Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт



Кам'яна квітка

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Назарук

Сторінки:   1    2    3   

Розійшлися гості, а в Данилка та розмова з голови не йде. Знову став до лісу бігати та біля своєї дурман-квітки ходити, про весілля й не згадує. Прокопич вже примушувати почав:

– Чого ти дівчину ганьбиш? Скільки вона в дівках ходитиме? Ото ще сміятися з неї стануть. Хіба мало чорноротих?

Данилко все своє:

– Зачекай трохи! Тільки от придумаю та камінь відповідний підберу.

Та й унадився на мідний рудник – на Гумешки. Коли в шахту спуститься, по вибоях походить, коли нагорі каміння перебирає. Якось повернув камінь, оглянув його та й каже:

– Ні, не той...

Тільки це проказав, як хтось і каже:

– В іншому місці пошукай... біля Зміїної гірки.

Дивиться Данилко – нікого немає. Хто б це? Жартують, чи що... Наче й сховатися нема де. Обдивився ще, пішов додому, а вслід йому знову:

– Чуєш, Данило-майстре? Біля Зміїної гірки, кажу.

Озирнувся Данилко – жінка якась ледве видніється, наче як туман сизий. Потім нічого не стало.

"Що, – думає, – за штука? Невже Сама? А що, як сходити на Зміїну?"

Зміїну гірку Данилко добре знав. Ось тут вона була, неподалік від Гумешек. Тепер її немає, давно всю зрили, а раніше камінь зверху брали.

От на другий день і пішов туди Данилко. Гірка хоч невеличка, а крутенька. З одного боку і зовсім як зрізано. Добре видно тут усі пласти, краще нема куди.

Підійшов Данилко до цього зрізу, а тут малахітова брила вивернута. Велика каменюка – на руках не унесеш, і наче оброблена кущиком. Став оглядати Данилко цю знахідку. Все, як йому треба: колір знизу погустіше, прожилки на тих самих місцях, де треба... Ну, все як є... Зрадів Данилко, мерщій по коня побіг, привіз камінь додому, каже Прокопичу:

– Дивись-но, камінь який! Наче навмисне для моєї роботи. Тепер швидко зроблю. Тоді й одружитися можна. Напевно, зачекалася мене Катруся. Та й мені це не легко. Тільки ця робота мене й тримає. Швидше б її закінчити!

Тож узявся Данилко за той камінь. Ні дня, ні ночі не знає. А Прокопич мовчить. Може, заспокоїться хлопець, як бажання вщухне. Робота хутко йде. Низ каменю обробив. Як є, бач, кущ дурману. Листя широкі купкою, зубчики, прожилки – усе таке, що краще й не можна, Прокопич та й той каже – жива квітка, хоч рукою помацай. Ну, як до верху дійшов – тут вже складніше. Стебло виточив, бічні листочки тонесенькі – як тільки тримаються! Чашу, як у дурман-квітки, а все ж не те... Не жива стала і красу втратила. Данилко тут і сну позбувся. Сидить над цією своєю чашею, міркує, як би виправити, краще зробити. Прокопич та інші майстри, що заходили подивитися, дивуються, – чого ще хлопцю треба? Чаша вийшла – ніхто такої не робив, а йому не годиться. Дуркує хлопець, лікувати його треба. Катруся чує, що люди кажуть, – почала часом плакати. Це Данилка до тями й привело.

– Гаразд, – каже, – більше не буду. Видно, не піднятися мені вище, не впіймати силу каменю. – І сам почав квапити з весіллям.

Ну, а що квапити, коли у нареченої давним-давно все готове. Призначили день. Повеселішав Данилко. Про чашу прикажчикові сказав. Той прибіг, дивиться – оце дивина! Хотів зараз же цю чашу панові відправити, тільки Данилко каже:

– Стривай трохи, доробити треба.

Час осінній був. Якраз на Зміїне свято весілля припало. До речі, хтось і згадав про це – ось, мовляв, скоро змії всі в одне місце зберуться. Данилко ці слова собі на думці відклав. Згадав знову розмови про малахітову квітку. Так його й потягло: "Чи не піти востаннє до Зміїної гірки? Може дізнаюся про щось?" – і про камінь пригадав: "Адже як покладений був! І голос на руднику... про Зміїну ж гірку казав".

От і пішов Данилко! Земля тоді вже підмерзати стала, сніжком присипає. Підійшов Данилко до пагорба, де камінь брав, дивиться, а на тому місці вибоїна велика, наче камінь ламали. Данилко про те й не подумав, хто це камінь ламав, зайшов у вибоїну. "Посиджу, – думає, – відпочину від вітру. Тепліше тут". Дивиться – в одній стіні камінь, на кшталт стільця. Данилко тут і сів, замислився, в землю дивиться, і все квітка та кам'яна з голови не йде. "От би подивитися!" Як раптом тепло стало, наче літо повернулося. Данилко підняв голову, а навпроти, біля другої стіни, сидить Мідної гори Господиня. Через її вроду та сукню малахітову Данилко відразу її впізнав. Тільки й думає:

"Може, мені це ввижається, а насправді нікого немає". Сидить – мовчить, дивиться на те місце, де Господиня, і ніби нічого не бачить. Вона теж мовчить, ніби замислилася. Потім запитує:

Кам'яна квітка

– Ну, що, Данило-майстре, не вийшла твоя дурман-чаша?

– Не вийшла, – відповідає.

– А ти не вішай голову! Іншу спробуй. Камінь тобі буде, по твоїх думках.

– Ні, – відповідає, – не можу більше. Змучився я, не виходить. Покажи кам'яну квітку.

– Показати щось, – каже, – просто, тільки потім шкодуватимеш.

– Не відпустиш з гори?

– Чому не відпущу! Шлях вільний, та тільки до мене ж повертаються.

– Покажи, прошу!

Вона його ще вмовляла:

– Може, ще спробуєш сам зробити! – Про Прокопича теж згадала: - Він, мовляв, тебе пожалів, тепер твоя черга його пожаліти. – Про наречену нагадала: – Кохає тебе дівка до безтями, а ти в інший бік дивишся.

– Знаю я, – кричить Данилко, – а тільки без квітки мені життя немає. Покажи!

– Якщо так, – каже, – підемо, Данило-майстре, до мого саду.

Сказала й підвелася. Тут і зашуміло щось, наче земля осипається. Дивиться Данилко, а стін ніяких немає. Дерева стоять височенні, тільки не такі, як в наших лісах, а кам'яні. Деякі мармурові, деякі зі змійовика-каменю... Ну, всякі... Тільки живі, з гілками, з листочками. Від вітру трохи погойдуються і шум такий, наче як камінці хтось підкидає. Внизу трава, теж кам'яна. Блакитна, червона... різна... Сонця не видно, а світло, як перед заходом. Поміж дерев змійки золотенькі тріпочуть, наче танцюють. Від них і світло йде.

Кам'яна квітка

І от підвела Господиня Данилка до великої галявини. Земля тут, як проста глина, а по ній кущі чорні, як оксамит. На цих кущах великі зелені дзвіночки малахітові і в кожному тьмяна зірочка. Вогняні бджілки над тими квітками виблискують, а зірочки тихесенько подзвонюють, наче співають.

– Ну, Данило-майстре, подивився? – запитує Господиня.

– Не знайдеш, – відповідає Данилко, – каменю, щоб так зробити.

– Якби ти сам придумав, дала б тобі такий камінь, тепер не можу. - Сказала й рукою махнула.

Знову зашуміло, і Данилко на тому ж камені, в ямці тій опинився. Вітер так і свистить. Ну, ясна річ, осінь.

Прийшов Данилко додому, а того дня якраз у нареченої вечірка була. Спочатку Данилко веселим себе показував – пісні співав, танцював, а потім і затуманився. Наречена навіть злякалася:

– Що з тобою? Наче ти на похороні!

А він і каже:

– Голову ломить. В очах чорне з зеленим та червоним. Світла не бачу.

На цьому вечірка й скінчилася. За обрядом наречена з подружками проводжати нареченого пішла. А чи довго йти, коли через хату чи через дві жили. От Катруся й каже:

– Ходімо, дівчата, кругом. Нашою вулицею до кінця дійдемо, а по Єланській повернемося.

Про себе думає: "Обвіє Данилка вітром, – може полегше йому стане".
А подружкам що. Раді-радісінькі.

– А й дійсно, – кричать, – проводити треба. Надто він близько живе – проводжальну пісню йому як слід не заспівали.

Ніч тиха була, і сніжок падав. Саме для прогулянок час. От вони й пішли. Наречений із нареченою попереду, а подружки з парубками, що на вечірці були, відстали трохи. Завели дівки цю пісню проводжальну. А вона протяжно та жалібно співається, як по небіжчику.

Кам'яна квітка

Катруся бачить – зовсім ні до чого це: "І без того Данилко у мене невеселий, а вони ще голосити надумали".

Намагається перевести Данилка на інші думки. Він трохи розговорився, та тільки згодом знову зажурився. Подружки Катрусини тим часом проводжальну закінчили, за веселі взялися. Сміх у них та біганина, а Данилко йде, голову повісив. Скільки Катруся не намагається, не може розвеселити. Так і до дому дійшли. Подружки з парубками стали розходитися – кому куди, а Данилко вже без обряду наречену свою проводив і додому пішов.

Прокопич давно спав. Данилко потихеньку запалив вогонь, витяг свої чаші на середину хати та й стоїть, оглядає їх. У цей час Прокопича кашлем бити стало. Так і надривається. Він, бач, до того часу зовсім слабий став. Кашлем цим Данилкові як ножем по серцю різонуло. Усе колишнє життя пригадав. Дуже шкода йому старого стало. А Прокопич прокашлявся, запитує:

– Чого це ти тут з чашами?

– Та от дивлюся, чи не час здавати?

– Давно, – каже, – пора. Дарма тільки місце займають. Краще все одно не зробиш.

Ну, поговорили ще трохи, потім Прокопич знову заснув. І Данилко ліг, тільки сон йому не йде та не йде. Покрутився-покрутився, знову підвівся, запалив вогонь, подивився на чаші, підійшов до Прокопича. Постояв тут над старим, позітхав...

Потім узяв довбня та як жахне по дурман-квітці, – тільки схрупало. А ту чашу, – за панським кресленням, – не поворухнув! Плюнув тільки в середину та й вибіг. Так з того часу Данилка і знайти не могли.

Хто казав, що він розуму лишився, в лісі загинув, а хто знову казав – Господиня взяла його у гірничі майстри.

Насправді по-іншому вийшло. Про те далі оповідь буде.

Кам'яна квітка

Сторінки:   1    2    3   



Автор: Бажов П.; ілюстратор: Назарук В.

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова