Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка шоста

Дівчинка, котра шукала маму

Дівчинка, котра шукала маму

 

Розділи:   1    2    3    4    5

Розділ 3

Так дійшла дівчинка до ще однієї хати, яка також стояла під солом'яною стріхою, а на порозі її також сиділа жінка, трохи схожа на ту високу й гарну. Як побачила маленька, кинулась бігти, а біля ґанку спинилася й задивилася – знову чужі риси уздріла в тій, яка сиділа на східцях.

– Чого ти так дивишся на мене, дівчинко? – спитала жінка.

– Маму шукаю, – відповіла маленька і закусила губу.

– Чи ж я схожа на твою маму, що так кинулася?

– Схожі, – схилила голову дівчинка, – А трохи й несхожі.

– Ходи сядь біля мене.

Дівчинка сіла на ґанок, вимитий, гарний, і ніяка павутина тут з перила не висіла.

– В мене теж колись була дівчинка, – мовила жінка, – Жила біля мене така гарна і славна доня, як оце ти, а потім пішла, не бачила її більше. Кажуть люди, на Хмару пішла.

– І ви знаєте про ту Хмару? – здригнулася дівчинка.

– Про неї всі люди знають, – відказала жінка.

– А я й справді схожа на вашу дівчинку?

– Схожа, – сказала жінка, – А трохи й не схожа...

– То знаєте що, – мовила дівчинка, – Ми, здається, одного шукаємо: я маму, а ви доню.

– Звідкіля ж ти прийшла? – спитала жінка.

– Жила я в чужих людей, – відповіла дівчинка, – І побили вони мене за розлиту воду, розбиту чашку й розсипаний цукор. Потім жила я в королеви Печалі, вона мене не сварила й не била, але не витримала я того життя. Смутно там і темно, а моя мама не смутна і не темна.

– І ти прийшла до мене? – лагідно спитала жінка.

– Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару? І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара. І подивилися вони туди, аж засліпилися обоє, така срібна була, лискуча і недосяжна.

– Ну що ж, – сказала жінка, – Може, й правду тобі сказала королева Печалі. Зайди в мій дім, я тебе вмию й причепурю, бо хіба можна носити таку одежу, як на тобі?

Взяла дівчинку за руку, і та мимохідь зирнула на її пальці – здалося їй, що вони вкриті ледь помітною позолотою. Встали вони і пішли в дім. І все в тому домі блищало й сяяло, світла там було багато, а в кутках – жодної павутини. Величезні вікна були прикрашені мармуровими лутками, чисті шибки висвічували ясним небом, а стіл посеред кімнати сяяв, ніби золотий. І так добре й радісно стало дівчинці у цій веселій хаті, що їй по-справжньому захотілося тут залишитися, щоб ця золотава жінка стала її матір'ю, і щоб стала цій жінці вона донечкою. Поривно пригорнулася маленька до пишної одежі жінки, але не ніжне і ясне тепло до неї заструмувало, а начебто до металевої статуї вона доторкнулася.

– У мене ти не бідуватимеш і не сумуватимеш, – сказала жінка, – Я ж бо найбагатша з усіх багатих.

– Хто ж ви така? – задерла голову дівчинка.

– Хіба не пізнала? – засміялася господиня, – Я – королева Багатства, і єдине, чого тобі в мене доведеться навчитися, – добре і безпомильно лічити.

– Я вмію лічити, – сказала мала, – Минулого року я до ста лічила, а тепер – до тисячі!

– Чудово! – зирнула на неї королева Багатства, – Навчу тебе лічити до мільйона, мільярда і трильйона.

Стисла тендітні пальчики малої, і здалося дівчинці, що рука королеви Багатства теж металева, аж скрикнула вона тихенько – боляче їй зробилося... Так почала вона жити у тієї жінки. Ніколи не сварила королева Багатства малу і не била за розлиту воду, розбиту чашку чи розсипаний цукор, ніколи не сумувала маленька біля неї так, як біля королеви Печалі, але була королева суха й поважна і мала напрочуд холодні, хоч і золотисті, очі. Все тіло її теж було золотисте, але так само холодне, і хоч розчісувала вона дівчинці волосся, зав'язувала банти й прикрашала стрічками, хоч одягала її в пишні золототкані парчі і у вишиті сріблом та золотом сорочки, не зовсім затишно відчувала себе біля неї дівчинка. Ніколи-бо ця жінка не сміялася й ніколи не співала, ніколи не раділа й не веселилася, ніколи не обігрівала приймачку теплим словом і теплим дотиком. Поцілунки її були холодні, як і всі її ласки, а в хаті завжди висів гіркуватий присмак металу...

– То як тобі подобається нова господиня? – спитала дівчинка в ляльки Галі, коли вискочила якось надвір.

– Вона гарна, – сказала лялька, – Гарнішої бути не може.

– Еге ж, вона гарна, – сказала дівчинка, – І в хаті в неї світло, але якось мені чудно в неї.

– Бо ти вередуха, – сказала лялька Галя, – Не було ще у тебе такої гарної господині.

– А не було, – згодилася дівчинка, – Може, я й справді вередуха?

– Еге ж, ти й справді вередуха, – сказала їй лялька Галя...

Чотири скрині стояли в хаті, і повела до них одного дня королева дівчинку. Були вони окуті золотими, срібними й мідними обручами, а коли відчинила королева першу скриню, здивувалася мала від величезної кількості мідних грошей.

– Ці гроші, – сказала королева Багатства, – лічитимемо місяць.

По тому відчинила другу скриню, і засліпило дівчинку срібне сяйво.

– А ці гроші лічитимемо два місяці!

Королева підійшла до третьої скрині і відкинула віко. Мусила примружитися дівчинка, бо побачила безліч золотих монет, од сяйва яких аж очі різало.

– Велика сила в цих грошах, дитино, – сказала королева Багатства, – Цілий світ за них можна купити, всіх людей і все їхнє добро. Ці гроші ми будемо лічити три місяці, бо кожну монету треба буде потримати в пальцях і приласкавити. Так перелічуватимемо гроші двічі на рік. Коли ж захочемо розважитися й потішити себе, відчинимо четверту скриню.

Вона відкинула четверте віко, і дівчинка аж приплющилася: засліпило її сяйвом золотих і срібних прикрас, густо поцяцькованих смарагдами, сапфірами, діамантами, аметистами, перлами, рубінами та ямшитами.

– Вразило тебе, ягідко? – добродушно засміялася королева Багатства, – У все це ми вбиратимемося щоразу, коли кінчимо лічити одну із скринь. Ходи сюди!

І вона штовхнула високі мідні двері – зайшли вони в срібну з позолотою кімнату, вщерть заставлену дзеркалами. І побачила дівчинка себе в тій кімнаті не в одній особі, а в дев'ятьох, і дев'ять королев стояло перед нею. А що було то в перший день по приході, саме тоді наказала королева дівчинці скинути її колишню темну одежу, що в неї вбрала малу королева Печалі.

– Скидай усе, ягідко, бо ми не повинні нічого мати від Печалі, – сказала королева Багатства, – У тих, хто найбагатший із багатих, мусить бути й одежа найбагатша... Тоді-то й одягла королева на приймачку золототкані парчі і взула в золоті туфельки, і хоч важкими вони здалися дівчинці, промовчала вона, щоб не розгнівити свою добродійку.

Від усього того запаморочилась у голові в малої, а коли подивилася вона на жінку, яка хотіла мати її за дочку, здалося, що в ній було куди більше від високої та гарної, котру розшукувала, ніж у забутої вже королеви Печалі... Перший місяць вони лічили мідні гроші. Вставали з першими променями сонця, а лягали з останніми. І стало трохи нудно дівчинці, хоч як вона старалася, – тільки й чула, що брязкіт монет і клацання кісточок на рахівниці. Вона й сама клацала на рахівниці й лічила, лічила. Все те потім перераховувала королева і виписували вони цифри крейдою на чорній дошці.

Дівчинка, котра шукала маму

Потім стирали й писали нові цифри, і так тяглося цілий тиждень. Навіть у неділю вони працювали, спершу і в вікно не мала коли виглянути дівчинка, бо не було для неї світу, навіть із лялькою Галею не мала як розмовитися, бо ляльку Галю королева викинула надвір, і там, надворі, під дощами й росами лялька Галя й мешкала. Дівчинка лише зуміла раз вискочити, щоб хоч під деревом свою ляльку прилаштувати, тоді й відбулася їхня перша розмова, але королева Багатства її виганьбила: навіщо тепер дівчинці обдерта, безрука й безока лялька, коли в неї є таке багатство! І щоб не сумувала вона за лялькою, їй було подаровано ще в третій день, відколи тут поселилася, ляльку порцелянову у пишнім, золотом шитім одіянні, у всипаній перлами шапочці і зі справжнім діамантовим намистом. Але що з того, коли ця лялька була глуха, німа і не вміла рухати ні руками, ні ногами – погралася трохи нею дівчинка та й покинула.

Коли ж минув другий тиждень, ударилася раптом у вікно, біля якого сиділа маленька, барвиста синичка, застукала в шибку крильми. Зирнула дівчинка надвір – і вразилася: здавалося їй, що нема більше світла, як у цій кімнаті, а за вікном так палало голубе небо і так палахкотіло сонце, що їй аж сутінки в очах постали. А ще побачила дівчинка у вікно величезну купчасту Хмару, яка палала яскравіше всього золота і срібла в королевиних скринях. У дворі росли дерева, майже досягаючи тієї хмари, й були вони покриті густим цвітом. Від того здалося дівчинці, ніби спустила на дерева цвіт сама Хмара, і все буяло, грало, мінилося й тріпотіло. І здалося дівчинці, що в її серце вплив чи увійшов голубий повітряний хлопчик, приклав до вуст тоненьку, як сірник, дудочку і засюрчав у неї.

Дівчинка, котра шукала маму

Така чиста й гарна була його пісня, що захотілося дівчинці скочити на рівні й затанцювати, задзвонити сміхом, але зирнула на замислене, зосереджене й серйозне обличчя королеви Багатства й побачила, що з її посинених вуст почали виповзати, як чорні жуки, цифри. Так, були вони, ті жуки-цифри, чорні, як ніч, і повзали вони по столу, по руках королеви, по підлозі, по стінах і по стелі. Зирнула тоді дівчинка в один куток, другий, третій і четвертий і раптом побачила, що по тих кутках сиділи, поклавши голови на підставлені долоні, одна, друга, третя й четверта Нудьга. І були в тих Нудьг олов'яні очі, і шия в них на в'язах не трималася, а тіло було таке прозоре, що всі кісточки просвічувалися. Вряди-годи позіхали ті Нудьги, розводячи щелепи, і від того в хаті починало пахнути пусткою і цвіллю.

– Чому не працюєш, дочко? – спитала королева.

– Я подивилась у вікно, – сказала дівчинка, – А що, ми так і не виходитимемо надвір?

– Навіщо нам той двір? – сказала королева, продовжуючи лічити, – Всі барви, які є там, знайдеш у цих скринях, а світла в них навіть більше, як у сонці.

– Але є трава, і небо, і світ, – прошепотіла дівчинка.

– Все те з'єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава – у смарагді, сонце – у золоті, хмари – у сріблі, а небо – в аметисті. Світ же – це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам.

– Але ж усі діти, – сказала трохи з відчаєм дівчинка, – повинні не тільки сидіти, але й бігати. І то на свіжому повітрі.

Подивилася на неї пильно королева й задумалася.

– Я теж про це десь чула, – сказала вона непевно, – Хтось мені про це колись уже казав... Не знаю, як бути...

– Але це й справді так! – гаряче сказала дівчинка, – Навіть королева Печалі відпускала мене побігати й побавитися на свіжому повітрі.

– Тому ти від неї і втекла, – сказала королева Багатства.

– Але ж я не збираюся від вас тікати, – сказала дівчинка.

– Ну гаразд, – мовила королева, – Була б ти дуже дурненька, коли б утекла від такого багатства, яке маю. Йди надвір і погуляй. За два тижні пізнаєш мою справжню радість, ніяка гульня її тобі не замінить. Одягнемо найбільші світові прикраси. Хочеш?

– Ой, тьотю-мамо! – плеснула в долоньки дівчинка, – Тоді я стану така ж доросла й гарна, як Ви!

– Еге ж. Тоді тебе не вабитиме до гульні. Іди, іди!

І вона знову вдарила кісточками рахівниці, і знову поповзли їй із рота чорні жуки цифер, і ще сильніше порозводили щелепи, позіхаючи, чотири Нудьги. Дівчинка ж хутенько прослизнула в двері, щоб не передумала королева, адже там, під деревом, її давно зачекалася лялька Галя, адже там, за дверима, – трава, сонце і світ. Вона скинула на порозі золоті туфельки і, розкинувши руки, помчалась у світ дерев, сонячного проміння й синяви, що спадала з неба голубими хвилями.

Потім вона впала у свіжу траву, поклала перед собою ляльку Галю, обіперши її об стовбур квітучого дерева, змружила серйозно брівки й спитала:

– То що, Галю, здається, ми в непогане місце потрапили?

– Не знаю, – сказала лялька, – Я живу під деревом. Мочить мене дощ і з'їдає роса.

– Я попрошу господиню, щоб забрала тебе до хати, – сказала дівчинка, – Вона гарна і добра, чи не так?

– Золота, – сказала лялька.

– Вона не сварить мене і не б'є, – мовила дівчинка.

– Еге ж, бо вона золота, – сказала лялька.

– Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.

– Не знаю, – відповіла лялька, – З двору мені не видно.

– Ну, не сердься, – сказала дівчинка, – Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!

– Золоту, – зітхнула лялька, – А золотим одноокі й однорукі не потрібні.

– Одне лише недобре, – шепнула дівчинка, – Мені за тим рахуванням нудно.

– Еге ж, – сказала лялька, – А мені хіба не нудно тут?

– Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.

– Старайся, – сказала лялька.

– Втомилася я блукати по світі, – зітхнула дівчинка.

– А я стомилася валятися тут, під деревом.

– Ех ти ж хитра! – вигукнула дівчинка, – Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?

– А про мене ти подумала? – спитала лялька.

– Така ж ти вредна, Галю! – спалахнула дівчинка, – Вредна й нерозумна.

– Нерозумна, бо вредна, – зітхнула лялька.

– То й сиди собі під цим деревом, – згорда сказала дівчинка, – Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!

– Еге ж, я обдерта, – прошепотіла лялька, – Без руки і без ока. Покинь мене.

– Моя нова мама, – довірливо прихилилася дівчинка до ляльки, – вбере на мене найбільші світові прикраси, уявляєш?

– Ні, – відповіла лялька.

– А я уявляю, бо вже бачила ті прикраси. Диво-прикраси! Тоді я стану гарна-гарна! Як вона!

– Еге ж, золота станеш! – єхидненько мовила лялька.

Тоді розсердилася дівчинка, скочила на ноги, тупнула ніжкою, гордо розпрямилася, задерла носика, зирнула на свою ляльку Галю, мізерну, брудну, мокру й покалічену, губи в дівчинки здригнулися погордливо і, не озираючись, пішла вона в дім, де все ще сиділа й лічила королева Багатства, аж дзенькіт монет сюди долинав...

І так уже вона чекала, щоб минули ці два тижні, так чекала, що аж у вікно перестала дивитися, і вже не бачила ні жуків-цифр, ні чотирьох Нудьг по кутках. Так же вона старалася, так уважно лічила, аж потеплішав зір у її нової мами. Навіть сни у дівчинки змінилися, й снилася вона тільки сама собі, та все в отому уборі пишному, та все у тому камінні коштовному. Прожила вона сім літ на світі і добре знала: є на світі гарне й негарне, а нема такої дівчинки, котра хотіла б бути негарною. Тому заплющувала очі, коли з кутків голосно позіхали Нудьги, і сиділа якийсь час, мріючи. По тому збиралася на силі й знову лічила, бувало, й помиляючись. У такі хвилі зводила на дівчинку золотисті холодні очі королева Багатства і прикрикувала владно і гостро, а маленька, ховаючи очі, просила вибачення, і тільки раз пробурмотіла, що дітям потрібно трохи й побігати, і на свіжому повітрі побувати. І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.

– І нехай! – сказала вона, – Дуже ти в мене прошена!

Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.

Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.

– Прийшов смутити мене? – спитала в нього дівчинка.

– Авжеж, – мовив тихо Місячний хлопчик. – Це мене до тебе королева Печалі послала.

– А що, не забула вона мене?

– Вона нікого не забуває, – сказав Місячний хлопчик.

– Сердиться на мене?

– Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! – попросився Місячний хлопчик.

– Ні, – сказала дівчинка. – Мені в цьому домі добре.

– А от і неправда, – сказав Місячний хлопчик. – Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.

– Гаразд, заходь, – шепнула дівчинка. – Тільки тихо будь!

Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік...

І ось прийшов той день, якого так чекала. Сонце було велике, аж сміялося, королева була гарна, аж світилася. Здавалося дівчинці, що саме в той день побачить вона в королеві Багатства високу й гарну, що знову почала їй снитися, адже королева в той день справді мала бути (так воно й сталося) найгарнішою з гарних, а хіба мама не є найгарнішою з гарних, думала дівчинка. Сподівалася вона, що, надягши прикраси, потепліє королева й усміхнеться до неї так, як того дівчинка давно сподівається, – як ота висока і гарна зі срібної стежки. Тільки тоді маленька знайде справжнє щастя.

Королева встала того дня вранці-рано. Була урочиста й поважна і цілу годину вмивалася у джерельній воді, яку сама принесла у золотому глеку. Маленька ішла побіч неї із меншим, срібним глеком, і їй здавалося, що цілий світ навколо неї заспівав. Їй подобалося йти по вранішній росі, тримаючи на плечі глека й зберігаючи на обличчі таку ж поважність, яка була у королеви. Але цілу годину вмиватися (а вмивалися вони кожна в своїй кімнаті) не мала терпіння, тому підійшла до вікна й задивилася на сяючий простір найяснішого з ясних ранку. А коли дивилася вона у вікно в цьому домі, щось з нею конче приключалося. От і тепер очі її мимохіть зупинилися на блискучій Хмарі, що стояла посеред неба, відтак прилетіло до її серця щось мале й волохате і вкусило, наче комар. Невідь-чому згадала дівчинка свою німу й покинуту ляльку Галю і пошкодувала, що не побачить та її у пишному вбранні.

Але сьогодні був надто урочистий день, і дівчинка перестала дивитися на ту Хмару і перестала згадувати ляльку Галю, хоч серце її й продовжувало легесенько щеміти – пішла вона у дзеркальну кімнату, де вже й королева Багатства була. Прегарне лице вона побачила, що цвіло двома свіжими рум'янцями, і золотаві холодні очі, що мигнули до неї відсвітом золота.

– Ходи за мною. – сказала королева Багатства і повела її до комірчини, де ховалося вбрання. Відчинила двері й запахло звідтіля неземними пахощами – дівчинка простояла з відкритим ротом весь час, доки підбирала собі шати королева. Коли ж одягла вона пишну з найпишніших сукню, стала ще привабливіша, але начебто й холодніша. Звела гордо підборіддя, а обличчя набралося пихи, в той час як очі запалали холодним сяйвом коштовного каміння. Потім одягла дівчинку, і маленька також перетворилась у пишну красунечку. Тканина важко лежала в неї на тілі, і їй теж захотілося звести підборіддя, але погляд її знову упав на вікно і знову побачила вона лискучу білу Хмару серед неба. І знову згадала вона свою викинуту ляльку Галю, і знову щіпнуло її за серце, начебто комар укусив. Здалося їй навіть, що в серці ворухнувся й отой її новий приятель, Місячний хлопчик, – насвистував безперервно свою пісеньку, а може, почула звідти, знадвору, гіркий і осудливий шепіт своєї товаришки ляльки Галі.

– Тепер примірятимемо прикраси, – урочисто звістила королева Багатства і поважно рушила до дзеркальної кімнати. Заіскрилися й засвітилися коштовності четвертої скрині, і дівчинка на момент зовсім забула про Місячного хлопчика в своєму серці, вона сплеснула долоньками й кинулася до скарбу. Королева виймала одну за одною оздоби. Були вони двох познак: одні – на дорослу жінку, а другі – на дитину. Королева приміряла дорослі оздоби, а дівчинка – дитячі, й ходили вони від дзеркала до дзеркала в щоразу новій прикрасі. Навіть одна на одну забулися дивитися. Від тих одеж та коштовностей і справді порозквітали вони, ніби пишні квіти, а дзеркала улесливо показували їм їхню красу, навіть до маленької прийшло таке товсте і горде Пишенятко – задерла дівчинка носика й аж захлинулася від самозакоханості.

Дівчинка, котра шукала маму

– Немає над нас, – сказала поважно королева. – Ми – найбагатші, найвродливіші й наймогутніші, адже все в світі купується і все грішми виміряється.

– І можна навіть маму купити? – спитала дівчинка, крутнувшись перед дзеркалом.

– Й маму теж, – сказала королева Багатства, – Але тобі не потрібно купувати маму, можеш вважати, що ти її уже знайшла. Згодна зі мною?

– У кожній жінці, яку я зустрічала і в якої жила, – сказала дівчинка, приміряючи до голівки діамантову діадему з привісками, – було тільки трошки від мами. І знаєте, що дивно, – чим більше я у них жила, тим меншало оте «трошки»...

– Тепер не поменшає, – сказала урочисто королева, – Ану глянь на мене! Дівчинка звела очі на королеву, і здалося їй, що зараз станеться те, чого сподівалася, що побачить вона срібну стежку, а на ній – високу й гарну, котра вміє усміхатися, аж весь світ змінюється й веселішає, аж весь світ починає купатись у веселих барвах і барвами покривається. Саме таку усмішку сподівалася й жадала побачити під той час дівчинка, але на неї дивилася холодноока й зовсім чужа красуня, очі в якої – крижинки, а вуста в якої аж побіліли, так гордо стулилися. І коли уздріла те маленька, всі пишні шати, що покривали королеву Багатства, і всі її надкоштовні прикраси раптом потьмяніли. І дівчинка мимохіть відступила крок назад, а на її обличчя раптом поклався непідробний ляк, що аж тихий згук вирвався з її ротика. Тоді насупилася королева Багатства, бо все зрозуміла, й гнівно блиснула очима, ніби вогнистою шабелькою її вдарила.

– Та ти що! – скрикнула вона сердито, – Що це з тобою? Хіба ти бачила десь пишнішу й гарнішу жінку? Хіба не повинна ти відчувати за те, що я згодилася бути твоєю мамою, найприниженішої вдячності?

Тоді здригнулося серце в маленької, і відчула вона, що тіло її холодним потом укривається. І сама не тямила чому, а зняла вона із себе діадему з привісочками й поклала в скриню. Постягала із пальчиків персні й колечка, а з вух познімала сережки. Скинула із шиї намисто, покірно стала перед королевою Багатства і смиренно похилила голову.

– Що це ти зробила, негіднице! – крикнула королева Багатства, і коли зирнула на неї маленька, ще більший ляк відбився на її обличчі. Ота гарна й золота, ота красуня неземна раптом перетворилася в темну почварну відьмугу. Крутнулася дівчинка на закаблучку і, гублячи золоті туфельки, спершу одну, а тоді й другу, кинулася притьма в двері, бахнула в них долоньками, рвонулася з того дому, а вслід за нею полетіла золота діадема з привісочками, яку розгнівана королева зірвала собі з голови.

Одне тільки встигла дівчинка – схопити під деревом свою бідну й самотню ляльку Галю, й побігла, побігла, аж світ колом їй заточувався. І це тривало аж доти, доки не витекла з неї вся сила, а в боці не заколола колька. Тоді вона пішла. І йшла, йшла, йшла, а на очах у неї виросли чарівні кришталеві сльозинки. І крізь ці сльозинки вже вкотре побачила вона срібну стежку перед собою і зупинилася заворожено, бо світ покрився барвистими колами, в яких найбільше було червоного, і назустріч дівчинці вже вкотре пішла висока й гарна жінка, від усмішки якої заграло ніжною музикою розіпнуте довкола сонячне проміння. Упала дівчинка на коліна і простягла руки до високої й гарної:

– Мамо, мамо, – сказала вона з розпачем, – Чи довго ще шукати мені тебе в цьому світі? Чому не можу знайти тебе в інших жінках? Чому, чому я тільки трошки тебе в них знаходжу і чому, чому те «трошки» не росте в них, а зникає?

І вона заплакала гірко, і сльози її змили два прозорі кришталики, які так дивовижно оббарвлювали світ, а висока й гарна жінка розмилася тими сльозами і знову перетворилася в тінь. І тільки усмішка ще жила на її вустах, але й та скоро розчинилася, і дівчинка впала на траву, бо вже вся сила з неї витекла, бо вже не могла вона ані смутитися, ані плакати.

Розділи:   1    2    3    4    5

 



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова








Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова