Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка шоста

Дівчинка, котра шукала маму

Дівчинка, котра шукала маму

 

Розділи:   1    2    3    4    5

Розділ 5

А дівчинка йшла тим часом порожнім полем, однією рукою тулила до себе холодну, німу й глуху ляльку Галю, а в другій тримала зів'ялу квітку. Квітка безсило похилила голівку і тихо спала, а маленька йшла і губила в траву сльози.

– Дивно мені, дивно, – шепотіли її вуста, – Дивно мені, що шукала я маму в широкому і великому світі, а знайшла тільки зів'ялу квітку. Невже це й справді ти, мамо, і невже оці прив'ялі пелюстки – твоє обличчя? Невже ці листочки – руки твої, а стебло – тіло? Я боюся, що розпадешся ти в моїх руках, мамо-квітко, і я вже ніколи тебе не знайду.

Дивилася вона на квітку із тихим жалем – захотілося їй, щоб заговорила до неї ця зів'яла красуня і щоб навчила, як їй бути і що робити. Але квітка, звісна річ, мовчала, була-бо зірвана і майже нежива, тож дівчинка й безнадію відчула.

Дівчинка, котра шукала маму

– Неправду мені сказала королева Печалі, – прошепотіла вона сама до себе, – Не можна знайти мами в інших жінках. Мама одна, і не буває мами ні в кому чужому...

На неї повіяв сухий теплий вітер і підсушив їй сльози, роздивилася вона навколо, наче сподівалася, що хтось мудрий і великий прийде до неї і таки навчить, як їй бути і як діяти. Але поле, по якому йшла, було порожнє й німе, і не було видно на ньому навіть стежки. Тоді опустилася маленька просто на траву, поклала біля себе німу, холодну й глуху ляльку Галю й пригорнула, приголубила зів'ялу квітку.

– Квітко, не в'янь! – сказала вона, – Не покидай мене хоч ти. Адже ти – це те, що залишилося від моєї любої, гарної й доброї мами. І їй до болю в серці захотілося знову побачити срібну стежку, і щоб світ навколо був прикрашений яскравими барвами, і щоб знову пішла до неї по тій стежці висока й гарна жінка. Вже не зіскакуватиме їй на зустріч і не гукатиме, а сидітиме, як мишка, й чекатиме. І, може, та жінка до неї дійде, погладить її по голові й навчить, як жити і як бути, і маленька хоч на трошки пригорнеться до неї, хоч трошки надивиться на неї.

Сиділа й дивилася на велику, блискучу, купчасту Хмару, яка розросталася по небі, і її очі, здавалося, просили щось у тієї Хмари. Кликали її до себе й манили. Маленька навіть забула про німу ляльку Галю в траві і про зів'ялу квітку в руці, вона забула про цілий світ. Здалося, що все тіло її стає легке й прозоре, що трохи ще, і вона знайде дорогу на Хмару. Затремтіла від зворушення й напруги: від Хмари раптом відкололася біла цятка. Летіла сюди, просто до малої, і чим ближче наближалася, тим більшала. Ось вона вже як жайворон, а ще за хвилину – як голуб. Росла і росла, і дівчинка виразно побачила білі крила. Серце затремтіло їй у грудях, а тоді шалено закалаталося, але вона боялася поворухнутися: чи тому, що спала, чи тому, що боялася злякати птаха. А птах уже ширяв над головою. Побачила мала, що це великий, білий красень, що це великий білий Лебідь. Засвистіло повітря під його крилами – Лебідь повільно спустився і майже впав біля дівчинки.

Дівчинка, котра шукала маму

– Доброго тобі дня! – сказав він над силу, – Дай-но напитися, бо здорожився я і втомився.

Дівчинка, занепокоєно скочила. Але поблизу не було ні річки, ні криниці, ні калюжі, і вона розгублено озирнулася.

– Нічого нема, крім роси, – сказала.

– Збери росу, – мовив, надсадно дихаючи Лебідь, – Самому несила вже...

Дівчинка обережно поклала на траву біля ляльки Галі зів'ялу квітку й почала повзати на колінах, струшуючи в жменю росу. Довго вона так повзала, і терпляче чекав Лебідь – виривалося вряди-годи з його грудей перепалене повітря, і хрипко постогнував він, ніби конав. Тоді піднесла йому дівчинка те, що зібрала, і Лебідь не випив, а висмоктав вологу.

– Звідкіля це ви летите, Лебедю, – спитала вона, – що не маєте сили й до річки дістатися?

– Звідкіля лечу? – усміхнувся гордо Лебідь, – Літав так високо, куди жодна пташка не долетить. Літав так швидко й так стрімко, що часом і Хмари досягав.

– Досягли Хмари? – захоплено вигукнула дівчинка.

– Чому дивуєшся? – звів голову Лебідь, – Глянь, яка в мене довга й гарна шия, які в мене чудові груди, а які могутні у мене крила!

– Далеко до тієї Хмари? – спитала дівчинка.

– Дуже далеко, – сказав Лебідь, – Через це і впав я притомлений, бо з далекої мандрівки повернувся. Вся сила висякла з мене. Але коли буду в силі, знову полечу...

– Лебедю! Лебедю! – прошепотіла дівчинка, – А мене ви не могли б занести на ту Хмару? Кажуть, палац там є срібний, а в ньому моя мама.

– Не знаю, – сказав Лебідь, – Ніколи на Хмарі не сідав. Черкну крилом і повертаюся назад. Дай-но мені ще напитися, дівчинко! Не маю я ще сили й розмовляти...

І знову маленька повзала на колінах, бруднячи золототкану плахточку, і збирала для Лебедя по краплині росу.

– Чудова це вода, чарівна, – сказав Лебідь, напившись удруге, – Мені вже прибуло сили, і я скоро знову готовий буду летіти. Кажеш, на тій Хмарі є чудовий палац?

– Так кажуть, – мовила дівчинка, – І ще одне, Лебедю. Чи можна оживити квітку, яка майже зів'яла? І чи можна оживити ляльку, яка раптом стала холодна, німа й глуха, але яка по-справжньому мене любить?

– Мене ж ти оживила, хоч я майже зів'яв, – сказав Лебідь, звівся на ноги й пройшовся.

– На Хмарі є чудові криниці, – сказав, – Вони голубі, як небо, бо це і є небесні криниці. І в тих криницях не вода, а напій чудовий і цілющий.

Дай-но мені втретє напитися, дівчинко, бо далеко нам летіти і нелегко мені буде нести ще й тебе з твоїми подругами.

Цього разу маленька повзала ще довше, бо сонце підбилося високо і роса з трави пропадала. Але зібрала вона й цього разу жменьку зеленої води і, висмоктавши її, змахнув Лебідь крильми.

– Я готовий, – сказав він, – Бери свою квітку й ляльку і сідай. Полетимо!

Дівчинка взяла квітку і ляльку Галю і сіла Лебедю на шию. І білі крила замахали біля неї, як сон, котрий вона снила, білий простір оповив її довкола знову ж таки, як сон, що його вона снила, і припала маленька до птаха, охопивши міцно його руками, притисла, щоб не впали, зів'ялу квітку і німу, холодну ляльку Галю. І полетіли вони так, як це буває в усіх снах, що їх снять утомлені діти, а Лебідь вряди-годи викидав із горлянки довгі, пронизливі крики й набирався щоразу нової сили, бо йому й справді нелегко було летіти з тягарем на спині. Але він летів і летів, і блискуча, срібна Хмара наближалася до них. Побачила маленька спершу голубі криниці, до яких вони й полетіли. І оповив їх неземний запах, і, наче жива, стрепенулася біля грудей у дівчинки квітка й ожила, напруживши стебло й пелюстки. І так само стрепенулася в неї біля грудей лялька Галя і засвітила вже двома очима і зарухала вже двома руками.

Дівчинка, котра шукала маму

– Квітка й лялька ожили, Лебедю, ожили! – закричала радісно дівчинка й побачила себе вже майже біля Хмари. І видно стало на Хмарі срібні стіни срібного міста, і срібний палац вивищувався в голубому, тремтливому, осяйному просторі, а навколо заграла тисяча барв, заіскріла й заполум'яніла, і зовсім виразно уздріла дівчинка срібну, лискучу стежку, по якій назустріч їй заспішила висока й гарна жінка. І була в неї така чарівна усмішка, що дівчинка заплакала від щастя, бо цього разу вона напевне знала, хоч і спала, що не помилилася, адже йде їй назустріч таки та, котру вона так довго й безнадійно шукала і кращої й добрішої за яку нема й не буде в усьому великому й широкому світі.

– Не зникай, мамо, не зникай, – шепотіла дівчинка крізь сон, бо насправді лежала вона під кущем, укрита лопушиним листком, – Я знаю, що це все мені тільки сниться, але не зникай! Знаю, що, прокинувшись, я знову виглядатиму стежку до тебе і знову буду тебе шукати, але трохи ще біля мене побудь. Знаю, нелегко тебе в цьому світі знайти, тож дай я на тебе трохи подивлюся, дай надивлюся, мамо, – не зникай!..

Біла стежка тяглася через велике, порожнє поле. Жовте, піщане поле, де-не-де поросле рідкою травою. Гуляв над тим полем жовтий вітер, а по стежці дибцяла маленька дівчинка років на сім, а може, й менше. Тулила ота дівчинка до грудей ляльку без одного ока і без однієї руки, щось шепотіла й говорила до неї, і лялька щось тоненько їй відповідала. А стежка вела її все далі, адже бувають у цьому світі такі стежки, яким немає кінця, зате не піти по них також годі.

Розділи:   1    2    3    4    5

 

 



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова








Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова