Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Євген Пермяк

Золотий цвях

Скорочено

Переклад українською – Лідія Фефелова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ю.Богачов

Без батька ріс Тишко, у злиднях. Ні кола, ні двора, ні воріт, ні тину. Тільки клин батьківської землі лишився. На жебри Тишко з матір'ю ходили. Поневірялися. І ніякої надії на щастя у них не було. Зовсім мати з сином руки опустили:

– Що робити? Як бути? Куди голову прихилити?

В чотири ручаї сльози течуть, у два голоси голосять. І є чого. Тільки виття та ниття ніколи справі не допомагали. Так їм і сказала якась бабуся, ще й порадила до коваля Захара піти.

– Він, – каже, – все може. Навіть щастя кує.

Як почула це мати, до коваля кинулася:

– Захаре, ти, кажуть, можеш моєму бідолашному синові щастя викувати.

А коваль їй:

– Що ти, вдово! Людина сама собі щастя кує. Посилай сина до кузні. Може, й викує.

Прийшов Тишко до кузні. Побалакав з ним коваль та й каже:

– Твоє щастя, хлопче, в золотому цвяхові, колотий цвях викуєш, і він сам тобі щастя принесе. Ти тільки пособляй йому.

– Дядьку Захаре, я ж зроду не кував!

–І я, – Каже коваль, – не ковалем родився. Роздмухуй горно.

Почав коваль показувати, як горно роздмухувати, як міх качати, як вугілля підсипати, як залізо вогнем розм'якшувати, як обценьками поковку брати. Не зразу в Тихона діло пішло. І руки крутить і ноги болять. Спина ввечері не розгинається. А коваля, мов батька, він полюбив. Та й Тишко ковалеві припав до серця.

За деякий час Тишко за молотобійця став.

Узяв якось коваль старий шворінь та й каже:

– Тепер давай з нього золотий щасливий цвях кувати.

Кує Тишко той цвях тиждень, другий, і з кожним днем цвях кращим робиться. На третій тиждень коваль каже:

– Не перекувати б, Тихоне! Щастя міру любить.

Не зрозумів Тишко, навіщо такі слова коваль промовляє. Не до них йому було. Дуже він той цвях собі вподобав. Очей з нього не зводить. Шкода тільки – згас золотий цвях. Охолов. Потьмянів.

– Не журися, Тишку, позолотіє, – каже коваль.

– А коли ж він позолотіє, дядечку Захаре?

– Тоді позолотіє, коли ти йому даси все, що він просить.

– Нічого він, дядечку коваль не просить.

– А ти, Тишку, поміркуй. Невже цвях для того викуваний, щоб без діла валятися?

– Це так, дядечку Захаре. Цвях кудись забити треба. Тільки куди ж його забити, дядечку Захаре? У нас же немає ні кола, ні двора, ні воріт, ні тину.

Коваль думав-думав, тер-тер лоба та й мовив:

– А ти забий його в стовп.

– А стовпа де взяти?

– У лісі зрубай та в землю вкопай.

– А я ж зроду не рубав, і сокири в мене немає.

– Таж ти і не кував зроду, а он який цвях викував. І сокиру викуєш. І дерево нею зрубаєш.

Знову засопів-задихав ковальський міх, іскри полетіли. Не зразу, не з одного маху, а за три дні викував хлопець сокиру

Пішов до лісу. Уподобав собі Тишко сосонку і ну рубати. Стовп одержав і на батьківську землю його заніс.

А земля бур'яном, полином, лопухом заросла. Не було кому на ній працювати. Притягнув Тишко стовпа, а вкопати його нічим.

– Та чого ти журишся? – каже йому мати. – Цвях викував, сокиру викував – невже лопати не зробиш?

Не минуло й дня, змайстрував Тишко лопату. Глибоко вкопав стовпа, щасливий цвях почав забивати. Невелике діло – цвях забити. Коли своя сокира, а в сокири такий обух, що танцювати на ньому можна. Забив цвях Тишко й чекає, коли той золотіти почне. День чекає, два чекає, а цвях не тільки не золотіє, а буріти почав.

– Матусю, погляньте, його іржа їсть. Мабуть, він іще чогось прохає. Треба до коваля збігати.

Прибіг до коваля, усе чисто розповів, а той йому й каже:

– Не може бути цвях без діла забитий. Кожен цвях свою службу повинен нести.

– А яку, дядечку Захаре?

– Піди до людей і подивись, як їм цвяхи служать.

Пішов Тишко селом. Бачить – одними цвяхами тес пришивають, другими найтоншими, дранку на дахах прихоплюють, на треті, найбільші, збрую, хомути вішають.

– На наш цвях, матусю, не інакше, як хомут треба повісити. Не то іржа все моє щастя з'їсть.

Мовив так Тишко й подався до лимаря.

– Лимарю, як хомут заробити?

– Це заіграшки. Попрацюй у мене до косовиці, а від косовиці до снігу. От тобі хомут і збруя будуть.

– Гаразд, – каже Тихін і залишився в лимаря.

А лимар теж із ковалевої породи був. Утрудняти Тишка не утрудняв, але й без діла сидіти не давав. То колодки для хомутів звелить пристругати, то дровець нарубати, то десятину виорати. Не все одразу виходило. Важкувато бувало, а від хомута відступитися боязко. Не може цвях без діла бути вбитим. Прийшов час – прийшов розрахунок. Отримав Тихін найкращий хомут і повну збрую. Приніс це все додому й повісив на цвях:

– Золотій, мій цвяше! Усе для тебе зробив.

А цвях, мов живий, насупився з-під капелюшка, мовчить і не золотіє.

Тишко знову до коваля, а коваль своє:

– Не може добрий хомут із збруєю даремно на цвяху висіти. Для чогось має висіти хомут.

– А для чого?

– Людей попитай.

Не став більше Тишко людей питати, задумався. Дуже задумався – про коня. Думав, думав та й надумав.

Рубати він тепер міг, лимарювати теж умів, ну, а про ковальську справу, то й казати нічого. «Золотого цвяха, – вирішив Тихін, – не викую, а підручним стояти не побоюся».

Попрощався з матір'ю й пішов коня заробляти.

Року не минуло – прискакав Тихін на своєму коні у рідне село.

Люди не намилуються:

– Ой, який кінь! І звідки йому таке щастя?

А Тишко мало на кого й дивиться, до стовпа підвертає.

– Ну, цвяше, тепер у тебе – хомут, у хомута – кінь. Золотій!

А цвях який був, такий і є.

 Тоді Тихін, хоч і тихим був, а накинувся на цвяха:

– Ти чого, заржавіла твоя головешка, з мене знущаєшся?!

А на ту пору біля стовпа коваль нагодився.

– Ну, що тобі, Тихоне, німий цвях сказати може? Не золотіє, – отже, ще чогось просить.

– А чого?

– Чи ж можна, щоб стовп, цвях, хомут та кінь під дощем мокли!

Почав Тишко стовп дахом укривати. Укрив, а цвях не золотіє.

«Певно, мало йому одного даху», – подумав Тишко і заходився стіни зводити. Тепер він уже все міг.

По якійсь годині глянув Тишко, а цвях який був, такий і лишився.

– Чи ж позолотієш ти, коли-небудь? – вигукнув спересердя Тихін.

– Позолотію. Неодмінно позолотію.

У Тихона очі на лоба полізли. Досі цвях мовчав, а ось маєш тобі – заговорив! Мабуть, справді незвичайний цвях він викував. А те, що коваль на даху в цей час лежав, Тихону невтямки.

Молодий був, не навчився ще казки, наче горіхи, лущити та зернята з них діставати. Із шкаралупою ковтав.

– Що ж тобі іще, цвяше, потрібно?

На це замість цвяха кінь у відповідь проіржав:

– І-і-хі-хі... Як жити мені без сохи!.. І-і-і...

– Та не іржи ти, Буланко, так жалібно. Якщо вже я тебе заробив, то й соха буде. Сам леміш викую і голобельки витешу.

Викував, витесав, поперечки налагодив, а на цвях не йде дивитися. Не до того якось стало. Інше в голові засіло.

Якщо цвях хомута попрохав, хомут – коня, кінь – соху, треба думати, що соха ниву проситиме.

Запряг Тихін коня в соху. Кінь ірже, соха скибу ріже, орач пісеньки наспівує.

Скінчив орати, до коваля пішов.

А коваль на нього давно чекає:

– Тихоне, що я тобі сказати хочу: твій щасливий цвях заздрісники витягти хочуть та в свою стіну забити.

– Це ж як, дядечку Захаре? Що тепер робити? Не інакше, як чатувати треба.

– Так, любий сину, так, – підтакує коваль. – Тільки як чатувати? Дощ восени. Сніг узимку. Хату ставити треба.

А Тихін йому:

– Я тільки подумав, а ви вже й сказали. Піду хату ставити. Сокира в мене є, сили хоч відбавляй. Ніякого діла не боюся.

Будує – тільки земля здригається та сонечко сміється. І ясному місяцю було на що подивитись-порадіти. Тихін і ночі прихоплював.

Настала осінь. Вижала вдова хліб. Тихін обмолотив його, а кінь на базар повіз. Начиння усіляке в новий дім притягли. А цвях не золотіє. Та й на душі невесело.

– А чого ж, любий синку, на душі невесело?

– Сам один я, матусю, поперед інших вискочив. Дружків випередив, товаришів покинув. Собі цвяха забив, від них щастя приховав.

– Та ти що, Тишко? Кожен сам своєму щастю коваль. Адже так тебе Захар учив?

– Так-то воно так, – відповів син. – Тільки дядечко Захар і про те говорив, що на миру й смерть красна, а поодинці і щастя пліснявіє. Мені всі допомагали: і коваль, і лимар. А я кому?

Мовив так Тихін і пішов до дружків-товаришів. Кому вірне слово скаже, кому добру раду дасть, а кому й своїми руками пособить.

Удові дах укрив.

Дідусеві сани полагодив.

Ледаря всовістив. Молодиків до роботи приставив.

Зазолотів цвях! Від головки почав – до середини дійшов.

Щастя веселощами в новий дім заглянуло, дружбою людською зацвіло. Не нахваляться люди на Тихона. До того дійшло, що його, нежонатого, по батькові величають. А цвях з кожним днем чимдуж палає, сяє.

А коваль слухає – посміхається. Адже цвях він сам потихеньку позолотив. Не у цвяху справа, головне – умілі руки треба мати, та праці докласти, а все інше додасться.

Автор: Пермяк Є.; ілюстратор: Богачов Ю.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова