Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Кам'яна квітка

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Назарук

Сторінки:   1    2    3   

Не тільки мармурові майстри славилися у гірничій справі. По наших заводах, кажуть, теж були умільці. Тільки в тому різниця, що наші майстри більше з малахітом мали справу, бо його було безліч, та ще й найвищого сорту. От із цього малахіту і виробляли багато чого. Такі, знаєш, штучки, що тільки й дивуєшся: хто допомагав таке робити.

Був о тій порі майстер Прокопич. У цих справах найперший. Краще за нього ніхто не міг. Літній був чоловік.

От пан і наказав прикажчикові поставити до цього Прокопича хлопців на вишкіл.

– Нехай-но навчаться усіх тонкощів.

Тільки Прокопич, – чи то йому шкода було розлучатися зі своєю майстерністю, чи може ще щось, – вчив дуже погано, а стусанів давав багато. Наб'є хлопчині по всій голові гуль, вуха мало не відірве, та й каже прикажчикові:

– Цей не годиться... Око в нього не вірне, руку не тримає. Не вийде з нього нічого.

Прикажчикові, видно, було наказано догоджати Прокопичу.

– Якщо не годиться, то не годиться... Іншого дамо... – І посилає іншого хлопчину.

Хлопці прочули про цю науку... Наперед ревуть, щоб тільки до Прокопича не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідне дитя на даремні муки віддавати, – почали вигороджувати своїх, хто як міг. Та що й казати, нездорове це діло, з малахітом. Чиста отрута. От і стережуться люди.

Прикажчик все ж таки пам'ятає панський наказ – посилає Прокопичу учнів. Той за своїм звичаєм познущається з хлопця та й відсилає назад до прикажчика.

– Не годиться цей...

Прикажчик почав напосідати:

– Скільки таке ще буде? Цей не годиться, той не годиться, коли буде той, що згодиться? Вчи цього...

Прокопич, знай, своєї:

– Мені що... Хоч десять років вчитиму, а нічого з цього хлопчини не вийде...

– Якого ж тобі ще?

– Мені хоч і зовсім ніякого, – мені й так добре...

Тож перебрали прикажчик із Прокопичем багато хлопців, а все одне виходить: на голові гулі, а в голові – як би то втекти. Деякі навмисно псували, щоб Прокопич їх прогнав. Ось так і дійшла справа до Данилка-худосилка. Сиріткою був цей хлопчина безрідним. Років, мабуть, тоді дванадцяти, а може й більше. На ногах височенький, а худий-худющий, в чому тільки душа тримається. Ну, а з лиця чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченята голубенькі. Його і взяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, чи то хустку подати, десь побігти і всяке таке. Тільки в цього сирітки хисту до такої справи не виявилося. Інші хлопці на таких-то місцях в'юнами в'ються. Тільки-но щось треба – виструнчаться: що накажете? А цей Данилко заб'ється кудись у куток, втупиться очима на якусь картину, а то й на прикрасу, та й стоїть. Його кличуть, а він і вухом не веде. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:

– Блаженний якийсь! Тишко! З такого гарного слуги не вийде.

На заводську роботу чи в гору все ж таки не віддали – надто важке місце, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у підпаски. Та й тут Данилко не згодився. Хлопчина наче й старанний, а все у нього недбало виходить. Усе ніби думає про щось. Втупиться очима у травинку, а корови – аж он де! Старий пастух лагідний попався, жалів сирітку, та й те іноді сварився:

– Що ж із тебе, Данилко, вийде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під батоги підведеш. Хіба ж так годиться? Про що хоч думка в тебе?

– Я й сам, діду, не знаю... Так... ні про що... Задивився трохи. Комашка по листочку повзла. Сама сизенька, а з-під крилець у неї жовтеньке визирає, а листочок широченький... По краях зубчики, наче шлярки вигнуті. Тут темніше виглядає, а середня частина зелена-зеленюща, ніби її щойно пофарбували... А комашка й повзе...

– Ну хіба ти не дурень, Данилко? Чи це твоя справа комашок розбирати? Повзе вона – ну й повзи, а твоя справа за коровами дивитися. Дивись у мене, викинь цю дурість із голови, бо прикажчикові скажу!

Одне Данилкові вдалося. На ріжку він грати навчився – де там старому! Наче музика якась. Увечері, як корів приженуть, дівки-баби просять:

– Зіграй, Данилко, пісеньку.

Він і почне награвати. І пісні всі незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрчить, пташки на різні голоси перегукуються, і так добре виходить! Дуже за ці пісеньки стали жінки голубити Данилка. Хтось рядовину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє. Про поїсти й мова не йде, – кожна намагається дати побільше та посмачніше. Старому пастухові теж Данилкові пісні до душі припали. Тільки й тут трошки не все добре виходило. Почне Данилко награвати та й про все забуде, наче й немає корів. На цій грі й спіткало їх лихо.

Данилко, мабуть, загрався, а старий задрімав трохи. От кілька корівок у них і відбилося. Як стали на вигін збирати, дивляться – тієї немає, тієї немає. Кинулися шукати, та де там. Пасли біля Єльнічної... Якраз тут найбільше вовків водиться, глухе місце... Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали стадо додому... Так і так – усе розповіли. Ну, заводські теж побігли – поїхали на розшуки, та не знайшли.

Розправа тоді, відомо, яка була. За будь-яку провину спину підставляй. Як на гріх – одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім милості не чекай. Розтягнули спершу старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та тоненький. Панський кат навіть обмовився, мовляв, якщо такий з одного разу не знепритомніє, то й зовсім душу випустить.

Та все ж таки вдарив – не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге – мовчить, втретє – мовчить. Кат тут і розлютився, ну шмагати з усього плеча, а сам кричить:

– Я тебе, мовчуна, доведу... Даси голос... Даси!

Данилко тремтить увесь, сльози крапають, а мовчить. Закусив губи й тримається. Так і зомлів, а й словечка від нього не почули. Прикажчик, – адже він тут, звичайно, був, – здивувався:

– Бач який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живий залишиться.

Відлежався-таки Данилко. Бабуся Віхориха його на ноги поставила. Була, кажуть, бабуся така. Замість лікаря по наших заводах у великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від кашлю, яка від ломоти... Ну, все як є. Сама ті трави збирала в той самий час, коли якась трава повну силу мала. З таких трав та корінців настоянки готувала, зілля варила та з мазями мішала.

Добре Данилкові у цій бабусі Віхорихи жилося. Адже старенька, чуєш, була лагідна та балакуча, а трав та корінців, та квітів різних у нєї насушено та навішено по всій хаті. Данилко до трав цікавий – як цю звуть? де росте? що за квітка? Старенька йому й розповідає.

Якось Данилко й запитує:

– Ти, бабуню, будь-яку квітку в наших місцях знаєш?

– Хвалитися, – каже, – не буду, а наче всі знаю, які відкриті.

– А хіба, – запитує, – ще не відкриті бувають?

– Є, – відповідає, – й такі. Про руту чув? Вона наче розквітає на Іванів день. То квітка чаклунська. Скарби нею відкривають. Для людини шкідлива. На розрив-траві квітка – бігучий вогник. Спіймаєш його – і всі замки тобі відмикаються. Злодійська ця квітка. А то ще кам'яна квітка є. У малахітовій горі ніби росте. На зміїне свято повну силу має. Нещасна та людина, що кам'яну квітку побачить.

– Чим, бабуню, нещасна?

– А це, дитино, я й сама не знаю. Так мені казали.

Данилко у Віхорихи, може, й довше б пожив, тільки прикажчикові доносителі угледіли, що хлопчина потроху ходити став, і одразу ж до прикажчика. Той Данилка покликав та й каже:

– Іди-но тепер до Прокопича – малахітній справі навчатися. Якраз для тебе робота

Ну, що поробиш? Пішов Данилко, а самого ще вітром хитає. Прокопич подивився на нього та й каже:

– Ще такого не вистачало мені. Здоровим хлопцям тутешнє навчання не по силі, а з такого що візьмеш – ледве живий стоїть.

Пішов Прокопич до прикажчика:

– Не треба такого. Ще ненароком вб'єш – відповідати доведеться.

Тільки прикажчик – де там, навіть і слухати не став.

– Кажуть тобі – вчи, і не думай! Він – цей хлопчина – міцний. Не дивись, що кволий.

– Ну, справа ваша, – каже Прокопич, – моє діло сказати. Буду вчити, тільки б не винуватили потім.

– Нема кому винуватити. Сирота цей хлопчина, що хочеш з ним роби, – відповідає прикажчик.

Прийшов Прокопич додому, а Данилко біля верстата стоїть, дощечку малахітову оглядає. На цій дощечці заріз зроблено – кромку відбити. От Данилко на це місце втупився та й голівкою похитує. Прокопичу цікаво стало, що цей новенький хлопчина тут розглядає. Запитав суворо, як завжди робив:

– Що це? Хто тебе просив виріб до рук брати? Що тут видивляєшся?

Данилко й відповідає:

– На моє око, дідуню, не з цього боку кромку відбивати треба. Бач, візерунок тут, а його й зріжуть.

Прокопич закричав, звичайно:

– Що? Ти хто такий? Майстер? В руках не тримав, а судиш? Що ти розумієш?

– Те й розумію, що цю штуку зіпсували, – відповідає Данилко.

– Хто зіпсував? Га? Це ти, шмаркач, мені – першому майстру!.. Та я тобі таке зіпсую... живий не будеш!

Покричав отак, погаласував, а Данилка й пальцем не зачепив. Адже  Прокопич, бач, і сам над цією дощечкою міркував – з якого боку кромку зрізати. Данилко своєю розмовою в саму точку влучив. Прокричав Прокопич та й каже зовсім вже по-доброму:

– Ну ж бо, ти, майстре явлений, покажи, як по-твоєму зробити?

Данилко й почав показувати та казати:

– От би який візерунок вийшов. А ще краще – пустити дощечку вужче, по чистому полю кромку відбити, та тільки зверху невеличке пасмо залишити.

Прокопич знай покрикує:

– Ну-ну... Як же! Багато ти розумієш. Назбирав – не розгуби! – А про себе думає: "Вірно хлопчина каже. З такого, мабуть, щось путнє буде. Тільки як його вчити? Стукни разок – він і Богові душу віддасть".

Подумав так та й питає:

– Чий же ти, отакий вчений?

Данилко й розповів про себе. Мовляв, сирота. Матері не пам'ятаю, а про батька і зовсім не знаю, хто був. Кличуть Данилком-худосилком, а як по-батькові та прізвище батьківське – про те й не знаю. Розповів, як він у челяді був і за що його прогнали, як потім літо з коров'ячим стадом ходив, як під батіг потрапив. Прокопич пожалів:

– Не солодко, дивлюся, тобі, хлопче, жити довелося, а тут ще до мене потрапив. У нас майстерність сувора. Потім ніби розсердився, загарчав:

– Ну, годі, годі! Бач, балакучий який! Язиком – не руками – кожен би працював. Цілий вечір ляси та баляси! Теж мені, учень! От подивлюся завтра, що з тебе буде. Сідай вечеряти, та й спати пора.

Прокопич сам жив. Жінка в нього давно померла. Старенька Митрофанівна з сусідів приходила до нього по господарству поратися. Вранці ходила приготувати, зварити чогось, в хаті поприбирати, а ввечері Прокопич сам порався, як йому треба.

Поїли, Прокопич і каже:

– Лягай он тут на лавці!

Данилко роззувся, торбинку свою під голову, рядовиною накрився, зіщулився трохи, – бач, холодно в хаті щось було по осінньому часу, – все ж таки згодом заснув. Прокопич теж ліг, а заснути не може: все у нього розмова про малахітовий візерунок з голови не йде. Крутився-крутився, встав, запалив свічку та й до верстата – давай цю малахітову дощечку так і сяк приміряти. Одну кромку закриє, другу... додасть поле, зменшить. Так поставить, іншим боком поверне, і все виходить, що хлопчина краще візерунок зрозумів.

– Ось тобі й худосилко! – дивується Прокопич. – Ще нічим-нічого, а старого майстра повчив. Оце око так око!

Пішов потихеньку до комори, притягнув звідти подушку та великий овечий кожух. Підсунув подушку Данилкові під голову, кожухом накрив:

– Спи-но, окатий!

А той і не прокинувся, повернувся тільки на інший бік, розтягнувся під кожухом – адже тепло йому стало, – і ну насвистувати носом легенько. У Прокопича своїх дітей не було, цей Данилко й припав йому до серця. Стоїть майстер, милується, а Данилко знай посвистує, спить собі спокійнісінько. Прокопичу клопіт – як би цього хлопчину гарненько на ноги поставити, щоб не такий худий та слабий був.

– Хіба з його здоров'ячком нашій справі вчитися? Пил, отрута, – швидко скопне. Відпочити б йому спершу, сил набратися, потім вчити почну. Мабуть, буде з нього діло.

На другий день і каже Данилкові:

– Ти спочатку по господарству допомагатимеш. Такий у мене порядок заведений. Зрозумів? Для першого разу піди по калину. Її інеєм прихопило, – якраз вона тепер на пироги. Та, дивись, далеко не ходи. Скільки набереш – то й добре. Хліба візьми окрайчик, – щось поїси у лісі, – та ще до Митрофанівни зайди. Казав їй, щоб тобі пару яєчок спекла та молока трошки налила. Зрозумів?

На другий день знову говорить:

– Злови-но мені щогла голосистого та чечика жвавого. Дивись, щоб до вечора були. Зрозумів?

Коли Данилко зловив і приніс, Прокопич каже:

– Добре, та не зовсім. Спіймай інших.

Сторінки:   1    2    3   

Автор: Бажов П.; ілюстратор: Назарук В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова