Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Кам'яна квітка

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Назарук

Сторінки:   1    2    3   

Так воно й пішло. Кожного дня Прокопич Данилкові роботу дає, а все розвага. Як сніг випав, велів йому із сусідом по дрова їздити – допомагати. Ну, а яка там допомога! Вперед на санях сидить, конем править, а назад за возом пішки йде. Нагуляється так, поїсть вдома та спить міцно. Шубу йому Прокопич справив, шапку теплу, рукавиці, валянки на замовлення зваляли.

Прокопич, бач, мав достаток. Хоч кріпаком був, а по оброку ходив, заробляв потроху. До Данилка він міцно прикипів. Прямо кажучи, за сина тримав. Ну, і не шкодував для нього нічого, а до справи своєї і не підпускав до певного часу.

Від гарного життя Данилко швидко одужувати почав і до Прокопича теж прикипів. Як же! – зрозумів Прокопичеву турботу, уперше так довелося пожити. Минула зима. Данилкові й зовсім привільно стало. То він на ставок, то в ліс. Тільки й до справи Данилко придивлявся. Прибіжить додому, і одразу ж у них розмова. Те, інше Прокопичу розповість та й питає – що це та як це? Прокопич пояснить, на ділі покаже. Данилко кмітує. Коли й сам візьметься: "Ну ж бо, я..." Прокопич дивиться, поправить, якщо треба, вкаже, як краще.
От якось прикажчик і вгледів Данилка на ставку. Запитує своїх доносителів:

– Чий це хлопчина? Котрий день його на ставку бачу... По буднях з вудкою балується, а вже не маленький... Хтось його від роботи ховає...

Дізналися доносителі, кажуть прикажчикові, а він не вірить.

– Ну ж бо, – каже, – тягніть хлопчину до мене, сам дізнаюсь.

Привели Данилка. Прикажчик запитує:

– Ти чий?

Данилко й відповідає:

– У навчанні, - мовляв, - у майстра з малахітної справи.

Прикажчик тоді хап його за вухо:

– Так-то ти, стерво, вчишся! – так за вухо і повів до Прокопича.

Той бачить – кепська справа, ну вигороджувати Данилка:

– Це я сам його послав окунців половити. Сильно мені свіженьких окунців захотілося. Слабий став, іншої їжі не можу їсти. От і звелів хлопчині половити.

Прикажчик не повірив. Зметикував теж, що Данилко зовсім інший став: погладшав, сорочка на ньому добра, штанці теж і на ногах чобітки. От і почав Данилка перевіряти:

– Ну ж бо, покажи, чого тебе майстер навчив?

Данилко шуствал надів, підійшов до верстата і почав говорити й показувати. Що прикажчик запитає – у нього на все відповідь готова. Як оббити камінь, як розпиляти, фаску зняти, чим коли склеїти, як глянс навести, як на мідь присадити, як на дерево. Одним словом, усе як є.

Допитував-допитував прикажчик, та й каже Прокопичу:

– Цей, мабуть, годиться тобі?

– Не скаржуся, – відповідає Прокопич.

– Ото ж бо, що не скаржишся, а пустощам потураєш! Тобі його віддали майстерності вчитися, а він біля ставка з вудкою! Дивись! Таких тобі свіжих окунців відпущу – до смерті не забудеш та й хлопчині невесело стане.

Погрозив так та й пішов, а Прокопич дивується:

– Коли ж ти, Данилко, все це зрозумів? Наче я тебе ще й зовсім не вчив.

– Сам же, – каже Данилко, – показував і розповідав, а я помічав.

У Прокопича навіть сльози закапали, – так йому це до душі припало.

– Синку, – каже, – любий, Данилко... Що ще знаю, усе тобі відкрию... Не приховаю...

Тільки з того часу закінчилося привільне Данилкове життя. Прикажчик на другий день послав по нього і почав роботу задавати. Спершу, звісно, простеньке: бляшки, які жінки носять, скриньки. Потім більш складне: підсвічники та прикраси різні. Там і до різьблення дійшли. Листочки та пелюсточки, візерунки та квіточки. Адже в них – малахітників – справа довга. Наче дрібниця якась, а скільки він над нею просидить! Так Данилко і виріс за цією роботою. А як виточив браслет – змійку з цільного каменю, так його й зовсім за майстра прикажчик визнав. Панові про це відписав:

"Так і так, з'явився у нас новий майстер у малахітній справі – Данилко-худосилко. Працює добре, тільки ще молодий та повільний. Накажете на уроках його залишити чи, як і Прокопича, на оброк відпустити?"

Працював Данилко зовсім не повільно, а на диво спритно й швидко. Це вже Прокопич тут поклопотав. Задасть прикажчик Данилкові якийсь урок на п'ять днів, а Прокопич піде та й каже:

– Не по силах це. На таку роботу півмісяця треба. Адже тільки вчиться хлопець. Поспішить – тільки камінь зіпсує.

Ну, прикажчик посперечається трохи, а днів, бач, додасть. Данилко й працював без натуги. Навчився навіть потихеньку від прикажчика читати й писати. Так, зовсім трошки, а все ж таки знався на грамоті. Прокопич йому в цьому теж допомагав. Коли й сам налагодиться прикажчикові уроки за Данилка робити, тільки Данилко цього не допускав:

– Що ти! Що ти, дядьку! Хіба годиться тобі за мене біля верстата сидіти! Диви, у тебе борода позеленіла від малахіту, здоров'я зовсім нема, а мені що зробиться?

Данилко й дійсно до тієї пори виправився. Хоч по-старому його худосилком кликали, а він он який! Високий та рум'яний, кучерявий та веселий. Дівчата сохнуть усі. Прокопич вже став з ним про наречених мову заводити, а Данилко тільки головою хитає:

– Це нікуди не дінеться! От справжнім майстром стану, тоді й поговоримо.

Пан у відповідь на прикажчикового листа написав:

"Нехай той Прокопичев учень Данилко зробить ще точену чашу на ніжці для мого дому. Тоді подивлюся – на оброк відпустити чи на уроках тримати. Тільки ти дивись, щоб Прокопич тому Данилкові не допомагав. Не догледиш – з тебе спитаю."

Прикажчик отримав цього листа, покликав Данилка та й каже:

– Тут, у мене, працюватимеш. Верстат тобі налагодять, каменю привезуть, якого треба.

Прокопич дізнався, зажурився: як так? що за штука? Пішов до прикажчика, та хіба він скаже... закричав тільки: "Не твоя справа!"

Тож пішов Данилко працювати на нове місце, а Прокопич йому наказує:

– Ти диви не поспішай, Данилко! Не виказуй себе.

Данилко спершу остерігався. Приміряв та прикидав більше, тільки тоскно йому здалося. Роби не роби, а сиди у прикажчика з ранку до ночі. Ну, Данилко від нудьги й зірвався на повну силу. Швидко він ту чашу зробив. Прикажчик подивився, наче все як треба, та й каже:

– Ще таку ж саму роби!

Данилко зробив другу, потім третю. От коли він третю скінчив, прикажчик і каже:

– Тепер вже не викрутишся! Підловив я вас із Прокопичем. Пан тобі, на мій лист, термін для однієї чаші дав, а ти три зробив. Знаю твою силу. Тепер не обдуриш більше, а тому старому псу покажу, як потурати! Іншим буде наука!

Так про це панові й написав, і всі три чаші послав. Тільки пан, – чи то йому щось потьмарилося, чи то він на прикажчика за щоь сердитий був, – усе якраз навпаки повернув.

Оброк Данилкові призначив дріб'язковий, не велів хлопця від Прокопича забирати – може, мовляв, удвох швидше придумають щось новеньке. З листом креслення послав. Там теж чаша намальована з усякими штуками. По обідку облямівка різьблена, на поясі стрічка кам'яна з наскрізним візерунком, на підніжці листочки. Одне слово, придумано. А на кресленні пан підписав: "Нехай хоч п'ять років просидить, а щоб така в точності зроблена була".

Довелося тут прикажчикові від свого слова відступити. Оголосив, що пан написав, відпустив Данилка до Прокопича і креслення віддав.

Повеселішали Данилко з Прокопичем, і робота в них швидше пішла. Данилко незабаром за ту нову чашу взявся. Хитрощів у ній різних безліч. Десь не так вдарив, – і пропала робота, знову починай. Ну, око в Данилка вірне, рука смілива, сили вистачить – добре йде справа. Одне йому не до вподоби – складнощів багато, а краси ніби й зовсім немає. Казав Прокопичу, а той тільки здивувався:

– Тобі що? Придумали – значить, їм треба. Хіба мало я всяких штук виточив та вирізав, а де вони тепер – і не знаю.

Намагався з прикажчиком поговорити, та де там. Ногами затупотів, руками замахав:

– Здурів, чи що? За креслення великі гроші плачені. Його, може, перший у столиці художник робив, а ти переробляти задумав!

Потім, мабуть, згадав, що пан йому замовляв – чи не вигадають вдвох чогось новенького, – та й каже:

– Ти ось що... роби оцю чашу за панським кресленням, а якщо іншу від себе вигадаєш – твоя справа. Заважати не стану. Каменю у нас напевно вистачить. Якого треба – такого й дам.

Тут Данилкові думка й запала. Не нами сказано – чуже обгудити розуму багато не треба, а своє щось придумати – не одну ніч з боку на бік покрутишся.

От Данилко сидить над цією чашею за кресленням, а сам про інше думає. Перекладає в голові, яку квітку, який листок до малахітового каменю краще підійде. Задумливий став, невеселий. Прокопич помітив, запитує:

– Чи здоровий ти, Данилко? Полегше б із цією чашею. Куди поспішати? Піди може погуляй, а то все сидиш та сидиш.

– А й дійсно, – каже Данилко, – треба до лісу піти. Може побачу, що мені треба.

З того часу й почав мало не кожного дня до лісу бігати. Час якраз після жнив, ягідний. Скрізь квіти. Данилко зупиниться де на косовиці або на галявині в лісі та й стоїть, дивиться. А то знову ходить по косовиці й розглядає траву, наче як шукає. Людей о тієї пори в лісі і на покосах багато. Питають Данилка – чи не загубив чогось? Він посміхнеться невесело та й скаже:

– Загубити не загубив, а знайти не можу.

Ну, дехто й подейкує:

– Не все добре з хлопцем.

А він прийде додому й одразу до верстата, та до ранку й сидить, а з сонечком знову в ліс та на покоси. Листочки та квітки різні додому приносити почав, а все більше з поганої трави: левурда та блекота, та дурман.

З лиця спав, очі неспокійні стали, в руках сміливість втратив. Прокопич зовсім занепокоївся, а Данилко й каже:

– Чаша мені спокою не дає. Хочу такою її зробити, щоб камінь повну силу мав.

Прокопич почав відмовляти:

– Нащо вона тобі далася? Їсти є що, чого ще треба? Нехай пани тішаться, як їм заманеться. Тільки б нас не зачіпали. Придумають якийсь візерунок – зробимо, а щось своє вигадувати – нащо? Тільки зайвий хомут надягати.

Ну, Данилко своє веде.

– Не для пана, – каже, – стараюся. Не можу з голови викинути ту чашу. Бачу ж який у нас камінь, а ми що з ним робимо? Точимо, та ріжемо, та глянс наводимо і зовсім ні до чого. От мені й кортить так зробити, щоб повну силу каменю й самому подивитися, і людям показати.

З часом відійшов Данилко, сів знову за ту чашу, за панським кресленням. Працює, а сам сміється:

– Стрічка кам'яна з дірками, облямівкою різьблена...

Потім раптом закинув цю роботу. Іншу почав. Без перепочинку біля верстата стоїть. Прокопичу каже:

– По дурман-квітці свою чашу робитиму. Прокопич почав відмовляти. Данилко спершу й слухати не хотів, потім, днів через три-чотири, як у нього якась помилка вийшла, і каже Прокопичу:

– Ну добре. Спершу панську чашу закінчу, потім за свою візьмуся. Тільки ти вже тоді мене не відраджуй... Не можу її з голови викинути.

Прокопич відповідає:

– Гаразд, заважати не стану, – а сам думає: "Охолоне хлопець, забуде. Одружити його слід. Ось що! Зайва дурість з голови вилетить, як сім'я своя буде".

Зайнявся Данилко чашею. Роботи в ній багато – за один рік не зробиш. Працює старанно, про дурман-квітку й не згадує. Прокопич і став про одруження заговорювати:

– Ось хоч би Катя Летеміна – хіба не наречена? Гарна дівчина... Нема чим і дорікнути.

Це Прокопич не просто так казав. Він, бач, давно запримітив, що Данилко на цю дівчину задивлявся. Ну, і вона не відверталася. От Прокопич, наче випадково, й заводив мову. А Данилко своє твердить:

– Стривай! От із чашею впораюсь. Набридла мені вона. Боюся, що молотком стукну, а він про одруження! Домовилися ми з Катею. Почекає вона мене.

Ну, зробив Данилко чашу за панським кресленням. Прикажчикові, звичайно, не сказали, а вдома у себе гулянку маленьку вирішили влаштувати. Катя – наречена – з батьками прийшла, ще дехто, більше з майстрів малахітних. Катя дивиться на чашу.

– Як, – каже, – тільки ти примудрився візерунок такий вирізати і каменю ніде не обломив! До чого ж усе гладенько та чисто обточене!

Майстри теж хвалять:

– Точнісінько за кресленням. Причепитися нема до чого. Чисто спрацьовано. Краще й не зробиш, та й швидко. Якщо так працювати станеш – мабуть, нам важко за тобою тягнутися.

Данилко слухав-слухав та й каже:

– Тим і погано, що посварити нема за що. Гладенько та рівно, візерунок чистий, різьблення за кресленням, а краса де? Он квітка... найпоганісінька, а дивишся на неї – серце радіє. Ну, а ця чаша кого втішить? Нащо вона? Хто подивиться, кожен, як он Катя, здивується, які в майстра око та рука, як у нього терпіння вистачило ніде камінь не обламати.

– А де б схибив, – сміються майстри, – там підклеїв та глянсом прикрив, і кінців не знайдеш.

– Отож... А де, питаю, краса каменю? Тут прожилок пройшов, а ти на ньому дірки свердлиш та квіточки ріжеш. Нащо вони тут? Тільки камінь псувати. А камінь он який! Перший камінь! Розумієте, перший!

Розпалятися почав. Випив, мабуть, трохи. Майстри й кажуть Данилкові те, що йому Прокопич не раз говорив:

– Камінь – він камінь і є. Що з ним зробиш? Наша справа – точити та різати.

Тільки був тут дідок один. Він ще Прокопича й тих – інших майстрів – вчив! Усі його дідунем звали. Зовсім старий дідок, а також цю розмову зрозумів та й каже Данилкові:

– Ти, синку, по цій дошці не ходи! З голови викинь! Бо потрапиш до Господині у гірничі майстри...

– Які майстри, дідуню?

– А такі... у горі живуть, ніхто їх не бачить... Що Господині знадобиться, то вони зроблять. Доводилося мені якось бачити. Оце робота! Від нашої, від тутешньої, відрізняється.

Усім цікаво стало. Питають, – яку саморобку бачив.

– Та змійку, – каже, – ту саму, яку ви на браслети точите.

– То що? Яка вона?

– Від тутешніх, кажу, відрізняється. Будь-який майстер побачить, одразу впізнає – нетутешня робота. У наших змійка, як чисто не виточать, кам'яна, а тут як є жива. Спинка чорненька, очі... наче зараз клюне. Їм що! Вони квітку кам'яну бачили, красу зрозуміли.

Данилко, як почув про кам'яну квітку, почав розпитувати старого. Той по совісті сказав:

– Не знаю, синку. Чув, що є така квітка. Бачити її нашому братові не можна. Хто подивиться, тому білий світ не милий стане.

Данилко на це й каже:

– Я б подивився.

Тут Катруся, наречена його, так і забилася:

– Що ти, що ти, Данилко! Невже тобі білий світ набрид? – та й в сльози.

Прокопич та інші майстри збагнули, що до чого, ну старого майстра на сміх піднімати:

– Вистарів розум, дідуньо. Казки розповідаєш. Хлопця дарма з пантелику збиваєш.

Старий розпалився, по столу стукнув:

– Є така квітка! Хлопець правду каже: камінь ми не розуміємо. У тій квітці краса показана.

Майстри сміються:

– Перебрав через край, дідуньо!

А той своє:

– Є кам'яна квітка!

Сторінки:   1    2    3   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова