Так сказала річка

Оленка маленька

– Оленко маленька,
Чому ти раденька?
Бо в мене весела рідня.
– Чому в тебе очі
Такі голубенькі?
– На небо дивлюся щодня.
– Чому це у квітах
У тебе сукенка?
– В квітник я ходжу по росі.
– Розумна Оленко,
Чому ж ти маленька?
– Тому я маленька.
Що звуся Оленка,
Оленки маленькі усі.

Коник

Я зробив собі конька,
Стригуночка-воронька.
Взяв, запріг його у возик.
Але він мене не возить.
Попросив би я конька
На конюшні у Ілька,
Не вербового,
Живого,
Та боюсь – впаду із нього
Всім на сміх і на біду...
Краще з цим у двір піду.

Базіка

Мисливець-щасливець, звідкіль ти ідеш?
– Іду я, мій друже, із лісу.
– Мисливець-щасливець, а що ти несеш?
– Несу я хвостатого лиса.
– А чим же хвостатий той лис провинивсь?
– Курей пережер він без ліку.
А де ж це твій лис-курокрад, подивись?
– Утік через тебе, базіку!

Допоміг

Посадив наш тато сад.
Груші, яблуньки уряд
Піднялися в мураві.
Але всі вони криві,
Ані гілочки прямої –
Кривуляки до одної.
Я почав їх випрямляти,
Підіймати, вигинати.
Вигинав та випрямляв
Всі галузки заламав.
Тато вискочив із хати,
Став садочок рятувати.
Гілочки перев’язав
І таке мені сказав:
Як не кинеш сад ламати,
Буду вуха випрямляти.

Так сказала річка

– Умий мене, річко, –
Сказала мала.
– Ставай, умивайся.
– Подай-но порічки
З рясного стебла.
– Нарви й наїдайся.
– Скажи, синьовода,
Я гарна чи ні?
– Ти дуже вродлива.
– А буде ця врода
На щастя мені?
– Навчишся
Трудиться,
То буде; а ні, –
Не станеш ніколи щаслива.

Гра в копієчку

«Котись, котись, копієчко,
По сім’ячко-насіннячко».
Так грались ми, малі.

І начебто котилася
Копієчка й губилася
В траві чи у ріллі.

Шукати ми розходились.
Копійка не знаходилась
Немов її змело.

Насправді в нас копієчки
На сім’ячко-насіннячко
І зовсім не було!

Голівка, як долівка

Я умилась з милом,
Прилягла на килим,
І моя голівка
Між квіток, мов квітка.
Як ота найкраща,
Що квітчає килим.
А Ванько-ледащо,
Він не хоче з милом.
І тому голівка
В нього, як долівка.

Дукач

Є собака в нас Дукач.
В нього хвіст, мов довгий квач,
Вуха звислі, золоті,
Білий пух на животі,
А по спині смуга йде.
Голос в нього аж гуде.
Він, ледащо, їсть і спить
Двір не хоче сторожить.
Та у всіх отой Дукач
У пошані.
Хто калач,
Хто дає і ковбасу.
А за що?
Все за красу.

Кучерявий баранець

Кучерявий баранець
Мекав: «Дайте гребінець.
Я гладеньким хочу стати».
І сказала добра мати:
«Не пригладжуй чуба, нащо –
Кучерявим бути краще.
Баранцеві до лиця
Чуб носить без гребінця...»
Але ти не баранець
Треба мати гребінець.

Чи гадюка, а чи вуж

Біг Івасик на ставок
І згубив новий пасок.
Він звисає з крутизни
І здається здалини:
Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Підповзає до води.
Навіть страшно йти туди.

Чапу-лапу – йдуть качата
На ставочку покачатись.
Враз переднє зупинилось,
На стежину подивилось:
«Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Я боюсь іти туди».

За качатами гусята
Йшли на хвилі погасати.
Й зупинилися малі.
Щось чорніє на землі:
«Чи гадюка, а чи вуж.
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Ми не підемо туди».

Йшли напитися цесарки
До ставка, бо дуже парко.
Зупинились, поглядають,
«Що воно таке? – питають, –
Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Нам не хочеться туди».

Тут піднявся вітерець,
Здув Іванків ремінець.
Та ніхто на став не йде,
Спірка в лузі аж гуде:
«То гадюка, а чи вуж.
Перекручений, мов гуж,
Там лежав коло води?
Й ні сюди, ані туди».

Цап-забіяка

Жив над річкою Залий
Не старий і не малий
Цап – упертий забіяка.
Був такий страшний вояка,
Що кого не стріне, б’ється,
Хай хоч кров із нього ллється
Чи тріщить лобина, ріжки –
Не відступиться нітрішки.
Бився цап з бичком три рази,
Аж тріщали перелази,
Дуже бився із Рябком
Навіть з тихим гусаком
Залякав усіх в окрузі.
І його колишні друзі
Не ходили на Залий,
Де блукав цапина злий.
«Цур тобі, – усі казали,
Що ми – клопоту не мали
Затівати бій дурний».
Цап ходив сумний, нудний.
Бо не мав перед собою
Нікогісінько для бою.

Не знайшовши з ким побитись.
Цап до річки йде напитись,
Йде він гордою ходою.
Зупинився над водою.
Тихо горнеться ріка,
Не глибока й не мілка,
Чиста, наче із кришталю.
Скочив цап на трухлу палю
І побачив під водою
Із рогами, з бородою
Звіра сірого, малого,
Набундюченого, злого.

«Ой, яка ж гидка тварина!»
Закричав лихий цапина.
Цап об палю б’є ногами,
Націляється рогами.
Й той звірюка під водою
Крутить злісно бородою
І об палю б’є ногами,
Націляється рогами,
Аж трясеться – битись хоче.
Цап із палі як зіскоче.
Щоб уцілить в перенісся...
Шум води над ним пронісся
Та й затих, – мовляв, не жди,
Цап не вийде із води.
Сам з собою він побився
І в потоці утопився.
І тепер бички, телята,
Цуценята і качата
Ходять вільно на Залий,
Де блукав цапина злий.