Ненецька народна казка
Володар вітрів

Переклад українською – Володимир Соботович
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Корнєєва
В одному стійбищі жив старий. А з ним укупоньці три доньки. Меншенька – найкраща, найрозумніша.
Бідував старий. Чум у нього був дірявий, поганий. Одежі теплої мало. У великі
морози сидів він з дочками біля вогню, грівся. Уночі вогонь гасили, облягалися
спати, до ранку тремтіли від холоду.

Якось посеред зими схопилася над тундрою велика хуртовина. День мете, другий
мете, третій мете – ось-ось чуми позносить. Люди з чумів вийти не можуть,
голодують.
Сидить старий зі своїми трьома доньками, слухає, як виє хурделиця, і мовить:
– Не перегодити нам сніговійниці. Послав її володар вітрів Котура. Сердиться
він, певне, хоче, аби ми йому гарну жінку прислали. Йди ти, старша доню, до
Котури, інакше-бо загине весь наш народ. Іди вблагай його, щоб зупинив він сніжницю.
– Як я піду? – відказує дівчина. – Я ж дороги не знаю.
– Я тобі санчата дам. Штовхни їх проти вітру і йди за ними. Вітер розв'язуватиме
шнурки на твоїй одежі – ти не спиняйся, не зав'язуй їх. Буде тобі в унти сніг набиватися – ти його не
витрушуй, не гайся. Дорогою тобі стрінеться висока гора – ти вийди на неї. Там
спинися, витруси із унт сніг і зав'яжи шнурки. Коли будеш на горі, прилетить до
тебе маленька пташка. Сяде вона тобі на плече, ти не жени її – погладь,
приголуб. Потім сядь на санчата і скотися з гори. Санчата привезуть тебе просто
до входу в чум Котури. Увійди в чум, нічого не чіпай – сиди й чекай. Коли прийде
Котура, роби все так, як він звелить.
Старша дочка одяглася, стала позаду санчат і покотила їх проти вітру.

Трохи пройшла – розв'язались у неї шнурки, зимно стало. Не послухалася вона
батька – взялася шнурки зав'язувати. Набився сніг у взуття. Зупинилася вона і
заходилася вибивати сніг. Після цього далі пішла, назустріч сніговиці. Довго
йшла. Побачила гору, вийшла на неї. Підлетіла тут маленька пташка, хотіла сісти
їй на плече. Дівчина замахала руками – прогнала пташку. Пташка покружляла,
покружляла та й полетіла геть. Старша дочка на санчата сіла, скотилася з гори.
Зупинилася біля великого чуму.
Увійшла дівчина в чум. Дивиться – лежить у чумі смажене оленяче м'ясо. Запалила
вона вогонь, зогрілася й заходилася з м'яса жир одривати. Відриває та їсть,
відриває та їсть. Багато з'їла. Нараз чує – хтось підійшов до чуму. Відхилилася
шкура біля входу, ввійшов до чуму молодий велетень. Це й був Котура. Подивився він на дівчину, питає:
– Ти відкіля прийшла? Чого тобі тут треба?
– Батько послав.
– Навіщо?
– Аби ти взяв мене за жінку.
– Встань і звари м'ясо, яке я приніс з полювання.
Дівчина зварила м'ясо. Котура звелів їй вийняти з казана м'ясо й розділити
навпіл.
– Одну половину м'яса будемо їсти ми, – сказав він, – другу поклади в коритце й
віднеси в сусідній чум. Сама в цей чум не заходь, біля входу постій. Вийде до тебе стара. Подай їй м'ясо й
чекай, коли винесуть тобі коритце.

Дівчина взяла м'ясо й вийшла з чуму. А хуга виє, сніг ліпить – нічого не видно.
Хіба знайдеш що в таку віхолу... Дівчина відійшла трохи вбік. Зупинилася,
подумала й викинула м'ясо у сніг. Сама повернулася до Котурн з порожнім
коритцем.
Поглянув на неї Котура й спитав:
– Віднесла м'ясо?
– Віднесла.
– Покажи-но мені коритце, – подивлюся, що тобі дали за м'ясо.
Дівчина показала порожнє коритце. Котура нічого не сказав. Поїв і ліг спати.
Вранці він устав, приніс у чум сирі оленячі шкури.
– Поки я полюватиму, вичини ці шкури і зший мені з них нову одіж, унти й рукавиці. Вернуся – подивлюсь, яка ти майстриня.
Подався Котура в тундру, а старша дочка почала працювати. Раптом відхилилася
шкура біля входу, і в чум увійшла сива бабуся.
– Дівчино, – сказала вона, – мені в око впала смітинка. Витягни її.
– Не заважай працювати! – мовила дівчина. – Ніколи мені.

Бабуся нічого не сказала, повернулась і пішла. Дівчина сама залишилась у чумі.
Мне вона шкури, кроїть їх ножем, квапиться пошити Котурі одяг. Шиє абияк –
поспішає. Де вже пошити все добре за один день! Та й шити ж нічим...
Увечері Котура повернувся з полювання. Питає:
– Одяг готовий?
– Готовий.
Помацав Котура одяг – шкури шкарубкі, вичинені кепсько. Поглянув – усе зшито
криво, косо, не на його зріст. Розсердився Котура й викинув старшу дочку з чуму,
далеко-далеко в кучугуру закинув. Там вона й замерзла.
А завірюха іще дужче завила...
Старий сидить у своєму чумі, слухає, як хурдига виє, шумить і вдень і вночі, та й каже:
– Не послухала старша дочка моїх слів! Не робила так, як я радив! Через те й не перестає вити хуртеча: сердиться Котура. Збирайся до
нього, середульша дочко!
Зробив старий санчата, розповів середульшій дочці все, як і старшій, і послав до
Котури. Сам сидить з меншенькою, чекає, коли хуговій ущухне.
Покотила середульша дочка санчата назустріч вітру. Дорогою в неї шнурок
розв'язався, в унти сніг набився. Зимно стало. Забула вона батьків наказ –
завчасно витрусила із взуття сніг, без пори зав'язала шнурки.
Вийшла на гору, побачила пташку. Замахала руками – прогнала її. Сіла на санчата
і скотилася з гори просто до чуму Котури.

Ввійшла в чум, запалила вогонь, наїлась оленячого м'яса, почала чекати Котуру.
Повернувся Котура з ловів, побачив дівчину, питає:
– Ти чого до мене прийшла?
– Батько послав.
– Навіщо?
– Аби ти взяв мене за жінку!
– Чого ж ти сидиш? Я голодний, вари скоріше м'ясо!
Коли м'ясо зварилося, Котура
звелів дівчині вийняти м'ясо з казана й розділити навпіл.

– Одну половину м'яса будемо їсти ми, – сказав він, – другу поклади в коритце й
віднеси в сусідній чум. Сама в чум не заходь, постій поряд і почекай, коли тобі
коритце винесуть.
Дівчина взяла м'ясо й вийшла з чуму. А хурделиця виє, сніг кружляє – нічого не
видно... Не захотіла вона йти далі. Кинула м'ясо в сніг, постояла, постояла й
повернулася до Котури.
– Віднесла м'ясо? – спитав Котура.
– Віднесла.
– Щось ти дуже швидко сходила! Покажи-но мені коритце – подивлюся, що тобі дали
за м'ясо.

Поглянув Котура на порожнє коритце, нічого не сказав. Ліг спати. Вранці він
приніс у чум сирі оленячі шкури і звелів дівчині, як і її сестрі, до ночі пошити йому нову одіж.
– Ший! Увечері я подивлюся, що ти змайструвала.
Подався Котура на полювання, а дівчина почала працювати.
Коли входить до чуму сива бабуся.
– Дівчино, – сказала вона, – мені в око впала смітинка. Витягни її! Сама я не
можу.
– Ніколи мені витягувати твою смітинку! В мене й без того діла по саму зав'язку.
Йди геть, не заважай мені працювати.

Бабуся нічого не сказала, пішла. Вночі Котура вернув з ловів, питає:
– Готова моя нова одіж?
– Готова.
– Дай поміряю.
Взявся міряти. Усе зшито криво, погано, не на його зріст. Розсердився Котура й
закинув середульшу дочку туди ж, куди й старшу її сестру жбурнув. І вона
замерзла.
А старий сидить у своєму чумі з меншенькою донькою, не може тихої погоди
дочекатися. Хуртовина виє все дужче й дужче, от-от змете чуми...
– Не послухалися дочки моїх слів! – сказав старий. – Іще гірше зробили: тільки
розгнівили Котуру. Ти в мене остання дочка, і доведеться й тебе послати Котурі в
жінки. Не послати – народ весь загине з голоду. Збирайся, йди!

Навчив старий останню дочку, як їй іти і що робити. Вийшла дівчина з чуму, стала
позаду санчат і покотила їх назустріч заметілі. А хуртовина виє, реве, з ніг
валить, очі сліпить – світу білого не видно!
Дівчина крізь хурделицю йде – жодного батькового слова не забуває. Все чинить
так, як він наказував. Розв'язуються на одязі шнурки – не зав'язує їх. Набивається в унти сніг – не витрушує
його. Холодно, важко йти проти вітру, а вона не зупиняється, все йде і йде.
Зустрілась їй дорогою гора. Вийшла дівчина на гору. Зупинилась, витрусила із унт
сніг, зав'язала шнурки. Тут підлетіла до неї пташка, сіла на плече. Дівчина
пташки не прогнала – погладила їй пір'їнки, приголубила. Пташка полетіла.
Дівчина сіла на санчата і скотилася з гори просто до чуму Котури.

Увійшла в чум, стала чекати. Раптом відхилилася шкура біля входу, увійшов
молодий велетень Котура. Побачив він дівчину, засміявся і спитав:
– Ти чого прийшла до мене?
– Батько послав.
– Навіщо?
– Прохати тебе, аби ти спинив хуртовину. Інакше-бо загинуть усі люди в нашому
стійбищі!
– Чого ж ти сидиш, не запалюєш вогню і не вариш м'яса? Я голодний, та й ти,
либонь, як прийшла, нічого не їла.

Дівчина швидко зварила м'ясо, вийняла з казана й подала Котурі. Поїв він і
звелів їй узяти половину м'яса та віднести в сусідній чум.
Дівчина взяла коритце з м'ясом і вийшла з чуму. А довкола хурдига реве, сніг
мете. Куди йти? Де шукати чум? Постояла дівчина, подумала й пішла.
Куди йде – сама не знає... Раптом з'явилася та сама пташка, яка до неї на горі
підлітала. Побіля самого обличчя запурхала. Дівчина за пташкою й пішла. Куди
пташка летить, туди і вона йде. Ішла-йшла і нараз побачила: мигнула неподалік
іскра. Зраділа дівчина, пішла в той бік – гадала, чум знайшла. Підступила ближче
– нема ніякого чуму, лишень велика купина. З купини димок струмує. Дівчина
обійшла довкола купину, ткнула в неї ногою – вихід з'явився. Виглянула сива
бабуся й запитала:
– Ти хто? Чого прийшла?
– Бабусю, я м'яса принесла. Котура звелів оддати його тобі.
– Котура звелів? Ну давай. А сама надворі постій. Стоїть дівчина біля купини,
чекає. Довго чекала. Нарешті відкрився вхід. Виглянула стара й подала їй
коритце.
Дівчина повернулася до Котури.
– Чого це ти так довго ходила? – спитав Котура. – Чум знайшла?
– Знайшла.
– М'ясо віддала?
– Віддала.
– Дай-но мені коритце – я погляну, що в ньому. Подивився Котура – в коритці
ножі, скребачки і м'ялиці, щоб шкури вичиняти, голки стальні. Засміявся Котура:
– Багато корисного начиння тобі дали! Все тобі знадобиться!

Вранці Котура встав, приніс у чум сирі оленячі шкури і звелів дівчині пошити
йому до вечора усю нову одіж, і унти, і рукавиці:
– Пошиєш добре – візьму тебе в жінки!
Пішов Котура. А дівчина взялася працювати. Отут-то їй і знадобився бабусин
подарунок: для пошиття в неї все було. Але чи багато зробиш за один день? Та вона не дуже роздумувала, а більше робила: мне шкури, скребе, кроїть, шиє. Раптом відхилилася біля входу шкура, і в чум увійшла бабуся. Дівчина впізнала її: це була та сама стара, котрій вона віднесла м'ясо.
– Допоможи мені, дівчино, – сказала бабуся, – витягни смітинку з ока. Сама я не
зможу її витягнути!
Не відмовила дівчина. Відклала шкури, взялася виймати смітинку.

– Добре, – каже старенька, – не болить око. Тепер заглянь-но мені в праве вухо!
Заглянула дівчина у вухо – злякалася.
– Що ти там побачила? – пита бабуся.
– У твоєму вусі дівчина сидить.
– Чого ж ти не покличеш її до себе? Гукай! Вона допоможе тобі шити для Котури
одіж.
Зраділа донька старого, гукнула ту дівчину. На її поклик із бабусиного вуха
вискочила не одна, а чотири молоді дівчини, і всі четверо заходилися працювати:
мнуть шкури, скребуть, кроять, шиють. Швидко зі всім упоралися. Відтак бабуся
сховала їх у своє вухо та й пішла.

Увечері повернувся Котура з ловів і питає:
– Усе зробила, що звелів?
– Усе.
– Давай-но подивлюся, поміряю!
Взяв Котура шитво у руки, помацав – шкури м'якенькі. Вдягнув – ні вузько, ні
широко, саме якраз, пошито міцно, добре. Всміхнувся Котура та й каже:
– Припала ти мені до душі! І матері моїй і чотирьом сестрам моїм теж
сподобалася. Працюєш добре і смілива ти: щоб не загинув твій народ – назустріч
страшній хуртовині пішла. Будь мені жінкою! Залишайся жити в моєму чумі.

І допіру сказав – вщухла в тундрі хурделиця. Перестали люди ховатися, перестали
мерзнути, вийшли всі із своїх чумів.
