Юхим Чеповецький
Мишенятко Мицик

Переклад українською – В.Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г. та Є.Огороднікови
Частини:
1
2
3
ЧАСТИНА ПЕРША
Про новосілля
Чому тітонька Марина мене боїться
Як я допомагаю Петрику робити уроки
Як ми з Петриком готувалися до маскараду
Як я допомагав тітоньці Марині пекти пиріжки з маком
Як я виступав у театрі
Тітонька Марина приносить подарунок
Привіт, це я...
Ні, ні, ви не туди дивитеся: я тут, унизу, в куточку. Бачите?.. Дуже приємно.
Мене звати Мицик, мишеня Мицик. Добре, що ми з вами зустрілися, у мене сьогодні
велика радість, така велика, що обов'язково треба з ким-небудь поділитися. Моя
сусідка, тітонька Марина, збирається подарувати мені отаке-е-енного кота... Вона вже навіть пішла
по нього, а я сиджу і думаю: за що мені, такому
малому, такий великий подарунок? Адже я ніяких особливих подвигів не здійснював, а
тільки те, що
мав робити. Чесне слово! Не вірите – можу розповісти. Тільки треба швидше, бо зараз прийде тітонька Марина з подарунком, тоді не до вас буде. Отож,
спочатку...

Колись у мене була окрема нірка на околиці міста. Якось прийшли
мулярі й теслярі та прибудували до неї підвал, різні приміщення,
коридори, сходи. Вийшов великий будинок з однією ніркою, трьома
кімнатами і кухнею.
Майстри так поспішали на нове будівництво, що забули зробити хід з моєї нірки
до їдальні. Але я не хотів їх турбувати і зробив усе сам: прогриз чудові
дверцята-шпаринку за буфетом.

Коли все було готове, я вирішив, що пора познайомитися із сусідами і
привітати їх з новосіллям. Я зачесав вуса, пригладив, як годиться,
шерстку і визирнув з нірки. На мене одразу пахнуло вареною куркою. «Дуже
добре, – подумав я, потрапив прямо на свято: господарі обідають!»
Так воно і було. За столом, один навпроти одного, сиділи гладка тітонька в
окулярах і худорлявий хлопчик, її син. Це й були мої сусіди: тітонька Марина і
Петрик. Мені вони одразу сподобалися. Люблю людей, які обідають.
Я навшпиньки забіг до кімнати, тихенько побажав їм смачного і всівся під
Петриковим стільцем. Тут було дуже весело: Петрик дриґав ногами і розсипав на
всі боки крихти.
Коли всі смачні шматочки було з'їдено, я постукав по Петриковому черевику і
попросив добавки. Петрик побачив мене і зрадів. Він одразу заліз під стілець і
пригостив мене чудовим шматочком курки.

Тітоньці Марині теж стало цікаво, і вона запитала:
– Що ти там робиш?
– Гостя пригощаю, – відповів Петрик.
– Негайно повернися на місце! – наказала тітонька Марина. – Коли обідають, усі
повинні сидіти за столом!
Я відразу здогадався, що мене теж запрошують. Але було якось незручно: тільки
познайомилися і вже за стіл. І я залишився на своєму місці. Петрик мене зрозумів
і кинув під стілець цілу курячу ніжку.
Тут вже тітонька Марина не витримала – нахилилася і подивилася на мене крізь
свої товсті окуляри.
– Ах! Ах! Боже мій, що ж це таке?! – закричала вона. – Лови його! Лови!..
І вони вдвох почали за мною ганятися, щоб посадити за стіл.
Потім тітонька Марина сіла з ногами на диван і почала звідти командувати:
– Петрику, він під стільцем! Петрику, він під столом! Швидше, швидше!
Спершу ми з Петриком просто бігали, а потім стали грати в горидуба. Він
ганявся за мною, а я за ним. Ми так веселилися, що аж усі вікна та меблі
двигтіли. А
коли Петрик наштовхнувся на стіл, тарілки, всі як одна, зістрибнули на підлогу.
Бах-дзінь! Дзінь-бах! – оце музика!
Тітонька Марина теж пожвавішала. Вона почала бігати по дивану і кидати в мене
різні речі. Було дуже весело.
Я був радий, що зумів отак розворушити своїх нових сусідів. Петрик теж був
задоволений. А от тітоньці Марині раптом стало зле. Вона лягла на диван
і, дивлячись на осколки тарілок, жалібним голосом заговорила:
– Життя немає від цієї дитини!..
Але Петрик одразу її заспокоїв. Він пояснив їй, що посуд б'ють на щастя.
Тоді тітонька Марина ще сумніше заголосила:
– А черевики щотижня теж б'ють на щастя? А плями в зошитах і двійки теж на щастя? А мені
самій по господарству поратися – теж велике щастя?!
Тут я зрозумів, що веселощі скінчилися, що час закочувати рукави і братися до
діла. Якщо в хаті труднощі – сусід не повинен стояти осторонь.
От тільки мені чомусь здається, що тітонька Марина мене боїться. Якби це було
не так, вона б теж грала з нами в горидуба і не лізла б з ногами на диван. Я
зовсім не хочу, щоб мене боялися, я хочу, щоб мене всі любили. Тому насамперед
треба з'ясувати –
Виявляється, у тітоньки Марини в окулярах збільшувальні скельця. Коли я
дивлюся їй в очі, то бачу справжні чайні блюдця. Отже, я їй теж здаюся значно
більшим, ніж насправді. Цілком можливо, що вона вважає мене за слона. Слони теж
сірого кольору. І у них теж великі гарні вуха. Тільки хвіст у слонів спереду, а
не ззаду, як у мишей. Але ж тітонька Марина може цього не знати і тому боїться.

Я радий, що я не слон. Якби я був великим, як слон, то як би я міг
бігати під буфетом і пролазити у свою нірку?
А може, тітонька Марина на мене образилася? Зараз усі будують окремі
квартири, а у неї, виявляється, з сусідом. Але ж це не я до неї, а вона до мене
присусідилася. Але я і не думаю ображатися, навпаки – я радий.
Тітоньці Марині доведеться з цим примиритися, тому що без мене тепер у хаті
не обійтися. Ну хто, наприклад, як не я, повинен зайнятися Петриковим
вихованням?
Тому я вам зараз розповім,
Петрик мені сподобався одразу. Особливо коли я побачив його олівці й ручки.
Усі вони обгризені. У нього це діло дуже добре виходить. До того ж усі його
книжки, іграшки та моделі звалені в одну чудову купу. Там є і шурхотливий
цигарковий папір, і смачний клей із борошна, і старі каштани, і навіть солодкі
обгортки від цукерок. Ми з ним любимо ритися в цій купі, а я часто відпочиваю в
ній після обіду: зариюся і сплю. Раніше тітонька Марина цю купу прибирала, а
тепер чомусь не торкається її.
Купа виросла, і в ній тепер, мабуть, може сховатися справжній слон.
Ми з Петриком живемо дружно і, в першу чергу, готуємо разом уроки. Робиться це
так:
Петрик розкладає на столі підручники і зошити, ставить чорнильницю, бере в
руки ручку і... починає її гризти: робить вигляд, ніби думає. А коли тітонька
Марина йде до кухні варити нам обід, він одразу кладе біля буфету шматочок
ковбаси.
Ковбаса – це наш умовний сигнал. Вона так смачно пахне, що я миттєво вибігаю
з нірки і з'їдаю весь умовний сигнал. Потім видираюся до Петрика на стіл, і ми
починаємо робити уроки.
Петрикова шкільна форма теж сірого кольору, точнісінько як у мене, і ми з ним
виглядаємо як двоє старанних учнів. Петрик пише, а я дивлюся – гарно чи ні.
Найбільше ми любимо писати літери «Ш» або «Т» прописні. Тому що в цих літерах по
три палички. Але Петрику завжди здається, що три палички – це мало, і він пише
їх шість або сім – йому не шкода. Виходить дуже гарна літера, схожа на паркан.
Ну, а якщо в зошиті вже є паркан, то хочеться за ним намалювати дерево, або
кольоровий сад. А якщо вже є дерева, то на них повинні рости фрукти.
Фрукти робити теж не важко. Треба краще вмочити перо в чорнильницю і струсити
над зошитом. На деревах одразу виростають сині яблука, груші і навіть сині дині.
Треба тільки не шкодувати чорнил. Ось, скажімо, якщо Петрик пише слово «каша»,
то воно виглядає як дуже смачна каша з фруктами.
Одного разу, коли така каша була готова, з кухні прибігла тітонька Марина і
стала Петрика сварити: вимагати, щоб він переписав усе спочатку. Але Петрик
заявив, що переписувати не буде, а тільки, можливо, зітре плями. І нехай йому ще
за це подякують. І стирати він їх буде лише тоді, коли тітонька Марина знову
піде на кухню. Тітонька Марина згодна на все, тільки б роботу було виправлено.
«Піду, піду, піду!» – сказала вона і грюкнула дверима. Ну а Петрик поліз у нашу
купу шукати гумку.
Але я вже вам розповідав про цю купу. У ній тепер не те що маленьку гумку, в
ній тепер самого Петрика не знайдеш.
Коротше кажучи, на цей раз я вирішив йому допомогти не порадою, а ділом. Поки
Петрик шукав гумку, я заліз на зошит і старанно почав вигризати сині яблука,
груші та дині. Коли повернулася тітонька Марина, я якраз догризав останню диню.

Та несподівано сталася неприємність.
Тітонька Марина відразу здогадалася, що Петрикова робота не самостійна, що
сам Петрик ніколи не зміг би в зошиті прогризти такі акуратні дірочки. І почала
ще дужче його сварити. А потім схопила важкий підручник і кинула його в кут, якраз
туди, де я сховався. Книжка влучила мені прямо в голову, та так, що в очах
потемніло.
Загалом, дісталося нам обом. Але я на тітоньку Марину не образився: я
зрозумів, що вона про мене теж дбає, хоче, щоб я навчався. Не дарма ж вона в
мене підручником пожбурила. «Вченому – світ, а невченому – тьма!» Тому мені й
потемніло в очах.
«Треба негайно братися до науки!» – подумав я. Але якраз у ці дні мала
статися дуже важлива подія: у Петриковій школі готувався костюмований
бал-маскарад, і навчання довелося відкласти. Я вирішив: допоможу Петрикові
зробити маскарадний костюм і прославлю його на всю школу. Тому в наступній
історії ви дізнаєтеся,
Ми з ним ще з ранку приготували фарби, пензлики, картон і папір, а після
обіду взялися до роботи.
Вирішено було зробити маску лева. Грізну, страшну, щоб усі боялися. Комісія,
яка буде роздавати призи, побачить, злякається і відразу віддасть Петрику перший
приз. А можливо, навіть усі призи разом.
Спершу ми вирізали з картону голову лева. Потім проробили дірки для очей і
пащі. Залишилося тільки розфарбувати.
Ось тут і вийшла заковичка: стара історія з пензликами. Тільки ними почнеш
фарбувати, як вони миттєво лисіють.
Минуло рівно дві хвилини, і у Петрика в руках залишилися самі палички. А всі
щетинки опинилися на масці. Вийшов якийсь неголений лев.
Робота зупинилася.
Не довго думаючи, Петрик побіг до магазину по нові пензлики. Тут за діло
взявся я. У мене ж пензлик не магазинний, власний – мій хвіст. Адже він так
швидко не облисіє.
Я став умочати хвіст у найкрасивіші фарби і водити ним по морді лева. Через
хвилину все було готове. Лев вийшов ще страшніший, ніж ми хотіли, синій, чорний,
зелений.
«Оце Петрик зрадіє!» – подумав я.

Але все знову пішло не так. Петрик чомусь розсердився і порвав маску на
дрібні шматочки. А на другу маску картону вже не було. Довелося придумувати новий
костюм. Думали, думали, нарешті придумали – Петрик почав стрибати по кімнаті і
радісно кричати:
– Я знаю, знаю, що робити! Я прийду на маскарад татуйованим індіанцем! Не
треба мені ніякого картону, я сам себе розмалюю!..
Петрик одразу роздягнувся до пояса, поставив перед собою дзеркало і взявся за
фарби. Спершу він червоними і жовтими смугами розфарбував собі обличчя. Потім
намалював на грудях орла і мішень, а на руках – кільця всіх видів. Навіть на спині
він примудрився навести різні лінії.
Вийшов прегарний індіанець. Коли ж він встромив у волосся курячі пір'я, то
стало ясно, що такого костюма ні в кого на маскараді не буде.
Я так позаздрив Петрику, що вирішив теж перефарбуватися – зробитися індіанським
мишеням. У блюдечку залишалася густо розведена зелена фарба. Я заліз у нього,
повалявся трохи і виліз. Лапи і ніс я засунув у залишки червоної фарби – і
справа готова. Костюм у мене вийшов не гірший, ніж у Петрика. Потім ми з ним
почали бігати по кімнаті і пищати, як індіанці. А я ще до того ж полазив на
животі і покачався на спині. Тому підлога в кімнаті теж стала індіанською.

– Ну, пора на маскарад! – сказав Петрик.
А я подумав, що добре було б узяти з собою на маскарад підлогу, тому що вона
теж вийшла дуже гарна і її ніхто не впізнає.
Так воно і сталося.
Саме в цю хвилину до кімнати увійшла тітонька Марина.
Вона спершу захиталася, потім сплеснула руками, потім вигукнула:
– Що ж це коїться?! Кімнату не можна впізнати!..
– Правильно, – сказав Петрик, – тому що ми індіанці! Ми йдемо на маскарад!
– Зараз буде тобі маскарад! Зараз ти в мене дістанеш прочуханки! – закричала
тітонька Марина і потягла індіанця до ванної кімнати.
Ну, а я без Петрика на маскарад, звичайно, не пішов, тому що це було б не чесно,
не по-братськи. Тому я теж побіг до ванної.
Тітонька Марина влаштувала Петрикові не тільки прочуханку, але й
спинопромиванку, і рукопрочищанку, і всяку іншу змиванку. А я сидів під ванною і
чекав своєї черги. Коли Петрик знову став Петриком, а не індіанцем, я підповз до
тітоньки Марини і попросив її зробити мені також прочуханку, черевцепромиванку,
лапковідмиванку і хвостикопрочищанку.
Але тут стався нещасний випадок. Тітонька Марина подивилася на мене, змахнула
руками і закричала:
– Ах, ах, воно вже зелене!
Звичайно, я був зелений. Який же ще?.. Але тітонька Марина, напевно,
вирішила, що в мене якась зелена хвороба, і так розхвилювалася, що
знепритомніла. Я почав верещати: «Допоможіть! Допоможіть! Скоріш допоможіть
тітоньці Марині!..» І пищав аж доти, поки не прийшов лікар з великим шприцом і не
зробив тітоньці Марині укол. А ми з Петриком одразу сховалися за шафу, щоб нам
помилково теж не зробили уколи.
Потім тітонька Марина скаржилася лікареві на своє важке життя. Вона говорила,
що все їй тепер здається зеленим, і що вона все плутає і плутає. Вранці їй треба
було відремонтувати черевики і підсмажити картоплю, а вона відремонтувала
картоплю і підсмажила черевики... Завтра вона чекає гостей, а в хаті справжній
гармидер.

Цього вечора ми всі втрьох мили індіанську підлогу. А тітонька Марина ще
встигла замісити тісто для пиріжків.
Тут я і подумав, що через Петрика зовсім не приділяю уваги тітоньці Марині і
вона, звичайно, на мене ображається.
Петрикові я вже чимало допоміг. Тепер допомагатиму тітоньці Марині.
З того часу, як у мене з'явилися сусіди, я проробив у хаті велику роботу: у
всіх шафах і буфетах прогриз невеличкі дірочки. Це для того, щоб тітонька Марина
знала, де у неї лежать продукти.
Дірочки в хаті – це як дірочки в швейцарському сирі: чим їх більше, тим
краще. Нехай тітонька Марина бачить, що я не дарма їм хліб, борошно, сало,
масло, смалець, сметану, ковбасу, сосиски, сардельки, сир, цукор, манку, гречку,
вівсянку, рис, макарони, свічки і взагалі все, що вона для мене приносить.
Крім дірочок, я ще допомагаю тітоньці Марині готувати різні страви.
Але пиріжки з маком ми з нею робили вперше.
Зранку тітонька Марина розкачала тісто, нарізала його кружечками, натовкла
маку.
Я знав, що їй знадобиться моя допомога: адже вона погано бачить. А тут ще й
окуляри свої кудись поділа. Це стало помітно відразу, щойно вона почала накладати мак на
млинці з тіста: на один мало покладе, на інший багато. От я і став
від'їдати зайвий мак, щоб пиріжки вийшли однакові.

Їв, їв, аж поки спати не захотів. Від маку всіх хилить до сну, це давно
відомо.
Дивився я на млинці, позіхав і думав: «З тіста може гарна постіль вийти –
м'якенька, смачна. Треба в тітоньки Марини шматочок позичити. Захотів – поспав,
захотів – поїв... От зараз візьму і примощуся на вільний млинець...»
Та поки я позіхав – проґавив останнього млинця: тітонька Марина на нього вже
мак поклала. Довелося йти на своє місце.
Але до нірки я не дійшов – сон звалив мене по дорозі, прямо під диваном.
Прокинувся я від Петрикових криків.
«Ура! – кричав він. – Пиріжки готові! Подивіться, які в нас пиріжки!»
І дійсно, пиріжки вийшли пишні, рум'яні. Дивився я на них і думав: «Молодець
усе ж таки тітонька Марина, сама без мене справу закінчила».
Петрик і мені дав пиріжка покуштувати. Але я більше маку не їв, вирішив – на
сьогодні досить. Бо ще при гостях позіхати почну, незручно буде.
Коли ввечері прийшли гості, тітонька Марина налила всім чаю і поставила на
стіл таріль з нашими пиріжками. Я за всім цим спостерігав з-під дивана.
Гості їли пиріжки і дуже хвалили.
– Смакота! – прицмокували вони язиками. – Сто штук з'їж і ще захочеш!
А одна гостя особливо хвалила. Вона роздивлялася пиріжки і говорила господині:
– Вони ще у вас із візерунком! Дивовижний малюнок, наче пташина лапка...
Тітонька Марина теж подивилася на пиріжки і зойкнула:
– Яка ще пташина! Та це ж, це ж...
І відразу почала мене шукати.
Тут усі гості посхоплювалися з місць, закричали і почали за мною ганятися, щоб
спитати рецепт, як готувати пиріжки з візерунком.
Але ви мою скромність знаєте. Я від своєї роботи не відмовляюся – всі її бачили,
а слава мені не потрібна. Нехай вона дістанеться лише тітоньці Марині.
І я сховався за буфет.
Не встигли гості розійтися, як сталася ще одна радісна подія: до нас приїхав
довгоочікуваний гість, рідний брат тітоньки Марини, відомий музикант. Усі
кинулися його обіймати і цілувати. Але я не став лізти гостю на очі, вирішив –
познайомлюся потім, при першій нагоді. І ця нагода трапилася. Тому в наступній історії ви дізнаєтеся,
Виявляється, брат тітоньки Марини грає на флейті. Це чудовий інструмент.
Жоден інший не може так тоненько пищати, як флейта. І вона виглядає дуже
красиво: з одного боку щілинки-пищалочки, з іншого – нірка, а посередині –
блискучі кнопочки. Крім того, вона ще має назву «пікколо».
Дядечко-артист нам у перший же вечір зіграв на ній і повідомив, що завтра у нього
в театрі концерт. Він один буде стояти на сцені і грати соло. Я відразу
здогадався, що він має на увазі сало, і вся ця історія мені ще дужче
сподобалася.
На концерт вирішили піти разом, тому лягли спати у гарному настрої. Але вранці
дядечко-музикант раптом заявив, що він нездужає і боїться, що не зможе
добре грати, «чого доброго, провалить увесь концерт». Тітонька Марина стала
охати, заламувати руки і хвилюватися.
– Боже мій! – голосила вона. – Я б усе віддала, тільки б концерт пройшов добре! Я би
розцілувала того, хто виручить мого братика!
Почувши останні слова, я негайно вирішив допомогти бідному музикантові й заодно
ще раз довести тітоньці Марині свою дружбу. Зробити мені це не важко: флейту я
завжди зможу замінити, особливо якщо вона «пікколо». Там, де артист високої ноти
взяти не зможе, я за нього попищу. Одного я не знав: як я потраплю до театру?
Але все вирішилося дуже просто – завдяки щасливому випадкові. Пам'ятаю, мені
захотілося ще разочок подивитися на цей дивовижний музичний інструмент. Я заліз на
диван і побачив, що футляр відкрито і в ньому лежить-красується ота сама
«пікколо». Я негайно заліз до футляру і, окрім флейти, побачив на м'якій оксамитовій підстілці, собі на втіху, торішні крихти від солодкого печива.

Потім, завдяки багатьом масним, солоним і солодким плямам, я з'ясував, що тут побували
різні бутерброди, паштети, оселедець, огірочки, тістечка і цукерки. Коротше
кажучи, дядечко-музикант носив у своєму футлярі не тільки флейту, але й сніданки.
І ось, щойно я заліз у флейтову нірку, аби познайомитися з нею ближче,
кришка футляру зачинилася і стало темно, як у банці з чорною ваксою. Потім мене
разом із флейтою кудись понесли. Виявляється, прямо до театру. Таким чином, я
потрапив саме туди, куди треба. Не пам'ятаю, що було далі, але, коли
задзвонив дзвінок, дядечко вийняв з футляра флейту і ми з ним вийшли на сцену.
Усі місця в залі були зайняті. Петрик і тітонька Марина сиділи в першому ряду і
дивилися прямо на нас. Я дуже хвилювався, тому що виступав уперше в житті.
На щастя, усе виявилося не таким складним. Коли я висунувся з флейтової нірки, то
відразу побачив перед собою ноти. А вони всі схожі на мишок, на білих і чорних,
з хвостиками. І я одразу зрозумів, що там написано. Тому, коли дядечко тричі
тупнув ногою, ми разом із флейтою запікали.
Успіх був величезний. Зал зашумів у захваті. А Петрик навіть застрибав, коли
впізнав мене.
Але найголовніше не це, головне було в кінці. Справа в тому, що мені доводилося
міцно триматися за край флейти, тому що, коли дядечко-музикант грав, мені в
спину весь час дув вітер. І от, коли нам треба було взяти найвищу ноту, дядечко
набрав у легені побільше повітря, так як дмухне – я не втримався і немов куля
вилетів із флейти. Перелетів через весь зал і гепнувся прямо біля виходу. Публіка
у захваті схопилася з крісел.
Такого музичного трюку в цьому місті ще жоден артист не робив.

Загалом, все вийшло добре. Наш виступ закінчився навіть раніше, ніж треба. Я
побіг до роздягальні, знайшов Петрикове пальто. Зробити це було не важко, тому що це
пальто найкрасивіше: на ньому спереду і ззаду різні плями.
Як тільки я заліз у кишеню, публіка прибігла до роздягальні...
Назад ми їхали в таксі і довго не могли позбутися пережитих вражень.
Вдома тітонька Марина прикладала до серця холодні компреси і охала. А
дядечко-музикант ходив по кімнаті й не переставав дивуватися. «Не розумію, –
говорив він. – Звідки в новому будинку миші?! Це ж рідкість! Ти мало їм
приділяєш уваги!»
Я хотів сказати, що дарма він про мене так турбується.
Але хіба тітонька Марина дасть слово вимовити? Вона закричала, що якась там її чаша
давно переповнена, що терпець у неї урвався і що завтра ж вона приділить мені
стільки уваги, скільки я заслужив, – піднесе мені чудового подарунка. І якщо
після того концерту дядечка коли-небудь знову запросять до нашого міста, то тут вже
все буде по-іншому...
Було дуже незручно, що дорослі приділяють мені стільки уваги. Але я з
нетерпінням став чекати завтрашнього дня, тобто сьогодняшнього, тому що тітонька
Марина оце зараз пішла по подарунок.
Тепер вже чекати недовго.
Учора тітонька Марина обіцяла розцілувати того, хто виручить її
брата. Я не полюбляю ніжностей, але заради дружби і спокою я б їй це
дозволив.
Проте тітонька Марина вранці навіть не подивилася у мій бік. Вона схопила
велику сумку і кудись поїхала.
А Петрик не втримався і все мені розпатякав. Він бігав по кімнаті і радісно
кричав:
– Ура! Ура! У нас буде сибірський кіт! Мама зараз принесе чудового кота!..
Я відразу здогадався, що це і є мій подарунок. Тітонька Марина дотримала
свого слова...
Ой, здається, дзвонять. Хтось прийшов... Еге ж, це вона, тітонька Марина з
подарунком!.. Що ж я стою? Треба ж щось робити!.. Я знаю що: я візьму і сховаюся
в свою нірку. Коли приносять подарунки, всі біжать зустрічати, а мене не буде.
Петрик і тітонька Марина почнуть дивуватися, шукати і питати: «Де він? Де він?»
А я визирну з нірки і скажу: «Здрастуйте, я тут! Я пожартував!»

І всім стане дуже весело. Ну, а там побачимо – сидіти ще в нірці чи
виходити... Вибачте – побіжу! І, будь ласка, не ображайтеся на мене. Живі будемо
– побачимося! Не знаю тільки де... А поки – на все добре! До скорої зустрічі!..

Частини:
1
2
3