|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Заєць на ковзанці
Й.З.Новак
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Й.Кабрт
Якось узимку зайчик Мартин бродив по засніженому лісі. Він дійшов до узлісся і подивився вниз.
Далеко внизу, в долині, на замерзлій річці каталися діти. Мартин ніколи не бачив такого видовища і не міг на нього надивитися. Дітей було п'ятеро – три хлопчика й дві дівчинки. На вкритому снігом лузі вони розбігалися, стрибали на лід річки і ковзали до іншого берега. Широко розставивши ноги, намагаючись втриматися, вони розмахували руками, і їхні радісні крики лунали дуже далеко.
Геп! Раптом впав найменший!
Усі регочуть, і малюк весело сміється разом із ними. Ось він уже знову на ногах, розбігається і одним стрибком опиняється на льоду. Цього разу він мчить так швидко, що інші діти ледве встигають розступитися.
«Як весело так ковзати, – думає зайчик. – Я теж хотів би спробувати».
Поки він так думав, хтось покликав:
– Діти! Обідати!
– Вже? – сказали діти з прикрістю і повільно, знехотя, пішли додому.
Скоро їх вже не було видно, тільки на снігу залишилися їхні сліди. Мартин швидко спустився вниз по схилу і теж стрибнув на лід. Але що таке? Його лапки зовсім не ковзають. Як він стрибнув, так і залишився на тому ж місці. А він так добре розбігся! Набагато далі, ніж діти. «Може, сніг налипнув на мої лапки? – спало йому на думку. – Так, напевно. Я повинен починати розбіг звідти, де сніг утоптаний».
Він спробував ще раз. Але знов одразу ж зупинився. «Чому ж це у мене не виходить?» – дивувався він.
«Спробую втретє», – і він розбігся. І знову невдача.
– Хотів би я знати, що ж я роблю не так, – подумав він уголос.
– Ти все робиш правильно, – пролунав раптом зверху чийсь голос.
Мартин обернувся і подивився вгору. На старій вербі сидів синьо-зелений водомороз і дивився на нього.
– Тоді чому ж у мене не виходить? – запитав зайчик.
– Це ти повинен сам знати.
– Але ж я не знаю.
– Скільки зим ти вже прожив?
– Це перша.
– Так я і думав, – сказав водомороз.
– Скажи мені, будь ласка, чому у мене нічого не виходить, – попросив Мартин.
– Тому що у тебе лапки вкриті шерстю!
– Це правда, у мене, дійсно, волохаті лапки...
– Ну от бачиш. На волохатих лапках ковзати не можна.
– Ах, який жаль!
– Чого ж це жаль? Зате ти ніколи не посковзнешся на льоду, – відповів водомороз і полетів геть.
«Отже, я ніколи не зможу кататися по льоду», – зітхнув Мартин і, сумний, побіг по снігу назад до лісу. Він засмучено бурмотів собі під ніс: «Яка мені радість від зими? Немає ні конюшини, ні іншої свіжої трави, ні капусти, нічого немає, окрім снігу та льоду. Коли я хочу їсти, а це зі мною трапляється постійно, мені доводиться жувати сухе листя чорниці чи вересу, а іноді навіть гризти тільки промерзлу кору дерев. А це вже зовсім негодяща їжа. Брр! І у мене в шлунку бурчить майже одразу після їжі, ніби я й не їв зовсім. Якби ж у мене були запаси, як у білочки! Але в мене немає нічого. І якщо я іноді забуваю про свій голод і хочу повеселитися, то навіть це у мене не виходить!»
Тут Мартин раптом зупинився як укопаний. Занурений у свої сумні думки, він і не помітив, як дійшов до узлісся, а там стояла худа руда лисиця і підступно посміхалася.
– Вітаю тебе, – промуркотіла лисиця, і у неї потекли слинки. – Здрастуй, здрастуй, мій сьогоднішній обід!
У її пащі блиснули гострі зуби. Але Мартин швидко отямився. Він повернувся і побіг так хутко, як тільки міг.
– Ах, ти так! – дзявкнула лисиця і кинулася за ним. – Ну що ж, трохи розімнуся перед обідом, це навіть корисно.
«Бідолашний зайчик», – подумав дятел, що спостерігав за ними з високого дуба.
А бідолашний зайчик одразу забув про все – і про ковзанку, і про лисицю, і про свої волохаті лапки, він думав тільки про жовті гострі зуби, що хотіли його розірвати. А ці зуби були все ближче й ближче.
Тут Мартин згадав пораду своєї мами-зайчихи: «Якщо тебе переслідує собака чи лисиця, ти повинен петляти». Звичайно, петляти, інакше він загине.
От лисиця клацає зубами дуже близько від правої задньої лапки зайця. Мартин зробив стрибок вліво і побіг далі.
А лисиця проскочила вперед, і поки вона загальмувала та змінила напрямок, заєць був уже далеко. Але радість його була недовгою. Лисицю гнав тепер не тільки голод, але і злість на зайця за те, що довговухий хоче її перехитрити. І перш ніж Мартин встиг отямитися, лисиця знову мало не наступала йому на п'яти.
– Зараз вона його з'їсть, – раділи ворони в полі. – Може, і нам шматочок дістанеться!
Але Мартин знову зробив петлю, цього разу праворуч. Знову йому вдалося перехитрити лисицю і виграти кілька рятівних метрів. Тепер він мчав угору, до узлісся. Та тільки-но він досяг дерев, як лисиця знову нагнала його. Зовсім близько, вже зовсім поруч.
– Що ж це ти, граєшся зі мною? – дзявкнула лисиця. – Добре, нумо пограємося. Цікаво мені, хто з нас довше витримає?
– Довго він не протримається, – сумно подумала олениха, що стояла, сховавшись у кущах.
Зайчик теж розумів це і з жахом думав: «Довго мені не витримати. Якби ж це було влітку, то після гарного сніданку, я б утік від тебе, перш ніж ти б встигла тричі дзявкнути. Але тепер, на порожній шлунок...» Змучений, він зробив останню петлю і, мало не потрапивши до гострих зубів лисиці, знову втік від неї. Тепер він наближався до засніженого схилу, по якому проходив рядок кущів. Вони перетинали шлях високою стіною. Мартин знову знайшов надію. «Варто мені перестрибнути цей чагарник, і я врятований!» З останніх сил він розбігся і високо стрибнув.
І дійсно, вдалося. Наче птах пролетів над найвищими гілками кущів, зовсім як синиці, яких він розігнав.
«Переміг!» – радів він. «Я врятований! Лисиця не вміє стрибати, а поки вона обігне чагарник, я встигну сховатися». Але він помилився.
Лисиці зовсім не потрібно було оббігати весь чагарник. Вона хоч і зупинилася перед ним, але одразу знайшла у ньому прохід, нагнулася і спритно проповзла між кущами. Гілки дряпали її хутро, але вона не звертала на це уваги. Головне не упустити обід. Вона знову безшумно йшла по заячому сліду, який став дуже нерівним, і не дивно, адже Мартин був зовсім змучений. У нього підгиналися лапки, його маленьке заяче сердечко відчайдушно билося. Йому треба було трохи перепочити. «Тепер я можу зупинитися, – подумав він, – адже лисиця далеко позаду».
Він перевів дух і озирнувся назад, щоб зрозуміти, де він знаходиться. Він знову був біля річки, але в незнайомому йому місці. Крига блищала як шибки сільських хат. А по той бік річки стояв високий ліс. Ліс, що означав для нього спасіння.
– Увага! – раптом почув він. Це крикнула сойка. Мартин перелякано озирнувся.
Лисиця! Вона стояла між вербами, близько від нього, зовсім близько. І її злі зелені очі зловтішно блимали. «Це кінець», – промайнуло в голові у Мартина. І все ж він змусив свої втомлені лапки зробити відчайдушне зусилля. Він стрибнув на лід річки – і помчав до іншого берега.
Він чув, як лисиця знущально засміялася:
– Ха, ха, мені здається, у тебе вже лапи тремтять. Так ти далеко не втечеш, любий мій. Досить зробити два чи три стрибки і... Ай!
Геп! Почувся глухий звук і одразу після цього люта лайка. Знову – геп! Такий звук Мартин вже чув сьогодні!
Зайчик добіг до іншого берега. Тільки тепер він наважився озирнутися. Уявіть собі, лисиця впала, розтягнулася на льоду! Ось вона намагається встати – і знову її лапи роз'їжджаються і вона гепається на живіт. Підвелася, геп! – знову впала!
Незважаючи на всі свої старання вона не могла зробити жодного кроку. Тепер їй стало ясно, що вона не перейде річку по льоду. Повільно, широко розставивши лапи, дісталася вона назад до верб і звідти дзявкала у безсилій люті.
Мартин одразу повеселішав. Він радісно стрибав у високому лісі й голосно кричав:
– Мої любі лапки, дякую вам. Яке щастя, що ви вкриті шерстю! Як добре, що ви волохаті! Як добре, що ви не ковзаєте! Як добре, що ви по льоду можете бігати, як і по землі. Якби не ви, я був би зараз в животі у злої лисиці! – Радість Мартина була така велика, що йому одразу став смачний навіть сухий верес, який він знайшов у лісі.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова