Юхим Чеповецький

Мишенятко Мицик

Переклад українською – В.Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г. та Є.Огороднікови

Частини:   1    2    3   

ЧАСТИНА ПЕРША

Про новосілля
Чому тітонька Марина мене боїться
Як я допомагаю Петрику робити уроки
Як ми з Петриком готувалися до маскараду
Як я допомагав тітоньці Марині пекти пиріжки з маком
Як я виступав у театрі
Тітонька Марина приносить подарунок

Привіт, це я...

Ні, ні, ви не туди дивитеся: я тут, унизу, в куточку. Бачите?.. Дуже приємно. Мене звати Мицик, мишеня Мицик. Добре, що ми з вами зустрілися, у мене сьогодні велика радість, така велика, що обов'язково треба з ким-небудь поділитися. Моя сусідка, тітонька Марина, збирається подарувати мені отаке-е-енного кота... Вона вже навіть пішла по нього, а я сиджу і думаю: за що мені, такому малому, такий великий подарунок? Адже я ніяких особливих подвигів не здійснював, а тільки те, що мав робити. Чесне слово! Не вірите – можу розповісти. Тільки треба швидше, бо зараз прийде тітонька Марина з подарунком, тоді не до вас буде. Отож, спочатку...

Про новосілля

Колись у мене була окрема нірка на околиці міста. Якось прийшли мулярі й теслярі та прибудували до неї підвал, різні приміщення, коридори, сходи. Вийшов великий будинок з однією ніркою, трьома кімнатами і кухнею.

Майстри так поспішали на нове будівництво, що забули зробити хід з моєї нірки до їдальні. Але я не хотів їх турбувати і зробив усе сам: прогриз чудові дверцята-шпаринку за буфетом.

Коли все було готове, я вирішив, що пора познайомитися із сусідами і привітати їх з новосіллям. Я зачесав вуса, пригладив, як годиться, шерстку і визирнув з нірки. На мене одразу пахнуло вареною куркою. «Дуже добре, – подумав я, потрапив прямо на свято: господарі обідають!»

Так воно і було. За столом, один навпроти одного, сиділи гладка тітонька в окулярах і худорлявий хлопчик, її син. Це й були мої сусіди: тітонька Марина і Петрик. Мені вони одразу сподобалися. Люблю людей, які обідають.

Я навшпиньки забіг до кімнати, тихенько побажав їм смачного і всівся під Петриковим стільцем. Тут було дуже весело: Петрик дриґав ногами і розсипав на всі боки крихти.

Коли всі смачні шматочки було з'їдено, я постукав по Петриковому черевику і попросив добавки. Петрик побачив мене і зрадів. Він одразу заліз під стілець і пригостив мене чудовим шматочком курки.

Тітоньці Марині теж стало цікаво, і вона запитала:

– Що ти там робиш?

– Гостя пригощаю, – відповів Петрик.

– Негайно повернися на місце! – наказала тітонька Марина. – Коли обідають, усі повинні сидіти за столом!

Я відразу здогадався, що мене теж запрошують. Але було якось незручно: тільки познайомилися і вже за стіл. І я залишився на своєму місці. Петрик мене зрозумів і кинув під стілець цілу курячу ніжку.

Тут вже тітонька Марина не витримала – нахилилася і подивилася на мене крізь свої товсті окуляри.

– Ах! Ах! Боже мій, що ж це таке?! – закричала вона. – Лови його! Лови!..

І вони вдвох почали за мною ганятися, щоб посадити за стіл.

Потім тітонька Марина сіла з ногами на диван і почала звідти командувати:

– Петрику, він під стільцем! Петрику, він під столом! Швидше, швидше!

Спершу ми з Петриком просто бігали, а потім стали грати в горидуба. Він ганявся за мною, а я за ним. Ми так веселилися, що аж усі вікна та меблі двигтіли. А коли Петрик наштовхнувся на стіл, тарілки, всі як одна, зістрибнули на підлогу.

Бах-дзінь! Дзінь-бах! – оце музика!

Тітонька Марина теж пожвавішала. Вона почала бігати по дивану і кидати в мене різні речі. Було дуже весело.

Я був радий, що зумів отак розворушити своїх нових сусідів. Петрик теж був задоволений. А от тітоньці Марині раптом стало зле. Вона лягла на диван і, дивлячись на осколки тарілок, жалібним голосом заговорила:

– Життя немає від цієї дитини!..

Але Петрик одразу її заспокоїв. Він пояснив їй, що посуд б'ють на щастя.

Тоді тітонька Марина ще сумніше заголосила:

– А черевики щотижня теж б'ють на щастя? А плями в зошитах і двійки теж на щастя? А мені самій по господарству поратися – теж велике щастя?!

Тут я зрозумів, що веселощі скінчилися, що час закочувати рукави і братися до діла. Якщо в хаті труднощі – сусід не повинен стояти осторонь.

От тільки мені чомусь здається, що тітонька Марина мене боїться. Якби це було не так, вона б теж грала з нами в горидуба і не лізла б з ногами на диван. Я зовсім не хочу, щоб мене боялися, я хочу, щоб мене всі любили. Тому насамперед треба з'ясувати –

Чому тітонька Марина мене боїться

Виявляється, у тітоньки Марини в окулярах збільшувальні скельця. Коли я дивлюся їй в очі, то бачу справжні чайні блюдця. Отже, я їй теж здаюся значно більшим, ніж насправді. Цілком можливо, що вона вважає мене за слона. Слони теж сірого кольору. І у них теж великі гарні вуха. Тільки хвіст у слонів спереду, а не ззаду, як у мишей. Але ж тітонька Марина може цього не знати і тому боїться.

Я радий, що я не слон. Якби я був великим, як слон, то як би я міг бігати під буфетом і пролазити у свою нірку?

А може, тітонька Марина на мене образилася? Зараз усі будують окремі квартири, а у неї, виявляється, з сусідом. Але ж це не я до неї, а вона до мене присусідилася. Але я і не думаю ображатися, навпаки – я радий.

Тітоньці Марині доведеться з цим примиритися, тому що без мене тепер у хаті не обійтися. Ну хто, наприклад, як не я, повинен зайнятися Петриковим вихованням?

Тому я вам зараз розповім,

Як я допомагаю Петрику робити уроки

Петрик мені сподобався одразу. Особливо коли я побачив його олівці й ручки. Усі вони обгризені. У нього це діло дуже добре виходить. До того ж усі його книжки, іграшки та моделі звалені в одну чудову купу. Там є і шурхотливий цигарковий папір, і смачний клей із борошна, і старі каштани, і навіть солодкі обгортки від цукерок. Ми з ним любимо ритися в цій купі, а я часто відпочиваю в ній після обіду: зариюся і сплю. Раніше тітонька Марина цю купу прибирала, а тепер чомусь не торкається її.

Купа виросла, і в ній тепер, мабуть, може сховатися справжній слон.

Ми з Петриком живемо дружно і, в першу чергу, готуємо разом уроки. Робиться це так:

Петрик розкладає на столі підручники і зошити, ставить чорнильницю, бере в руки ручку і... починає її гризти: робить вигляд, ніби думає. А коли тітонька Марина йде до кухні варити нам обід, він одразу кладе біля буфету шматочок ковбаси.

Ковбаса – це наш умовний сигнал. Вона так смачно пахне, що я миттєво вибігаю з нірки і з'їдаю весь умовний сигнал. Потім видираюся до Петрика на стіл, і ми починаємо робити уроки.

Петрикова шкільна форма теж сірого кольору, точнісінько як у мене, і ми з ним виглядаємо як двоє старанних учнів. Петрик пише, а я дивлюся – гарно чи ні. Найбільше ми любимо писати літери «Ш» або «Т» прописні. Тому що в цих літерах по три палички. Але Петрику завжди здається, що три палички – це мало, і він пише їх шість або сім – йому не шкода. Виходить дуже гарна літера, схожа на паркан.

Ну, а якщо в зошиті вже є паркан, то хочеться за ним намалювати дерево, або кольоровий сад. А якщо вже є дерева, то на них повинні рости фрукти.

Фрукти робити теж не важко. Треба краще вмочити перо в чорнильницю і струсити над зошитом. На деревах одразу виростають сині яблука, груші і навіть сині дині. Треба тільки не шкодувати чорнил. Ось, скажімо, якщо Петрик пише слово «каша», то воно виглядає як дуже смачна каша з фруктами.

Одного разу, коли така каша була готова, з кухні прибігла тітонька Марина і стала Петрика сварити: вимагати, щоб він переписав усе спочатку. Але Петрик заявив, що переписувати не буде, а тільки, можливо, зітре плями. І нехай йому ще за це подякують. І стирати він їх буде лише тоді, коли тітонька Марина знову піде на кухню. Тітонька Марина згодна на все, тільки б роботу було виправлено. «Піду, піду, піду!» – сказала вона і грюкнула дверима. Ну а Петрик поліз у нашу купу шукати гумку.

Але я вже вам розповідав про цю купу. У ній тепер не те що маленьку гумку, в ній тепер самого Петрика не знайдеш.

Коротше кажучи, на цей раз я вирішив йому допомогти не порадою, а ділом. Поки Петрик шукав гумку, я заліз на зошит і старанно почав вигризати сині яблука, груші та дині. Коли повернулася тітонька Марина, я якраз догризав останню диню.

Та несподівано сталася неприємність.

Тітонька Марина відразу здогадалася, що Петрикова робота не самостійна, що сам Петрик ніколи не зміг би в зошиті прогризти такі акуратні дірочки. І почала ще дужче його сварити. А потім схопила важкий підручник і кинула його в кут, якраз туди, де я сховався. Книжка влучила мені прямо в голову, та так, що в очах потемніло.

Загалом, дісталося нам обом. Але я на тітоньку Марину не образився: я зрозумів, що вона про мене теж дбає, хоче, щоб я навчався. Не дарма ж вона в мене підручником пожбурила. «Вченому – світ, а невченому – тьма!» Тому мені й потемніло в очах.

«Треба негайно братися до науки!» – подумав я. Але якраз у ці дні мала статися дуже важлива подія: у Петриковій школі готувався костюмований бал-маскарад, і навчання довелося відкласти. Я вирішив: допоможу Петрикові зробити маскарадний костюм і прославлю його на всю школу. Тому в наступній історії ви дізнаєтеся,

Як ми з Петриком готувалися до маскараду

Ми з ним ще з ранку приготували фарби, пензлики, картон і папір, а після обіду взялися до роботи.

Вирішено було зробити маску лева. Грізну, страшну, щоб усі боялися. Комісія, яка буде роздавати призи, побачить, злякається і відразу віддасть Петрику перший приз. А можливо, навіть усі призи разом.

Спершу ми вирізали з картону голову лева. Потім проробили дірки для очей і пащі. Залишилося тільки розфарбувати.

Ось тут і вийшла заковичка: стара історія з пензликами. Тільки ними почнеш фарбувати, як вони миттєво лисіють.

Минуло рівно дві хвилини, і у Петрика в руках залишилися самі палички. А всі щетинки опинилися на масці. Вийшов якийсь неголений лев.
Робота зупинилася.

Не довго думаючи, Петрик побіг до магазину по нові пензлики. Тут за діло взявся я. У мене ж пензлик не магазинний, власний – мій хвіст. Адже він так швидко не облисіє.

Я став умочати хвіст у найкрасивіші фарби і водити ним по морді лева. Через хвилину все було готове. Лев вийшов ще страшніший, ніж ми хотіли, синій, чорний, зелений.

«Оце Петрик зрадіє!» – подумав я.

Але все знову пішло не так. Петрик чомусь розсердився і порвав маску на дрібні шматочки. А на другу маску картону вже не було. Довелося придумувати новий костюм. Думали, думали, нарешті придумали – Петрик почав стрибати по кімнаті і радісно кричати:

– Я знаю, знаю, що робити! Я прийду на маскарад татуйованим індіанцем! Не треба мені ніякого картону, я сам себе розмалюю!..

Петрик одразу роздягнувся до пояса, поставив перед собою дзеркало і взявся за фарби. Спершу він червоними і жовтими смугами розфарбував собі обличчя. Потім намалював на грудях орла і мішень, а на руках – кільця всіх видів. Навіть на спині він примудрився навести різні лінії.

Вийшов прегарний індіанець. Коли ж він встромив у волосся курячі пір'я, то стало ясно, що такого костюма ні в кого на маскараді не буде.

Я так позаздрив Петрику, що вирішив теж перефарбуватися – зробитися індіанським мишеням. У блюдечку залишалася густо розведена зелена фарба. Я заліз у нього, повалявся трохи і виліз. Лапи і ніс я засунув у залишки червоної фарби – і справа готова. Костюм у мене вийшов не гірший, ніж у Петрика. Потім ми з ним почали бігати по кімнаті і пищати, як індіанці. А я ще до того ж полазив на животі і покачався на спині. Тому підлога в кімнаті теж стала індіанською.

– Ну, пора на маскарад! – сказав Петрик.

А я подумав, що добре було б узяти з собою на маскарад підлогу, тому що вона теж вийшла дуже гарна і її ніхто не впізнає.

Так воно і сталося.

Саме в цю хвилину до кімнати увійшла тітонька Марина.

Вона спершу захиталася, потім сплеснула руками, потім вигукнула:

– Що ж це коїться?! Кімнату не можна впізнати!..

– Правильно, – сказав Петрик, – тому що ми індіанці! Ми йдемо на маскарад!

– Зараз буде тобі маскарад! Зараз ти в мене дістанеш прочуханки! – закричала тітонька Марина і потягла індіанця до ванної кімнати.
Ну, а я без Петрика на маскарад, звичайно, не пішов, тому що це було б не чесно, не по-братськи. Тому я теж побіг до ванної.

Тітонька Марина влаштувала Петрикові не тільки прочуханку, але й спинопромиванку, і рукопрочищанку, і всяку іншу змиванку. А я сидів під ванною і чекав своєї черги. Коли Петрик знову став Петриком, а не індіанцем, я підповз до тітоньки Марини і попросив її зробити мені також прочуханку, черевцепромиванку, лапковідмиванку і хвостикопрочищанку.

Але тут стався нещасний випадок. Тітонька Марина подивилася на мене, змахнула руками і закричала:

– Ах, ах, воно вже зелене!

Звичайно, я був зелений. Який же ще?.. Але тітонька Марина, напевно, вирішила, що в мене якась зелена хвороба, і так розхвилювалася, що знепритомніла. Я почав верещати: «Допоможіть! Допоможіть! Скоріш допоможіть тітоньці Марині!..» І пищав аж доти, поки не прийшов лікар з великим шприцом і не зробив тітоньці Марині укол. А ми з Петриком одразу сховалися за шафу, щоб нам помилково теж не зробили уколи.

Потім тітонька Марина скаржилася лікареві на своє важке життя. Вона говорила, що все їй тепер здається зеленим, і що вона все плутає і плутає. Вранці їй треба було відремонтувати черевики і підсмажити картоплю, а вона відремонтувала картоплю і підсмажила черевики... Завтра вона чекає гостей, а в хаті справжній гармидер.

Цього вечора ми всі втрьох мили індіанську підлогу. А тітонька Марина ще встигла замісити тісто для пиріжків.

Тут я і подумав, що через Петрика зовсім не приділяю уваги тітоньці Марині і вона, звичайно, на мене ображається.

Петрикові я вже чимало допоміг. Тепер допомагатиму тітоньці Марині.

Як я допомагав тітоньці Марині пекти пиріжки з маком

З того часу, як у мене з'явилися сусіди, я проробив у хаті велику роботу: у всіх шафах і буфетах прогриз невеличкі дірочки. Це для того, щоб тітонька Марина знала, де у неї лежать продукти.

Дірочки в хаті – це як дірочки в швейцарському сирі: чим їх більше, тим краще. Нехай тітонька Марина бачить, що я не дарма їм хліб, борошно, сало, масло, смалець, сметану, ковбасу, сосиски, сардельки, сир, цукор, манку, гречку, вівсянку, рис, макарони, свічки і взагалі все, що вона для мене приносить.

Крім дірочок, я ще допомагаю тітоньці Марині готувати різні страви.

Але пиріжки з маком ми з нею робили вперше.

Зранку тітонька Марина розкачала тісто, нарізала його кружечками, натовкла маку.

Я знав, що їй знадобиться моя допомога: адже вона погано бачить. А тут ще й окуляри свої кудись поділа. Це стало помітно відразу, щойно вона почала накладати мак на млинці з тіста: на один мало покладе, на інший багато. От я і став від'їдати зайвий мак, щоб пиріжки вийшли однакові.

Їв, їв, аж поки спати не захотів. Від маку всіх хилить до сну, це давно відомо.

Дивився я на млинці, позіхав і думав: «З тіста може гарна постіль вийти – м'якенька, смачна. Треба в тітоньки Марини шматочок позичити. Захотів – поспав, захотів – поїв... От зараз візьму і примощуся на вільний млинець...»

Та поки я позіхав – проґавив останнього млинця: тітонька Марина на нього вже мак поклала. Довелося йти на своє місце.

Але до нірки я не дійшов – сон звалив мене по дорозі, прямо під диваном.

Прокинувся я від Петрикових криків.

«Ура! – кричав він. – Пиріжки готові! Подивіться, які в нас пиріжки!»

І дійсно, пиріжки вийшли пишні, рум'яні. Дивився я на них і думав: «Молодець усе ж таки тітонька Марина, сама без мене справу закінчила».

Петрик і мені дав пиріжка покуштувати. Але я більше маку не їв, вирішив – на сьогодні досить. Бо ще при гостях позіхати почну, незручно буде.

Коли ввечері прийшли гості, тітонька Марина налила всім чаю і поставила на стіл таріль з нашими пиріжками. Я за всім цим спостерігав з-під дивана.

Гості їли пиріжки і дуже хвалили.

– Смакота! – прицмокували вони язиками. – Сто штук з'їж і ще захочеш!

А одна гостя особливо хвалила. Вона роздивлялася пиріжки і говорила господині:

– Вони ще у вас із візерунком! Дивовижний малюнок, наче пташина лапка...

Тітонька Марина теж подивилася на пиріжки і зойкнула:

– Яка ще пташина! Та це ж, це ж...

І відразу почала мене шукати.

Тут усі гості посхоплювалися з місць, закричали і почали за мною ганятися, щоб спитати рецепт, як готувати пиріжки з візерунком.

Але ви мою скромність знаєте. Я від своєї роботи не відмовляюся – всі її бачили, а слава мені не потрібна. Нехай вона дістанеться лише тітоньці Марині.

І я сховався за буфет.

Не встигли гості розійтися, як сталася ще одна радісна подія: до нас приїхав довгоочікуваний гість, рідний брат тітоньки Марини, відомий музикант. Усі кинулися його обіймати і цілувати. Але я не став лізти гостю на очі, вирішив – познайомлюся потім, при першій нагоді. І ця нагода трапилася. Тому в наступній історії ви дізнаєтеся,

Як я виступав у театрі

Виявляється, брат тітоньки Марини грає на флейті. Це чудовий інструмент. Жоден інший не може так тоненько пищати, як флейта. І вона виглядає дуже красиво: з одного боку щілинки-пищалочки, з іншого – нірка, а посередині – блискучі кнопочки. Крім того, вона ще має назву «пікколо».

Дядечко-артист нам у перший же вечір зіграв на ній і повідомив, що завтра у нього в театрі концерт. Він один буде стояти на сцені і грати соло. Я відразу здогадався, що він має на увазі сало, і вся ця історія мені ще дужче сподобалася.

На концерт вирішили піти разом, тому лягли спати у гарному настрої. Але вранці дядечко-музикант раптом заявив, що він нездужає і боїться, що не зможе добре грати, «чого доброго, провалить увесь концерт». Тітонька Марина стала охати, заламувати руки і хвилюватися.

– Боже мій! – голосила вона. – Я б усе віддала, тільки б концерт пройшов добре! Я би розцілувала того, хто виручить мого братика!

Почувши останні слова, я негайно вирішив допомогти бідному музикантові й заодно ще раз довести тітоньці Марині свою дружбу. Зробити мені це не важко: флейту я завжди зможу замінити, особливо якщо вона «пікколо». Там, де артист високої ноти взяти не зможе, я за нього попищу. Одного я не знав: як я потраплю до театру?

Але все вирішилося дуже просто – завдяки щасливому випадкові. Пам'ятаю, мені захотілося ще разочок подивитися на цей дивовижний музичний інструмент. Я заліз на диван і побачив, що футляр відкрито і в ньому лежить-красується ота сама «пікколо». Я негайно заліз до футляру і, окрім флейти, побачив на м'якій оксамитовій підстілці, собі на втіху, торішні крихти від солодкого печива.

Потім, завдяки багатьом масним, солоним і солодким плямам, я з'ясував, що тут побували різні бутерброди, паштети, оселедець, огірочки, тістечка і цукерки. Коротше кажучи, дядечко-музикант носив у своєму футлярі не тільки флейту, але й сніданки.

І ось, щойно я заліз у флейтову нірку, аби познайомитися з нею ближче, кришка футляру зачинилася і стало темно, як у банці з чорною ваксою. Потім мене разом із флейтою кудись понесли. Виявляється, прямо до театру. Таким чином, я потрапив саме туди, куди треба. Не пам'ятаю, що було далі, але, коли задзвонив дзвінок, дядечко вийняв з футляра флейту і ми з ним вийшли на сцену. Усі місця в залі були зайняті. Петрик і тітонька Марина сиділи в першому ряду і дивилися прямо на нас. Я дуже хвилювався, тому що виступав уперше в житті.
На щастя, усе виявилося не таким складним. Коли я висунувся з флейтової нірки, то відразу побачив перед собою ноти. А вони всі схожі на мишок, на білих і чорних, з хвостиками. І я одразу зрозумів, що там написано. Тому, коли дядечко тричі тупнув ногою, ми разом із флейтою запікали.

Успіх був величезний. Зал зашумів у захваті. А Петрик навіть застрибав, коли впізнав мене.

Але найголовніше не це, головне було в кінці. Справа в тому, що мені доводилося міцно триматися за край флейти, тому що, коли дядечко-музикант грав, мені в спину весь час дув вітер. І от, коли нам треба було взяти найвищу ноту, дядечко набрав у легені побільше повітря, так як дмухне – я не втримався і немов куля вилетів із флейти. Перелетів через весь зал і гепнувся прямо біля виходу. Публіка у захваті схопилася з крісел.

Такого музичного трюку в цьому місті ще жоден артист не робив.

Загалом, все вийшло добре. Наш виступ закінчився навіть раніше, ніж треба. Я побіг до роздягальні, знайшов Петрикове пальто. Зробити це було не важко, тому що це пальто найкрасивіше: на ньому спереду і ззаду різні плями.

Як тільки я заліз у кишеню, публіка прибігла до роздягальні...

Назад ми їхали в таксі і довго не могли позбутися пережитих вражень. Вдома тітонька Марина прикладала до серця холодні компреси і охала. А дядечко-музикант ходив по кімнаті й не переставав дивуватися. «Не розумію, – говорив він. – Звідки в новому будинку миші?! Це ж рідкість! Ти мало їм приділяєш уваги!»

Я хотів сказати, що дарма він про мене так турбується.

Але хіба тітонька Марина дасть слово вимовити? Вона закричала, що якась там її чаша давно переповнена, що терпець у неї урвався і що завтра ж вона приділить мені стільки уваги, скільки я заслужив, – піднесе мені чудового подарунка. І якщо після того концерту дядечка коли-небудь знову запросять до нашого міста, то тут вже все буде по-іншому...

Було дуже незручно, що дорослі приділяють мені стільки уваги. Але я з нетерпінням став чекати завтрашнього дня, тобто сьогодняшнього, тому що тітонька Марина оце зараз пішла по подарунок.

Тепер вже чекати недовго.

Тітонька Марина приносить подарунок

Учора тітонька Марина обіцяла розцілувати того, хто виручить її брата. Я не полюбляю ніжностей, але заради дружби і спокою я б їй це дозволив.

Проте тітонька Марина вранці навіть не подивилася у мій бік. Вона схопила велику сумку і кудись поїхала.

А Петрик не втримався і все мені розпатякав. Він бігав по кімнаті і радісно кричав:

– Ура! Ура! У нас буде сибірський кіт! Мама зараз принесе чудового кота!..

Я відразу здогадався, що це і є мій подарунок. Тітонька Марина дотримала свого слова...

Ой, здається, дзвонять. Хтось прийшов... Еге ж, це вона, тітонька Марина з подарунком!.. Що ж я стою? Треба ж щось робити!.. Я знаю що: я візьму і сховаюся в свою нірку. Коли приносять подарунки, всі біжать зустрічати, а мене не буде. Петрик і тітонька Марина почнуть дивуватися, шукати і питати: «Де він? Де він?» А я визирну з нірки і скажу: «Здрастуйте, я тут! Я пожартував!»

І всім стане дуже весело. Ну, а там побачимо – сидіти ще в нірці чи виходити... Вибачте – побіжу! І, будь ласка, не ображайтеся на мене. Живі будемо – побачимося! Не знаю тільки де... А поки – на все добре! До скорої зустрічі!..

Частини:   1    2    3