Юхим Чеповецький

Мишенятко Мицик

Переклад українською – В.Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г. та Є.Огороднікови

Частини:   1    2    3   

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Мицик, Кицик та цирк, до якого слід іти
Ми з Кициком потрапляємо до цирку
Найцікавіше
Як я виступав з приборкувачкою тигрів
Як змінилося життя тітоньки Марини

Мицик, Кицик та цирк, до якого слід іти

По вулицях ходить дуже багато ніг, і для мишеня навіть найменший черевичок цілком годиться, щоб накритися з головою і з хвостом. А кішкам здається, що кожен третій перехожий ходить по вулиці з собакою. А може, так воно і є. Загалом, ходи та дивись: верти головою вгору, вправо і вліво. А якщо на твоїх руках безпорадний і боягузливий інвалід, тоді вже гірше...

Тепер у бідолахи Кицика нікого, крім мене, не залишилося: круглий сирота. І, крім того, він заявив, що жити не зможе, якщо поруч не буде мене, мишеняти. Хто-хто, а я його добре розумію.

Ось так ми йшли по вулицях, йшли повільно, тому що Кицику було боляче ступати на розпухлу лапу. Я його дуже жалів і весь час думав, чим допомогти бідоласі. Нарешті придумав.

Я сказав йому:

– Обіприся хворою лапою об мою спину, і тобі легше буде ходити.

– Із задоволенням! – вигукнув Кицик і поклав на мене важку лапу.

– Ну, як? – запитав я. – Легше?

– Набагато. А головне, дуже приємно.

– Що – приємно? – здивувався я.

– Коли котяча лапа лежить на мишачій спині. Дуже приємно. Я навіть відчуваю, як вона одужує.

Я теж відчув, що якісь гострі гачки почали дряпати мені спину, і сказав Кицику:

– Ти на мене не ображайся, але я маю зауважити, що на мишачій спині значно приємніше відчувати хвору, а не здорову лапу.

– Це у мене кігтики з подушечок вилазять, – пояснив Кицик.

Але тут розмову довелося припинити. Ми помітили, що всі перехожі дивляться на нас і з повагою поступаються дорогою.

– Оце дива! – говорили вони. – Кішка з мишкою ходять разом!

– Це добрий знак! – говорили інші. – Дуже добрий!..

А ми з Кициком дивувалися, чому вони дивуються. Що дивного в тому, що мишка дружить з кішкою? Коли в хаті на всіх вистачає їжі – ніхто нікого не їсть. Візьмемо, наприклад, наш будинок: скільки ми в ньому живемо, а досі Петрик не з'їв тітоньку Марину, а я – Кицика. Незрозуміло інше: куди поспішають ці люди? Якби ми це знали, ми б теж туди пішли.

Але місто тим і відрізняється від лісу, що в ньому все відомо. На всіх перехрестях написано «Перехід!», усюди намальовані стрілки. Якщо ноги дужі – йди куди хочеш. Крім того, повно всяких плакатів і вивісок. Мені, наприклад, приємно було прочитати плакат з написом: «БОРІТЬСЯ З МИШАМИ!» Я досі й не знав, що мишей вважають такими сильними і запрошують з ними боротися.

Коротше кажучи, мені треба було з'ясувати, куди йдуть усі люди. І я це з'ясував.

На стінах будинків висіли кольорові афіші, на яких яскравими літерами було написано:

УСІ ДО ЦИРКУ!

А знизу велика стрілка вказувала, куди слід іти.

Тут у мене одразу стало хороше на душі, ніби я побачив цілий кілограм сала. Справа в тому, що цирк для мене був не новинкою: я з ним давно познайомився з Петрикових книжок. Коли я обгризав з корінців зайвий клей, то прочитував їх від дошки до дошки і роздивлявся усі картинки. Тож цирк я вивчив, як свій власний хвіст. Тому, добре все обміркувавши, я рішуче заявив Кицикові:

– Ми йдемо до цирку! Нам неодмінно треба там бути. І взагалі, Кицику, я гадаю, що цирк – найкраще і найвеселіше місце у світі. Тобі це скаже навіть маленька дитина. На мою мишачу думку, весь світ має бути влаштований, як один великий цирк, тому що в цирку всі виступають, і ніхто нікого не їсть!..

І ми поспішили туди, куди вказувала стрілка.

Ми з Кициком потрапляємо до цирку

До цирку йшли всі. Маленькі діти вели туди своїх бабусь і дідусів, а дорослі – домашніх тварин, щоб вони теж навчилися робити усякі веселі штучки. Кицику так захотілося скоріше потрапити до цирку, що він забув про хвору лапу, муркотів від нетерпіння і без кінця питав про всякі дурниці.

Біля цирку він запитав:

– А як ми пройдемо, якщо в нас немає квитків?

– І не треба, – відповів я. – Ми пройдемо там, де проходять усі дресировані звірі і артисти.

– А якщо мене не пустять?

– Скажеш, що ти зі мною. Головне, мовчи про хвору лапу, тому що циркових артистів з хворими лапами не буває... Ну як, болить ще твоя лапа?

– Ні, ні, вже давно не болить! – запевнив мене Кицик.

– Тоді, будь ласка, зніми її з моєї спини.

– У-у, гидка, – забурчав Кицик. – Це вона сама весь час тобі на спину лізе...

Тут ми якраз підійшли до службового входу. Двері широко відчинилися, і якась тітонька почала вимітати сміття.

– От бачиш, – сказав я Кицику. – Нас уже зустрічають: двері відчинили і позамітали доріжки!

І відразу з цирку пролунав дзвінок. Ми прошмигнули всередину і потрапили до великого приміщення. Народу було повно.

– Жодного вільного місця, – сумно зітхнув Кицик.

– А он бачиш балкончик, з оксамитовими бильцями? – сказав я. – Він порожній, отже, для нас і приготований.

Ми швидко видерлися на балкончик і всілися на м'які оксамитові бильця. Усі одразу стали дивитися в наш бік.

Тоді я зрозумів, у чому справа.

Це була директорська ложа, і глядачі, напевно, подумали, що я директор.

«Ну і нехай, – подумав я, – так хоч не виженуть».

Мабуть, на нас чекали, бо, щойно ми всілися, гримнула музика, і на арену вийшли артисти.

Перше відділення програми нам з Кициком не дуже сподобалося. Клоуни без кінця били один одного бамбуковими палицями і кричали на весь цирк. Кицик тільки те й робив, що заплющував очі і тремтів.

– Що з тобою? – запитав я його.

– Дивись, Мицику, – затинаючись, сказав він. – Ці клоуни вже почали вибивати один з одного пилюку, скоро й до нас доберуться.

Я його заспокоїв і пояснив, що це вони вибивають не пилюку, а сміх із глядачів.

І дійсно, чим сильніше клоуни лупцювали один одного палицями, тим голосніше глядачі сміялися.

Найцікавіше було у другому відділенні. Але про це окрема розмова.

Найцікавіше

У другому відділенні виступала приборкувачка левів та тигрів тітонька Батігнюк. Спочатку на арені побудували велику клітку. За нею, з двох боків, поставили дядечків із золотими чайниками на головах і товстими гумовими шлангами в руках.

Коли все було готове, в клітку забігли шість левів і чотири тигри. А потім до них випустили приборкувачку. Вона відразу почала ляскати батогами і вклонятися, а леви і тигри гарчали від задоволення.

– Знаєш, – сказав я Кицику, – ці великі кішки дуже схожі на тебе. Вони, бува, не твої родичі?

– Мої! – з гордістю сказав Кицик. – Я навіть розумію, про що вони гарчать.

– Так, – сказав я, – було б добре, якби серед них виявився твій рідний дядько або хоча б тітка, тоді б нам легше було влаштуватися тут на роботу.

Але Кицик не встиг відповісти, бо почалося приборкування. Це було дуже цікаво. Від усього, що відбувалося в клітці, дух захоплювало.

Кицик не зводив очей зі своїх родичів і без кінця повторював:

– Дивись, дивись, які вони дужі, ці леви і тигри!

А я йому сказав:

– Зате тітонька Батігнюк дуже розумна: вона робить усе, що побажають ці леви і тигри.

– А що вони пожирають? – жадібно облизнувшись, запитав Кицик.

– Не «пожирають», а «побажають»! – пояснив я йому. – Ти тільки про їжу й думаєш. Запам'ятай, тут не кухня і не буфет, а цирк!.. Так от, тітонька Батігнюк тому розумна, що виконує все, чого від неї вимагають леви і тигри. Захочуть сісти на тумбочки – вона їм тумбочки підставляє, захочуть по дошці пройтися – вона їм дошку кладе, захочуть стрибати через кільце – вона тримає кільце. Я так гадаю, що вона сама теж і по дошці ходити вміє, і через кільце стрибати, але сьогодні просто цього нам не показують.

– Маєш рацію, – погодився Кицик. – Вона робить усе, що їм подобається: і шматочки м'яса дає, і навіть чухає за вухом. Це дуже приємно. Я теж люблю, коли мене тихенько за вухом чухають...

Потім він сказав:

– Дуже шкода, що у них тільки одна розумна приборкувачка. Якби на кожного сильного звіра було б по одному розумному приборкувачу, тоді б і м'ясо частіше діставалося, і за вухами частіше чухали. І чому це так мало приборкувачів?

Я подумав і сказав йому:

– Напевно, тому, що багато дужих, а розумних мало.

Раптом Кицик затремтів і запищав від захвату:

– Ой, дивись! Дивись, що вони роблять!

У цирку стало дуже тихо, і всі глядачі витягли шиї, щоб краще бачити, що відбувається на арені.

А відбувалося ось що.

Тітонька Батігнюк підійшла до великого тигра, помацала смугасту шерсть, потім відкрила його пащу і стала засовувати до неї свою голову.

– Як ти гадаєш, – прошепотів Кицик, – для чого вона це робить?

– Звісно для чого, – відповів я, дивуючись з Кицикової неосвіченості. – Вона приміряє на себе цього тигра. Жінки люблять усе приміряти, особливо якщо ця штука з хутром. Тільки я б на місці тигра не став би брати до пащі її голову, а побажав би голівку голландського сиру. Я впевнений, що пара голівок сиру в цирковому буфеті неодмінно знайдеться.

Тут я відчув, ніби мене за вуха тягнуть на цю арену, і сказав Кицику:

– А тобі не хотілося б трошки поприборкуватися?

– Хотілося б, – пробурчав Кицик і почав щось бурмотіти з приводу сильних родичів, яким не сподобається, якщо він без дозволу полізе в їхню клітку.

– Ну гаразд, – сказав я, – якщо ти боїшся, то сьогодні тільки дивись, а наступного разу теж підеш.

І я побіг на арену.

Як я виступав з приборкувачкою тигрів

Коли я пробігав між рядами, публіка вітала мене стоячи, деякі навіть на стільці застрибували. Коли ж я увійшов до клітки, леви і тигри загарчали так, що тітонька Батігнюк не почула, як я з нею привітався. Тоді я підійшов ближче і сказав їй, що добре б зробити щось таке веселе, з танцями і музикою.

Але й тоді вона мене не почула.

Тоді я став дертися по її шкіряному костюму нагору, щоб сказати їй все це на вухо. Лізти було дуже слизько, але я все ж таки дістався до вуха і сів на комірець куртки. І тут трапилася несподіванка: тітонька Батігнюк нахилилася, я не втримався і провалився їй за воріт. Однак розумна тітонька Батігнюк відразу здогадалася, чого я від неї хочу, і почала весело стрибати і танцювати. Я, звичайно, з нею за компанію теж пострибав. Ось тут і почалися справжні веселощі. Мені за шкіряною курткою добре було чути, як реготали глядачі.

Наш номер міг тривати ще довго, якби тітонька Батігнюк не перестаралася. Вона викидала такі колінця, так трусилася, що я не втримався і вивалився на арену прямо до її ніг. Леви і тигри одразу втекли з арени, а приборкувачка Батігнюк закричала: «Води!» – і впала на тирсу.

Дядечки з золотими чайниками на голові миттю виконали наказ і з товстих шлангів стали поливати її водою. А я відбіг убік і став вклонятися.
На арену вибіг сам директор цирку і наказав:

– Прибрати!

І тітоньку Батігнюк миттю забрали за лаштунки.

Так закінчився мій перший виступ. Тепер ми будемо виступати з Кициком разом, тільки ще не знаємо, що будемо робити. Скоріш за все, станемо клоунами і будемо бамбуковими палицями вибивати сміх із публіки. Це дуже кумедно, і костюми у клоунів дуже гарні.

Я вже давно здогадуюсь, що вам хочеться дізнатися, що там з тітонькою Мариною і Петриком. Тому що ми покинули їх самих і пішли, навіть не попрощавшись. Звичайно, я мушу вам розповісти про них і зараз це зроблю.

Як змінилося життя тітоньки Марини

Нам з Кициком було дуже ніяково, що ми так несподівано пішли з будинку доброї тітоньки Марини, залишили її саму, без помічників. Але що поробиш, якщо в цирку ми виявилися у тисячу разів потрібнішими. Довго ми думали, чим би їй віддячити, і щасливий випадок допоміг нам.

Якось, гуляючи цирковим підвалом, ми з'ясували, що, крім нас, тут повно мишей і кішок. Кішки тут теж не можуть і дня прожити без мишей і постійно бігають за ними.

А виступати на арені вони не вміють, тому живуть злиденно і ледве зводять кінці з кінцями.

Ми запитали, чому вони не переселяються в інше місце?

Миші й кішки пояснили, що зараз з житлом складно, що дерев'яних будинків у місті майже не залишилося.

Тут ми негайно повідомили їм про нашу тітоньку Марину, про її чудовий дерев'яний будинок і запевнили, що вона завжди буде рада таким приємним сусідам.

Миші й кішки дуже розчулилися. Вони сказали, що давно мріяли про таку тітоньку, і якщо ми їм покажемо до неї дорогу, то будуть довіку нам вдячні.

Для мене з Кициком це був чудовий вихід. Замість нас двох тітонька Марина отримувала цілу дивізію мишей і на додачу до неї роту кішок. Тепер вона, звичайно, забуде про образу та ще буде нам вдячна за послугу. Я негайно проводив їх до самого будинку тітоньки Марини, але заходити не став, щоб не засмучувати її, і повернувся назад.

Про все інше я знаю лише з чуток. А розповідають ось що.

Тітонька Марина дуже радо прийняла усіх нових мешканців і від щастя не знала прямо, куди їх посадити. У хаті стало так тісно, що вона буквально стала розлазитися по швах. Господині було дуже незручно перед новими сусідами, і вона весь час відчувала себе там зайвою.
Тоді, подумавши, тітонька Марина зробила найблагородніший вчинок у своєму житті: залишила дерев'яний будинок мишам і кішкам, а сама переїхала у кам'яний, на дев'ятий поверх. Переїхала і сказала: «Ну, тепер усім буде добре!»

І мала рацію: миші за нею не пішли – адже кам'яний будинок їм не по зубах.

От і вся історія. Тепер мене і Кицика в одній компанії ви можете зустріти тільки в цирку. Приходьте на наші вистави.

Якщо в касі не буде квитків, скажіть, що ви до мене, і вас пропустять так.

А ось і третій дзвінок.

Нам пора.

На все добре!

Частини:   1    2    3