Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

В.Гауф

Карлик Ніс

Переклад з німецької – Євген Попович
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Харькова, Ю.Харьков

Сторінки:   1    2    3   

Минув ще рік – і Якоба поставили доглядати за підлогами. Підлоги в домі були скляні, і їх щодня доводилося натирати щітками й суконками. І тільки на четвертий рік його допустили на кухню. Це вже була почесна служба, до якої приставляли тільки після довголітнього випробування. Тут Якоб пройшов науку від кухарчука аж до першого паштетного майстра, і такий з нього мастак вийшов, що вмів він і спекти, і зварити будь-яку страву, аж сам собі дивувався.

Так минуло цілих сім літ його служби у старої. І от одного дня вона звеліла йому обпатрати курча, начинити всякими травами й корінням і добре засмажити, а сама зняла свої кокосові черевики, взяла в руки кошик та костур і кудись пішла. Якоб зробив усе як належить: скрутив курчаті голову, ошпарив його окропом, обскуб пір'я і випустив тельбухи. Тоді почав збирати трави й коріння для начинки. Зайшовши до комори, він побачив, що в куточку стоїть шафа, якої він раніше ніколи не помічав. Дверцята шафи були причинені нещільно, і йому закортіло подивитися, що-то там є. Він зазирнув усередину і побачив багато кошичків, з яких ішов міцний запашний дух. Якоб відкрив одного кошика і знайшов там якусь дивовижну травичку: стеблинка й лист були блакитно-зелені, а зверху вирізнялася маленька ясно-жовта квіточка.

Він понюхав квіточку і впізнав запах, що йшов колись від тієї юшки, якою почастувала його стара. І такий міцний був той дух, що Якоб почав чхати – раз, удруге, все дужче й дужче – і, зрештою, чхаючи, прокинувся.

Він лежав на дивані старої і здивовано озирався на всі боки. «І привидиться ж таке! – промовив він сам до себе. – Та я ладен присягнутися, що сім років був нікчемною білкою, товаришував з морськими свинками та іншими звірятами і вивчився на доброго кухаря. Ну й посміється ж моя матуся, коли я їй про все розкажу! А чи не буде вона гримати, що я заснув у чужій хаті замість допомагати їй на базарі?»

З цією думкою Якоб схопився, щоб іти додому; все його тіло від сну затерпло, особливо шия і він не міг до пуття поворухнути головою. Він сам сміявся з себе, що так очманів: аж чіплявся носом то за шафу, то за стіну й одвірки. Білочки та морські свинки скиглячи крутились у Якоба під ногами, наче їм хотілося піти з ним разом. Уже з порога він погукав їх за собою, бо це були славні звірятка, та вони швидко повернули назад у кімнати, ковзаючи на своїх горіхових шкаралупках, і тільки чути було, як вони тужливо скиглять.

Частина міста, куди завела його стара, була далеченько від базару, і Якобу довелося довго йти вузькими безлюдними вулицями. Та тільки-но він вийшов на гомінкі центральні вулиці, як потрапив у щільний натовп перехожих. Певно, десь поблизу показували карлика, бо звідусіль чути було вигуки: «Гей, подивіться, люди добрі, який онде гидкий карлик! І звідки він узявся? Який у нього довжелезний ніс, а голова просто з плечима зрослась! А руки які чорні й гидкі, мов головешки». Іншим разом Якоб і сам залюбки побіг би з усіма подивитись на карлика, але йому треба було поспішати до матері.

Коли він прийшов на базар, мати все ще сиділа там, і в неї в кошиках було ще чимало городини. «Отже, я не так уже й довго спав», – подумав Якоб. Однак іще здаля він побачив, що мати чомусь дуже смутна. Вона вже не закликала покупців, що проходили мимо, а сиділа, похнюпивши голову, і була, як йому здалося, коли він підійшов ближче, незвичайно бліда. Якоб стояв осторонь, не знаючи, що робити. Нарешті він зважився, тихесенько підійшов до матері ззаду і, поклавши їй на плече руку, промовив:

– Матусю, що з тобою? Ти на мене гніваєшся?

Жінка обернулася до нього і зараз же відсахнулася, скрикнувши не своїм голосом:

– Чого тобі треба від мене, гидкий карлику? Іди геть, відчепись од мене! Я не люблю дурних витівок!

– Та що ж це таке, мамо? – перелякано спитав Якоб. – Що з тобою скоїлося, чому ти проганяєш від себе свого сина?

– Я тобі вже сказала, – відповіла Ганна, спалахнувши гнівом, – іди геть! За свої дурні вигадки ти у мене нічого не заробиш, поганий виродку!

«Мабуть, Бог відібрав у неї розум! – із жахом подумав хлопчина. – Що ж мені робити, як довести її додому?»

– Матусю, люба! Подивись на мене добре: невже ти не впізнаєш свого сина, свого Якоба?

– Ну, це вже занадто! – вигукнула Ганна і повернулася до сусідки. – Ви тільки подивіться на цього бридкого карлика: став над душею, повідлякував усіх покупців і ще має нахабство глузувати з мого нещастя. Я твій син, каже, Якоб... От безсоромна потвора!

Тоді Ганнині сусідки позіскакували з місць і почали лаяти Якоба так, як тільки вміли, – а вже хто-хто, а перекупки, як відомо, лаятись уміють! Та як він сміє, сякий-такий, глумитися з бідолашної жінки! Всі ж бо знають, що вже сім літ, як у неї вкрали гарного, мов намальованого, хлопця. А коли він, гидкий карлик, зараз же не відчепиться від неї, то вони гуртом так намнуть йому боки, аж кістки тріщатимуть.

Горопаха Якоб нічого не розумів. Адже сьогодні вранці він, як звичайно, прийшов з матір'ю на базар, допоміг їй розкласти городину, тоді ходив із старою бабою до її хати, там попоїв трохи юшки, а опісля трошечки подрімав – і ось він знову тут. Чому ж і мати, і всі перекупки говорять про якісь-то сім років? І всі чомусь звуть його гидким карликом! Що ж таке з ним сталося?

Побачивши, що мати аж ніяк не хоче його впізнавати, Якоб мало не заплакав і, вкрай засмучений, пішов до майстереньки свого батька. «Подивимося, що скаже він, – думав хлопець. – Невже й він не впізнає мене?»

Прийшовши до халабуди шевця, він став у дверях і зазирнув усередину. Майстер так поринув у роботу, що не помітив хлопця. Коли ж він ненароком глянув на двері, то впустив додолу все – черевики, дратву, шило – і злякано вигукнув:

– Свят, свят! Що воно таке?..

– Добрий день, пане майстре, – привітався до нього хлопець і ввійшов у майстерню. – Як ваші справи?

– Погані, зовсім погані, пане карлику! – відповів той, і Якоб на свій превеликий подив побачив, що батько його зовсім не впізнає. – Роблю один, а літа мої вже немолоді. Треба б мені підмайстерка, так грошей нема.

– А хіба у вас немає синочка, щоб потроху допомагав вам? – розпитував далі хлопець.

– Був колись... Якобом його звали... Тепер був би вже парубком років під двадцять, справжнім помічником мені, ото було б життя!.

– А де ж він тепер, ваш син? – спитав Якоб тремтячим голосом.

– Бог його святий знає, – сказав швець. – Уже сім років... а так, сім років минуло відтоді, як його вкрали у нас на базарі.

– Сім років! – скрикнув Якоб із жахом.

– Так, так, пане карлику, вже сім років. А наче зараз пригадую, як повернулась моя дружина з базару – плаче, голосить, що хлопець цілісінький день не вертається. Вона вже всюди оббігала, його шукаючи, і ніде не знайшла. Я ще раніше не раз і казав, і думав, що так воно станеться. Якоб був дуже вродливим хлопчиком – це кожен скаже, – дружина пишалася й раділа, коли люди його хвалили, і частенько посилала його з городиною до панів додому. Правда, воно було й непогано, бо його завжди щедро наділяли. Та я не раз казав: стережися, жінко, місто велике, людей лихих скільки хочеш тут живе! Пильнуй, кажу, мені хлопця! Так на моє і вийшло... Приходить якось на базар одворотна баба, перебирає всю городину й садовину і зрештою купує стільки, скільки сама не здужає піднести. Моя дружина, добра душа, посилає з нею хлопця і... тільки ми його й бачили.

– І ви кажете, що відтоді вже сім років минуло?

– Сім років буде весною. Скільки ми його шукали, ходили по місту, всіх розпитували – люди ж його знали й любили і теж допомагали шукати, – та все марно. І тієї старої, що купила капусту, ніхто не знав. Тільки одна дуже стара бабуся – вже їй, мабуть, років із дев'яносто – сказала, що, певно, то була лиха фея Знайзілля, яка раз на п'ятдесят років приходить у місто дещо собі купити.

Отаке розповів старий швець, легенько стукаючи молотком по черевику. І Якоб помалу зрозумів, що не вві сні, а насправді цілих сім років прослужив у лихої феї білкою. Серце його стиснулося від гніву й горя. Сім дитячих літ украла в нього стара відьма, а що дала взамін? Тільки й того, що він навчився від морських свинок усіх див кухарських. Так він простояв кілька хвилин, думаючи про свою недолю, аж поки батько спитав його:

– Може, вам, паничу, сподобалося що-небудь з моєї роботи? Може б, ви схотіли придбати пару нових черевиків або... – швець усміхнувся, – або, може, футляр для вашого носа?

– Що вам за діло до мого носа? – образився Якоб, – І чого б це мені надягать на нього футляр?

– Ну, – промовив швець, – кому як подобається... Тільки якби в мене був отакий страшний ніс, то я б собі зробив для нього футляр з рожевого сап'яну. Подивіться, ось у мене є якраз підходящий шматок добрячого сап'яну. Правда, на такий футляр треба не менш цілого локтя. Зате, паничу, як добре ви зберегли б носа! Адже ви, мабуть, чіпляєтеся ним за всі одвірки, за кожну карету, коли хочете дати їй дорогу.

Хлопець остовпів з переляку. Він помацав свого носа – ніс був товстий і в дві долоні завдовжки! Отже, стара змінила його вигляд! Через те й не впізнала його мати, через те й дражнили його всюди гидким карликом!..

– Майстре! – заблагав він, мало не плачучи. – А чи нема у вас часом дзеркала, щоб я міг на себе глянути?

– Ет, паничу, – відказав йому батько, – не такий ви вже вродливий, щоб на себе милуватись, і, як на мене, зовсім нема чого вам щочасинки дивитися в дзеркало. Киньте таку звичку, бо люди сміятимуться, як побачать!

– Ах, дайте мені глянути в дзеркало! – благав Якоб. – Зовсім не для того воно мені потрібне, щоб милуватися.

– Дайте мені спокій, нема в мене дзеркала. Був десь у жінки уламок, та не знаю, куди вона його сховала. Коли вже вам так прикрутило подивитись у дзеркало, то онде через вулицю живе Урбан, цирульник, у нього є таке дзеркало, що вдвоє більше за вашу голову. Ідіть туди дивіться, а тим часом бувайте здоровенькі!

Сказавши це, швець не дуже чемно випхав хлопця за двері і знову сів за роботу. А Якоб, зовсім приголомшений, пішов через вулицю до цирульника Урбана, якого він раніше добре знав.

– Добрий день вам, пане Урбане, – привітався він. – Чи не дозволили б ви мені зазирнути на хвилинку у ваше дзеркало?

– З великою охотою дозволяю, паничику! Онде воно стоїть, – сказав цирульник, лукаво посміхаючись, і всі його клієнти, що поприходили голити бороди, весело зареготали. А Урбан не вгавав: – А ви, нівроку, бравий парубчина: стрункий та чепурний, шия лебедина, ручки, мов у королеви, а що вже за носочок гарний, то кращого, я думаю, ніде не побачиш! Трошки ви ним задаєтесь, паничу, це правда, та то байдуже, дивіться собі на здоров'я скільки хочете, щоб не казали люди, ніби я з заздрості не пустив вас до дзеркала.

Так просторікував цирульник, а навкруги так і розлягався гучний регіт. Тим часом Якоб підійшов до дзеркала і як подивився на себе, так сльози йому туманом і стали в очах. «Матінко моя рідна! То й не дивно, що не впізнала ти свого Якоба, – промовив він сам до себе. – Не таким він був у ті радісні дні, коли ти хвалилася ним перед людьми!» Очі в нього були тепер маленькі, мов у свині. Ніс здоровенний, аж звисав нижче підборіддя, а шиї зовсім не було – голова сиділа глибоко в плечах і страшенно боліла, коли Якоб силкувався повернути нею набік. На зріст він лишився такий самий, як і сім років тому, але натомість розрісся вшир: груди й спина так випиналися, що весь тулуб скидався на невеличкий добре напханий мішок. Цей неоковирний тулуб стирчав на малих тоненьких ноженятах, що ледве витримували його вагу. Зате руки виросли великі, як у дорослої людини, і звисали вниз уздовж тіла. Шкіра на руках почорніла й порепалась, а пальці були кощаві та довгі, мов веретена, і коли хлопець випростував і простягав руки вниз, то, не нахиляючись, діставав ними до підлоги. Отакою потворою став сердешний Якоб: лихі чари зробили з нього гидкого й кострубатого карлика.

І раптом пригадався йому той ранок, коли до них з матір'ю на базарі підійшла стара баба. Все, що він у неї тоді огудив: довгий ніс, гидкі пальці, – все те вона йому наділила, і тільки замість довгих тремтячих в'язів зовсім позбавила шиї.

– Ну що, любий принце, досхочу вже надивились на себе? – спитав цирульник, підходячи до Якоба, і додав сміючись: – Якби кому й схотілось уві сні побачити щось подібне, то навряд чи приверзлась би йому така смішна потвора. А знаєте, що я надумав, милий паничику? До мене в цирульню народу ходить чимало, та останнім часом усе-таки не стільки, як мені хотілось би. І все через те, що мій сусіда, цирульник Шаум, найняв собі велетня, і той йому принаджує клієнтів. Ну, та придбати велетня тепер не дивина, а от такого, як ви, чоловічка вишукати – о, то зовсім інша річ! Ідіть до мене на службу, паничику, я вам усе чисто дам – їсти, пити, хату, одежу, – а за те ви стоятимете коло моїх дверей і будете закликати публіку та ще розводити мило й підв'язувати клієнтам серветки. Запевняю вас, ми обидва на тому не втратимо: у мене буде більше клієнтів, ніж у сусіди з його велетнем, а вам кожен охоче даватиме на чай.

В душі Якоб був обурений словами хазяїна, який хотів зробити з нього принаду для своєї цирульні, але він мовчки проковтнув образу. Карлик спокійно відповів цирульнику, що на таку службу в нього нема часу, і пішов собі далі.

Та хоча лиха фея понівечила йому тіло, душі його вона не пошкодила – це він добре відчував. Правда, і думав, і почувався він тепер не так, як сім років тому: за цей час він набагато порозумнішав. Він не тужив за своєю загубленою вродою, не смутився своєю гидкою постаттю, тільки одне його мучило: його, мов пса, прогнали від батьківської хати. Тому вирішив він ще раз спробувати поговорити з матір'ю.

Якоб знову пішов на базар і почав благати матір, щоб вона вислухала його спокійно. Він нагадав їй той день, коли підійшла до них на базарі стара баба, розповів про все чисто, що траплялося з ним, як був він ще малим хлопцем; потім розказав, як сім років служив білкою в лихої феї і як вона зробила його гидким карликом за те, що він колись її огудив. Ганна не знала, що робити – вірити йому чи ні.

Все, що він оповідав їй про дитячі роки, було щирою правдою, але, почувши історію про те, як він сім років був білкою, жінка недовірливо промовила: «Такого не може бути, і ніяких фей нема на світі». А коли вона знову подивилася на карлика, то він здавався їй ще огиднішим – хіба могла вона повірити, що то її син! Нарешті Ганна вирішила, що найкраще порадитися про все з чоловіком, і, позбиравши свої кошики, пішла з Якобом до майстерні, де швець латав черевики.

– Послухай, – звернулася вона до чоловіка, – оцей карлик каже, що він наш син. Він мені все розповів, як сім років тому його вкрали на базарі і як його зачарувала лиха фея...

– Що?! – гнівно вигукнув швець. – Він тобі отакого наговорив? Постривай же, негіднику! Та це ж я йому щойно все розказав, а він почав тебе тим морочить! Так ти був зачарований, мій синочку? Підожди-но, голубе, я тебе зараз розчарую!..

І, схопивши цілий жмут реміння, що його саме перед тим нарізав, батько кинувся на бідолашного Якоба і так шмагонув його по горбатій спині та довгих руках, що той закричав від болю і з плачем подався геть.

Нещасний карлик протинявся цілісінький день, не ївши й не пивши, а на ніч примостився на церковних східцях, просто на твердому й холодному камінні.

На світанку, коли сонечко розбудило Якоба своїм першим променем, він сів і замислився, як йому далі жити. Батько й мати від нього відцурались. Іти служити до цирульника він не хотів. Показувати себе за гроші? Ні, для цього він надто гордий... Так за що ж йому взятися?

І тоді Якоб пригадав, що, коли був білкою, навчився добре куховарити; він вважав – і не помилявся, – що в цьому ділі може позмагатися з будь-яким майстром, і вирішив використати це своє вміння.

А треба вам знати, що герцог тієї країни був відомий ненажера й ласун. Він любив добре попоїсти і вишукував собі кухарів з усіх країн світу. До його палацу й пішов Якоб. Біля брами його зупинили вартові й почали кепкувати з нього, але Якоб сказав, що йому треба бачити найголовнішого обер-кухмейстера, і вартові впустили його в двір.

Він ішов до палацу, а вся челядь кидала роботу, витріщала на нього очі й аж заходилася з реготу. Потім уся ця братія пішла слідом за ним, так що скоро через весь двір потягся величезний хвіст герцогських слуг, і довкола знявся такий лемент, наче за брамою стояв ворог. З усіх боків тільки й чути було: «Карлик, карлик! Бачили карлика?»

Зачувши голос, у дверях з'явився розгніваний доглядач герцогського палацу.

– Бий вас сила Божа! – закричав він, погрожуючи слугам величезним бичем. – Ви що це, мов собачня, зчинили тут гармидер? Чи ви не знаєте, що пан герцог іще спить?

Він змахнув бичем і не дуже делікатно оперезав ним декого із своїх підлеглих.

– Ой паночку, – закричали ті, – та ви погляньте, до нас прийшов карлик, такий кумедний карлик, якого ви ще зроду не бачили!

Глянувши на Якоба, доглядач насилу стримався, щоб не зареготати на все горло і не похитнути цим свого авторитету в очах усієї челяді. Він порозганяв бичем натовп, завів карлика в палац і спитав, чого той прийшов. Коли він почув, що Якоб хоче доступитися до обер-кухмейстера, то перепинив його.

– Ти, мабуть, помиляєшся, синочку, тобі треба до мене, до обер-гофмейстера, що доглядає за всім герцогським палацом. Адже ти хочеш стати лейб-карликом при герцогу, так?

– Ні, пане, – відповів Якоб, – я кухар і добре тямлю в усяких найделікатніших стравах. То зробіть ласку, дозвольте мені бачити обер-кухмейстера, може, я йому знадоблюся.

– Кожному своя воля, малий чоловіче! А все-таки нерозсудливий ти хлопець, коли хочеш на кухню. Та в лейб-карликах ти нічогісінько не робитимеш, будеш собі байдикувати, маючи досхочу їсти й пити, ще й одежу гарну. А проте побачимо. Навряд щоб ти був такий мастак, аби стати герцоговим кухарем, а для кухарчука ти надто гарний.

І, взявши Якоба за руку, доглядач повів його в покої обер-кухмейстера.

– Ласкавий пане, – промовив карлик і так низенько вклонився, що аж черкнув носом об килим на підлозі, – чи не треба вам тямущого кухаря?

Обер-кухмейстер оглянув Якоба з голови до ніг, потім зареготав так, що стіни задрижали:

– Так ти кухар? Невже ти гадаєш, що в нас такі низенькі плити? Та ти ж до жодної з них не дістанеш, навіть коли зіпнешся навшиньки і витягнеш голову з плечей. Ех, хлопче, хлопче! Той, хто послав тебе сюди найматися кухарем, просто поглузував з тебе! – І обер-кухмейстер знову весело зареготав, а разом з ним реготали і доглядач палацу, і всі слуги, що були в покої.

Та Якоб не збентежився.

– Ось не пошкодуйте лишень одного-двох яєчок, трохи сиропу чи вина, кількох жменьок борошна та приправ, – сказав він, – і дозвольте мені приготувати вам яку схочете їжу. Дайте все, що для того треба – і на ваших очах буде все зроблено, і ви тоді скажете: «Так, це справжній кухар!»

Сторінки:   1    2    3   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова