Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Е.Сетон-Томпсон

Вінніпезький вовк

Вінніпезький вовк

Переклад українською – Н.Кузнецова, І.Лещенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Сергій Артюшенко

І

Вперше я зустрівся з вінніпезьким вовком під час великої сніговиці 1882 року. В середині березня я виїхав з Сент-Поля, сподіваючись за двадцять чотири години перетнути прерії й дістатися до Вінніпега, але цар вітрів надумав перешкодити моєму намірові і наслав зі сходу страшенну хурделицю. Година за годиною шалено, безперестанку бурхав сніг. Ніколи не бачив я такої хуртовини. Весь світ потонув у снігу – сніг, сніг, сніг, що кружляв, кусався, жалив, вихорився, – і велетенське страховисько – паровоз – змушений був, пахкаючи, зупинитися з волі цих легеньких, мов пір'їнки, кристаликів бездоганної чистоти.

Вінніпезький вовк

Багато дужих рук, узявши лопати, вийшли на двобій з майстерно вивершеними кучугурами, що перегородили нам шлях, і через годину паровоз рушив з місця – для того тільки, щоб застрягнути в найближчому заметі. Жахлива це була робота – день у день, ніч у ніч ми то загрузали в заметах, то відкопувались, а сніг усе йшов, грайливо кружляючи навколо нас.

– До Емерсона їхати двадцять дві години, – запевнив мене в Сент-Полі залізничник, але минуло майже два тижні, поки ми, раз у раз відкопуючись, добрались до Емерсона, цього тополиного краю, де густі хащі були надійним захистом від заметів. Звідси поїзд пішов швидше, тополині гаї погустішали – миля за милею ми мчали серед густого лісу, подеколи минаючи галявини. Уже десь перед Сент-Боніфейсом, східною околицею Вінніпега, ми переїжджали невеличкий зруб, ярдів п'ятдесят завширшки, і посеред нього я побачив картину, що зворушила мене до глибини душі.

На галявинці, звиваючись у живе рухливе коло, хвилювалася чимала зграя собак – великих і малих, чорних, білих і рудих. Трохи осторонь маленький рудий собачка непорушно простягся на снігу. Поза цим колом великий чорний пес стрибав і гавкав, тримаючись, однак, весь час позаду ватаги. А посередині – центр собачої уваги і причина хвилювання – величезний похмурий вовк.

Вінніпезький вовк

Вовк? Він скидався скоріше на лева. Стояв сам-самісінький – рішучий, спокійний, з наїжаченою гривою, міцно поставивши ноги, поглядав то туди, то сюди, готовий до відсічі на всі боки. Губи його кривилися, неначе в зневажливій посмішці, але я гадаю, що то він лише войовничо вискалював зуби. Під проводом вовкоподібного собаки, що йому слід би було хоч трохи сором мати, ватага кинулася на нього, мабуть, удвадцяте. Та величезний сірий звір стрибав туди, сюди, хряскаючи страшними щелепами: хрясь, хрясь, хрясь. Жодного іншого звуку не чутно було від цього самотнього воїна. Тим часом серед його ворогів раз по раз лунало передсмертне скавчання, – поки ті з них, що зосталися живі, знову відскочили назад, залишивши його, як і раніше, нерухомого, неприборканого, неушкодженого і сповненого погорди.

Як я хотів тепер, щоб поїзд знову застряв у заметі! Серце моє рвалося до цього сіроманця. Я поривався кинутись йому на допомогу. Але засніжена галявина вже промайнула, стовбури тополь заступили світ, і ми наблизилися до кінця нашої подорожі.

Оце й усе, що я бачив, – здається, небагато, – але через кілька днів я довідався, що мав честь стати свідком рідкісного видовища: серед білого дня побачив легендарного звіра – не більше й не менше, як самого вінніпезького вовка.

Дивна була у нього слава – це був вовк, що віддавав перевагу містам над селами, обминав овець, щоб убивати собак, і завжди полював самотою.

Я розповідаю історію вовкулаки – так його декотрі звали, – як щось усім відоме, тим часом багато городян навіть і не чули про ці події. Так, наприклад, пихатий крамар, що мав крамницю на головній вулиці, навряд чи знав про існування вінніпезького вовка до того дня, коли відбулася остання сцена біля різниці і величезний труп вовка віднесли до зоомагазину Гайда. Там зробили з нього опудало, яке згодом показували на Чікагській всесвітній виставці і яке, на жаль, згоріло під час пожежі, що спопелила Малвейську середню школу в 1896 році.

II

Якось у червні 1880 року скрипаль Поль Дерош, вродливий гульвіса-метис, завжди радніший полювати, ніж працювати, блукав з рушницею лісистими берегами Червоної річки поблизу Кілдонана. Побачивши сірого вовка, що виліз із берегової нори, він вистрелив навмання і вбив його. Спочатку Поль послав у нору собаку, щоб упевнитись, що там немає другого дорослого вовка, а потім заліз у лігво сам і побачив – на превелике собі диво й радість – восьмеро вовченят. Дев'ять премій по десять доларів! Скільки ж це? Ціле багатство, напевне. Узявши палицю, він за допомогою рудого собаки повбивав усіх звірят, крім одного.

Вінніпезький вовк

Існує повір'я: коли вб'єш останнього з виводка – не буде тобі щастя. Отож Поль попрямував до міста зі скальпами старого вовка і семи вовченят та одним живим вовченям.

Корчмареві, до якого перейшли всі долари, одержані за скальпи, незабаром дісталося й живе вовченя. Хоч воно росло на ланцюзі, але мало такі розвинені груди й щелепи, що жоден міський собака не міг до нього рівнятися. Його тримали у дворі для розваги відвідувачів, і ця розвага завжди зводилася до того, що в'язня цькували собаками. Кілька разів молодого вовка кусали й нівечили мало не до смерті, але він очунював, і з кожним місяцем все менше знаходилось собак, охочих зустрітися з ним. Життя його було надзвичайно тяжке.

Єдиним проблиском була дружба, що міцніла між ним і маленьким Джімом, корчмаревим сином.

Джім був свавільний шельмуватий хлопчина. Він уподобав вовка за те, що той загриз собаку, який покусав його. З того часу хлопець почав годувати й пестити вовка, а той у відповідь дозволяв йому щодо себе таке, на що ніхто більше не зважувався.

Батько з корчмаря був не взірцевий. Звичайно він панькав сина, але часом на нього находила лють, і він жорстоко лупцював малого за якусь дрібницю. Дитина рано зрозуміла, що її б'ють не за провину, а за те, що розгнівила батька. А тому варто було десь перечекати, поки гнів осядеться, і тоді вже боятися нічого. Одного разу, рятуючись від батька, що гнався за ним, Джім ускочив до вовка в будку. Безцеремонно розбуджений сірий приятель повернувся до виходу, вищирив подвійний ряд зубів і вельми ясно сказав батькові: «Не смій його чіпати!»

Якби Хоган міг тоді пристрелити вовка, то так і зробив би, але він боявся влучити в сина, а тому вирішив дати їм спокій. А вже через півгодини сам сміявся з усього, що трапилось. Відтоді маленький Джім тікав до вовчого лігва, як тільки йому загрожувала небезпека, отож, побачивши, що він ховається за спиною суворого в'язня, можна було здогадатися – хлопець уже в чомусь провинився.

Заощаджувати на найманій праці – така була Хоганова перша заповідь. Тому буфетником у нього служив китаєць. Це було сумирне, боязке створіння, отож Поль міг з ним не церемонитись. Одного разу, коли Хоган кудись вийшов і китаєць був сам за стойкою, Поль, уже напідпитку, захотів випити в кредит. Але Тун Лін, виконуючи господарів наказ, відмовив йому. Його нехитре пояснення: «Не гаразд – ніколи не платити» – підлило олії у вогонь, і Поль, заточуючись, посунув за стойку, щоб помститися за образу. Китайцеві довелося б непереливки, якби не нагодився маленький Джім, що спритно підставив довгу палицю під ноги скрипалеві. Той простягся на підлозі, потім важко звівся на ноги, присягаючись, що Джім заплатить за це життям. Але хлопчик, що був саме біля дверей, миттю опинився у вовковій будці.

Побачивши, що в дитини є захисник, Поль схопив довгого дрюка і з безпечної відстані заходився бити вовка. Сіроманець рвався на ланцюзі, та, хоч він уникав багатьох ударів, хапаючи дрюка зубами, все ж йому чимало перепадало. Раптом Поль зрозумів, що Джім, який у будці не мовчав, тремтячими пальцями порпається біля вовчого нашийника, і звір ось-ось опиниться на волі. Справді, хлопчик уже давно спустив би його, якби вовк не натягав так ланцюга.

Вінніпезький вовк

Думка про те, що він опиниться у дворі сам на сам з величезним розлютованим звіром, примусила здригнутися хороброго Поля.

Тут почувся улесливий голосок Джіма:

– Тримайся, вовчику, почекай ще трішечки і ти зробиш з ним що схочеш! Тепер візьми його, любий вовчику!

Цього було досить: скрипаль утік, старанно зачиняючи за собою всі двері.

Отож дружба між Джімом і його улюбленцем міцніла. Що старший і дужчий ставав вовк, то більшала його ненависть до людей, від яких тхнуло горілкою, і до собак – причини всіх його страждань. Ця ненависть у поєднанні з любов'ю до дитини та, певною мірою, до всіх дітей взагалі, як виявилося згодом, стала визначальною силою його життя.

III

Саме тоді, восени 1881 року, місцеві фермери почали скаржитись на те, що в околиці розвелося багато вовків, які дуже переводять худобу. Отрута й пастки нічогісінько не допомогли, отож, коли у вінніпезькому клубі з'явився відомий німецький мандрівник і заявив, що він привіз собак, які можуть легко виловити всіх вовків, його вислухали з надзвичайною цікавістю. Бо скотарі дуже полюбляють лови, і думка зарадити лихові за допомогою кількох вовкодавів здалася їм дуже привабливою.

Незабаром німець привів двох чудових датських догів; один був білий, другий – сіруватий з чорними цятками і якимсь чудним білястим оком, що робило його ніби ще лютішим. Кожен з цих величезних псів важив близько двохсот фунтів.

М'язи у них були, як у тигрів, і всі охоче повірили словам німця, що двоє таких псів здолають найбільшого вовка. Він так описував їхній звичай полювати:

– Ви тільки покажіть слід, і навіть якщо він буде вчорашній, собаки відразу ж його візьмуть. Нічим їх не зіб'єш. Хоч би як вовк ховався і кружляв, вони швидко знайдуть і напосядуть на нього. Вовк навтікача, тоді сірий пес хапає його за стегно і кидає отак, – і німець підкинув у повітря кусень хліба – і не торкнеться ще він землі, як білий учепиться йому в голову, а сірий – у хвіст, і вони розривають його навпіл.

Все це здавалося вельми схожим на правду; у всякому разі кожен хотів перевірити собак на ділі. Кілька місцевих мешканців запевняли, що можна знайти вовка на Ассінібуані, отож влаштували там лови. Але, проблукавши марно три дні, вони вже ладні були кинути це полювання, коли хтось згадав, що у Хогана живе вовк на ланцюзі, його можна дешево купити, і хоч йому ледве минув рік, усе ж на ньому можна випробувати, на що здатні собаки. Вартість вовка відразу ж підскочила, як тільки Хоган довідався, на що він потрібен. Крім того, «сумління не дозволяло» йому продати вовка. Проте «сумління» одразу перестало заважати, як тільки погодились на його ціну.

Насамперед Хоган подбав, щоб спровадити Джіма. І він послав сина з якимось дорученням до бабусі.

Потім вовка загнали в буду, забили її цвяхами, поставили на фургон і вивезли в прерію.

Собак ледве можна було стримати – вони так і рвалися, щойно зачули вовка. Але кілька дужих чоловіків тримали їх, поки фургон відвезли на півмилі далі. Вовка насилу вигнали з буди. Спочатку він здавався зляканим і понурим, дивився, де б сховатися, а не те щоб когось кусати. Але, відчувши волю та ще гнаний свистом і тюканням, він скрадливо потрюхикав на південь, де місцевість ніби давала змогу врятуватися. Тієї ж миті спустили собак, і вони, несамовито гавкаючи, кинулися за молодим вовком. Голосно тюкаючи, вершники погналися за ними. Вже з початку було ясно, що вовкові не втекти: доги мчали куди швидше – білий міг бігти не гірше за хорта. Німець кричав у нестримному захваті, дивлячись, як білий летить через прерію, з кожною хвилиною наближаючись до вовка. Багато хто пропонував битися об заклад, що собаки переможуть, але ніхто не хотів приймати цих пропозицій.

Погоджувалися лише ставити на одну собаку проти другої. Молодий вовк мчав тепер щодуху, але незабаром білий дог наздогнав його і підскочив до нього впритул.

– Дивіться тепер, – кричав німець, – як вовк злетить у повітря!

Через хвилину вовк і собака зіткнулись, але одразу ж розскочилися, ніхто не злетів у повітря, а білий пес покотився по землі з жахливою раною на плечі – усунутий з бою, коли не вбитий.

Через десять секунд налетів, роззявивши пащу, сірий з чорними цятками.

Ця сутичка була така ж коротка і чи не така ж загадкова, як і перша.

Обоє ледь торкнулись один одного. Сіроманець відскочив набік, голова його в блискавичному русі на мить щезла. Рябий пес заточився і вивернув скривавлений бік.

Спонукуваний людьми, він кинувся знову, але дістав ще одну рану – і в нього відпала охота до бійки.

Саме тоді прибув лісник з чотирма величезними псами. Їх спустили на вовка, і люди з дрюками та арканами кинулися, щоб добити його, коли це через рівнину верхи на поні примчав маленький хлопчик. Він скочив на землю і, пробравшись всередину кола, обхопив вовка за шию. Він називав його «любим вовчиком», «моїм дорогим вовчиком»; вовк лизав йому обличчя і махав хвостом. Потім хлопчик обернувся до гурту і крізь сльози, що збігали по щоках, сказав... Та краще не друкувати того, що він сказав. Йому було лише дев'ять років, але він був дуже невихований, бо зростав у корчмі й успішно засвоїв усі ті огидні лайки, які йому доводилося там чути. Він проклинав усіх і кожного до третього коліна, не шкодуючи й рідного батька.

Якби дорослий дозволив собі такі образливі й непристойні вирази, його могли б лінчувати. А що робити з дитиною? Мисливці не знали. І врешті-решт вони вчинили найкраще – голосно зареготали. Але сміялися вони не з себе – хто ж з себе сміятиметься? – а з німця та його уславлених собак, яких осоромив вовк-недоліток.

Вінніпезький вовк

Джіммі засунув брудний, мокрий від сліз кулачок у простору хлопчачу кишеню і, попорпавшись там між скляних кульок, жувальної гумки, перемішаних з тютюном, сірниками, пістонами до пістолета та іншою контрабандою, витяг тоненьку шворку і накинув вовкові на шию. Потім, все ще схлипуючи, подався додому на поні, ведучи за собою вовка і кинувши німецькому дворянинові на прощання погрозу:

– Я б за два центи нацькував його на вас, бодай вам добра не було!

IV

На початку зими Джіммі захворів. Вовк жалібно вив у дворі, нудьгуючи за своїм маленьким другом, і нарешті на вимогу хворого його впустили до кімнати. І цей великий дикий пес (бо вовк – це ж і є дикий пес) вірно вартував біля постелі хлопчика.

Вінніпезький вовк

Спочатку хвороба здавалася легкою, тому всі були вражені, коли раптом хлопцеві погіршало і за три дні до Різдва Джіммі помер. Ніхто так щиро не тужив за ним, як його «вовчик». Вторячи церковному дзвонові, великий сірий звір жалібно вив, коли проводив померлого у святвечір на цвинтар біля церкви святого Боніфація. Незабаром він повернувся на задвірок корчми, та коли спробували знов посадити його на ланцюг, він перескочив дощаний паркан і зник.

Трохи згодом, тієї ж таки зими, в рубленій хатині біля річки оселився старий мисливець Рено з вродливою донькою-метискою Нінеттою. Він нічого не знав про Джіммі Хогана і дуже здивувався, побачивши вовчі сліди на обох берегах річки між цвинтарем і фортом Гаррі. Рено з цікавістю й сумнівом прислухався до розповідей службовців Компанії Гудзонової затоки про великого сірого вовка, що оселився поблизу і вночі забігав навіть у саме місто, а особливо полюбляв ліс навколо церкви святого Боніфація.

У святвечір, коли задзвонили дзвони, як колись під час похорону Джіммі, самітне тужливе виття пролунало по лісі, майже переконавши Рено в правдивості тих розповідей. Він знав усі різновиди вовчого виття: клич на допомогу, любовну пісню, самітне голосіння і різкий виклик. Це було самітне голосіння.

Старий мисливець спустився на берег річки і відповів таким самим виттям. Примарна тінь вислизнула з далекого лісу, гайнувши через лід туди, де на колоді, сам як колода, нерухомо сидів чоловік. Тінь наблизилась до нього, оббігла навколо і понюхала. Тоді очі її загорілись, вона загарчала, як роздратований пес, і майнула знов у темряву ночі.

Таким чином Рено, а незабаром і багато інших городян довідались, що вулицями міста тиняється величезний сірий вовк, утричі більший за того, що сидів на ланцюзі біля Хоганової корчми. Він був пострахом для всіх собак, убиваючи їх, де тільки міг, а казали навіть, хоча це так і не доведено, що він зжер не одного пияка-метиса.

Отакий був вінніпезький вовк, що його я побачив того зимового дня в засніженому лісі. Я хотів йому допомогти, гадаючи, що він у безвихідній скруті, але згодом я довідався про нього більше, і моє перше враження змінилося. Я не знаю, як закінчився той бій, але знаю, що опісля вовка бачили багато разів, а деякі собаки зникли хтозна-де.

Отже, ніколи жоден вовк не жив таким дивним життям. Він міг би бути вільним серед лісів і степів, а волів щоденно ризикувати собою в місті, не менше ніж раз на тиждень чудом рятуючись з лабетів смерті і день у день чинячи звитяжні подвиги. Іноді він знаходив тимчасовий притулок під дощаним помостом на перехресті. Ненавидячи людей і зневажаючи собак, він провадив щоденну боротьбу і не давав отямитись від страху ватагам собак, яких неодмінно вбивав, зустрівши чи в гурті, чи поодинці. Він лякав пияків, уникав людей з рушницями, вивчив усі пастки, ба вивчив і отрути – як саме, не можна сказати, але вивчив без сумніву, – бо обминав отруєні принади або виявляв до них своє презирство.

Не було у Вінніпегу вулиці, якої б він не знав, не було поліцая, котрий не бачив би його швидкої примарної тіні, що майнула в сірому світанку; не було собаки, що не тремтів би з жаху, коли всезнаючий вітер приносив звістку про те, що старий вовкулака причаївся десь поблизу. Він ступив на стежку війни, і весь світ був йому ворогом. Але в усіх цих страхітливих напівказкових розповідях була одна втішна річ – ще не трапилося випадку, щоб вовкулака скривдив дитину.

V

Народившись у глушині, Нінетта пішла вродою в індіанку-матір. Сірі очі вона мала від нормандця-батька, і тепер це була гарнісінька дівчина шістнадцяти років, перша красуня на цілу округу. Вона могла вийти заміж за першого з найбагатших і найстатечніших молодиків з околу, але, як буває з примхливими дівчатами, серце її полонив гультяй Поль Дерош. Гарний хлопець, завзятий танцюрист і непоганий скрипаль, Поль був назахват на всіх святах, але він безперестанку пиячив, та ще й ходили чутки, нібито він уже мав дружину в Нижній Канаді. Рено добре зробив, прогнавши його, коли він прийшов свататись. Та це лихові не зарадило.

Покірлива в усьому іншому, Нінетта не зреклась свого обранця. Того ж таки дня, коли батько прогнав Поля, вона пообіцяла зустрітися з ним у лісі за річкою. Влаштувати це було неважко, бо вона була ревна католичка, а навпростець через річку до церкви було ближче, ніж в обхід через місток. Пробираючись засніженим лісом до призначеного місця, вона помітила, що слідом за нею біжить великий сірий собака. Він здався їй цілком мирним, і дівчинка (бо вона була ще просто дівчинка) не злякалася його. Та коли вона прийшла туди, де чекав на неї Поль, сірий пес вийшов наперед і люто загарчав. Поль глянув на нього, пізнав величезного вовка і – навтікача, як останній боягуз. Пізніше він пояснював, що побіг по рушницю. Та він, мабуть, забув, де вона лежить, бо поліз по неї на дерево. Тим часом Нінетта побігла по льоду додому, щоб попередити друзів Поля про небезпеку, що йому загрожувала. Не знайшовши на дереві вогнепальної зброї, хоробрий лицар зладнав списа, прив'язавши ножа до ломаки, і зловчився боляче поранити сіроманця в голову. Звір грізно загарчав, але відійшов на безпечну відстань, одверто виявляючи свій намір дочекатися, поки людина злізе з дерева. Але, помітивши групу її рятівників, він змінив той намір і зник.

Скрипалеві Полю легше було пояснити свою поведінку Нінетті, ніж кому іншому: вона все ще палко його кохала. Але батько дівчини ставився до нього з такою безнадійною зневагою, що вони вирішили потайки втекти, як тільки Поль повернеться з форту Александер, куди він мав їхати погоничем собак від компанії. Фактор дуже пишався своїм запрягом – трьома величезними лайками з пухнастими хвостами бубликом. Вони були здоровенні та дужі, як телята, а люті, як розбійники. І оце ними скрипаль Поль мав перевезти з форту Гаррі до форту Александер кілька важливих пакунків. Його вважали досвідченим погоничем, бо він був нещадно жорстокий.

Рано-вранці, вихиливши кілька чарок на дорогу, він жваво рушив униз по річці. За тиждень він мав повернутися з двадцятьма доларами в кишені і з тими ото коштами здійснити задуману втечу. Сани мчали річкою по льоду. Собаки бігли швидко, проте огризалися, коли Поль, ляскаючи довгим батогом, кричав: «Ану, марш-марш!» Вони стрімголов промчали повз хатину Рено на березі, і Поль, ляскаючи батогом і біжачи слідом за саньми, помахав рукою Нінетті, що стояла на порозі. Незабаром сани з лютими псами і п'яним погоничем зникли з очей, і ніхто відтоді більше не бачив скрипаля Поля.

Того ж вечора лайки поодинці вернулися до форту Гаррі. Вони були забризкані кров'ю, що вже позапікалась, і поранені в кількох місцях, але, на диво, зовсім не голодні. По сліду пішли скороходи і за якийсь час побачили, що всі пакунки, цілі й непошкоджені, лежали на льоду. Уламки саней тяглися на милю чи й далі угору по річці. Недалеко від пакунків знайшли рештки одягу, що належав скрипалеві.

Було цілком ясно, що собаки загризли і з'їли свого погонича.

Фактор був прикро вражений цією подією – це могло коштувати йому собак. Він не повірив сказаному і вирішив сам з'ясувати, як усе було. Рено послали разом з ним; та ще за три милі до того фатального місця старий мисливець показав на великі сліди, що перетинали річку зі сходу на захід, тягнучись за слідом саней. Він пройшов щось із милю назад цим слідом і помітив, що звір ішов повільно там, де собаки не поспішали, і біг там, де вони мчали. Рено повернувся до фактора і сказав каліченою англійською мовою:

– Великий вовк – він ішов за саньми весь час.

Вони простежили сліди до західного берега. За дві милі перед Кілдонанським лісом вовк перестав бігти, а пройшов за саньми ще кілька ярдів і звернув був до лісу.

– Поль – він щось тут загубив, може, пакунок. Вовк – він вернувся, обнюхавши його. Тепер він летить, бо знає – саньми їде п'яний Поль, що колись розсік йому голову.

Наступну милю, як видно з вовчого сліду, звір біжить чвалом за саньми. Слід людини тепер зникає – погонич скочив на сани і жене собак. Отут він відрізав вантаж: ось чому пакунки були розкидані по льоду.

Бач, як скачуть собаки під ударами батога! А ось у снігу скрипалів ніж. Мабуть, він упустив його, намагаючись боронитися від вовка. А тут – ба! – вовчий слід зникає, а сани мчать далі: вовк скочив на сани. Нажахані собаки понесли щодуху. За хвилину було по всьому: вовк і його жертва скочуються з саней.

Вовчий слід знов з'являється на східному березі річки і зникає в лісі. Сани летять до західного берега, де через півмилі зачіпаються за корч і розбиваються.

Сніг розповів Рено й про те, як собаки, заплутавшись в упряжі, стали гризтись між собою, аж поки порвали посторонки і, повертаючись річкою додому, надибали труп свого ката і з'їли його.

Справа була кепська, та все ж із собак зняли обвинувачення в убивстві. Стало ясно, що це вовкова робота, і Рено, коли минуло перше страхітливе враження, сказав, полегшено зітхнувши:

– Це вовкулака. Він врятував мою дівчинку від Поля. Він завжди був добрий до дітей.

IV

Ця подія спричинилася до того, що на Різдво, якраз через два роки після смерті маленького Джіма, було призначене велике заключне полювання. На лови зігнали трохи чи не всіх собак з округи. Тут були три лайки, якими ото їхав Поль, – фактор вважав їхню участь необхідною, – були й датські доги, і шукачі, і дворові пси без роду й племені.

Цілий ранок вони даремно прошукали в лісі на схід від церкви святого Боніфація. Але по телефону сповістили, що вовчий слід з'явився поблизу Ассінібуанського лісу на захід від міста, і за годину мисливці вже бігли по гарячому сліду вінніпезького вовка.

Ось вони мчать – зграя собак, строкатий загін вершників, гурт піших чоловіків та хлопчаків. Вовк не боявся собак, але він знав, що в людей є небезпечні рушниці. Він прямував до темної стіни Ассінібуанського лісу, але вершники, що мчали відкритим простором, змусили його повернути назад. Він пробіг уздовж видолинка Колоні-Крік, отож уникнув куль, що вже засвистіли над ним. Потім повернув до огорожі з колючого дроту і, перескочивши її, на якийсь час позбувся вершників, але йому доводилося й далі триматися улоговини, що рятувала від куль. Його вже наздоганяли собаки. Мабуть, він тільки й думав про те, щоб лишитись з ними віч-на-віч, і хоч їх було сорок чи п'ятдесят проти нього одного, він прийняв би цей нерівний бій. Собаки вже оточили його, проте жодна не насмілилася підступити. Сухорлявий гончак, покладаючись на свою спритність, нарешті підібрався збоку, але вовк одним махом збив його з ніг.

Вершникам довелося податись кружним шляхом, але тепер лови посувалися до міста. Назустріч вибігло багато людей і собак, щоб узяти в них участь.

Вовк повернув до міської різниці, добре знайомого йому місця, і стрілянина на якийсь час ущухла, бо мисливці боялися влучити в будинки, а також у собак, що були дуже близько. Собаки справді вже так щільно оточили вовка, що далі йому нікуди було тікати. Він озирнувся, шукаючи прикриття з тилу для останнього бою, і, побачивши дерев'яний пішохідний місток через рівчак, плигнув під нього й вищирився на собак. Люди знайшли ломи і зруйнували місток.

Вовк вискочив з-під нього, знаючи, що настав час померти, готовий до смерті, але ладний гідно боротися до загину.

І ось він уперше стояв перед людьми серед білого дня – загадковий нищитель собак, примарний голос лісів Сент-Боніфейса, дивовижний вінніпезький вовк!

Вінніпезький вовк

VII

Нарешті після трьох довгих років боротьби він стояв перед ними – сам проти чотирьох десятків собак і гурту озброєних людей. Та він зустрічав їх так само відважно, як і того дня, коли я вперше побачив його в зимовому лісі. Так само зневажливо кривились його губи, міцні боки ледь-ледь здіймалися, а жовто-зелені очі горіли давнім вогнем. Собаки зімкнулись, їх вели не величезні лайки – ті, мабуть, добре затямили, чим це загрожує, – а бульдог із міста. Почулося тупотіння багатьох ніг. Цявкання собак на якийсь час змінилося глухим гарчанням. Сизувато-червона вовча паща розтулилась – і собаки вмить відскочили. І ось він знов стоїть один, готовий до нападу, похмурий і дужий розбійник. Тричі собаки наскакували на нього – і тричі діставали відсіч. Найсміливіші лежали вже довкола. Перший загинув бульдог. Навчені досвідом, собаки тепер трималися на відстані – боялися.

А в міцній постаті вовка не помітно було й сліду втоми. По хвилині нетерплячого очікування він ступив кілька кроків уперед і – на жаль – дав стрільцям сподівану нагоду.

Пролунало три постріли, і вовк нарешті впав на сніг, скінчивши свій сповнений боротьби життєвий шлях.

Він сам обрав цей шлях. Життя його було коротке і вщерть сповнене подіями. Замість багатьох років він прожив усього три – і то були роки щоденної борні.

Хто може зазирнути в душу вовкові? Хто може пояснити нам мотиви його вчинків? Чому він тримався саме цього міста, де зазнав стільки лиха? Не тому, що він не знав інших країв: ліси тут безмежні, харчів усюди досить. Навряд щоб його тут тримала жадоба помсти: жодна тварина не покладе все своє життя на помсту – це лихе почуття притаманне лише людині. Тварина прагне спокою.

Лишається тільки один ланцюг, що міг прикувати його до міста, – це найдужча влада на світі, наймогутніша сила на землі – любов.

Вовка вже немає. Навіть останки його згоріли під час пожежі. Та й досі сторож церкви святого Боніфація твердить, що у святвечір, тільки-но задзвонять дзвони, у відповідь лунає моторошне, тужливе вовче виття з сусіднього лісистого цвинтаря, де лежить маленький Джім – єдина істота на світі, що ставилася до нього з любов'ю.

Вінніпезький вовк

Автор: Сетон-Томпсон Е.; ілюстратор: Артюшенко С.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082254291250, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова