Корейська народна казка

Волове поле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Тарабукіна В.

У давні часи жив на світі бідний селянин на ім'я Цой.

З ранку до ночі працював Цой на полі, а жив бідно: адже земля не його була, а поміщика. Тому й забирав поміщик у Цоя весь урожай, та ще й вимагав багатих подарунків, бо, мовляв, забере землю зовсім.

От якось був неврожайний рік. Не було в Цоя ані рису, ані кукурудзи, і не зробив він поміщику багатого подарунка.

Розсердився поміщик, забрав у Цоя землю та й віддав іншому селянинові. Просив Цой поміщика землю повернути, а поміщик і розмовляти з ним не став, прогнав геть та й годі.

Закинув тоді Цой на плечі усе, що мав, та й високо в гори піднявся. Відшукав він у горах зручне місце, побудував собі хижку і став у тій хижці жити. З ранку на полювання ходить, козуль та зайців б'є, удень дрова рубає, а ввечері в село спускається, дрова продає.

Прожив він так до весни, а як весна настала, узяв мотику і почав землю довбати. А земля ж то в горах тверда, не те що внизу в долині.

Знесилив Цой, поки клаптик землі розорав. А як розорав та кукурудзою і картоплею засіяв, так і полегшало в нього на душі. "Буде в мене тепер своє поле, – думає. – А там, хтозна, може й вола куплю".

Цілими днями доглядав Цой своє поле: гній з села тягав, кожен бур'янчик виполював.

Скоро виросла в нього висока кукурудза і картопля вродила добра. Зрадів Цой: не дарма, виходить, старався.

Та тільки рано Цой радів. Прийшов він якось із лісу, а все поле кабанами стоптано, кукурудза висока з коренем вирвана, і картопля на землі валяється. Сів Цой на землю і заплакав: уся праця його задарма пропала.

У цей час проходив повз те місце мисливець. Побачив він Цоя і до нього попрямував.

– Чи можна переночувати в тебе? – питає.

– Чому ж не можна? – відповідає Цой. – Тільки частування у мене небагате.

– Та це нічого, адже у мене з собою повна торбина дичини є, – усміхнувся мисливець. – Разом якраз і повечеряємо.

Запросив Цой мисливця до хижки, наїлися вони досхочу, а потім став Цой мисливцеві про своє життя розповідати: як він у долині жив, як поміщик у нього землю забрав і як кабани усе поле його потоптали.

Вислухав його мисливець, похитав головою.

– Погані твої справи, – каже. – Доведеться, мабуть, тобі самим полюванням годуватися.

Вранці пішов у гори мисливець, а опівдні назад повернувся і косулю живу приніс.

– Це тобі від мене подарунок, – каже.

Подивився Цой на косулю, а вона ні жива ні мертва стоїть: ніжки тоненькі тремтять, очі великі, перелякані.

Усміхнувся Цой.

– Не бійся, – каже. – Будеш тепер у мене жити.

Отак і стала з того часу косуля у Цоя жити. Цілими днями по галявині бігає, травичку зелену скубе, а ввечері додому повертається.

Скоро виросла косуля велика й дужа. Аж тут і поміщик завітав. Почув він, що Цой в гори перебрався, і вирішив навідатися. "Чого це, – міркує собі, – пішов Цой від мене, і моїх поміщицьких милостей не потребує? Треба зайти, мабуть, в гості, подивитися, як він там живе." Отак вирішив поміщик і вирушив у гори.

Прийшов поміщик до Цоя, бачить: хижка, а поруч Цой сидить, на косулю милується.

– Здрастуй, Цоє, – каже поміщик привітно й лагідно, – як живеш, любий друже?

– Нічого живу, не скаржуся, – відповідає Цой, а сам думає: "Забирайся геть, очі б мої тебе не бачили!"

Але поміщик і не думає йти, стоїть, соловейком заливається:

– Ти вже на мене не сердься, любий Цоє. Хочеш, я тобі теля подарую? А ти мені за нього свою косулю віддаси. Адже навіщо тобі косуля? А теля, як виросте, гарним волом стане.

Здивувався селянин:

– Нащо вам косуля, пане? Користі від неї ніякої немає.

Похитав головою поміщик і каже:

– Дурний ти! Косуля мені і не потрібна зовсім. Просто хочу тобі допомогти. Адже важко тобі без вола?

Зрадів Цой: оце пощастило! Віддав він косулю поміщику і на другий день прийшов по теля. Вивели слуги те теля, а воно ледве на ногах стоїть, слабе, мабуть. Зрозумів тоді Цой, що обдурив його поміщик.

– Не треба мені цього теляти, – каже. – Віддавай мою косулю.

Та тільки хто його слухати буде? Випхали з двору, і справі кінець. Приніс Цой теля додому, став лікувати його травами.

Лікував, лікував і вилікував: виріс через рік з того теляти великий вол. Дивиться на нього Цой – не натішиться.

А поміщик вже тут як тут:

– Бачиш, Цоє, яке добро я тобі зробив. А ти ще сердився на мене! Дивись, який віл виріс – усе село про нього говорить. Гарний віл! Та тільки як іздохне він, що робитимеш? Давай краще мінятися: ти мені вола даси, а я тобі поле подарую, будеш на ньому господарювати. А там, може й поміщиком станеш!

Похитав головою Цой:

– Ні, пане, не буду я з вами мінятися. Ви мене того разу обдурили і тепер обдурите.

Сказав він так, а в самого на душі кішки шкребуть: де ж це бачено, щоб селянин від поля відмовлявся?

А поміщик усе вмовляє:

– Погоджуйся, любий Цоє. Дам я тобі поле якнайкраще: земля там гарна, а на самому полі ані камінця.

Почухав Цой потилицю.

– Гаразд, – каже, – поміняюся ще раз, тільки поле спочатку подивлюся.

Зрадів поміщик, заметушився:

– От і добре, любий Цоє, ходімо поле дивитися.

Спустилися вони в долину, прийшли на поле. Дивиться Цой – перед ним ані камінця, ані травиночки: невже правду поміщик сказав?

Віддав Цой свого вола і став на полі господарювати. Аж тут і весна підійшла. Зорав Цой поле, засіяв його добірним зерном і став на сходи чекати. Скоро вкрилися навколишні поля зеленим килимом, тільки в Цоя ані паростка не зійшло. Погукав тоді Цой селян. Дивляться вони на поле, землю руками мацають – нічого зрозуміти не можуть.

Нарешті вийшов уперед столітній дід і каже:

– Споконвіку на цьому полі нічого не росло, навіть бур'ян. Тому поміщик і віддав його тобі. Дарма ти, Цоє, зі старими людьми не порадився, ми б одразу тобі сказали.

Розсердився Цой:

– Знову він мене обдурив! Ну вже постривай, я тебе примушу мого вола віддати!

Прийшов він до поміщика, став у ворота стукати. Вийшов на ґанок поміщик.

– Чого тобі треба? – питає.

– Навіщо ви мене обдурили, пане? – каже Цой. – Не треба мені вашого поля: не росте на ньому нічого. Беріть його назад, а мені мого вола віддайте.

Зареготав поміщик:

– Бач чого захотів! Забирайся геть звідси, не те скажу судді, що ти злодій і волоцюга, тебе посадять до в'язниці, будеш знати, як проти поміщика йти.

Сказав так поміщик і в дім пішов, а селянин ні з чим назад повернувся. Прийшов він додому, а в хижці старий дід на нього чекає.

– Не сумуй, Цоє, – каже старий, – поливай гарненько поле, може, щось і виросте.

Став тоді Цой поле поливати. Цілими днями воду тягає, навіть не перепочине.

Восени виросла на полі кукурудза, висока та густа.

Усе село збіглося на неї подивитися.

Стоять люди, головами хитають:

– Ну й дива, ото вже справді людині все підвладно.

Прийшов і поміщик. Подивився на кукурудзу, похвалив Цоя і додому пішов. А вдома місця собі не знаходить, усе гадає, як би йому поле назад відібрати. Дочекався він ранку і побіг до Цоя:

– Ти просив мене поле назад взяти? Добре, заберу я його, а тобі вола віддам.

Нічого не відповів Цой. Вийшов з дому і до селян пішов. Розповів він їм, що поміщик хоче поле відняти.

Розсердились селяни і прогнали поміщика.

А поле те з того часу стали звати воловим.