Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка шоста

Дівчинка, котра шукала маму

Розділи:   1    2    3    4    5

Розділ 4

Вона отямилася від того, що почула: біля неї хтось ходить і сміється. Розплющила око й побачила, що й справді ходить біля неї лялька Галя й невідь-чому їй страшенно весело. Так весело, що аж образою закипіла маленька.

– Чого смієшся, Галю? – сказала вона крізь сльози, – Могла б мене й пожаліти.

– А я й жалію, – відповіла лялька Галя, – Але смішно мені, і то від того, що не розумніша ти від мене.

– Чому це я не розумніша? – спитала дівчинка.

– А тому, що й сама не знаєш, чого хочеш, – відказала лялька Галя, – А тому, що всі тебе дурять, через це ти й дурненька.

– То з того сміятися треба?– обурено спитала дівчинка.

– А може, й не треба, – сказала лялька й перестала сміятися, – Я ж також дурненька і не знаю, що треба, а що не треба.

– Що ж мені робити далі, Галю? – спитала мала.

– І цього я не знаю, – сказала лялька Галя, – Дивися, як усе навколо цвіте й росте. Бджоли на квітах танцюють, метелики й навіть мухи. Птахи співають і цвіркуни – може, тобі треба веселитися, а не смутитись?

– Дивне кажеш, – мовила дівчинка, – І легко тобі сміятися й таке казати. А я от блукаю, блукаю і не знаходжу своєї мами. Світ такий широкий і великий, і не знаю я, чи вже її й знайду.

– Знайдеш, – сказала лялька Галя, – Коли кажеш, що світ такий широкий і великий, – знайдеш!

– Але ж я вже стільки обходила...

– Пхе, скільки ти там обходила! Світ же, сама кажеш, широкий і великий.

Маленька втерла пишним, вишитим золотом і сріблом рукавом очі і спробувала усміхнутися.

– То що, спробувати ще раз? – спитала, – Може, ти мені підкажеш, Галю, куди маю йти?

– А чого ж, підкажу, – відповіла Галя, – Я там довго під деревом сиділа й довго думала. А коли сидиш, викинута, і довго думаєш, то щось і придумається. Хочеш, піди туди, – показала вона на схід, – або й туди, – показала на захід, – А хочеш, піди туди чи й туди, – показала на північ і південь, – Світ широкий і великий скрізь є.

Тоді погладила дівчинка свою бідну, безруку й безоку і все-таки дурненьку ляльку Галю по голівці, аж та зраділа і затанцювала раптом, закрутилася, як дзига, а тоді спинилася й ніжкою притупнула.

– Ух, як добре! – сказала вона, – То я від радості засміялася. І знаєш чому? Ми знову разом, і я вже не викинута. Ходімо, чи що?

Дівчинка теж недовго роздумувала. Встала, притулила свою веселу ляльку до грудей і пішла у світ, покинувши цей край. Навіть не озиралася, щоб побачити, чи видно звідсіля хату із солом'яною стріхою, з-під якої вона щойно втекла, і жінку в пишному строї. І чи дивиться та жінка їй услід. Ішла собі і йшла, а в оченятах її горіло по іскорці, бо чимось вона себе втішила, бо щось собі, здається, придумала...

Спершу дівчинка почула веселу, легку і грайливу музику, і це одразу її підбадьорило. Звернула зі стежки на вкочену дорогу, але відразу мусила зійти на узбіччя, бо дорогою котилися карети, з яких визирали веселі люди. Візники на каретах помахували довжелезними батогами, і ті батоги вряди-годи ляскали над запряженими в два чи три ряди білими й чорними кіньми. І гукали ті візники пронизливо, а все те: і рух карет, і ляскання батогів, і покрики візників – улягало в ритм легкої, грайливої музики.

Карети звертали на іншу дорогу – алею, а вздовж неї з одного й другого боків висаджено було по два ряди дерев. І в глибині тієї дороги-алеї побачила дівчинка ще одну хату під солом'яною стріхою, але куди вищу й просторішу за попередні. Побачила вона на ґанку й високу, гарну жінку, аж серце їй ледве не зупинилося. Онде вона, її справжня мама! Але цього разу була дівчинка обережненька, не побігла до неї, а поволеньки пішла, ледве ногами пересуваючи. Карети ж під'їжджали до ґанку, і з кожної, ніби бджоли з вулика, висипали по-святковому вдягнені чоловіки й жінки. Побіч завзято вигравали музики, і люди, котрі вискакували з карет, зразу ж ладнались у пари і відразу ж входили у танок. Було їх так багато в широкому дворі, тих танцюристів, що й ціла левада була запруджена ними. Танцювали всі й вигецували, а висока й гарна жінка, зустрічаючи кожну пару, щось заохочувальне їм викрикувала. Збоку від танцюристів, біля самої хати, розкладено було довгі, застелені вишитими убрусами столи, на яких красувалося повно наїдків і напоїв, і танцюристи раз-у-раз покидали танок і бігли до тих столів підкріпитися.

Тоді відчула й собі дівчинка, що вона голодна, бо в королеви Багатства харч був мізерний, та й давно вже вона звідти пішла. Отож аж голова їй крутилася, так хотілося їсти, а ще йшла завертом од того, що все навкруги вертілося, та й музика звучала ритмова, аж поривало її до танцю. А ще мала хвилювалася, бо жінка, до якої йшла, аж нітрохи не втрачала подібності з тією, котру бачила на срібній стежці крізь чарівні кришталики.

Спинилася й роззирнулася. І щось таке дивне помітила: музиками були пси, коти, пацюки і кози; окрім того, навчено їх було, певне, однієї мелодії, отієї веселої, легкої і грайливої, вони весь час одну й ту ж мелодію грали, і так це було незвичайно, що дівчинка не відала: радіти їй чи дивуватися. Її вже помітила господиня двору й дому і рушила назустріч, світячи весело пустотливою усмішкою й пританцьовуючи при ході.

– Дивіться, мої гостеньки, дивіться! – загукала вона, – Яке чарівне і втішне маля до нас прийшло! Гляньте, як пишно воно вдягнене! Ходіть, дівчата, привітаємо нашу маленьку дорогу гостю!

На те з танцюючого тлуму випурхнуло кілька легких дівочих постатей і обступили вони дівчинку, зацвірінчали, закричали, гладячи її вишиту золотом та сріблом сорочечку і її золототкану плахточку.

– Звідкіля ти взялася, дівчинко? – спитала жінка, – Дивіться, а воно босе. Ти що, черевички згубило?

– Босе, босе, босе! – закричали дівчата, – Воно черевички загубило.

Жінка підійшла зовсім близько, а маленька так на неї задивилася, так задивилася, аж розсміялася весела господиня:

– Ну й чудне маля до нас прибилося! – вигукнула вона крізь сміх, – Гляньте, подруженьки, чи не смутне воно?

– Смутне, смутне! – закричали тонкими голосами дівчата. –  Але ми її зараз розвеселимо.

І вони почали тіпати малу, смикати й повертати.

– У моєму королівстві не повинно бути смутних! – владно сказала жінка, – Розвеселіть її, а я згодом вийду до неї побалакати.

Повернулася і відійшла легким, танцівливим кроком. Дівчата знову засміялися та, склавши коло, й собі пішли у танок. Кожна з них корчила смішні й утішні мордочки, аж дівчинка не витримала й засміялася.

– Вона сміється, сміється! – заплескали в долоні дівчата, – Королево Веселості, вона уже сміється!

Одна з них схопила дівчинку за руку й повела її до ґанку, а інші веселою юрмою йшли слідом. Королева стояла на ґанку, тримаючи на вустах усмішку. І дівчинці захотілося кинутися до неї з криком: «Мамо!», обхопити її коліна й заплакати від щастя. Але щось легеньке й остережне торкнулося її серця, щось там у ньому загучало, від чого дівчинка спинилася й завмерла. А що обличчя її все ще сміялося, то й уступила вона в розмову з королевою Веселості.

– Хто ти й куди йдеш? – спитала жінка, не перестаючи усміхатися й пританцьовувати.

– Я шукаю маму, – сказала дівчинка, – Мені сказали, що вона живе на Хмарі, – дівчинка показала на велику купчасту Хмару, – але туди ще ніхто з живих не діставався. Через це мені порадили йти у широкий і великий світ і спробувати знайти свою маму в інших жінках. От я і ходжу.

Королева Веселості задумалася на мить, але оскільки не могла вона задумуватися, то махнула рукою й засміялася.

– І треба таке придумати, – сказала вона, не перестаючи пританцьовувати в той час, як дівчата навколо кружляли й вигиналися, маючи білими осяйними одежами, – Навіщо тобі взагалі щось шукати, коли в світі так весело? Слухай, як чарівно звучить музика, глянь, які всі навколо веселі й задоволені, отож веселися й танцюй!

– А чому у вас такі чудні музиканти? – спитала дівчинка.

– Бо вони не вміють танцювати, – озвалася королева, – Коли б я посадила музиками людей, то образила б їх: всі танцюють і веселяться, а вони – ні! Веселися й ти!

– Музика у вас гарна, – сказала дівчинка, – Але хіба може бути по-справжньому весело без мами?

– От чудна! – клацнула пальцями королева, – Таж у мене ніхто, чуєш, ніхто ніколи не думає ні про мам, ні про тат і, взагалі, ні про що химерне і зайве. Тут тільки веселяться й танцюють... Тут ніхто нічого не думає і ні про що не турбується.

– В дорослих це може бути й так, – сказала дівчинка, – а в дітей інакше. В дітей повинна бути мама.

– От уперта дівчинка! – сказала королева, – Я вже, здається, знаю, що сталося з твоєю мамою... Але даремно ти себе трудиш. Ходи у гурт і веселися. Коли тобі так хочеться, обійди всіх жінок і подивися. Можеш і мене за свою маму вважати, теж мені клопіт! А коли не знайдеш, приходь сюди до мене, і я тобі скажу, де маєш шукати. А найліпше забудь про все і веселись!

Вона знову розсміялася легковажно й підморгнула своїм подружкам. І хоч було в її обличчі щось і справді схоже до високої та гарної, вперше на ньому промайнуло щось чуже.

– Одне запам'ятай! – сказала королева, – У нас не можна просто ходити – танцювати треба. І суму на серці в нас не можна мати. До речі, що це ти там тулиш до себе?

– Це моя лялька Галя, – сказала дівчинка, – Це моя подружка, і ми з нею разом блукаємо.

– Фу, яка нечупара! – сказала королева, – Викинь її. Знайдеш собі тут кращих подружок. Ми всі тут старих подруг покидали й понаходили нових, правда, дівчата?

– Правда, правда! – закричали дівчата і засміялися, затанцювали.

– Заберіть, подруженьки, в неї те опудало, – наказала королева, – Хай веселиться і хай ніщо її не смутить.

Дівчата кинулися до малої, вирвали в неї з рук ляльку Галю, підкинули як м'яча й почали перекидатися нею з реготом.

– Не чіпайте моєї Галі! – закричала з розпачем дівчинка, – Це моя найкраща подружка, і я її не хочу кидати!

Вона кинулася в гурт, вихопила ляльку Галю й притисла її до грудей, аж тремтячи від обурення.

– Ці діти й справді чудні, – весело сказала королева, – Не чіпайте того одоробла, подруженьки, хай бавиться.

Вона махнула рукою, і раптом зойкнула біля грудей маленької лялька Галя і стала холодна, німа й нежива... І перший страх упав у серце малої, але вона й оком не моргнула, бо за час мандрувань мудра зробилася. Отож удала, що й справді хоче танцювати й веселитися, й засміялася, тулячи до грудей холодну ляльку. Вже й до самої королеви її не вабило, бо через те, що повелася вона так негарно з її лялькою, зовсім перестала бути подібною королева до тієї високої і гарної. Не могла вона й не послухатися королеви, отож хитнула тільцем, вловлюючи ритм легкої й грайливої музики, і пішла танцівливим кроком, як ходять тут усі, щоб сховатися від очей королеви Веселості і вкрутитись у шумливий та витупуючий нурт. Адже й правду сказала їй та жінка: так багато тут зібралося людей, скільки тут жінок – чи ж не знайде вона поміж них маму.

Отак ішла вона, йшла, пританцьовуючи, зазирала в обличчя кожній жінці і за короткий час побачила безліч гарних, завзятих і невтомних. І до кожної пильно придивлялася дівчинка, жодної не оминула, проходячи в танку, хоч і нелегко це їй було, адже танцюристи змішувалися й переміщувалися. І ще одне помітила дівчинка, таке, що найдужче її здивувало і від чого друга крапля страху пропекла її, наче розтоплене срібло. Уздріла, що більшість цих веселих облич вкрито потом і, хоч усі вони сміються й веселяться, не в одного розширені й наче перелякані очі. І ще третє помітила дівчинка: коли хтось із танцюристів притомлювався і коли в когось із них зникала з обличчя усмішка, тоді земля починала похитуватися, а за хвилю розверзалася під тим утомленим, чути було короткий розпачливий крик – земля навіки ковтала нещасного. По тому знову сходилася, ніби стулювала неситі вуста. І вже не було серед танцюристів жодного втомленого і смутного, жодного, хто б розширював зі страху очі, а всі веселилися й танцювали.

І ще четверте помітила дівчинка: людей від того на леваді не меншало, бо по засадженій деревами дорозі-алеї їхали й їхали нові карети і з них висипалися, як бджоли з вуликів, одягнені у святкову одежу люди. До них підходила королева Веселості, легка, грайлива і радісна, і щось їм гукала. І люди поспішливо, не обтрусивши й куряву з дороги, кидались у танцівливий тлум і танцювали, танцювали, перериваючи танок тільки для того, щоб прискочити до столів і щось похапцем з нього хапнути. Тоді дівчинка кидалася до тих нових людей, сподіваючись побачити серед них ту, котру так довго й безнадійно шукала, але довкола снували тільки чужі люди. Малу вже починав і жах пробирати, хоч на обличчі в неї і зблискувала незмінна весела всмішка. Їй здалося, що все тіло її також покривається потом, а ноги й умлівати почали. І вона, може, дотанцювалася б до того, що ковтнула б і її земля, але в цей час сонце сховалося за обрій, і королева Веселості плеснула в долоні і гукнула всім весело й бадьоро:

– Спати всім, спати! До завтрашнього дня спати!

Тоді всі танцюристи, як підкошені, почали валитися на землю, де хто був, і відразу ж засинали, викидаючи з ротів втомлене й гаркаве хропіння. Маленька теж лягла на вільний клаптик поораної ногами землі, а що не могла заснути, то задивилася на великий і повний місяць, який спинився просто над нею. І побачила, як по місячному промінні з'їжджає безліч маленьких Місячних хлопчиків, а серед них і той, якого вона вже знала. Так, це був той самий, що приходив до неї, коли жила вона в королеви Багатства. І дівчинка раптом зраділа йому, як радіють доброму приятелеві, адже так багато незрозумілого й дивовижного вона побачила. Місячний хлопчик був одягнений у темну керейку, підійшов він до малої й постукав у груди.

– Знову прийшов смутити мене? – спитала дівчинка, – Хіба не знаєш, що земля тут проковтує сумних?

– Це тільки вдень, – сказав Місячний хлопчик, – Вночі всім дозволено смутитися. Вночі не королева Веселощів панує, а королева Печалі.

– Як вона там? – спитала дівчинка, – Не забула ще мене?

– Коли б забула, не прийшов би я до тебе, – сказав Місячний хлопчик.

– А я вже гадала, що зустріну тут маму, – мовила мала, – Але й тут її нема! Ніде-ніде її нема!

– Чому ж не підеш звідси? – спитав Місячний хлопчик.

– Бо королева Веселощів щось таке мені пообіцяла. Щось таке: ніби покаже мені маму.

Місячний хлопчик стояв біля неї й трусився, навіть зубами поклацував.

– Що з тобою? – спитала його дівчинка.

– Холодно мені біля тебе, – сказав Місячний хлопчик, – Пусти мене собі в серце.

– Я тебе пущу, – сказала дівчинка, – але давай ще трохи порозмовляємо. Лялька моя Галя німа й глуха зробилася, і не маю я ані з ким словом перекинутися. Чуєш, як усі хропуть?

– Гадаєш, вони сплять? – спитав Місячний хлопчик, – Це вони з нами розмовляють, з Місячними хлопчиками. Саме сюди насилає нас найбільше королева Печалі. Саме тут ми знаходимо найбільше сердець, що згодні нас пригріти. Зрештою, можеш розмовляти зі мною й інакше. Пусти мене в серце й говори, я тебе почую, та й ти мене добре чутимеш.

– Заходь! – зітхнула дівчинка.

І він пройшов крізь її груди і вступив у серце. Згорнувся там клубочком і почав висвистувати найсмутнішу із смутних мелодію. Прислухалася маленька й почула, що крізь рокітливий хропіт зусібіч на цьому полі проривається ця ж таки мелодія. Вся поорана ногами левада, хоч і повна сонних та змучених людей, покрита тією музикою, як прозорою сіткою, бринить тут кожен міліметр повітря. Дівчинка пригорнула до грудей свою німу ляльку Галю і подумала під ту музику: а що, як і її мама приїжджала сюди в кареті, а що, коли й вона серед тих, кого проковтнула земля. Коли так, ніколи не знайде вона своєї мами, хоч би й довіку її шукала. А ще вона подумала, що королева Веселощів дуже хитра – пустила шукати її маму серед цих людей, хоч добре знала: ніколи дівчинці не передивитися всіх облич. Адже прибувають сюди щодня нові й нові люди і щодня вона їх переглядатиме, тобто доведеться їй танцювати без кінця, і це триватиме доти, доки не висякне її сила.

– Земле, земле! – прошепотіла дівчинка, – Я знаю, що ти добра, що ти милостива. Скажи мені, земле, де моя мама?

Але натомість вона почула тільки музику, тільки мелодію, що її висвистував Місячний хлопчик. Мовчала земля, бо й сама була втомлена, і сама спала.

– Ні, – сказала тоді дівчинка, прислухаючись до музики, що її награвав Місячний хлопчик, – Не залишуся я на цьому полі, адже це таке поле, що з нього нема повороту...

Вона сіла на тому клаптику землі, що їй дістався, і, натягши на коліна плахточку, бережно поклала біля себе німу ляльку й поставила лікті на коліна. Сиділа так і дивилася на Місяць, який і тепер спускав по блідому тонкому промінні Місячних хлопчиків. Вони сплигували на землю і йшли, шукаючи того, хто їх погукав. До того, хто вдає із себе сплячого, щоб постукати йому в груди і завітати в серце...

Маленька просиділа так доти, доки не поблідли в небі зорі. Трохи вона балакала з Місячним хлопчиком, але нічого розумного він їй не сказав і нічого не порадив. Коли ж поблідли зорі, Місячні хлопчики зробилися нетлями й полетіли з першими хвилями світанку геть. Дівчинка встала, взяла ляльку Галю й почала пробиратися між сонного люду – в цю передсвітанкову годину всі спали. Сіре світло обливало сплячих, і вони з розтуленими ротами і змореними сірими обличчями виглядали як неживі. Жоден із них не всміхався уві сні, бо кожен донесхочу насміявся вдень.

Вона дісталася до хати під солом'яним дахом, двері тут було відчинено, на ґанку сиділи, посхилявши голови на коліна, дівчата в сірих сукнях. Всі вони спали також. Дехто відкинувся до стіни – і в дівчат обличчя були сірі й ніби паперові.

Маленька ступила на сходи, які голосно під її босими ногами зарипіли. Одна із дівчат прокинулася, глипнула на дівчинку і знову відкинулася до стіни, з її рота вирвалося хрипке дихання. Зайшла в хату й побачила королеву. Та лежала вшир ліжка нероздягнена й нерозплетена. У волосся її було зашпилено майже зів'ялу квітку, а ноги впиралися об підлогу. Один туфель спав, і крізь порвану панчоху виглядали сірі пальці. Маленька боязко простягла руку й торкнула королеву. Та злякано підхопилася, і тоді вже дорешти переконалася дівчинка: анітрохи не схожа ця жінка на її маму.

– Хто мене будить? Хіба вже день? – вигукнула королева.

– Ще не день, але вже й не ніч, – сказала дівчинка, – І всі ще сплять...

– Чого хочеш від мене? – спитала сердито королева Веселості.

– Мені не подобається у Вас, – сказала дівчинка.

– То, може, ти смутишся? – спитала насторожено королева.

– Ні, – всміхнулася якнайвеселіше дівчинка, – Я не смучусь. Ви ж знаєте, чого я сюди прийшла?

– Скільки вас є, не можу запам'ятати, чого кожен сюди приходить, – мовила королева, позіхаючи.

– Я шукаю свою маму, – сказала дівчинка, – Не веселощів у цьому світі шукаю, а маму. І ви обіцяли показати, де вона.

– Таке чудне обіцяла? – засміялася королева Веселості, – Як же ти згубила свою маму? Розійшлися ви, чи що? Загубилася ти чи пропала?

– Не загубилася я ані пропала, – сказала дівчинка, – Вона пішла від мене аж так давно, що я й не пам'ятаю. Але не один мені казав: світ широкий і великий. І не може бути, щоб я її не знайшла! Допоможете мені?

– Дуже мала ти і дуже дурненька, – сказала королева Веселості, – А чи не подумала ти, що твоя мама могла померти?

– Померти? – перепитала дівчинка, – Ні, я про це не думала... Та й не хочу я про це думати. Бо коли мені стає дуже гірко, коли кладуться мені на очі чарівні кришталики, я бачу крізь них срібну стежку і високу й гарну жінку на тій стежці. І я напевне знаю, що то моя мама – вона часом навіть кличе мене...

– Все зрозуміло, – сказала королева Веселості і знову позіхнула, широко розтуляючи рота. І було в неї під ту хвилю несвіже й немолоде обличчя, а очі сухі й порожні, – Так що ти хочеш від мене? Тільки не розбалакуй, вже день настає.

– Ви казали, що покажете, де мені шукати маму, – сказала мала.

Тоді королева Веселості розсміялася.

– Я таке тобі обіцяла? – спитала вона крізь сміх.

– Еге ж!

– Ну, то й гаразд, – мовила королева, – І не тільки покажу, а можу тобі її повернути, – Вона вийняла з волосся зів'ялу квітку й недбало кинула її дівчинці, – Візьми, – мовила зі сміхом, – Оце, здається, твоя мама. Тоді скочила на рівні і заплескала в долоні.

– Дівчата! Дівчата! – закричала весело й пронизливо, – Хутчіше вставайте, чепуріться, я вам розповім таку веселу історію, що ми знову сміхом почнемо день.

У двері почали впурхувати, причісуючись на ходу, одна за одною юні й щебетливі дівчата, і королева почала зі сміхом розказувати їм про дівчинку, яка так кумедно шукає маму у величезному й широкому світі, а знайшла, зрештою, зів'ялу квітку. І дівчата чавилися з реготу, і так їм було весело, так радісно і так моторно вони прокручувалися довкруж королеви, аж їхній сміх і щебіт збудив музик: собак, котів, пацюків та кіз. І музики наладнали інструменти, вивіряючи звуки на мекіт кози, а за хвилю вони вже грали ту ж таки веселу і грайливу мелодію, що й учора. Тоді заворушився, запосміхався людський мурашник, що спав на леваді, і почав весело лаштуватись у пари, а вловивши ритм, вони пускалися танцювати. Саме тоді королева доказала свою історію й озирнулася, щоб подивитися, а де ж це та маленька із зів'ялою квіткою? Але дівчинки ніде не було, і королева вийняла із зачіски шпильки, легковажно струснула волоссям, миттю забувши й про маленьку, і про чудне її шукання. І це тим більше пора було їй зробити, бо до її двору вже почали під'їжджати одна за одною карети, а гостей вона обов'язково мала зустріти й лагідно привітати.

Розділи:   1    2    3    4    5