Юхим Чеповецький

Мишенятко Мицик

Переклад українською – В.Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г. та Є.Огороднікови

Частини:   1    2    3   

ЧАСТИНА ДРУГА

Мицик і Кицик
Як я познайомився з подарунком тітоньки Марини
Чудодійний засіб
Кицик починає полювання на мишей
Як Кицик зловив тітоньці Марині мишку
Нова турбота тітоньки Марини

Мицик і Кицик

Ще раз вітаю! Яка приємна зустріч! А я вже думав – більше не побачимося... Що ж ви знову не туди дивитеся? Це слон. А я – тут унизу, біля мавпиної клітки. Пам'ятаєте, ми з вами познайомилися у тітоньки Марини? Давно це було, багато крупи з того часу просипалося. От вже дійсно й не знаєш, де зустрінеш старих друзів. Правду кажуть, що всі дороги ведуть до цирку... А як ви дізналися, що я тепер виступаю в цирку? Ах, ви просто прийшли на екскурсію. Це правильно. До нас у циркові стайні кожного дня приходять дорослі і діти. Звірі люблять дивитися на різні екскурсії. Це місце по-старому називається «стайні», а живуть тут різні звірі, усі, які виступають у цирку.

Ось, наприклад, вчений гусак. А це – ведмідь Клишоногенко.

А це наш директор Кузьма Іванович. А це – дресирований цап Бодай; а це приборкувачка левів та тигрів тітонька Батігнюк... Ми вже з нею одного разу виступали. А це її леви...

Вам дуже пощастило, що ми зустрілися знову. Тепер по знайомству ви отримаєте в цирку найкращі місця – під стільцями першого ряду...
Ви питаєте, як я сюди потрапив? О, це така непроста історія... Я тепер вже не той Мицик, що колись, – інший. З того часу багато чого трапилося. Як кажуть, не все котові Масниця, не все мишкам пампушки...

Так, я маю тепер багато клопоту. Я тут не один, зі мною ще дехто...

Хочете знати, як це сталося? Будь ласка. До початку вистави часу ще багато, встигну вам розповісти. І насамперед про те,

Як я познайомився з подарунком тітоньки Марини

Ви, звичайно, пам'ятаєте, чим скінчилася минула історія. Так от, коли тітонька Марина принесла мені у подарунок сибірського кота, я залишився у своїй нірці: не хотів, щоб мене вважали жадібним. Але тітонька Марина і Петрик про мене раптом забули.

Вони стали носитися з цим подарунком по кімнаті і говорити про нього різні приємні речі.

– Ах, які у нас оксамитові вушка! – муркотіла тітонька Марина.

А Петрик додавав:

– І вуса.

– Ах, які у нас біленькі зубки!

А Петрик додавав:

– І хвіст!

– Ах, які у нас чудові кігтики!

А Петрик додавав:

– І очі!

З цих розмов я зрозумів, що мені дістався дуже гарний екземпляр, з зубами, кігтями, очима, і я повинен сам скоріше на нього подивитися.

Коли тітонька Марина і Петрик пішли, я тихесенько висунувся з нірки і одразу все побачив. Мій милий, хороший подаруночок сидів під обіднім столом і світив своїми зеленими очиськами. Він був дуже сибірський, дуже поважний, і на шиї в нього висів шовковий бант.

«Як же я у своєму сірому вигляді з'явлюся перед таким чепуруном?» – подумав я і відразу згадав про тітоньку Марину. Вона завжди до приходу гостей наводила красу: малювала собі рожеві щоки, білий ніс і чорні брови. Я вирішив теж стати гарним і швидко видерся на туалетний столик тітоньки Марини.

Виявляється, вона і тут про мене подбала: виставила різні парфуми, помади, туш, а пудреницю навіть було розкрито, і в неї покладено м'яку пуховку. Але найбільше мене потішив мій власний живий портрет. Він стояв прямо переді мною і робив те ж саме, що і я: махав хвостом, умивався, обнюхував усе навколо. Я спершу подумав, що це інше мишеня, але, коли торкнув його лапою, зрозумів, що це скло. Тут я ще раз переконався, що тітонька Марина мене дуже любить, тому що інакше вона не стала б виставляти мій портрет на найвиднішому місці.

Я хвилинку помилувався собою і взявся до діла. Насамперед я чорною тушшю пофарбував вуса, і вони відразу стали сторчма, як годиться. Потім я почав пахтитися парфумами під назвою «Винова дама». Але сталася неприємність: уся «Винова дама» вилилася на мене і я мало не задихнувся від її аромату. Тоді я швидше почав пудритися. Двічі сунув ніс у коробочку і подивився на свій живий портрет, – ніякого ефекту, пудри навіть не видно. «Ех, було б гарно, якби ніс у мене був великим, як у тітоньки Марини!» – помріяв я. Але ви ж знаєте, який він у мене – менший за сірникову голівку. Довелося пудритися цілком. Я заліз у пудреницю і скупався. Вийшло прегарно. Я навіть подумав тоді: «Якби коробочка від пудри була завбільшки з ванну, тітонька Марина теж пудрилася б цілком».

Тепер я був дуже схожий на білого ведмедя. Я навіть тихенько рикнув для поважності й пішов знайомитися. По дорозі я так розмріявся про свою красу, що не помітив, як підкотився під самий ніс дорогого подаруночка.

І тут сталося лихо.

Очі кота стали як дві столові ложки, він увесь затремтів, затиснув лапами ніс і зашипів: «Ф-ф-ф, який дух!» Потім став на задні лапи, охнув і впав на спину. Впав – не дихає.

Я до нього:

– Ну, голубчику! Ну, малесенький! Ну, котику мій, не бійся, я тебе не з'їм! Я за тебе заступатимуся...

Пізно: вуса вже не ворушилися. Помер! Від страху помер. «Ех, дурна моя голова! Дурний хвіст! – став проклинати я себе. – Як же я відразу не подумав, що таке може трапитися?! Вже ж яка тітонька Марина велика, та й те, побачивши мене, завжди непритомніє... Горе, горе! Вбивця я! Жорстокий вбивця!.. Що тепер скаже тітонька Марина?! Вона ніколи мені цього не пробачить...»

Але щойно я вимовив ім'я тітоньки Марини, як одразу піднісся духом. Я згадав, що у неї є чудодійний засіб на всі випадки смерті, і вирішив негайно ним скористатися.

Чудодійний засіб

Не встигли просохнути сльози на моїх вусах, як я вже сидів у домашній аптечці. Перебираючи пігулки і скляночки, я пригадав, що, коли тітонька Марина кричить «вмираю!», вона п'є валер'янку.

Потрібна одна хвилина, щоб чудодійна пляшечка опинилася перед загиблим котом. Я миттю викусив корок і крапнув чарівним напоєм на холодний сибірський ніс.

Диво сталося. Мій подарунок широко розплющив очі і здивовано роздивився навсібіч. А через секунду він став у сто разів жвавішим, ніж до своєї смерті. Хвіст і лапи його затремтіли, очі закрутилися, ніс став шастати з боку на бік. Нарешті він здогадався, звідкіля йде чарівний запах. Він схопив тремтячими лапами пляшечку і ну пити, муркочучи: «Мняу-мурняу! Мняу-мурняу!..» – І все одним духом вимуркотів.

Кімната відразу пропахтіла валер'янкою. А кіт став на задні лапи, стукнув себе кулаком у пухнасті груди і заговорив так, ніби у нього в животі зацокотів іграшковий пістолет: «Гик... Гик... Гик...»

– Ти знаєш, гик-хто я такий? – запитав він мене.

– Не знаю, – прикинувся я.

– І я гик-не знаю, – сказав він. Потім покачав по підлозі порожню пляшечку і сказав: – А це гик-що таке?

– Валер'янка, – кажу.

– Ех, весела валянка! – сказав він, пройшовся колесом по підлозі і зробив стойку на голові. А потім скосив очі так, що одне око опинилося між вухами, і питає:

– Ти мені гик-друг?

– Друг, – кажу.

– А ти мене гик-поважаєш?

– Гик, – кажу, – дуже. І якщо тобі подобається валер'янка, дістану тобі ще десять таких пляшечок.

Він кинувся до мене і мало не задушив від радості. А потім почав облизуватися від хвоста до вух. Тут я його запитав:

– А як тебе звати?

– Киц-гик, – каже.

– А мене Миц-гик, – відповідаю.

– Дуже гик-приємно, – сказав він і простягнув мені кінчик свого хвоста.

Я із задоволенням потиснув його і запитав:

– Ти мене тепер більше не боїшся?

– Гик... не знаю, – сказав він, та як гаркне: – Я тепер гик-нікого не боюся! – І пішов на задніх лапах по кімнаті.

«Дивовижна річ валер'янка! – подумав я. – Мертвого оживила і на задні лапи підняла! Тепер я розумію, чому тітонька Марина так вільно на задніх лапах ходить...»

А котик мій зовсім розійшовся: завертів хвостом, як пропелером, і хотів залетіти на люстру. Потім стягнув зі столу скатертину, загорнувся в неї, наче як в плащ, і заспівав якусь котячу арію.

Мені теж захотілося мати такого плаща, і я став тягти скатертину з туалетного столика. Вірний друг Кицик одразу почав допомагати мені, і на нас посипалися коробочки, помади, різні пляшки, флакони. Наша дружба відразу запахла всіма парфумами. Потім нас накрила скатертина, і стало темно, як у моїй нірці.

У цю дивну мить до кімнати увійшли тітонька Марина і Петрик.

– Ага, попалися! – радісно закричав Петрик і кинувся в нашу компанію. Тітонька Марина, звичайно, теж. І тут наша гра зіпсувалася, тому що коли граєш у кота-мишки, то зайві гравці не потрібні. Крім того, засиджуватися в гостях, навіть у сусідів, не дуже пристойно, і я вирішив поспішити додому. Я помітив під скатертиною шпаринку, гукнув Кицикові: «Бувай!» – і вискочив геть.

Вже зі своєї нірки я почув, як тітонька Марина стала пригощати Кицика і примовляти: «Ось тобі! На тобі! Ось тобі! На!»

І він одразу заспівав іншу пісню.

Більше я нічого не чув. Я так нанюхався валер'янки, що почав засинати і в голову полізли усілякі веселі сни. Наприклад, в одному з них я мало не з'їв свого Кицика. Але зранку почалася нова, не дуже радісна історія.

Кицик починає полювання на мишей

На світанку я застав Кицика в сльозах.

– Що таке? – питаю. – Хто тебе образив?

І Кицик, жалібно схлипуючи, сказав:

– Тітонька Марина тицяє мене носом в усі кути і вимагає, щоб я ловив якихось там мишей. А як я можу ловити якихось мишей, якщо я їх в житті не бачив?.. Любий Мицику, ти дуже розумний, ти ж усе знаєш – розкажи хоча б, як вони виглядають. Я тобі цього довіку не забуду!

– Звичайно, з радістю! – відгукнувся я. – Тобі просто пощастило, що перед тобою стою саме я, а не хто-небудь інший. Краще за мене ніхто не розповість, які бувають миші...

Я вже хотів витягнутися перед ним на весь зріст і сказати: «Дивися, це і є той, кого ти шукаєш!», – але раптом подумав: «А якщо він подумає, що я жартую, і не повірить? Надто все просто вийде: тільки-но побажав і – на тобі, будь ласка».

І я тут же знайшов найкращий і веселий спосіб, як познайомити його з мишеням. Я згадав про свій живий портрет.

– Не полінуйся, – сказав я Кицику, – залізь на туалетний столик тітоньки Марини, там ти відразу побачиш мишеня і дізнаєшся, які вони бувають.

Кицик не дослухав мене і кинувся до туалетного столика. Він скочив на нього, і тут сталося щось несподіване.

Я дивився з підлоги на цю картину і дивувався.

Спершу в Кицика був такий вираз, наче він побачив там самого себе. А через мить шерсть на ньому стала дибки, хвіст піднявся трубою, і він як зашипить: «То он які ті миші! Ну, бережіться!»

І кинувся вперед.

Я від страху заплющив очі і розплющив їх аж тоді, коли почув сильний удар, а потім дзвін розбитого скла. Уся підлога була всипана блискучими осколками. Бідолашний Кицик сидів на підлозі і жалібно скиглив. На його лобі, неначе третє вухо, стирчала величезна ґуля.

Мені стало дуже шкода свого портрета, але ще більше я хвилювався за бідолаху Кицика. І тільки-но я зібрався його втішити, як до кімнати влетів Петрик. Він подивився на підлогу і від захвату затанцював.

– Ура! – закричав він. – Тепер я найбагатший серед усіх хлопців! У мене є сто дзеркальних осколків. Я кожного дня пускатиму сонячних зайчиків.

Тітонька Марина теж вбігла до кімнати і накинулася на Петрика. Вона вирішила, що осколки – це його робота. Але ґуля на лобі Кицика відкрила їй, хто справжній винуватець.

Петрикові було наказано провести з Кициком виховну роботу і назавжди пояснити, чим він повинен займатися.

Петрик негайно взявся виконувати доручену справу.

Як Кицик зловив тітоньці Марині мишку

Не встиг я вранці висунути хвіст зі своєї нірки, як почув тремтячий голос Кицика:

– Не підходь! Не підходь до мене близько! Я вже все знаю!

– Що знаєш? – запитав я.

– Я вже знаю, які бувають миші.

– Що ж тут дивного, – зауважив я. – Ми з тобою знайомі не перший день, і потім, ти бачив мій портрет.

Але Кицик, згадавши про портрет, тільки простогнав і відвернувся.

– Як же ти все-таки дізнався про це? – запитав я. – Поясни до пуття.

І Кицик пропищав:

– Мене навчив Петрик. Він зловив мене, посадив за свій підручник і почав примовляти: «Вчися! Вчися! Вчися!..»

– Ну і що з того?

– А те, що в підручнику був намальований ти, а Петрик без кінця повторював: «Це миша! Це миша! Лови мишей!..» Тепер я знаю, кого мені треба ловити.

– Так, – погодився я, – якщо справа дійшла до підручника, тоді все зрозуміло. Підручник – велика сила! Це я на собі перевірив. Одного разу тітонька Марина мене ним по голові стукнула, тож я досі пам'ятаю цей урок.

Тут Кицик почав ридати і, ковтаючи сльози, сказав:

– Тепер, якщо я тебе не зловлю і не знищу, мені в хаті життя не буде, мене виженуть на вулицю. Що я, нещасний, там робитиму?

Бідолашний Кицик ридав, а я хвилювався і гадав, чим йому зарадити. Адже крім мене у цій справі ніхто йому не міг допомогти.

«Ну що ж, – сказав я собі. – Якщо ти один, то й роздумувати нема чого – виручай!» Мені, звичайно, стало себе трішечки шкода, тому що я все-таки теж жива істота. Але я набрався духу і сказав йому:

– Ось що, Кицику, не плач, я тобі допоможу!

– Як? – простогнав він.

– Дуже просто. Ти повинен мене зловити і трішечки знищити.

Кицик весь затремтів, вирячив очі і, затинаючись, запитав:

– Ти... ти так гадаєш?

– Звичайно, іншого виходу в нас немає. Тож давай прощатися. – І я простягнув йому обидві лапи.

Кицик ніжно обійняв мене, і ми обоє заридали. Потім він запитав:

– Ну, а що я тепер маю робити?

– Відомо що – повинен мене з'їсти.

– Як?! – ще сильніше жахнувся Кицик.

– Так, цілком.

– І твої вушка?

– І мої вушка.

– І твого носика?

– І мого носика.

– І твого хвостика?

– І мого хвостика...

– Ой, що ж я, нещасний, робитиму?! – ридав Кицик і ще міцніше пригортав мене до свого серця.

– Ну, гаразд, – сказав я, витираючи сльози. – Нема чого чекати, для мене це теж не дуже велике задоволення. Починай!

– Не-е можу! – простогнав Кицик. – Допоможи-и мені!

Легко сказати «допоможи»! А як? Не буду ж я сам себе...

Тут я згадав, як тітонька Марина пригощає Петрика цукерками, і скомандував:

– Відкрий рота і заплющ очі! І не відкривай, доки я не полічу до трьох.

Кицик слухняно виконав наказ.

– Раз! – сказав я. – Два! Два з половиною...

– Стій, стій! – закричав раптом Кицик. – Зачекай!..

– Чого ще чекати?

– Послухай, – тремтячим голосом сказав він. – Можливо, у тебе є інше мишеня. Таке ж саме, як ти, тільки зовсім інше...

– А що, я тобі не подобаюся? – хотів було образитися я, але одразу все зрозумів і побіг до купи Петрикових іграшок.

Кицик побіг за мною. На ходу я йому сказав:

– Зараз ти зловиш тітоньці Марині мишку, і тобі не треба буде страждати. Вперед! Вперед!

Ми розкидали всі Петрикові іграшки по кімнаті і відшукали мишку, чудову замшеву мишку з гумовим двигуном, ну майже зовсім, зовсім як справжню. Хвостик у неї був ручкою, за допомогою якої заводився моторчик.

– Ось, тримай! – сказав я Кицику. – Гадаю, тітоньку Марину вона цілком влаштує. Вже який Петрик вередливий, та й те дуже любив гратися з нею... Неси її тітоньці Марині і миріться...

А ввечері сталося ось що. Кицик хотів зробити як краще, приємно здивувати тітоньку Марину. Він накрутив мишці хвостик і поклав її на ліжко, на білу подушку.

У цей день у тітоньки Марини було багато важких турбот, і вона вирішила раніше лягти спати. Але щойно вона вляглася, як почулося дзижчання мишачого моторчика, і тітонька Марина почала високо підстрибувати, неначе всі пружини матраца змовилися і взялися дружно підкидати її до стелі. Коли ж тітонька Марина стала двома ногами на підлогу, то змогла сказати тільки п'ять слів: «Петрику, ремінь і Кицика сюди!..»

Опівночі я втішав свого доброго друга, запевняв, що все на краще, що тепер тітонька Марина більше не буде вимагати від нього мишей, бо не любить спати з ними в одному ліжку. Так воно і вийшло.

Нова турбота тітоньки Марини

Вранці біля входу в свою нірку я виявив одну чудернацьку річ: підносик з якимись дротиками і пружинками. Якби на ньому не було свіжого кавалочка ковбаски, я подумав би, що це Петрикова іграшка. Але згодом я зрозумів, що це, мабуть, модний посуд. Тітонька Марина часто купувала новий посуд, тому що і вона, і Петрик любили робити з тарілок різні осколки. Але посуд, що стояв переді мною, був зовсім іншого сорту: його не можна було розбити, він був з дерева.

«З якого дива тітонька Марина стала так турбуватися про мене? – подумав я. – Дякувати Богу, я ні в чому не маю потреби, і не треба мені влаштовувати сніданки з привозом додому... Так, мабуть, доброта тітоньки Марини не має меж».

Тут я розгледів на підносику літери. Наші заняття з Петриком не пройшли марно. Не знаю, як він, а я трошки навчився читати по складах. З того боку, де я стояв, на підносику було написано: «Л, О = ЛО; В, К, А = ВКА». Разом виходить «ЛОВКА»... «Оце так тітонька Марина, – ще раз здивувався я. – Завжди щось таке хитромудре вигадає! Треба ще з іншого боку прочитати». І я прочитав: «М, И = МИ; Ш, О = ШО...» Виходить «МИШО», тобто для мене. Дуже правильно, адже це для мене і поставили. Ну а разом, з двох боків, виходить – «МИШОЛО...» Що?! Мишоловка?! Ай! Що ж це значить?! Когось хочуть зловити?! Ні, тітонька Марина тут ні до чого. Тітонька Марина, напевно, про це навіть не знає і, не дай Бог, сама може зловитися... І Кицик не знає. Адже він дуже жадібний, побачить ковбаску, схопить і спіймається!.. Треба негайно їх попередити!

І я почав гукати: «Кицику! Кицику!..» Але він як крізь землю провалився.

І тітоньки Марини не видно.

Я оббігав увесь будинок – нікого не знайшов. А коли повернувся до кухні, біда вже сталася. Кицик сидів перед «ловко», дув на свою розпухлу лапу і кричав:

– Мняу-у! Мняу-у! Ой, няу!..

– Ах, біда моя! – сплеснув я лапами. – Та як же це з тобою сталося?!

– Не-е зна-аю, – крізь сльози простогнав він. – Це мене ковбаска вдарила, ой, ой, ой...

– Ковбаска?! – здивувався я. – Та що вона – здуріла, чи що?! Ні, Кицику, це все твоя жадібність, це тому, що ти не прочитав, що написано на підносику. Ось прочитай, адже це «Ловка». Вона всіх ловить. Тому ти і попався... Ну що мені з тобою, недолугою, робити?!

– Ой, моя лапка! Ой, я нещасний! – кричав Кицик. – Ой, що ж я тепер буду робити!..

Мені стало шкода свого Кицика, я навіть заплакав.

– Ти через мене плачеш? – запитав Кицик.

– Так, – відповів я, витираючи сльози. – Через тебе і ще через тітоньку Марину теж. Вона не переносить чужих страждань. Побачить твою розпухлу лапу і ще помре від горя. У нас одного разу так було, коли Петрик прищемив дверима пальці. Довелося тітоньці Марині викликати «швидку допомогу».

Але Кицик не заспокоювався.

– Я знаю, – репетував він. – Я добре знаю, що тітонька Марина для мене поставила цю кішколовку... І ремінь вона теж спеціально для мене тримає... Я гадав, що він потрібен для Петрикових штанів, щоб вони не спадали, а тітонька Марина мене вже тричі цим ременем шмагала, ой, ой, ой!

– Ну то й що? – сказав я. – Вона і Петрика ним іноді шмагає. Ні, Кицику, ти все ж таки неправильно розумієш. Я раніше теж помилявся і приймав різні корисні повчання за образи. А щодо ременя, то це вона робила для охайності: вона тебе не шмагала, а пилюку вибивала. Подивися, який ти волохатий!.. Вона щонеділі вовняні речі вибиває. Тож ти не ображайся на тітоньку Марину.

Але Кицик раптом аж затремтів від обурення. Уся сибірська шерсть на ньому наїжачилася, спина вигнулася, і, не перестаючи ридати, він загорлав:

– Не хочу я слухати про твою тітку Марину! Не хочу я бачити твою тітку Марину! Не вірю я більше жодному її слову! Обіцяла вершками годувати, рибкою, печіночкою, м'ясцем... Ой, ой, ой! Досить з мене! Не хочу я більше цих ременів і кішколовок! Не хочу я далі тут бути, піду геть!

– Куди ж ти підеш?! – злякався я.

– На вулицю! На вулицю піду! Нехай мене загризуть собаки! Нехай мене розчавить автобус! Тітонька Марина буде знати, як поводитися з сибірськими котиками... Збирайся, Мицику! Скоріше! Тому що я боюся йти на вулицю!..

– А що ж з тітонькою Мариною? Вона не переживе цього!

– І я не переживу. Я боюся сам ходити по вулицях. Невже ти мене покинеш самого, коли у мене так болить лапка?! Ой, моя лапочка!..

– Звичайно, не кину! – поспішив я заспокоїти Кицика і став обмірковувати, як бути. Але тут я помітив, що вхід до моєї нірки акуратно забитий круглою дощечкою. Це Петрик закрив мою нірку на капітальний ремонт. І я сказав Кицику:

– Гаразд, ходімо. З сьогоднішнього дня у мене невеличка відпустка, і я можу розпоряджатися собою як хочу.

І ми, не попрощавшися, пішли з дому. Спершу через комору спустилися в підвал, знайшли там велику шпарину і виповзли на вулицю.

Частини:   1    2    3