Витівники

Якось ми читали казку «Троє поросят».

А тоді почали гратися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:

— А я вовка не боюся!

Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:

— Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.

Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. От і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно!

Валя каже:

— От і добре, що в нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.

Я кажу:

— Шкода, що в нас у хатці немає вікон, дуже темно!

— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.

Я питаю:

— А ти мене бачиш?

— Ні. А ти мене?

— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.

Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.

— Чого ти? — питає.

— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?

Валя злякалася і бігом з кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.

— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не відчинив.

Тримали ми двері, тримали.

Валя й каже:

— Може, там нікого немає?

Я кажу:

— А хто ж тоді мене за ногу торкав?

— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.

— Чого ж ти раніше не сказала?

— Я, — каже, — злякалася. Ти мене злякав.

Відчинили двері. У кімнаті нікого немає. А до столу підійти все одно боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе!

Я кажу:

— Піди зніми ковдру.

А Валя каже:

— Ні, ти піди!

Я кажу:

— Там же нікого немає.

— А може, є!

Я підкрався навшпиньки до столу, смикнув за край ковдри і мерщій до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого немає.

Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:

— А що як знову хтось за ногу схопить!

Так ми й не гралися більше в «трьох поросят».