Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка шоста

Дівчинка, котра шукала маму

Розділи:   1    2    3    4    5

Розділ 2

Вже зовсім вона утомилася і зовсім змарніла. Та й зовсім утомилася її лялька в клуночку, що був прив'язаний до палиці, коли ж побачила хату під солом'яною стріхою, а біля неї – вишневий садок. На ґанок вийшла одягнена в темне жінка, і малій аж подих перехопило: чи не та це, котру шукає? Тому побігла чимдуж до хати, а жінка аж дашка до очей приклала, так виглядала її, маленьку. Але мала не добігла до порогу – щось її зупинило. Стала й дивилася, бо, може, трошки й засумнівалася: чи схожа ота жінка на високу й гарну, що їй привиділася була на стежці, чи, може, й це одна із чужих чужениць?

– Чого на мене так дивишся, дівчинко? – лагідно спитала жінка.

– Хе! – сказала мала й закусила губку.

– Заблудилася ти, чи що?

– Ні, я не заблудилася, – сказала мала, – Я жила в чужих людей, і ті люди мене образили. Скажіть, тьотю, це правда, що в кожної людини повинна бути мама?

– Ходи, присядь на ґанкові, відпочинь, – так само лагідно сказала жінка. І здивувалася маленька, дивлячись на неї. Сумне-сумне обличчя та мала.

– В кожної людини повинна бути мама, – сказала жінка, – А ти що, не знаєш цього?

– Не знаю, – відповіла дівчинка, – А може, трошки й знаю. Якось я плакала і крізь сльози побачила срібну стежку. Скажіть, бувають срібні стежки?

– Ну, коли дивишся крізь сльози, то бувають, – відповіла жінка.

– Так от, побачила я срібну стежку. А на ній – отаку високу й гарну жінку, трохи й на вас схожу. Отож я й подумала: а може, це і є моя мама?

– Де ж вона ділася?

– Не знаю, – сказала дівчинка, – Просто я подумала: а може, це і є моя мама? То не ви були?

– Ні, не я, – мовила сумно усміхаючись, жінка, – Це тобі привиділося.

– А що таке привиділося? – спитала мала.

– Коли бачиш щось, а його нема.

– Як це так нема? – обурилася дівчинка, – Свою маму я завжди впізнаю.

– То ж яка вона, твоя мама? – спитала жінка.

– Гарна! – гаряче відповіла маленька, – Краща, розумніша й лагідніша за всіх.

– Правильно тобі здається, – сказала жінка, й її обличчя стало ще смутніше. Подивилася на стежку, якою прийшла до них дівчинка, і начебто задумалася, – О, я, здається, починаю, тебе розуміти...

– Знаєте, де моя мама? – спитала дівчинка.

– Може, й знаю, бо від мене всі такі речі відходять, – відказала жінка, – Он подивися, – показала вона на небо, – Бачиш, Хмара сяє? То і є палац, куди відходять такі, як твоя мама.

– Як так – відходять? – спитала дівчинка.

– Хтозна-як, – сумно сказала жінка, – Часом спускається з неба дивна світляна драбина – це тоді, коли сонце з-за Хмари визирає. То, може, по тій драбині такі, як твоя мама, і йдуть.

– А можна й мені туди дістатися? – спитала дівчинка.

– Колись дістанешся, – смутно відказала жінка, – Але через багато-багато років. За життя туди не доступишся.

– А чому ви сказали, що від вас такі речі відходять?– спитала мала, – Які речі, чому відходять і чому від вас?

– Ну, про це ти пізніше дізнаєшся, – смутно усміхнулася жінка.

– Що ж мені робити? – спитала розпачливо маленька.

– Знаєш, що роблять, коли в дитини загубиться іграшка? Їй купують таку саму, тільки іншу.

– Хіба так можна? – спитала з сумнівом дівчинка, – Мама – не іграшка...

– Правильно, – відказала жінка, – Але одне тобі залишається: коли нема в тебе мами, придумай її. Або ж знайди її в чужій людині. Хочеш, і в мене можеш залишитися. Я не маю дітей, то тебе б і взяла. Сама ж сказала, що я трохи подібна до твоєї мами. Допомагатимеш мені – й житимемо. Спробую стати тобі мамою.

Казала це жінка, але на малу не дивилася. І голос у неї чудний був: повільний, розтяглий, смутний, ніби й неживий трохи.

– Я вже пробувала, – мовила маленька, – Але та жінка, в якій я шукала маму, зовсім не моя мама.

– Спробуй ще раз, – сказала жінка, – Коли будеш слухняною, старанною, коли добре працюватимеш, то, може, у мені й знайдеш свою маму.

– Гаразд, – відповіла дівчинка і подивилася на чудову, срібно обрізану Хмару, – Коли й ви кажете, що так можна знайти маму, я спробую.

– От-от, – мовила жінка трохи веселіше і навіть зирнула на малу, – Я ж спробую знайти в тобі свою доню, бо ніколи не мала дітей. Не кваплю тебе, подумай.

Дівчинка подумала трошки, роззирнулася навчиш – онде стежка, яка її сюди привела. Подумала ще трошки, а тоді зирнула на Хмару – велика й весела та була. Подивилася на жінку, на її дім, на ґанок, де сиділа, й на павутину, що звисала з перила. Хотілося й не хотілося їй тут залишатися, але ноги їй гули від утоми, а очі аж по вінця налилися важкою сірою водою. В дорозі сукенка її забруднилася, а сандалики аж зовсім розтопталися.

– Гаразд, – зітхнула дівчинка, – Хай буде так, як ви кажете...

І вона почала жити в тієї жінки. Та ніколи її не сварила, навіть коли мала відро з водою перекидала, навіть коли та чашку розбила, навіть коли цукор висипала, бажаючи потай набрати собі ложечку. Ранками, коли сходило сонце, жінка розчісувала повільно довге, темне волосся малої і зав'язувала в коси стрічки, але все чорні. Вдягла її в чорну плахточку і у вишиту чорним сорочечку. На ніч співала гарних, але смутних пісень, і хоч тішилася дівчинкою й лагідно до неї говорила, сама ж весела не була ніколи. Часто й сльози капали їй з очей, а коли розпитувала дівчинка, що з нею таке, ніколи не відповідала. Навіть милуючи малу, ніколи не всміхалася, ніколи не раділа, ніколи не жартувала.

А рухи мала жінка повільні, наче завчені, а коли ходила по хаті, здавалося – не жива людина це снує, а тінь. Від того дуже невесело було у їхній хаті, та й хата була темна, з мацюпусенькими сірими віконцями, вся сірим павутинням заснована. Тому й дівчинка рідко сміялася, рідко коли жартувала, а вночі їй снилися дивні сни.

Бачила вона якихось дивних сірих істот, котрі скавуліли, плакали й ячали, чула пісні печальні й протяжні, і ходили ті істоти по чорній траві. І тільки раз привиділася їй стежка, ота сама срібна стежка, і тільки раз їй привиділася висока й гарна жінка. Така знайома й рідна, яка їй щось казала самими вустами. Та за тими скавулінням, плачем і ячанням не могла дівчинка розібрати її слів. І от саме в той ранок, коли прокинулася дівчинка після того видіння, побачила вона над собою схилене лице своєї нової матері – і здригнулася мимовільно й сахнулася: уздріла в тому обличчі щось безнадійно чуже.

Після того задумалася дівчинка: ні, справжня мама повинна бути не така, справжній мамі чого б ото вічно смутитися, справжній мамі чому б не сміятися до своєї дитини? Тому втекла з дому, забилася у глухий кут, зарослий бур'яном, і довго дивилася на небо. Бачила там блискучу срібну Хмару й уявляла на ній блискучий срібний палац, у якому мала б жити висока й гарна, котра так чудово всміхається. І знову проступили в неї на очах сльози, кришталики сліз, і дивилася вона на райдужні кола, на барви, в яких найбільше було червоного, але цього разу на стежці не побачила нікого – жаль їй стало, дивний біль торкнувся її серця.

– А що, Галю, – сказала вона своїй ляльці, – невесело нам живеться?

– Невесело, – відповіла лялька і моргнула своїм єдиним оком.

– Ця моя нова господиня чудна, – сказала ляльці, – Не знаєш чому?

– Не знаю чому, – відповіла лялька.

– Тому що вона смутна й невесела.

– Сумна й невесела, – сказала лялька.

– А сумна й невесела чи ж може стати моєю мамою?

– Таки не може, – сказала лялька.

– Що ж мені робити, Галю?

– Щось роби, – сказала лялька, – Бо все, що ти зробиш, – зробиш.

– Не смійся з мене! – мовила крізь сльози дівчинка, – Не смійся, бо я сама не знаю, що ліпше, а що гірше. Що воно і як воно?

– А що воно і як воно? – спитала лялька.

– Не базікай! – закричала дівчинка і навіть дала своїй ляльці Галі лупанця. І лялька після того й справді замовкла, бо чого б це вона не ображалася на лупани, коли її господиня через те і чужу жінку покинула? Ноги в неї мотилялися як неживі, єдина рука виставилася вперед, а єдине око аж заблищало від образи.

– Отака я в тебе нерозумна, – сказала дівчинка, – набила тебе, а не знаю чому.

– Бо ти нерозумна, – прошепотіла ледь чутно лялька. Тоді дівчинка пригорнула ляльку до себе, притулила до грудей, обцілувала її, і вони трошки разом і поплакали. А потім вони в тому закутку, в бур'янах, сміялися й шепотілися, бо хоч і сварилися часом, а одна без одної таки не могли...

Чотири скрині було в їхній хаті. Чотири міддю й залізом окуті скрині. Спершу не відала дівчинка, що в тих скринях, бо коли мала відчиняти скрині, господиня відсилала маленьку надвір. Дівчинка була слухняна і йшла, навіть у вікно не підглядала, а коли поверталася, скрині були знову замкнуті і холодно світили начищеним залізом та міддю. Сама ж жінка ставала після того ще печальніша, тільки пригортала до себе малу, начебто трошки й розпогоджувалася. Працювати ж дівчинці у неї випадало небагато: пряли вони з жінкою пряжу і сукали з неї нитки.

– Так мені дивно у вас жити, – сказала якось дівчинка.

– Чому ж дивно? – спитала жінка.

– Бо ви смутні й невеселі, – сказала маленька, – Мені біля вас самій смутно робиться. Чому ви смутні й невеселі?

– Так і мусить бути, – сказала жінка й погладила малу по голові.

– Чому ж мусить бути?

– Могла б уже здогадатися, стільки в мене проживши. Я – королева Печалі, – сказала жінка, – А оці скрині... Не знаю, чи й казати тобі дочасно?.. Не доросла ти, не знаю, чи зрозумієш...

Дівчинка подивилася на королеву Печалі широкими очима: трохи страшно їй стало.

– Еге ж, я – королева Печалі, – повторила жінка і пригорнула до себе дитину, – І робота моя: посилати смуток і печаль на землю. У цих скринях вони й заховані: в одній – Смуток, а в другій – Печаль...

– А що в тих двох? – спитала дівчинка.

– А в тих двох – Горе й Біда, – сказала жінка й гірко похилилася, – Тяжко мені з такою роботою, от я й згодилася донечку собі взяти. Чи гаразд тобі в мене живеться, дитино?

– Гаразд, – прошепотіла дівчинка, – Тільки дивно якось!

– А ти не дивуй, – сказала жінка, в її чорних очах вперше заграли блискучі іскри, – Дивися на мене і знаходь у мені свою маму. Шукай її, шукай і люби. Тоді, може, і я веселіша стану.

Але дівчинка в цей день найменше бачила в ній маму. Вона затремтіла, як осиковий листок, злякано зирнула на скрині, що стояли в хаті. І здалося їй, що почула тихий плач, стогони, скавуління і ячання: хтось ніби жалівся, скаржився – покотилися з її очей сльози.

– Чому плачеш, маленька? – ніжно оповила її руками жінка, – Не хочу, щоб ти журилася.

Але натомість і сама зронила на голівку малої холодну сльозу і заридала ще гіркіше, ніж та.

– Ось бачиш, як ми з тобою веселимося, – відштовхнула легенько дівчинку королева, – Замість тішити одна одну, плачемо... А я тебе й справді полюбила... Справді хочу, щоб ти стала мені донькою.

– А коли я виросту? – запитала тихо дівчинка.

– Заміниш коло цих скринь мене...

В той день знову пішла мала у свій зарослий бур'янами закуток і, як ніколи доти, задивилася в небо. З тугою вдивлялася вона в те небо, аж пристрасно простягала руки до блискучої й веселої Хмари. І сталося раптом диво: знову вибилися їй на очі два прозорі чарівні кришталики, і втретє побачила вона срібну стежку, а на ній – високу й гарну жінку.

– Мамо, мамо! – зашепотіла дівчинка, ламаючи руки, – Мамо, мамо, як мені тебе знайти?

І від того, що вона заламала так руки, чи від того, що струснула голівкою, знову зронилися на землю кришталики і знову порожньо засвітилася перед нею стежка, на якій виблискували чотири калюжі, і з однієї смішно пив воду горобець. І не було на тій стежці ніякої жінки, і ніхто не всміхався до заплаканої дівчинки, а раз так, жалко й боляче зробилося їй на серці і знову забалакала вона до своєї ляльки:

– Недобре мені, Галю, в цій новій хаті, ой недобре!..

– Недобре, – згодилася лялька.

– Яка мені радість стати колись королевою Смутку й Печалі?

– Нема радості від смутку й печалі, – зітхнула лялька.

– Не знайду я в королеві Смутку своєї мами.

– Еге ж, не знайдеш.

– То що ж мені робити?

– Щось роби, – сказала лялька, – Бо що тобі робити?

– Втекти мені хочеться звідси.

– То й треба тікать, – сказала лялька.

– Ти так вважаєш?

– Еге ж, я так вважаю.

– А що, коли й на нас вона нашле Горе й Біду?

– Коли нашле, втікати будемо. Й утечемо.

– Еге ж, утечемо, а коли ні?

– То щось тоді робити будемо, – сказала лялька.

На те слово дівчинка встала і, недовго думаючи, пішла у світ, покинувши цей край і хату під солом'яною стріхою, на ґанку якої стояла вдягнена в чорне жінка і, приклавши долоню до лоба, смутно дивилася. Текли їй по щоках сльози, а губи кривилися від болю.

Але раптом скинула рукою жінка, ніби хотіла затримати дівчинку, і на той рух самі собою розчинилися широко двері і викотилися з них Горе і Біда. Горе було високе й тонке і на худих ногах, а Біда широка, кругла, начебто бочка. Як побачили те дівчинка з лялькою Галею, кинулися вони тікати, а за ними помчалося довге Горе і котилася, гримлячи, кругла і груба Біда. Щось вони кричали, щось горлали, ячали, репетували, чимось рипіли, скавчали, свистіли, але дівчинка мчала і мчала, аж духу їй не ставало. Дорогу їй перерізав яр, І вона покотилася вниз, притискаючи до грудей ляльку. А в яру була глиняна печерка. Вискочила туди дівчинка, скулилася і зробилася маленька і дрібненька, а серденько їй у грудях колотилося і підстрибувало. Горе ж перескочило через яр і помчало далі, а Біда високо злетіла в повітря і так само промчала мимо. І кричали, й вищали, і свистіли, і подаленіли – були-бо нерозумні і в думку не клали, що хтось від них може в печерці сховатися. А коли все стихло, коли знову заспівали пташки, а на дні яру задзвенів струмок, коли перестало битися і вириватися з грудей серденько маленької, зітхнула вона й вилізла з яру. Тихо було і ясно, світило сонце і палало навдокіл осіннє листя.

– От ми й утекли, Галю, чи не так? – спитала дівчинка.

– Утекли, – сказала лялька, – Але не радій дочасно.

– Чому ж не радіти?

– Боюся, що ця королева мстива й так просто тебе не покине.

– А я її вже й не боюся, – сказала згорда дівчинка.

– Ой, як добре, що ти її не боїшся, – сказала лялька.

– То що, знову в дорогу рушимо?

– Еге ж, рушимо, – сказало лялька.

– Куди ж підемо?

– Туди, куди тобі треба, – мовила лялька.

– Треба мені маму знайти.

– Еге ж, підемо шукати тобі маму, – відповіла лялька. Отак і пішли вони по тій самій довгій і срібній стежці, яка не мала кінця. Роззиралася маленька пильно, одне – боялася, щоб не передибали її десь Горе та Біда, а друге – виглядала, чи не стріне оту високу й гарну, дивлячись на яку, схвильовано колотиться серце, і яка ніколи за нею ніякого Горя й Біди не посилатиме.

Розділи:   1    2    3    4    5