Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Захаріас Топеліус

Зореока

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Валерія Воробйова

Сталося це колись у Святвечір.

Лежало у сніговому заметі мале дитя. Як воно потрапило туди?.. Та ж його просто загубили.

Старий лопар їхав у своїх нартах, запряжених оленем, по пустельних безлюдних горах, а слідом за ним в інших нартах з оленем їхала його дружина. Виблискував сніг, іскрилося, переливаючись усіма барвами веселки, північне сяйво, на небі світили ясні зірки. Жінка тримала в обіймах немовля, закутаного в товстий мішок з оленячої шкури.

Лопар тішився подорожжю і весь час озирався, чи не відстає від нього дружина. Вона їхала сама у своїх маленьких лапландських нартах, адже олень не може везти більше одного пасажира.

Щойно вони піднялися на найвищу гору й збиралися спуститися вниз з перевалу, як зустріли вовків, величезну зграю, їх було сорок чи п'ятдесят, як це часто трапляється в Лапландії. Вовки, яким не вдалося поласувати олениною, вили від голоду й негайно помчали слідом за лопарем і його дружиною. Відчувши вовків, олені чимдуж кинулися бігти. Із запаморочливою швидкістю кинулися вони з гори вниз та так, що нарти невпинно хилилися, нескінченно об'їжджаючи замети. Однак лопар з лопаркою були звичні до такої їзди, вони міцно трималися за нарти, хоча ні бачити, ні чути нічого не могли.

У цій метушні й сталося так, що лопарка впустила дитину в сніг. Але навіть відчайдушні її крики не могли зупинити біг оленя. Олень відчував, що вовки женуться за ним по п'ятах. Він пригинав вуха й мчав ще швидше. Його кістки тріщали так, наче хтось клацав горіхи.

Незабаром олені й нарти були вже далеко попереду.

Маленьке дитя лежало в заметі у своєму оленячому мішку й розглядало зірки. Мить – і вовки вже біля нього, а дитина була не в силах поворухнути ні ручкою, ні ніжкою, вона лише дивилася на вовків. Немовля не плакало, не ворушилося, воно тільки дивилося…

Але невинні очі малятка мають дивовижну силу. Голодні хижаки зупинили свій біг і не посміли зачепити дитя. Деякий час вони мовчки стояли, дивлячись на нього. Потім швидко помчали геть по оленячих слідах – продовжити полювання.

Немовля самотньо лежало в снігу цієї зимової ночі, на величезному безлюдному дикому пустирищі. Воно дивилося на зорі, а зорі дивилися на нього, і між ними виникла дружба. Здавалося, зірки – ці величезні, незліченні й прекрасні віддалені сонця, що сяють в нічному небі, зглянулися на беззахисну земну дитину, що лежала на засніженій землі, і, поки вони дивилися на неї, а вона дивилася на них, зоряне світло затрималося в очах дитини.

Проте немовля все одно замерзло б на смерть, якби Господь не розпорядився так, що тією ж дорогою по дикій безлюдній вересовій пустці їхав ще один подорожній.

То був фінський поселенець з приходу Енаре, який віз з норвезького міста Вадсе сіль та борошно на Різдво. Він знайшов дитину, підняв її та поклав до саней.

Поселенець повернувся додому, до своєї садиби, під ранок у Святвечір, коли дзвони в церкві приходу Енаре почали дзвонити до заутрені. Він вніс дитину до теплої хати й простягнув її дружині.

– Ось тобі Різдвяний подарунок, Ліззі, – сказав він, струшуючи іній зі свого каштанового волосся.

І розповів, як знайшов дитину.

Дружина поселенця взяла дитину, витягла її з оленячої шкури та напоїла теплим молоком.

– Бог послав тебе нам, бідолашне ти дитятко, – мовила вона. – Як же ти дивишся на мене! Якщо немає в тебе ні батька, ні матері, Симон Сорса буде тобі за батька, я за матір, і ти будеш нашою дитиною. Малюки Сімму, Пальте й Матті будуть раді сестричці, адже я бачу, що ти – дівчинка. Сподіваюся, ти – хрещена?

– Хто його знає, покладатися на це не можна, – зауважив Поселенець Симон Сорса. – Добиратися до церкви й до пастора лопарям далеко, тому вони чекають, коли дітей назбирається ціла купа, а тоді вже везуть їх до пастора. А коли він охрестить їх, кажуть «Амінь»! Якщо зараз в церкві Різдвяна служба, дівчинку краще тепер віднести туди та й похрестити.

Дружина погодилася з Симоном, і немовлятко того ж дня охрестили і назвали на честь названої матері – Елізабет. Пастора чимало здивувало, що, коли він благословляв дівчинку, очі її засяяли, немов зірочки. І тому він жартома мовив:

– Краще б тебе назвати Зореокою, а не Елізабет!

Дружина поселенця подумала, що слова пастора не годяться для християнина. Але Симон Сорса помітив те ж саме, що і пастор, і погодився:

– Зореока – гарне ім'я, нічим не гірше, ніж Елізабет.

– Ще чого! – розсердилася дружина. – Не можна називати дівчинку чаклунським ім'ям, адже вона – лопарка, а лопарі й без того відомі чаклуни. Подивись-но, у Сімму і Пальте, та й у Матте однакові гарні сірі очі; вони нітрохи не гірші за її карі, і вже як хочеш дати їй прізвисько, то клич її Кішкоокою.

Поселенець не хотів дратувати дружину й удав, ніби забув друге ім'я дівчинки, але слова пастора мимоволі стали усім відомі, і сусіди з того дня кликали названу дочку Симона Сорси Зореокою.

Дівчинка підростала разом з трьома названими братами і стала стрункою й тендітною, а всі троє хлопців – сильними й міцними. Майже як у всіх маленьких лапландців, волосся в неї було чорним, очі – карими, а вдача – спокійна, мирна й лагідна, хоча лопаренята часом бувають палкими й бешкетними. Усі четверо дітей чудово уживалися між собою. Проте хлопчаки іноді жартома тягали один одного за волосся.

Поселенець і його дружина любили їх усіх однаково, у сім'ї панували мир та злагода, і ні рідний батько, ні мати дівчинки ніколи не розшукували Зореоку. Та й лопар з лопаркою, мабуть, нічого іншого й подумати не могли, як те, що вовки з'їли їхню крихітку…

Зореоці було не більше трьох років, коли названа мати почала помічати за дівчинкою щось дивне. У неї в очах була така сила, якій ніхто не міг опиратися.

Зореока ніколи нікому не перечила, вона не захищалася, коли хлопчаки дражнили її, вона тільки дивилася на них, і брати одразу ж робили все, чого хотіла вона. Чорна кішка з блискучими іскристими зіницями не сміла подивитися їй в очі. Варто було Зореоці поглянути на бурого кошлатого Кетту, дворового пса, як він одразу ж переставав гавкати й бурчати. Названа мати переконала себе, ніби бачила, як очі дівчинки мерехтіли в темряві. А одного разу, коли вирував сніговий буран, і Зореока потайки вибралася на ґанок, їй здалося, що вона приборкала буран. Адже буквально через кілька хвилин встановилася тиха ясна погода.

Хоч дружина поселенця й любила дівчинку, а все ж це їй було не до душі. Їй не раз доводилося чути, що лопарі – майстри чаклувати, і тепер вона в це повірила.

– Ану не витріщайся на мене! – часом роздратовано говорила вона дитині. – Гадаєш, що бачиш мене наскрізь?

Зореока лякалася й опускала очі, розуміючи лише те, що засмутила свою добру матінку. Тоді названа мати гладила її по щоці й говорила:

– Не плач, люба Елізабет, адже ти не винна, що ти – лопарське дитя!

Якось дружина поселенця сиділа за прядкою й думала про чоловіка, який знову десь поїхав. Як раптом згадала, що кінь його загубив підкову з лівої задньої ноги. Зореока сиділа в кутку верхи на лавці, наче на дерев'яній конячці, роблячи вигляд, ніби скаче верхи. Раптом вона сказала, звертаючись до лавочки:

– Матінка думає, що ти загубила підкову на лівій задній нозі.

Дружина поселенця припинила прясти і здивовано запитала:

– А ти звідки знаєш?

– Елізабет бачила це, – відповіла Зореока.

Матері стало не по собі, і вона зробила вигляд, ніби нічого не помітила, але вирішила суворіше наглядати за дівчинкою.

Через кілька днів у них в хаті заночував якийсь чужинець, а вранці схопилися: пропав золотий перстень, що лежав на столі. У крадіжці запідозрили чужого хлопця, обшукали його одяг, але персня так і не знайшли. Коли ж прокинулася Зореока, вона подивилася здивовано на чужинця й сказала:

– Адже перстень у нього в роті!

Перстень і справді знайшовся там, і хлопця прогнали геть.

Минув деякий час. Пальте захворів на кір, і до них прийшов пастор – подивитися, що з хлопчиком, адже пастор був ще й лікарем. А в названої матері зберігалися тоді в коморі два свіжих лосося, і вона подумала:

"Що робити? Дати пастору, маленького лосося чи великого? Здається, тобі й маленького вистачить!"

Зореока сиділа в кутку. На колінах у неї лежала щітка, і вона наче зображувала хворого хлопчика. Потім з'явився й віник, і він був начебто пастор. І Зореока раптом питає його:

– Дати тобі маленького лосося чи великого? Здається, тобі й маленького вистачить!

Названа мати, почувши ці слова, злякалася, але й розлютилася теж. Коли пастор пішов, вона сказала Зореоці:

– Бачу, що ти не хочеш позбутися свого чаклунства, лопарко нещасна! Тому не смій більше дивитися на мене своїми відьминими очима! Будеш жити в погребі під підлогою і тільки раз на день підніматися наверх – поїсти, а очі твої я зав'яжу хусткою. Годі тобі бачити людей наскрізь, поки не позбудешся свого чаклунства.

Погано обійшлася дружина поселенця з нещасною дівчинкою, яка нікому ніколи не зробила нічого лихого. Але Ліззі була забобонна, як і багато інших; вона твердо й непорушно вірила, що всі лопарі – чаклуни. Тому вона замкнула Зореоку в темному погребі. Та все ж таки вона дала їй і їжу, і одяг, і постіль, щоб дитина не голодувала і не мерзла. У Зореоки було все необхідне, крім волі, любові, спілкування з людьми і денного світла.

Поселенець поїхав з дому, а Зореока сиділа в погребі. Це не дуже весело, але не так вже й нудно. Дівчинка була там не сама, а з цілою компанією: стара товста палиця, з якою вона гралася, розбитий глечик, дерев'яна колода та пляшка без шийки. Палиця зображувала матір, глечик батька, колода – ткацький човник, пляшка – трьох названих братів. І всі вони, крім палиці, жили в порожній діжці. Усі в діжці займалися своєю справою, Зореока співала їм, а миші й щури слухали її пісні.

У дружини поселенця була сусідка на ім'я Мурра. Якось за день до Різдва обидві жінки сиділи в хаті й розмовляли про чаклунські фокуси лопарів. Господиня будинку плела вовняні рукавички. Сімму грав з мідними монетками, Пальте кришив осколки цегли, а Матте обв'язав мотузочкою котячі лапки. І тут раптом вони почули, як в погребі, заколисуючи діжку, співає Зореока:

Матінка розмовляє,
Спицями перебирає,
Сімму грає –
Монетки підкидає.
Кішці лапки в'яже Матте
Покришив цеглинку Пальте…
У віконце місяць світить,
Спіть, мої маленькі діти!

– Про що співає внизу ця маленька лопарка? – запитала Мурра.

– Вона співає колискову своїм іграшкам, що живуть у діжці, – відповіла Ліззі.

– Але ж вона бачить крізь підлогу все, що робиться в хаті, – обурилася Мурра. – Вона бачить, як у темному погребі світить місяць!

– Правду кажучи, не вірю я, що це так. Однак, здається, дівчисько – маленька чаклунка!

– Від чаклунства є засіб, – порадила зла Мурра. – Пов'яжи її очі сім'ю вовняними хустками та поклади сім циновок на кришку погреба, тоді вона точно нічого не побачить!

– Спробую, – відповіла Ліззі.

Вона одразу ж спустилася до погреба, пов'язала сім'ю вовняними хустками маленькі очі-зірочки, а потім поклала сім циновок на кришку погреба. Але через деякий час стемніло, на небі засвітилися зірки, а північне сяйво двома великими блідо-червоними дугами піднялося на вечірньому небі.

І тоді почулася нова пісенька, яку заспівала Зореока:

Розстеляє небосхил
Зірки вечорами,
І сяйво піднімається
Прямо над горами:
Як веселка, вдалині
В небі хороводить…
Бачать зірочки мої:
Різдво приходить!

– Ні, ви тільки послухайте, – знову обурилася Мурра, – тепер вона бачить північне сяйво і зірки! Та це ж якийсь тролевий виродок, а не дівчинка!

– Та ні, не може такого бути, – мовила дружина поселенця. – Піду подивлюся, що там у погребі.

Відкинувши кришку під сім'ю циновками, вона спустилася вниз, де знайшла Зореоку, пов'язану сім'ю вовняними хустками, і запитала її:

– Ти бачиш зірки?

– Так, бачу, їх так багато, – відповіла Зореока. – Вони такі ясні й світлі. Матінко! Ось-ось настане Різдво!

Названа мати знову піднялася нагору і повідала про все Муррі.

А Мурра сказала:

– Ніякого іншого виходу більше немає, тільки одне залишилося: треба вирити в погребі яму у сім футів глибиною, покласти цього тролевого вилупка до тієї ями та засипати піском. Тільки це й допоможе!

– Ні, – відмовилася Ліззі, – цього я ніколи не зроблю. Шкода мені дитину, та й боюся, чоловік мій не зрадіє, коли дізнається, що сталося із Зореокою.

– Тоді віддай дівчинку мені, – запропонувала Мурра, – я відвезу її назад у гори Лапландії.

– Тільки якщо ти не зробиш їй чогось лихого! – попередила дружина поселенця.

– Яке зло можу я їй заподіяти? Я просто відвезу її туди, звідки вона родом.

Узявши дівчинку, Мурра загорнула її у стару оленячу доху і відвезла в гори. Поклала вона там Зореоку в сніговий замет, та й пішла зі словами:

– Я зробила те, що обіцяла! Якщо вона зі снігового замету з'явилася, дорога їй тільки одна – назад у замет.

Зореока, загорнута в оленячу доху, лежала в заметі й дивилася вгору на зірки. Знову, як і кілька років тому, настала Різдвяна ніч, і безліч прекрасних небесних сонць, таких ясних, непомірно великих і віддалених, дивилися вниз на безвинну дитину. Вони світилися в її очках, вони заглядали в її дитяче сердечко і не знаходили там нічого, крім доброти і любові до Бога. І очі дитини засяяли ще більш дивовижним блиском. Вони могли бачити ще далі, далі від зірок... пильний погляд Зореоки дістався до самого невидимого трону Господнього, де ангели піднімаються вгору і спускаються долу з посланнями до великих незліченних світів у нескінченному творінні Божому. А ніч стояла ясна і тиха, сповнена безмовного обожнювання. І лише північне сяйво іскрилося в небі. Разом зі своєю веселкою височіло воно над головою Зореоки.

Різдвяного ранку, коли діти ще спали в хаті, додому з поїздки повернувся поселенець. Струснувши іній зі свого каштанового волосся, він обійняв дружину і запитав про дітей. Дружина розповіла, що Пальто хворів на кір, але вже здоровий, а Сімму й Матте здорові та пухкенькі, наче пшеничні булочки.

– А як Зореока? – запитав Симон Сорса.

– Добре, – відповіла Ліззі, вона боялася чоловіка, та й сумління її замучило.

– Треба добре дбати про Зореоку, – продовжував поселенець, – нині вночі, коли я спав на санях, мені привидівся сон, наче зірка впала зверху на сани й мовила: "Візьми мене, піклуйся про мене добре, адже я – благословення твого дому!" Але коли я простягнув руку, щоб узяти зірку, дивлюся, а вона вже зникла! Я прокинувся і подумав про те, як Боже благословення супроводжувало нас в усьому, що б ми не робили з тих пір, як узяли до себе чуже дитя. Раніше нам ні в чому не щастило. Ми були жебраки й хворі, поле наше згубив мороз, ведмідь задер наших корів, вовк забрав наших овець. А нині в нас усе добре! А все тому, що ми благословенні! Бог милостивий до милосердних, а ангели його особливо печуться про невинних дітей.

Коли Ліззі почула ці слова, у неї знову защемило серце, але вона не посміла вимовити ані слова.

Коли нарешті хлопчики прокинулися, батько обійняв їх, радіючи, що вони такі здоровенькі й дужі. Похитавши їх трохи на коліні, він знову запитав:

– Де ж Зореока?

Тоді відповів Сімму:

– Матінка замкнула її в погребі.

А Пальте сказав:

– Матінка пов'язала їй очі сім'ю вовняними хустками і поклала сім циновок на кришку погреба.

Матте ж додав:

– Матінка віддала її Муррі, а Мурра відвезла її в гори.

Почувши слова синів, Симон Сорса почервонів від гніву, проте дружина його побіліла як полотно і змогла лише вимовити:

– Адже вона лопарка, а всі лопарі – чаклуни!

Поселенець, не відповівши ні слова, не зважаючи на втому, негайно пішов до стайні і знову запряг коня в сани. Спершу він під'їхав до халупи Мурри, витяг її, штовхнув у сани і змусив показати те місце, де вона залишила дитину. Вони піднялися в гори, вилізли з саней і пішли на лижах по оповитих снігом ущелинах. Коли вони підійшли до замету, де Мурра залишила дівчинку, там виднілася ще маленька вм'ятина, а трохи подалі в снігу – сліди лиж. Але Зореоку вони так і не знайшли, вона зникла. Вони довго шукали її, проте ж, не знайшовши, врешті-решт повернули назад. Поселенець біг попереду на лижах, а Мурра шкандибала трохи далі за ним. Тут почувся крик, Симон Сорса обернувся й побачив, як на вершині гори ціла зграя голодних лапландських вовків кинулася на Мурру і стала рвати її на шматки. Але допомогти їй він не зміг. Йому завадив крутий гірський схил, і коли він нарешті піднявся на гору, вовки вже зжерли Мурру. Засмучений, повернувся Симон Сорса додому, якраз коли церковні дзвони перестали дзвонити до Різдвяної заутрені.

У хаті сиділа в гіркому каятті його дружина. У неї не вистачило сміливості піти до церкви прославити Бога, бо коли вона вранці пішла до кошари задати корму вівцям, то побачила, що вовки побували й там. Серед ночі вломилися вони до кошари і нікого в живих не залишили.

– Це лише початок нашої кари, – гірко промовив поселенець. – Підемо до церкви разом з дітьми. Ми потребуємо цього якнайбільше, адже нам треба замолити великий гріх…

Ніхто не знав, де поділася Зореока. Сліди лиж в снігу неподалік від замету, в якому вона лежала, давали надію, що добрий ангел знову привів у ці дикі краї якогось подорожнього, що знайшов дівчинку й узяв її з собою. Нам хочеться думати, що саме так воно й сталося, але нікому не відомо, хто був той подорожній, куди потім відвезли Зореоку, і де знайшла вона нині свій новий, сподіваємося, кращий дім... Але де б він не був, вона принесе до нього з собою благословення і побачить там значно більше, ніж бачать інші.

Так, вона загляне в людське серце, вона загляне у всесвіт і навіть в обителі святих.

Автор: Топеліус З.; ілюстратор: Воробйова В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова