Іван Малий – розумом великий

А тут невдовзі ступили вони на рідну землю. Старий цар усі дні од вікна не відходив, невпинно на дорогу поглядав, ждав, коли з'явиться Іван Малий – розумом великий.

Парубок ще тільки до міста під'їздив, а цар уже на краснім ґанку жде не діждеться. І не встиг Іван Малий – розумом великий на царський тік в'їхати, як цар з ґанку збіг, Олену, прекрасну царівну, з сідла знімав, за білі руки брав, сам каже:

– Скільки літ я сватів засилав і сам свататись приходив – щоразу відмовляла, а тепер уже доведеться зі мною під вінець іти!

Посміхнулась Олена, прекрасна царівна:

– Ти, царська величність, мені з дороги хоч би перепочити дав, а тоді б уже про весілля мову заводив.

Цар заметушився, заклопотався, гукнув мамок, няньок та покоївок:

– А чи готовий терем для дорогої гості?

– Усе давно готове.

– Ну ось, приймайте свою майбутню царицю. Все, що скаже, виконуйте, щоб ні в чому їй відмови не було.

Мамки, няньки та покоївки повели Олену, прекрасну царівну, в терем. А цар Іванові Малому – розумом великому каже:

– Молодець, Івасю! За таку службу призначаю тебе на свого головного міністра! І дарую тобі ще три міста з околицями.

День там минув чи два – нетерпець старому цареві, кортить швидше весілля зіграти. Питає в Олени, прекрасної царівни:

– На коли гостей скличемо й до вінця поїдемо?

Каже царівна:

– Як же мені вінчатися, коли немає мого обручального персня та весільної карети?

– Ну, скільки того діла, – каже цар, – Перснів та карет у нашому царстві хоч греблю гати. Є з чого вибрати, а вже як до смаку нічого не припаде, пошлемо гінця в заморські краї, відтіля привеземо.

– Е ні, царська величність, ні в якій кареті, опріч своєї, під вінець не поїду і ніяким іншим перснем, окрім свого, обручатися не буду, – відповіла Олена, прекрасна царівна.

Цар питає:

– А де твій перстень і твоя весільна карета?

– Перстень у кованій скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну. І, поки не дістанеш, про весілля зі мною й мови не заводь!

Цар корону зняв, потилицю почухав:

– Як же твою карету із дна моря-океану дістати?

– Це клопіт не мій, – каже царівна, – як знаєш, так і діставай.

Та й пішла у свій терем.

Лишився цар сам-один.

Думав він, думав і згадав про Івана Малого – розумом великого. «Он хто мені перстень та карету дістане!»

Покликав парубка й каже:

– Ну, мій вірний слуго Іване Малий – розумом великий, тільки ти один і міг знайти гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна. Ти мені добув і наречену Олену, прекрасну царівну. Прислужися ще і втретє – привези обручальний перстень та карету. Царівнин перстень у скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну. Як привезеш перстень та карету – я тобі третину царства відпишу.

Каже Іван Малий – розумом великий:

– Схаменись-бо, ваша царська величність, я ж не риба-кит! Як я буду на дні моря перстень та карету шукати?

Цар розгнівався, ногами затупав, закричав:

– Знати нічого не знаю, відати не відаю! Моє царське діло наказувати, а твоє – коритися! Привезеш перстень та карету – нагороджу по-царськи, а не привезеш відрубаю голову!

Побрів парубок до стайні, заходився лошицю-злотогривицю сідлати. Питається лошиця:

– Куди, хазяїне, налаштувався?

– І сам ще не знаю куди, а їхати треба. Повелів цар обручальний перстень царівнин та весільну карету добути. Перстень у скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну.

Лошиця-злотогривиця каже:

– Ця служба з-поміж усіх найважчою буде. Хоч дорога й недальня, та, може статися, печальна. Знаю, де карета, а добути її нелегко. Я спущуся на дно моря-океану, впряжусь і привезу карету на берег, якщо мене морські коні не примітять, а вже як примітять, то загризуть на смерть. Довіку тоді тобі не бачити ні мене, ні карети!

Іван Малий – розумом великий замислився. Думав, думав і надумав-таки. Пішов він до царя:

– Дай мені, царська величність, дванадцять волячих шкур, дванадцять пудів просмолених мотузків, дванадцять пудів смоли та казан.

– Цього добра бери скільки треба, та поспішай наказ мій виконати.

Поклав парубок шкури, мотуззя і смолу, а ще великого казана на гарбу, запріг лошицю-злотогривицю й вирушив у дорогу.

Приїхав на царські заповідні луки, на морський берег і ну лошицю-злотогривицю шкурами вкутувати, мотуззям просмоленим оперізувати.

– Якщо коні морські побачать та накинуться – не швидко тебе зубами вхоплять.

Дванадцять волових шкур намотав, дванадцять пудів мотузків просмолених пов'язав. Далі став смолу розігрівати і тою смолою заливати. Дванадцять пудів смоли на шкури та на мотуззя вилив.

– Ось тепер мені коні морські не страшні! – каже лошиця-злотогривиця, – Сиди при березі, чекай мене три дні, на гуслях грай, та не дрімай.

Тут вона скочила в море і зникла під водою.

Лишився Іван Малий – розумом великий на морському березі сам. День минув, другий – не спить він, на гусельцях бренькає, на море позирає.

На третій день накотила на нього нудьга, почало його в сон хилити, вже й гусельки не помагають. Кріпився парубок, кріпився та й задрімав.

Чи довго, чи недовго сліпці його сватали, аж чує крізь сон кінський тупіт. Розплющив очі, бачить: вихопилась на берег лошиця-злотогривиця у карету впряжена. А по боках у неї – шість морських коней золотогривих висять.

Іван Малий – розумом великий назустріч метнувся. Каже лошиця-злотогривиця:

Не обмотай ти мене воловими шкурами, не опережи мотуззям та не залий смолою, вік би не дочекався! Цілий табун морських коней мене запопав, дев'ять шкур геть пошматували та дві он як пожували, а ці шестеро коней так зав'язли в смолі та в мотуззі зубами, що й відірватись не змогли. Ну, та вони тобі знадобляться.

Спутав парубок морським коням ноги, схопив сирицевого гарапника і став їх на розум навертати. Б'є та примовляє:

– Коріться мені та за хазяїна майте! А ні, то до смерті засічу і сіроманцям згодую!

Упали коні навколішки, благають:

– Не муч, не бий нас, парубче! Будемо тобі коритися й вірно служити. А спіткає біда – станемо в пригоді.

Шпурнув Іван Малий – розумом великий гарапника, запріг усіх коней в карету і поїхав додому.

Підкотив до царського красного ґанку. Лошицю-злотогривицю та коней морських у стайні зачинив, а сам до царя подався:

– Йди, бери, царська величність, карету з усім посагом – біля ґанку стоїть.

Цар йому й спасибі не сказав. Метнувся до карети, вхопив скриньку й стрімголов до Олени, прекрасної царівни:

– Я тебе, Олено, прекрасна царівно, вдовольнив, усі твої забаганки виконав, скриньку й перстень дістав, а весільна карета біля ґанку стоїть! Кажи, на який день призначимо весілля, на коли гостей скликати?

Каже йому Олена, прекрасна царівна:

– Обвінчатись я згодна, і весілля можна скоро зіграти. Та не хочеться мені, щоб ти зі мною на рушник став такий старий та сивий. Будуть люди теревенити, з тебе сміятися, скажуть: «Дід дідом, а он яку молоду взяв!» До чужого рота не приставиш ворота! От якби ти омолодився перед весіллям – усе б у нас ладком стало.

Питається цар:

– Навчи, як із старого молодим стати. Омолодився б я з великою охотою, та в нас такого зроду нечувано.

Олена, прекрасна царівна, каже:

– Треба взяти три великі мідні казани. У перший по вінця молока налити, а в другий і третій – студеної джерельної води. Казан з молоком та один казан з водою нагріти. Як закипить молоко та вода – кидайся спершу в молоко, потім у гарячу воду, а далі в студену. Викупаєшся з головою у всіх трьох казанах – і вийдеш молодий та вродливий, ніби тобі двадцять літ виповнилось.

– А не ошпарюся? – питає цар.

– У моєму царстві – там зовсім старих нема, – каже царівна, – всі так молодяться, і ніхто не ошпарився.

Пішов цар і звелів наготувати все, як Олена, прекрасна царівна, сказала.

А коли закипіли молоко та вода – замислився: лячно стало. Ходив, ходив довкола казанів, та лясь себе по чолі:

– Чого тут довго думати! Нехай Іван Малий – розумом великий спробує першим викупатись, а я подивлюсь: як усе щасливо обернеться, то й сам скупаюся. А звариться Іван – плакати не будемо: коні мені лишаться і обіцяну третину царства відписувати не доведеться.

Тож повелів цар прикликати Івана Малого – розумом великого.

Привели слуги парубка, він і питає:

– Нащо, царська величність, звав мене? Я з дороги навіть перепочити не встиг.

– Зараз тебе відпущу, – каже цар. – Викупайся в цих трьох казанах та й іди собі на всі чотири вітри.

Глянув парубок – а в казанах молоко й вода аж спухирилися, так киплять. Тільки в третьому казані вода стоїть нерушно.

– Ти що, царська величність, хочеш мене живцем зварити? Це така твоя винагорода за мою вірну службу?

– Та ні, Йвасю. Хто у всіх трьох казанах викупається, той із старого молодим та вродливим стане.

– Я й так не старий. Нащо мені молодитися!

Цар гнівом спалахнув:

– Цить! Завше ти супроти мого слова йдеш. Добром не скупаєшся – силою примушу, не послухаєш – на дибу спроваджу.

На цім слові вийшла із свого терема Олена, прекрасна царівна. Вилучила мить і тихцем шепнула парубкові:

– Перш ніж у казан пірнути, дай знати лошиці-злотогривиці та коням морським, а тоді вже купайся без найменшої остороги.

По тому обернулася до царя й каже:

– Це я упевнитись прийшла, чи все тобі наготували, як я радила.

Оббігла довкола казанів, подивилася, схвально головою кивнула:

– Все як годиться. Ти, царська величність, купайся, а я побіжу до весілля готуватися.

І зникла у своєму теремі. А Іван Малий – розумом великий почухав потилицю, рукою махнув:

– Гаразд, царська величність, потішу тебе востаннє. Двом смертям не бути, а одної не минути. Дозволь тільки навідати перед цим лошицю-злотогривицю. Чимало ми з нею світу змандрували. Може, більше й не побачимось.

– Іди, та не барися! – каже цар.

Пішов Іван Малий – розумом великий до стайні, лошиці-злотогривиці та морським коням усе розповів, а ті йому й кажуть:

– Як почуєш, що ми всі гуртом тричі заіржали – сміливо пірнай і нічого не бійся.

Вернувсь Іван до царя:

– Ну, ваша величність, я все впорав і зараз пірну.

От чує він: коні заіржали раз, і два, і три. Тут парубок шубовсь у казан з молоком, випірнув та одним духом в окріп, а потім у студеній джерельній воді сполоснувся – і вийшов із третього казана таким гожим та вродливим, що й не описати, тільки в казці розказати.

Цар глянув на нього й більше вагатися не став. Сяк-так видерся на поміст, скочив у казан з молоком та й зварився.

А Олена, прекрасна царівна, швиденько із ґанку збігала, Івана Малого – розумом великого за білі руки брала, обручальний перстень йому на палець надівала. Сама усміхнулась і мовила:

– Викрав ти мене з царського примусу, та не стало царя, переставився. От тепер чини як знаєш: хочеш – назад мене вези, а хочеш – у себе лиши.

Іван Малий – розумом великий прекрасну царівну за руки взяв, судженою назвав і надів їй на палець свою обручку.

Потім вирядив посланців, щоб батька з матір'ю та братів із села на весільний бенкет покликали.

Невдовзі батько з матір'ю та тридцять два брати, тридцять два легені, приїхали на царський двір. Та й заходились веселим бенкетиком та біля весіллячка.

Весілля зіграли, бенкет відбенкетували, і Іван Малий – розумом великий зі своєю дружиною Оленою, прекрасною царівною, стали жити-поживати і батька з матір'ю на старості літ доглядати.