Чотири вітри

Наша Оля по сніжку
Біга в білім кожушку.
І не взнаєш, де сніжок,
А де білий кожушок.
Кожушок –
Немов пушина,
Мов сніжина –
Порошина.
А у баби кожушина –
Чорний комір висне з пліч,
Наче
Ніч.
Темна ніч.
Баба каже:
«Геть на піч!
Житом ніженьки потри,
Бо вітри,
Вітри,
Вітри
Вилітають із нори,
Заберуть тебе в мішок,
Знімуть білий кожушок,
Кинуть в полі на сніжок.
І холодна, і сира
Замете тебе кура.
Ну, пора,
Пора,
Пора!
Геть до хати із двора».

Оля кинулась до хати,
Там її зустріла мати,
Обтрусила, обігріла,
Теплим чаєм напоїла,
З медом пряників дала.
Тут і баба підійшла,
Підійшла і почала:
«Ти мала,
Мала,
Мала!
Чом обідати не йшла?
Завдала мені тривоги,
Застудила руки й ноги,
Знов у валянках вода.
Ой біда,
Біда,
Біда!

Глянь: на шибці – борода!
То Найстарший Вітровій,
Сніговій,
Буревій,
У накидці вихровій,
Вже давно гаса по полю,
Хоче вкрасти нашу Олю.
Ти лягай,
Лягай,
Лягай!
Знов у двір не вибігай».

Оля кинулась до ліжка,
Мати їй накрила ніжки,
Побажала щастя й долі.
Оля спить...
І сниться Олі,
Що Найстарший Вітровій,
Сніговій,
Буревій,
У накидці вихровій
Зупинився коло хати,
Став кричати,
Вимагати,
Щоб пустили Олю з хати.

Баба каже: «Не пущу!»
Мати каже: «Закричу!»
Вітер каже: «Як наляжу,
Вікна, двері потовчу.
Вашу Олю підхвачу,
Закручу,
Поволочу
По левадах та по полю
Вашу Олю,
Олю,
Олю,
Щоб узнала нашу волю,
Буйну волю вітрову,
Грізну силу вихрову!»

Мати вітра не пускає.
Вітер вікна витискає,
Підіймає Олю вгору
І несе на білу гору,
Де живе його сестра,
Снігокрутниця кура.
А кура Кричить: «Ура!
Я стара,
Стара,
Стара!
В мене сива голова,
Кров у мене снігова,
Руки в мене крижані –
Дайте Оленьку мені!»

Закрутила бідну Олю,
Заморозила до болю.
Все несе,
Несе,
Несе
За дорогу, за шосе,
За городи, за підмети
І штовхає у замети.
Оля кличе,
Оля плаче,
Та ніхто її не бачить,
І не бачить,
І не чує,
І з біди не порятує.

Раптом чує... хтось рукою
Ще й тепленькою такою,
Обіймає,
Пригортає,
Тихим голосом питає:
«Ой мала,
Мала,
Мала,
Що ти хочеш?»
«Я? Тепла!» –
Оля враз відповіла.
Спалахнуло в полі світло,
Все засяяло,
Розквітло.
Трави, проліски навкруг,
І не чути лютих хуг.

«Хто ти будеш, друже мій?»
«Я – Весняний Вітровій!
Я лечу,
Лечу,
Лечу,
Дам і сонця, і дощу.
Все я дам тобі, мала.
Що ти хочеш?»
«Я? Тепла! –
Оля знов відповіла.
– Ну, іще,
Іще,
Іще,
Хай жаркіше припече!»

Сонце гріє.
Пригріває,
Вітер віє,
Повіває,
Теплий вітер
Суховій
Пилом горнеться до вій,
Наганяє люту спеку.
А іти іще далеко.
Оля вибилась із сил.
Всюди пил,
Пил,
Пил.
Оля каже: «Дайте пити!
Я не можу більше жити.
Хоч краплиночку прошу...»
І схилилась на межу.
Згодом чує – хтось гукає,
За плече її торкає.
Каже: «Я допоможу!
Я біжу,
Біжу,
Біжу,
Сонцю шлях загороджу!»

Налетіли сизі хмари,
Грому гримнули удари,
Почалася літня злива.
Оля, рада і щаслива,
Запитала: «Хто ти є,
Добре щастячко моє?»
«Я є Літній Вітровій,
Лину в хмарі грозовій.
Всім, хто просить
І не просить,
Поливаю жито, просо,
Все оновлюю дощем!»

Оля крикнула: «Іще!
Ну, іще,
Іще,
Іще
Хай водиця потече,
Щоб обмитись,
Освіжитись,
Щоб награтись,
Накупатись!»

Оля бовтається в ставі,
У веселчиній заграві,
Під вечірнім промінцем
Зашарілася лицем.
За купанням зголодніла.
Каже: «Я давно не їла.
Дайте їсти,
Їсти,
Їсти,
Хоч на мить до столу сісти».

«Я, Осінній Вітровій,
Йду по стежці золотій.
Дам я спілого ренклоду,
Дам я грушу бергамоту».
Зашумів осінній вітер,
Мокре личко Олі витер.
Як війне сюди-туди –
Всюди падають плоди
У краплиночках роси.
«Ой, труси,
Труси,
Труси!
Всі дерева обтруси!»

Тільки й чути Олю раду.
В неї повно винограду,
І ренклоди, й бергамоти
В ніжнім сяйві позолоти.
Вітер трусить, не вгаває,
Із дерев плоди зриває,
Потім листя полетіло.
Оля дивиться несміло,
Хоче крикнути: «Не вій,
Мій Осінній Вітровій!»

Але вітер віє,
Віє –
Вже повсюди сніг біліє,
А із снігу йде кура.
«Я стара,– кричить, –
Стара!
В мене сива голова,
Кров у мене снігова,
Руки в мене крижані –
Дайте Оленьку мені!»
Оля кинулась тікати,
Та спіткнулась коло хати
Й пробудилася вона...
А за вікнами – весна.