно замотували в стародавнє полотно. Проте Карлсон аж ніяк не забальзамований, подумав Малий і вражено спитав:

– Як же ти зробиш мумію?

– Обмотаю вибивачку. Але хай тебе це не турбує. Іди на чати і пильнуй себе, а я вже себе сам допильную.

І Малий пішов на чати. Він наслухав під дверима й чув спокійне хропіння «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш». Та потім дядькові Юліусові, мабуть, приснилося щось страшне, бо він почав хропти з якимось дивним стогоном «гар-р-р-м-м-м», «гар-р-р-м-м-м» замість тихомирного «пі-пі-пі». Малий почав міркувати, чи не розважніше буде піти до кухні й сказати про це найкращому в світі досліджувачеві хропіння, та саме, як він міркував, почулася швидка, кваплива хода, тоді страшний гуркіт і нарешті добірна лайка. Весь той шарварок зчинився коло пастки на злодіїв. Пробі! Це напевне Філле й Рулле! На свій жах, Малий помітив, що «гар-р-р-аш» стихло зовсім. Ой лишенько, що йому робити? Він розпачливо спробував застосувати всі вказівки, що їх дістав від Карлсона, і врешті видобув із себе жалісливе «гар-р-р-ах», але воно зовсім не скидалося на хропіння.

Малий спробував ще раз:

– Гар-р-р…

– Стули пельку! – зашипів хтось від пастки на злодіїв.

У темряві Малий побачив якийсь клунок, що лежачи борсався між перевернених стільців і надаремне силкувався встати. То був Карлсон.

Малий кинувся туди, попіднімав і порозсував стільці, щоб Карлсон міг підвестися. Та Карлсон навіть не подякував йому. Він був лютий, як оса.

– Це ти винен! – засичав він. – Хіба я не казав тобі, щоб ти приніс мені рушники з ванної?

Насправді Карлсон такого не казав. Він, бідолашний, забув, звичайно, що до ванної треба йти через пастку на злодіїв, але хіба Малий винен?

А втім, вони не мали часу дошукуватися, хто винен, бо панна Цап у своїй кімнаті вже намацувала клямку. Не можна було гаяти ні хвилини.

– Тікай! – прошепотів Малий.

Карлсон чкурнув до кухні, а Малий, як навіжений, помчав до своєї кімнати й кинувся на ліжко.

І саме вчасно. Він натяг укривало на саму шию і спробував дихати так, щоб виходило «гар-р-р-ах», але дарма. Тож він замовк і тільки наслухав, як панна Цап зайшла до кімнати й наблизилась до його ліжка. Малий обережно глянув крізь примружені вії і побачив, що панна Цап стоїть у нічній сорочці, біла в сірому смерку, авжеж, стоїть і так пильно дивиться на Малого, що йому вся шкіра засвербіла.

– Не прикидайся, що ти спиш, – сказала панна Цап, але не сердитим голосом. – Тебе збудив грім?

І Малий видушив із себе:

– Так… здається, грім.

Панна Цап кивнула головою.

– Я відчувала, що буде буря. Цілий день парило й давило на груди. Але ти не бійся, – сказала вона й погладила Малого по голові. – Грім тільки гуркотить, проте ніколи не влучає тут, серед міста.

Нарешті вона пішла. Малий довго лежав у ліжку і боявся навіть поворухнутися. Та потім обережно, крок за кроком, пробрався до кухні, бо хвилювався за Карлсона.

Перше, що він побачив, була мумія. Лишенько тяженьке, як любив казати дядько Юліус, справжня мумія на посудному столику! Коло мумії стояв Карлсон, гордий, мов півень, і освітлював її кишеньковим ліхтариком, якого знайшов у шафі з господарським начинням.

– Правда ж, доладна?

Мумія була кругла і валькувата, бо Карлсон понамотував на вибивачку всі рушники з кухні та ванної, які лише міг знайти. Головка вибивачки правила за обличчя Карлсон закутав її рушником і намалював двоє великих, чорних, витріщених очей. Мумія мала також зуби. Правдиві зуби. Дядькові Юліусові зуби. Вони були встромлені в рушник і, очевидно, міцно трималися між прутиками вибивачки, однак задля безпеки Карлсон ще поприліплював їх по боках пластирем. Хоч яка та мумія була страшна, жахлива й смертельна, а все ж Малий не міг стримати сміху.

– Навіщо ти заліпив її пластиром? – запитав він.

– Бо вона порізалася, – відповів Карлсон і погладив мумію по щоці. – Гей-гей, вона так схожа на мою маму, що я думаю назвати її матінкою.

Він узяв мумію на руки й поніс до передпокою.

– Філле й Рулле приємно буде зустріти матінку, – сказав він.

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова