Захаріас Топеліус

Зимова казка

Переклад українською – Наталя Забіла
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ю.Харьков

У великому дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни. Вони були такі старі, такі старі, що ніхто – навіть сивий мох – не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молодими тонкими сосонками. Звідусюди було видко їхні темні верхів'я, що високо здіймалися над лісовими хащами. Навесні серед густих віт старих сосон співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квітки вересу підводили свої голівки і дивилися вгору так здивовано, ніби хотіли сказати: «Ох, невже й ми будемо колись такими ж великими і такими ж старими?»

Взимку, коли віхола обгортала всю землю білою габою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, наче два велетні, стерегли ліс.

Зимова буря з шумом проносилася по хащах, змітала сніг з гілок, обламувала верхів'я дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо, прямо і не схиляли голів перед найдужчим ураганом.

А коли ти такий міцний та стійкий – це таки неабищо!

Край того лісу, де росли старі сосни, на невеличкому пагорку примостилася хатинка, крита дерном, яка двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У цій хатинці жив бідний селянин із своєю жінкою. Вони мали клаптик землі, на якому сіяли хліб, і невеличкий город. Тим і жили. А взимку селянин рубав у лісі дерева, продавав деревину на лісопильню і купував на ці гроші молоко та масло.

У селянина з жінкою було двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Хлопчик – Сільвестр, а дівчинка – Сільвія. І де тільки знайшлися для них такі імена! Напевно, в лісі. Адже слово «сільва» латинською мовою означає «ліс».

Якось узимку брат і сестра, Сільвестр і Сільвія пішли до лісу – глянути, чи не попався у сильця, що їх вони поставили, який-небудь лісовий звірок або пташина.

І справді, в одне сильце попався білий заєць, а в друге – біла куріпка. І заєць, і куріпка були живі; вони заплуталися в сильцях і жалісно пищали.

– Відпусти мене! – пролопотів заєць, коли Сільвестр підійшов до нього.

– Відпусти мене! – пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася до неї.

Сільвестр і Сільвія дивом здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі й птахи говорили по-людському.

– Ай справді, відпустимо їх! – сказала Сільвія.

І вона з братом почала обережно розплутувати сильце.

Тільки-но заєць відчув себе вільним – дременув у лісову глибінь. А куріпка полетіла геть так швидко, як тільки могли нести її крила.

– Підопринебо! Підопринебо все зробить, про що тільки попросите! – гукнув заєць на ходу.

– Просіть Зачепихмару!.. Просіть Зачепихмару!.. І все, що схочете, у вас буде! – вигукнула і куріпка на льоту.

І знову в лісі стало тихо-тихо.

– Про кого це вони казали? – озвався перегодом Сільвестр. – Про якихось Підопринебо й Зачепихмару?!

– І я ніколи не чула таких дивних імен, – сказала Сільвія. – Хто ж це може бути?

В цю мить дужий порив вітру пронісся по лісі. Верхів'я старих сосон зашуміли, і в їхньому гомоні Сільвестр та Сільвія ясно почули слова:

– Ну що, друже, стоїш досі? – спитала одна сосна другу. – Ще держиш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!

– Стою! Держу! – загула друга сосна. – А ти як, стара? Все воюєш з хмарами? Адже й тебе недарма звуть Зачепихмарою!

– Щось ніби слабну я, – прошелестіло у відповідь. – Ось нині вітер обломив у мене горішню гілку. Видно, й справді старість надходить!

– Гріх тобі жалітися! Тобі ж усього-навсього триста п'ятдесят років! А от мені вже триста вісімдесят минуло!

І стара сосна тяжко зітхнула.

– Бач, он знову повертається вітер, – прошепотіла молодша сосна. – Під його посвист так добре співати пісні. Заспіваймо з тобою про далеку давнину, про нашу молодість. Адже нам з тобою є про що згадати!

І під шум лісової бурі сосни, гойдаючись, заспівали:

– Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти, – сказала старша сосна і тихенько зарипіла. – Поговорімо з цими дітьми.

І одна її гілка хитнулася, начебто показуючи на Сільвестра та Сільвію.

– Про що вони хочуть з нами говорити? – спитав Сільвестр.

– Ходімо краще додому, – шепнула Сільвія, – я боюсь цих дерев.

– Зажди, – сказав Сільвестр. – Чого їх боятись? Та ось і тато йде!

І справді, лісовою стежкою йшов їхній батько з сокирою на плечі.

– Ото дерева так дерева! Саме такі, як мені треба! – сказав батько, спинившися біля двох сосон.

Він уже підняв сокиру – підрубати старшу сосну, але Сільвестр і Сільвія з плачем кинулися до нього.

– Таточку, – заблагав Сільвестр, – не займай цю сосну. Це ж Підопринебо!

– Таточку! І цю не руш! – молила Сільвія. – Її звуть Зачепихмара. Вони обидві такі старі... А зараз вони співали нам пісеньку!

– І чого тільки дітлахи не вигадають! – засміявся батько. – Де це чувано, щоб дерева співали? Ну гаразд, хай собі стоять, коли вже ви за них так просите. Я знайду собі й інші.

І він пішов далі, в ліс, а Сільвестр і Сільвія залишились біля старих сосон – послухати, що скажуть їм ці лісові велетні.

Чекати довго не довелось. У верхів'ях дерев знову зашумів вітер. Він щойно був на млині і так шалено крутив вітрякові крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. А тепер вітер налетів на сосни і забушував серед їхніх віт.

Старі сосни загули, зашуміли, заговорили.

– Ви врятували нам життя! – сказали сосни Сільвестрові та Сільвії. – Просіть тепер у нас все, що схочете.

Але не завжди легко сказати, чого тобі найбільш хочеться.

Думали, думали Сільвестр і Сільвія, а нічого не придумали, так ніби й бажати їм не було чого.

Нарешті Сільвестр сказав:

– Я б хотів, аби хоч ненадовго виглянуло сонце, а то зовсім не видно стежки.

– І я б хотіла, щоб швидше прийшла весна, розтанув сніг! – сказала Сільвія. – Тоді й пташки знову заспівають у лісі...

– Ой, які нерозумні діти! – зашелестіли сосни. – Ви ж могли зажадати стільки чудових речей! І багатство, і шану, й славу – все мали б!.. А ви просите те, що буде й без вашого прохання. Та нічого не поробиш, треба виконати ваше бажання. Тільки ми це зробимо по-своєму... Слухай же, Сільвестре: хоч би куди ти пішов, хоч би на що глянув – скрізь;тобі віднині світитиме сонце.

І твоє бажання, Сільвія, сповниться: хоч би куди ти пішла, хоч би про що заговорила – завжди навкруг тебе розтаватиме холодний сніг, і буятиме весна.

– О, як чудово! – вигукнули Сільвестр і Сільвія. – Спасибі вам, любі сосни, за дарунки. А тепер прощавайте!

І вони весело побігли додому.

– Прощавайте! Прощавайте! – зашуміли услід їм старі сосни.

Дорогою Сільвестр раз у раз оглядався, чи нема десь куріпок. От дивина! – хоч би куди він повертався, всюди перед ним блискав сонячний промінь, виграваючи на гілках, наче золото.

– Диви! Диви! Сонце виглянуло! – гукнула Сільвія.

Ледве вона це сказала – сніг навколо розтанув, обабіч стежки зазеленіла трава, дерева вкрилися свіжим листям, а високо в небі забриніла пісня жайворонка.

– Ой, як весело! – в один голос гукнули Сільвестр і Сільвія.

І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава й дерева.

– Мені світить сонце! – закричав Сільвестр, вбігаючи в хату.

– Сонце світить усім, – сказала мати.

– А я можу розтопити сніг! – закричала Сільвія.

– Ну, та це кожен може, – засміялася мати.

Але минуло небагато часу, і вона побачила – в хаті щось дивне робиться. Надворі вже зовсім темно, настав вечір, а в хатинці у них все блищало від яскравого сонця. І так було доти, поки Сільвестрові схотілося спати і очі в нього заплющилися. Але це ще не все! Зимі ще кінця-краю не видно було, а в хатину раптом повіяло весною. Навіть старий засохлий деркач у кутку – і той зазеленів, а півень заспівав на своєму сідалі. І він співав доти, доки Сільвії набридло балакати і вона заснула солодким сном.

Пізно ввечері повернувся додому батько.

– Слухай, батьку, – сказала жінка, – боюсь я, чи не зачарував хтось наших дітей. Щось чудне робиться в нашій хаті!

– Ото ще вигадала! Ти краще послухай, мати, яку я новину приніс. Нізащо не здогадаєшся! Завтра до нашого міста прибудуть король і королева. Вони їздять по всій країні і оглядають свої володіння. Як ти гадаєш, чи не поїхати нам з дітьми в місто подивитися на них?

– А чого ж, – сказала жінка. – Адже не щодня в наш край приїздять такі гості.

Рано-вранці селянин із жінкою та дітьми зібралися в путь-дорогу. Тільки й розмов було, що про короля та королеву. І ніхто не помітив, що всю дорогу сонячний промінь біг перед саньми (хоч небо облягли темні хмари), а берізки навколо вкривалися бруньками і зеленіли (хоч мороз був такий, що пташки замерзали на льоту).

Коли сани в'їхали на міський майдан, людей там вже була тьма-тьмуща. Всі боязко поглядали на шлях і перешіптувались. Казали, що король і королева незадоволені своєю країною: куди не приїдеш, скрізь холод, сніг, похмурі та дикі місця.

Король був дуже суворий. Він вирішив, що в усьому винен його народ, і збирався суворо його покарати. А про королеву казали, що вона дуже змерзла, і щоб зігрітися, без упину тупотить ногами.

Нарешті вдалині з'явилися королівські сани. Люди завмерли. На майдані король наказав кучерові спинитися, щоб перемінити коней. Король сидів, сердито насупивши брови, а королева тупотіла ногами.

Раптом король підвів голову, поглянув на всі боки – туди, сюди, – і весело засміявся, так, як сміються всі люди.

– Подивіться, ваша величносте, – мовив він до королеви, – як привітно світить сонце! Їй-право, тут не так уже й погано... Мені чомусь навіть стало весело.

– Це, мабуть, тому, що ви сьогодні добре поснідали, – сказала королева, – проте й мені теж стало начебто веселіше.

– Це, мабуть, тому, що ви сьогодні добре виспалися, – сказав король. – Але гляньте – цей похмурий край таки дуже гарний! Як чудово осяває сонце оті дві сосни, що видніються вдалині! Дуже гарний край! Я накажу збудувати тут палац!

– Так, так, тут треба збудувати палац! – вигукнула королева і навіть перестала тупотіти ногами. – Тут так гарно! Всюди зима, а тут дерева й кущі зеленіють, як у травні! Неймовірно!

Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сільвестр і Сільвія вилізли на огорожу, щоб краще роздивитися короля й королеву. Сільвестр крутився на всі боки – тому сонце так і сяяло навколо. А Сільвія балакала, ні на мить не стуляючи рота, тому забрунилися навіть сухі жердини старої огорожі.

– Що це за милі діти? – спитала королева, поглянувши на Сільвестра і Сільвію. – Нехай вони підійдуть до мене.

Сільвестр і Сільвія сміливо підійшли до короля і королеви.

– Послухайте, – сказала королева, – ви мені дуже подобаєтесь. Коли я дивлюся на вас, мені стає веселіше і мовби тепліше. Хочете жити у мене в палаці? Я накажу одягти вас в оксамит і золото, ви їстимете із срібних тарілок і питимете з кришталевих келихів. Ну як, згодні?

– Дякуємо, ваша величносте, – сказала Сільвія – але ми краще залишимося вдома з татом і мамою.

– До того ж у палаці ми скучатимемо за нашими друзями, – сказав Сільвестр.

– А чи не можна і їх узяти до палацу? – спитала королева. Вона була в чудовому настрої й анітрохи не гнівалася, що їй заперечують.

– Ні, це неможливо, – сказали Сільвестр і Сільвія, – вони ростуть у лісі. Одного звуть Підопринебо, а другого – Зачепихмара...

– Ну й вигадники ці діти! – вигукнули в один голос король і королева і так дружно засміялися, що навіть королівські сани застрибали на місці.

Король наказав розпрягти коней, а каменярі й теслі відразу заходилися будувати новий королівський палац.

Як не дивно, на цей раз король і королева були до всіх добрі та милостиві. Вони нікого не покарали. А Сільвестр і Сільвія дістали ще й крендель, що його спік сам королівський пекар.

Крендель був такий великий, що четверо коней везли його на окремих санях. Сільвестр і Сільвія почастували кренделем усіх дітей, які були на майдані, і ще зостався такий великий шматок, що їхня конячка ледве дотягла його до дому.

Дорогою мати шепнула батькові:

– А знаєш, чому король і королева були сьогодні такі ласкаві? Тому, що Сільвестр і Сільвія дивилися на них та розмовляли з ними. Згадай-но, що я тобі вчора казала!

– Ото про чари якісь? Пусте!

– Та поміркуй сам, – не вгавала жінка, – де це видано, щоб узимку зеленіли дерева, і щоб король та королева нікого не покарали? Повір мені – без чарів тут не обійшлося.

– Все це жіночі вигадки! – сказав селянин. – Проте діти в нас хороші – от усі й радіють, на них дивлячись!

І справді, хоч би куди прийшли Сільвестр та Сільвія, хоч би з ким заговорили – у всіх на душі відразу ставало тепліше і ясніше. А що Сільвестр і Сільвія завжди були веселі та привітні, то ніхто й не дивувався, що вони приносять всім радість.

Все навколо них квітнуло й брунилося, співало й сміялося. Похмурі землі навкруг хатинки, де жили Сільвестр і Сільвія, перетворилися на буйні лани та луки, а в лісі навіть узимку співали весняні пташки.

Незабаром Сільвестра призначили королівським лісником, а Сільвію – королівською садівницею.

У жодного короля, в жодному королівстві не було ніколи такого чудового саду! Та це й не дивно! Адже жоден король не міг примусити сонце слухатись його наказів. А Сільвестрові й Сільвії сонце світило завжди, коли вони бажали. Тож і в саду у них все квітло так, що любо було глянути!

Минуло кілька років.

Глухою зимовою порою Сільвестр і Сільвія надумали піти до лісу – навідати своїх старих друзів.

У лісі бушувала буря, в темних верхів'ях сосон шумів вітер, і під його шум сосни співали свою пісню:

Та не встигли вони доспівати, як у їхніх стовбурах щось затріщало, зарипіло, і обидві сосни повалилися на землю. Саме в цей день молодшій сповнилося триста п'ятдесят п'ять, а старшій – триста вісімдесят п'ять років. Що ж тут дивного, коли вітри врешті їх подолали!

Сільвестр і Сільвія ласкаво погладили сиві, порослі мохом стовбури мертвих сосон і такими добрими словами пом'янули своїх друзів, що сніг навколо розтанув і рожеві квіти визирнули з землі. І так багато їх було, що незабаром вони вкрили стовбури старих сосон од коріння до верховіть...

Давно вже я нічого не чув про Сільвестра й Сільвію. Напевно, тепер вони самі вже стали старими та сивими, а короля й королеви, що їх усі так боялися, і на світі вже нема.

Але щоразу, коли я бачу дітей, мені здається: це Сільвестр і Сільвія...

А може, старі сосни обдарували своїми чудесними дарунками всіх дітей? Що ж, у цьому нема нічого неймовірного.

Нещодавно, у похмурий непогожий день, мені зустрілися двоє дітей – хлопчик і дівчинка. І відразу в сивому, тьмяному небі нібито засяяло сонце, все навколо пояснішало, обличчя людей розпромінилися усмішками...

Ось тоді серед зими раптом настає весна. Тоді й крига починає танути – на вікнах і в серцях людей. Тоді навіть старий деркач у кутку вкривається зеленим листям, на сухій огорожі розквітають троянди, а під високим склепінням неба співають веселі жайворонки.