Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт



Read in English

Тук-тук-тук!

М.Носов

Тук-тук-тук!

Переклад українською – В.Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Огородников

Ми втрьох – я, Мишко та Костик – приїхали до піонертабору на день раніше ніж увесь загін. У нас було завдання: прикрасити приміщення до приїзду інших. Ми самі просили нашого вожатого Вітю відправити нас першими. Нам дуже хотілося швидше до табору.

Вітя погодився і сам поїхав з нами. Коли ми приїхали, в будинку вже закінчували прибирати. Ми розвісили по стінах плакати, картини, які привезли з собою, потім нарізали з різнокольорового паперу прапорців, нанизали їх на мотузочки і повісили під стелею. Потім нарвали в полі квітів, наробили з них букетів і розставили на вікнах у банках з водою. Гарно вийшло!

Увечері вожатий Вітя поїхав назад у місто. Марія Максимівна, табірний сторож, що жила поруч у маленькому будиночку, сказала, щоб ми йшли ночувати до неї, але ми не захотіли. Мишко сказав, що ми нічого не боїмося і будемо ночувати самі в будинку. Марія Максимівна пішла, а ми поставили у дворі самовар, сіли на ґанку і відпочивали.

Добре було в таборі! Біля самого будинку росли високі горобини, а вздовж паркану – величезні старі липи. На них безліч круглих воронячих гнізд.

Ворони кружляли над липами і голосно кричали. У повітрі гули хрущі. Вони носилися в різні боки, налітали на стіни будинку і гепалися на землю. Мишко підбирав їх і складав у коробочку.

А потім сонечко сховалося за лісом, і хмари на небі спалахнули червоним полум'ям. Так красиво стало! Якби у мене були фарби, я б тут же намалював картину: вгорі червоні хмари, а внизу наш самовар. А від самовара піднімається дим попід хмари, як із пароплавної труби.

Потім хмари погасли і стали сірі, наче гори. Усе змінилося навколо. Нам навіть стало здаватися, що ми потрапили якимось дивом в інші краї.

Самовар скипів. Ми перенесли його до кімнати, запалили лампу і сіли пити чай. У вікно налетіли нічні метелики. Вони кружляли навколо лампи, ніби танцювали. Все було якось незвичайно. Тихо так, тільки самовар на столі шумить. Ми сидимо і чай п'ємо, самі собі господарі.

Після чаю Мишко замкнув на гачок двері і ще мотузкою за ручку прив'язав.

Тук-тук-тук!

– Щоб не забралися розбійники, – каже.

– Не бійся, – говоримо ми, – ніхто не залізе.

– Я не боюся. Так, про всяк випадок. І віконниці треба зачинити.

Ми посміялися з нього, але віконниці все ж таки зачинили, про всяк випадок, і почали вкладатися спати. Зсунули три ліжка разом, щоб зручніше було розмовляти.

Мишко став просити пустити його всередину. Костик каже:

– Ти, мабуть, хочеш, щоб розбійники спершу нас убили, а потім тільки до тебе дісталися. Ну добре, лягай.

Пустили його всередину. Але він все одно, мабуть, боявся: узяв із кухні сокиру і засунув її собі під подушку. Ми з Костиком ледве зі сміху не луснули.

– Ти тільки нас не зарубай випадково, – говоримо. – А то приймеш нас за розбійників та й цюкнеш по голові сокирою.

– Не бійтеся, – каже Мишко – не цюкну!

Загасили ми лампу і стали в темряві розповідати один одному казки. Спочатку розповів Мишко, потім я, а коли черга дійшла до Костика, він почав якусь довгу страшну казку про чаклунів, про відьом, про чортів і про Кощія Безсмертного. Мишко від страху закутався з головою в ковдру і став просити Костика не розповідати більше цю казку. А Костик, щоб полякати Мишка, почав ще й кулаками по стіні стукати і говорити, що це чорти стукають. Мені самому стало страшно, і я сказав Костику, щоб він припинив.

Нарешті Костик вгамувався. Мишко заспокоївся і заснув. Стало тихо. Ми з Костиком чомусь довго не могли заснути. Лежимо, прислухаємося, як Мишкові жуки в коробці шарудять.

– Темно, як у погребі! – сказав Костик.

– Це тому, що віконниці зачинені, – кажу я.

– А все ж таки ми хоробрі! Не боїмося самі ночувати! – каже Костик.

Скоро трішки посвітлішало. Стало видно щілини у віконницях.

– Напевно, вже світанок, – каже Костик. – Тепер ночі зовсім короткі.

– А може, місяць зійшов?

Нарешті я задрімав. Раптом чую крізь сон:

Тук-тук-тук! Я прокинувся. Мишко і Костик сплять. Я розбудив Костика.

– Хтось стукає, – кажу.

– Хто ж може стукати?

– А ось послухай.

Прислухалися ми. Тихо. Потім знову:

Тук-тук-тук!

– У двері стукають, – каже Костик. – Хто ж це?

Почекали ми. Чи не стукають більше. "Може, здалося", – думаємо. Раптом знову:

Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!

– Тихіше, – шепоче Костик, – не треба відгукуватися. Може, постукає та й піде собі.

Почекали. Раптом знову:

Тук-тук-тук! Тра-та-та-та!

– Ах, щоб тебе розірвало! Не йде! – каже Костик.

– Може, це з міста хтось приїхав? – кажу я.

– Навіщо ж так пізно їздити? Почекаємо. Якщо постукають ще, запитаємо.

Чекаємо. Нікого немає.

Тук-тук-тук!

– Напевно, пішов, – каже Костик. Тільки-но ми заспокоїлися, раптом знову:

Тра-та-та-та!

Я аж підскочив у ліжку від несподіванки.

– Підемо, – кажу, – запитаємо.

– Підемо.

Підкралися ми до дверей.

– Хто там? – запитує Костик. Тихо. Ніхто не відповідає.

– Хто там?

Мовчить.

– Хто там?

Жодної відповіді.

– Напевно, пішов, – кажу я.

Пішли ми назад. Тільки-но відійшли від дверей:

Тук-тук-тук! Трах-та-тах! Кинулися знову до дверей:

– Хто там?

Мовчить.

– Що він, глухий, чи що? – каже Костик. Стоїмо ми, прислухаємося. За дверима наче об стінку хтось треться.

– Хто там?

Ніхто не відповідає.

Відійшли ми від дверей. Раптом знову:

Тук-тук-тук!

Залізли ми на ліжко і аж дихати боїмося. Сиділи, сиділи – не стукає більше. Лягли. Думаємо, що не буде більше стукати.

Тихо. Раптом чуємо – шурхотить по даху. І раптом по залізу:

Бух-бух-бух! Трах!

– На дах заліз! – прошепотів Костик. Раптом з іншого боку:

Бум-бум-бум! Бах!

– Та тут не один, а двоє! – кажу я. – Що ж це вони, дах розібрати хочуть?

Схопилися ми з ліжок, зачинили двері до сусідньої кімнати, звідки був хід на горище. До дверей стіл приставили і ще іншим столом і ліжком підперли. А на даху все стукають: то один, то другий, то обидва разом. І ще третій до них приєднався. І ще хтось знову в двері стукати почав.

– Може, це хтось навмисне, щоб налякати нас, – кажу я.

– Треба вийти, – каже Костик, – та налупити їх добряче, щоб не заважали спати!

– Ще нас, – кажу, – відлупцюють. Раптом їх там душ двадцять!

– А може, це й не люди!

– А хто ж?

– Чорти якісь.

– Кинь, – кажу, – казки розповідати! І без казок страшно!

А Мишко спить і нічого не чує. Йому хоч би що!

– Може, розбудити його? – запитую.

– Не треба. Нехай поки спить, – каже Костик. – Знаєш, який він боягуз. До смерті перелякається.

Втомилися ми, аж з ніг валимося. Спати хочеться! Костик забрався в ліжко й каже:

– Набридла мені вся ця музика! Нехай там собі хоч голови розіб'ють на даху. Не будемо звертати уваги.

Я витягнув у Мишка з-під подушки сокиру, поклав її поруч із собою до ліжка і теж приліг відпочити. Стукіт на даху ставав усе частішим і тихішим. Мені стало здаватися, що це дощ по даху стукає, і я не помітив, як знову заснув.

Вранці прокидаємося від страшенного гуркоту. На подвір'ї шум та галас.

Я схопив сокиру, підбіг до дверей.

– Хто там? – запитую.

І раптом чую голос Віті, вожатого:

– Відчиняйте, хлопці! Що там з вами сталося? Півгодини достукатися не можемо.

Тук-тук-тук!

Я відімкнув двері. Усі юрбою ввалилися до кімнати. Вітя побачив сокиру.

– Навіщо сокира? – запитує. – І чому такий розгардіяш?

Ми з Костиком почали розповідати, що тут вночі сталося. Але ніхто нам не вірив, всі сміялися з нас і говорили, що це нам з переляку здалося. Ми з Костиком мало не плакали від образи.

Раптом зверху почувся стукіт.

– Тихіше! – закричав Костик і підняв палець догори.

Хлопці замовкли і стали прислухатися.

Тук-тук-тук! – стукало щось по даху.

Хлопці застигли від подиву. Ми з Костиком відчинили двері і потихеньку вийшли у двір. Усі пішли за нами. Ми відійшли від будинку в бік і подивилися на дах. Там сиділа звичайна ворона і щось клювала.

Тук-тук-тук! Бух-бух! – стукала вона по залізу дзьобом.

Хлопці побачили ворону і розреготалися так гучно, що ворона заплескала крилами і полетіла. Хлопці одразу ж притягли драбину; кілька з них забралися на дах подивитися, що там клювала ворона.

– Тут торішні ягоди горобини лежать. Напевно, ворони клюють їх і стукають по даху! – закричали хлопці.

– Звідки ж тут ягоди горобини беруться? – говоримо ми.

– Та ж тут навколо горобина росте. От ягоди прямісінько на дах і падають.

– Стривайте, а в двері хто стукав? – кажу я.

– Так, – каже Костик, – навіщо це воронам знадобилося у двері стукати? Ви ще скажіть, що ворони навмисне в двері стукали, щоб ми їх переночувати пустили.

На це ніхто не міг нічого відповісти. Усі побігли на ґанок і почали оглядати двері. Вітя підняв з ґанку ягоду і сказав:

– Вони й не стукали в двері. Вони клювали на ґанку ягоди, а вам здалося, що стукають у двері.

Ми подивилися: на ґанку валялося кілька ягід горобини.

– Сміливці! – сміялися з нас хлопці. – Утрьох злякалися ворони!

– І зовсім не втрьох, а вдвох, – кажу я, – Мишко спав як убитий і нічого не чув.

– Молодець, Мишко! – закричали хлопці. – Отже, ти один не боявся ворони?

– Я нічого не боявся, – відповів Мишко. – Я спав і нічого не знаю.

З того часу всі вважають Мишка сміливцем, а нас з Костиком боягузами.

Тук-тук-тук!



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Автор: Носов М.; ілюстратор: Огородников Г.






Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова