|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Іван Малий – розумом великий
Російська народна казка
Переклад українською – Анатолій Григорук
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Гузь
На другий день, до схід сонця, Баба Яга розбудила гостя, нагодувала, напоїла, за ворота провела. Іван Малий – розумом великий розпрощався з нею і рушив у путь-дорогу.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. А клубок уперед та вперед котиться, слідом за ним Іван Малий – розумом великий поспішає.
Ішов день, ішов другий, на третій день підкотився клубок до хатинки на горобиних лапках, на веретенній п'яті й зупинився:
– Повернись, хатинко, до мене передом, до лісу задом! – сказав подорожній.
Хатинка повернулася, і ступив він на ґанок.
Зустріла його господиня непривітно.
– Давно я людського духу не чула, людського м'яса не їла, а тут он яка нагода випала. Чого тобі, хлопче, треба?
Подав їй Іван Малий – розумом великий клубка. Баба Яга глянула на нього, руками сплеснула:
– Ой, та ти не чужак, а гість дорогий! Тебе до мене моя менша сестра спорядила? Отак би зразу й казав!
І забігала, заклопоталася. Стіл накрила, різних страв та напоїв наставила, заходилася гостя пригощати:
– Призволяйся та відпочинь, а вже потім про діло погомонимо.
Іван Малий – розумом великий наївся, напився, поклавсь відпочивати, а Баба Яга, середульша сестра, сіла біля узголів'я, стала питати. Розповів їй гість, хто він та відкіля і за яким ділом спорядився в далеку дорогу.
Баба Яга й каже:
– Не близька тобі путь випадає, та й не знаю, чи живий лишишся. Гуслі-самограї, гусак-танцюрист та кіт-веселун – у нашого небожа Змія Горинича. Багато туди сміливців змандрувало, та назад жоден не вернувся: всіх занапастив Змій Горинич. Він син нашої старшої сестри. Будемо просити, щоб старша сестра допомогла, бо накладеш ти головою. Пошлю до неї сьогодні ворона – птаха віщого, нехай сестру попередить. А ти спи – відпочивай, завтра рано розбуджу.
Ніч Іван Малий – розумом великий переспав, рано вдосвіта встав, умився. Нагодувала його Баба Яга й дала червоний повстяний клубок. Вивела на стежку, й тут вони розпрощалися.
Клубок уперед котиться, парубок за ним поспішає.
Іде він та йде: від світання до смеркання, від смеркання – до світання. Пристане, візьме клубок у руки, посидить, з'їсть сухаря, води джерельної нап'ється і далі мандрує.
На третій день під вечір підкотив клубок до великого будинку. Стоїть будинок на дванадцяти стовпах, на дванадцяти валунах. Довкола високий частокіл.
Коли це пес загавкав – і вибігла на ґанок Баба Яга, старша сестра; пса прогнала та й каже:
– Знаю, все про тебе знаю, хлопче: прилетів до мене від середульшої сестри ворон – птах віщий. Спробую твоїй лихій біді зарадити. Проходь у світлицю та сідай з дороги підполуднати.
Нагодувала гостя, напоїла.
– Тепер, – каже, – треба тобі у сховку посидіти. Скоро мій синоцьо Змій Горинич прилетить, голодний та сердитий. Гляди, ще ковтне тебе...
Відхилила лядку в погріб:
– Лізь туди й сиди, поки не покличу.
Тільки встигла лядку прихилити, як усе довкола зашуміло, загриміло. Двері розчахнулися, і влетів Змій Горинич – аж весь дім ходуном заходив.
– Чую, людським духом пахне!
– Що ти, сину, де тому духові бути, коли вже стільки літ тут ні сірий вовк не пробігав, ні ясний сокіл не пролітав! Ти он скільки мандрував, от десь там людського духу й набрався.
А сама метушиться, на стіл накриває. Дістала з печі смаженого бика, поставила відро вина. Випив Змій Горинич вино, биком закусив – стало йому веселіше.
– Ех, мати, з ким би мені порозважатися? Хоч би в карти зіграти!
– Знайшла б я, сину, з ким тобі порозважатися, в карти зіграти, та боюсь, щоб ти чого лихого не заподіяв.
– Клич, мати, не бійся! Нікого не скривджу. Страх як кортить мені розважитись, у дурня зіграти.
– Ну, пам'ятай, сину, свою обіцянку! – сказала Баба Яга й відхилила лядку: Виходь, Іване Малий – розумом великий, зроби ласку хазяїнові – пограй у карти.
Сіли до столу. Каже Змій Горинич:
– Будемо грати так – хто кого обіграє, той того і з'їсть.
Всю ніч грали. Баба Яга гостеві допомагала, і під ранок, як світати почало, Іван Малий – розумом великий обіграв Змія Горинича, лишив у дурнях.
Став той благати:
– Погостюй, парубче, в нас! Увечері, як вернуся додому, ще пограємо: хочу я відігратися.
Змій Горинич подався у світи, а Іван Малий – розумом великий виспався донесхочу. Баба Яга нагодувала його, напоїла.
Увечері Змій Горинич вернувся, з'їв смаженого бика трьохлітка, випив вина півтора відра та й каже:
– Ну, тепер гайда грати – буду відіграватися.
Сидять грають, а Змій Горинич минулої ночі не спав та цілий день світами літав – притомився, напала на нього дрімота. Іван Малий – розумом великий з Бабою Ягою знов його обіграли, лишили й цього разу в дурнях. Каже Змій Горинич:
– Треба мені зараз відлучитись, полечу я, а увечері ще раз зіграємо.
Іван Малий – розумом великий відпочив, виспався, а Змій Горинич дві ночі очей не сплющив та весь білий світ облетів, утомлений вернувся. З'їв смаженого бика, випив два відра вина, кличе гостя:
– Сідай, парубче, буду відіграватися.
А сам сидить дрімає. І невдовзі Іван Малий – розумом великий його третій раз обіграв, у дурнях лишив.
Злякався Змій Горинич, упав навколішки, став благати:
– Ой, хлопче, не губи, не їж мене! Я тобі що хочеш зроблю.
І матері до ніг упав:
– Мамо, умов гостя мене живим лишити!
А Іванові Малому – розумом великому тільки того й треба:
– Хай буде по-твоєму, Змію Гориничу. Обіграв я тебе тричі. Як віддасиш мені три дивовижі: гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна – не їстиму тебе.
Змій Горинич засміявся, кинувсь обнімати і гостя, й свою матір, Бабу Ягу:
– Віддам, віддам усі три дивовижі! Я собі ще кращі дістану.
Влаштував Змій Горинич бенкет бучний. На тому бенкеті Івана Малого – розумом великого пригощав, братом називав. А потім і каже:
– Замість того, гостеньку, щоб тобі додому пішаницею йти і гуслі-самограї, гусака-танцюриста та кота-веселуна нести, я тебе в одну мить куди треба доправлю!
– Гарне ти надумав, сину! – каже Баба Яга, – Занеси гостя до моєї молодшої сестри, твоєї тітки, а вертатимеш назад – середульшу сестру провідай. Давно ти в них не бував.
Бенкет відбенкетували.
Узяв Іван Малий – розумом великий свої дивовижі, з Бабою Ягою розпрощався.
Підхопив його Змій Горинич, здійнявся під хмари й за мить опустились вони біля хатини молодшої Баби Яги.
Хазяйка на ґанок вибігла, радісно гостей зустріла.
Іван Малий – розумом великий баритися не став. Осідлав свою лошицю-злотогривицю, розпрощався з молодшою сестрою та Змієм Гориничем і рушив до рідного краю.
Привіз усі дивовижі цілісінькими, а в царя саме о тій порі сиділи гості – три царі з царенками, три королі з короленками та міністри з боярами.
Зайшов Іван Малий – розумом великий до світлиці й подав цареві гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна. Зрадів цар:
– Ну, – каже, – хвалю, зумів ти мені прислужитися. Був ти старшим конюхом, а тепер призначаю тебе на свого радника.
Бояри та міністри скривилися, загомоніли між собою:
– Ну й вигадав цар! Сидіти поряд з конюхом – ганьба нам!
А тут гуслі-самограї заграли, кіт веселун почав тихо бренькати, а гусак-танцюрист пританцьовувати. І така зчинилась веремія, що годі й на місці всидіти. Усі імениті гості в танок пустилися.
І година спливла, і друга, а ніхто танцю не полишає. У царів та королів корони набакир з'їхали, царенки та короленки навприсядки по колу ходуном ходять. Міністри та бояри потом вмиваються, сопуть та стогнуть. А зупинитися ніхто не в силі.
Цар рукою махає:
– Ох, Іване Малий – розумом великий, кінчай розвагу: зовсім ухоркались.
Парубок три дивовижі в мішок сховав – і вмить усе припинилося.
Присутні де хто стояв, там і впав, відхекуються:
– Ну й забава, ну й утіха – такої вік не бачено.
Заморські гості заздрять. Цар радий-раденький. Тепер усі царі, всі королі дізнаються й заздрість їх як іржа їстиме. Ні в кого таких витребеньок нема.
А бояри з міністрами перемовляються:
– Це скоро звичайнісінький репаний мужик першою персоною в царстві стане і всю свою мужицьку рідню на посади призначить, а нас, іменитих можновладців, коли ми його не спекаємось, із світу зживе.
На другий день зібралися міністри з боярами, сидять гадають, як нового царевого радника занапастити. Один старий князь і каже:
– Покличмо зайду-гультіпаку, він на це степний.
Прийшов гультіпака, вклонився:
Знаю, панове міністри та бояри, нащо я вам. Ставте відро вина, і я навчу вас, як нового царевого радника позбутися.
– Кажи швидше, винагороди не пошкодуємо.
Піднесли для початку гультіпаці чарчину. Вихилив він її та й каже:
– Сорок літ минуло відтоді, як наш цар овдовів. І протягом цього часу не раз він сватався до Олени, прекрасної царівни, а висватати не висватав. Тричі війною ходив на Оленине царство, дуже багато війська звів – а нічого не вдіяв. Нехай пошле тепер Івана Малого – розумом великого Олену, прекрасну царівну, здобути. Туди поїде – назад не вернеться.
Бояри та міністри звеселіли. Вранці приходять до царя:
– Мудрого ти, царю-государю, радника собі знайшов. Он які дивовижі спромігся дістати, а тепер вихваляється, що може Олену, прекрасну царівну, викрасти та сюди привезти.
Як почув цар про Олену, прекрасну царівну, не зміг на місці всидіти, з трону підхопився:
– А й справді, зовсім з голови вискочило! Он кого треба послати Олену, прекрасну царівну, добути!
Прикликав нового свого радника й каже:
– Поїдь за тридев'ять земель, у тридесяте царство, привези мені наречену Олену, прекрасну царівну!
Іван Малий – розумом великий ледве дух звів:
– Ваша царська величність, Олена, прекрасна царівна, – не гуслі-самограї, не гусак-танцюрист і не кіт-веселун: царівну в мішок не впхнеш. Та, може, вона і їхати сюди не схоче!
Цар ногами затупотів, руками замахав, бородою затряс:
– Не переч мені! Я знати нічого не знаю, як хочеш, так і діставай. Привезеш наречену Олену, прекрасну царівну, – дам тобі місто з околицями й на міністра призначу, а не привезеш – звелю голову відрубати!
Вийшов Іван Малий – розумом великий від царя у глибокій зажурі. Став лошицю-злотогривицю сідлати, а та й питає:
– Чого, хазяїне, осмутнів? Чи лиха біда спіткала?
– Біда не біда, а радіти нічого. Наказав мені цар наречену Олену, прекрасну царівну, добути. Сам він три роки до неї сватався – не висватав, тричі війною ходив – добути не зміг, а тепер мене посилає.
– Ну, це клопіт невеликий, – каже лошиця-злотогривиця. – Я допоможу, якось-то діло і впораєм.
Іван Малий – розумом великий часу не гаяв, швиденько в дорогу спорядився. Тільки бачили, як у сідло скочив, а ніхто не застеріг, як із двору вимандрував. Їхав він довго чи недовго, близько чи далеко і приїхав у тридев'яте царство.
Перепинила йому дорогу висока огорожа. Лошиця-злотогривиця легко через огорожу перемайнула і опинились вони в царському заповідному саду.
Каже лошиця злотогривиця:
– Зараз я стану розлогою яблунею із золотими яблуками, а ти лягай тихцем піді мною і, зачаївшися, жди. Завтра вийде Олена, прекрасна царівна, в сад погуляти. Закортить їй золотого яблучка. От як підступить вона до мене, ти міцно вхопи її і сідай на мене верхи, а я вже не підведу. Тільки гав не лови, бо хоч мить забаришся – пропадемо обоє.
На другий день вийшла вранці Олена, прекрасна царівна, в заповідний сад погуляти. Побачила яблуню з золотими яблуками й гукнула своїм мамкам, нянькам та покоївкам:
– Ой, яка яблуня славна! І яблука золоті! Стійте тут, зачекайте мене, я побіжу яблук нарву.
Тільки підбігла, аж тут де не візьмися Іван Малий – розумом великий, ухопив Олену, прекрасну царівну, за руки. І ту ж мить яблуня обернулася на лошицю-злотогривицю. Б'є лошиця-злотогривиця копитами, квапить. Скочив парубок у сідло й Олену, прекрасну царівну, підхопив. Мамки, няньки та покоївки тільки їх і бачили. Зчинили вони ґвалт! Підбігла сторожа, а Олени, прекрасної царівни, і слід прочах. Наказав цар спорядити погоню: на всі боки верхівців розіслав. На другий день усі вернулися з порожніми руками, тільки коней загнали, а того, хто викрав царську доньку, сном-духом не бачили.
Іван Малий – розумом великий тим часом багато земель змандрував, багато річок та озер за собою лишив.
Попервах Олена, прекрасна царівна, відбивалася, спротив чинила, потім стихла, заплакала.
Поплаче та на парубка позирне, поплаче та позирне. На другий день заговорила:
– Повідай мені, хто ти? З якого краю, з якої орди? Якого роду син і як тебе звати-величати?
– Звуть мене Іван Малий, а прозивають розумом великий. Сам я з такого-то царства, селянський син.
– Скажи, Іване Малий – розумом великий, чи для себе ти мене заполонив, чи з чийогось наказу?
– Повелів мені викрасти тебе наш цар.
Олена, царівна прекрасна, руки заломила й вигукнула:
– Та нехай навіть земля западеться, а за такого старого я заміж не піду! Він три роки сватав мене – не висватав, тричі наше царство воював – нічого не домігся, тільки військо наклало головою. І тепер не бачити йому мене, як своїх вух!
Парубкові ті слова припали до душі. Царівні він нічого не сказав, а сам подумав: «От якби мені така за дружину стала».
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова