Уклін красі

І круглий рік цвіте краса...

Краса природи скрізь, у всьому:
В краплині теплій дощовій,
В барвінку синьому, густому,
В піснях, що носить сніговій;

Краса природи – у озерці,
У злетові зірок стрімкім,
В усій землі, що добре серце
Нам відкриває, як своїм;

Вона – у пуп’янку тугому
І у багряному листку,
У райдузі опісля грому,
Що упірнула у ріку...

Краса – то кучеряві хмари
І чисті, світлі небеса,
То шум вітрів і сонця чари...
І круглий рік цвіте краса!

У цвіті яблуні чи вишні,
У хвилях моря та Дніпра,
У незабудках, що не пишні,
А серце радо завмира,

Коли побачиш десь у полі
Або привидяться у сні:
Здається, ти вже на роздоллі,
Де жайворонки голосні...

Як весну викликали

Ой, набридла зима...
І синичка вже сама,
Що всю зиму прожила,
А не кинула села,
Кликать почала весну:
– Морозище віджену!
Хочу, щоб усе цвіло,
Щоб до нас прийшло тепло!

Промінь вітерцю: – Куди ти?
– Полечу весну будити,
Бо ж оце мені не сниться,
Що озвалася синиця!

...Глянь – за ними ранній цвіт
Із-під снігу шле привіт!

Сонце. Теплий вітерець...
І жовтець
Навпростець
Бережком-лужком побіг.
Ніби сотню має ніг!

Луг квітує, сяє річка...
І не віриться, однак.
Що весні прийти синичка
Подала могутній знак!

Весняний плач беріз та кленів

Стань в гаю і пильно стеж:
Плаче клен, берізка теж.
Знай: то сік уже пішов,
Рух його почався знов.

Прилетів навпростець
Розвеселий вітрець:
– Я – весняний сурмач!
Плач отой – веселий плач!

З радості плаче клен:
В зелен маєві знамен
Буде вся земля буять!
Досить спать!
Годі спать!

Білий котик виповза,
Де червона лоза,
А за ним – без числа
Із брунатного чохла
Котиків пухнастих
Біло-попелястих!

Отаке в природі, бач,–
Сік пішов!
Весняний плач...

У вінку моя земля

Умій стеблині порадіти
І розгадать, чий в росах слід.
Люби всілякі трави, квіти,
Ожину і колючий глід.

Як хвильки, пахощі до мене
Вітрець ласкавий посила.
І жовте, й голубе, зелене
Куштує медобор-бджола.

«Чай, чай, молочай,
У мед умочай...» –
Це пісню наш народ співа,
І, наче цвіт, її слова.

А цвіту всякого доволі,
В садах плодів на різний смак.
Земля нам догоджає в полі,
У лісі, в лузі – добрий знак.

Тут і солодкого, й терпкого
І кислого – що до смаку,
Блакитного і золотого,–
Земля в барвистому вінку.

Траві радію, молочаю...
Як гарно, земле, що ти є!
То праця так тебе квітчає,
А гріє сонечко моє!

Ліс підсніжником запах

Хоч велить взувати валянки
Лютий в сніговім краю,
Та з’явилися проталинки
З боку півдня у гаю.

Ось тому цей місяць звали ще
У минулім «бокогрій».
Заметілі, снігу звалища,
Та про дні весни помрій:

Вже запахло весноцвітами...
На пухнастий, чистий сніг
Із сосни, вітрами збитий.
Насінинок рій приліг.

Лютий грає заметілями,
Та не журиться верба, –
Лине за снігами білими
Десь веснянка голуба.

А бруньки вже скоро, скоро
Стануть листям на гілках...
Хоч снігів у лісі гори,
Ліс підсніжником запах!

Синичка чепуриться

З димаря виліта
Сажотруска-пташка...
В бруді вся аж до хвоста,
Що й впізнати важко!

До калюжки припада.
Що така прозора.
Снігова тремтить вода –
Потепліло вчора.

Чепуриться й горобець:
Непогана звичка.
Ми впізнали накінець:
То була синичка!

Виполоскала вона
Пір’їночки сині,
І калюжа до дна
Синя, як пір’їна!

Зимувала в димарі,
Пір’я забруднила,
А тепер, як цвіт зорі,
Пташка легкокрила!

Лелека-рятівник

Запахла скошена трава,
Росинки – ніби чисті зорі,
Проміння вранці їх спива,
І тиша заляга в просторі.

Учора тут косили ми.
Раптово, близько від машини,
Лелека замахав крильми
Не боячися, що загине.

На мене подививсь пильніш,
Із місця не ступив ні кроку!
Ну, що тобі? Чого стоїш
І завдаєш мені мороки?

Не зна того, що я спішу,–
Дощі були безперестану...
Свою машину я глушу,
Зблизька на красеня погляну.

Стоїш? Що в тебе в голові?..
Хотів на птаха накричати,
Аж раптом бачу – у траві
Сидять маленькі зайченята!

Ах ти ж сміливець-одчайдух,
Що не злякався і машини!
Та й від мотора не оглух
Гарячої тієї днини.

Я взяв лякливих вуханів,
Відніс у тиху лісосмугу.
Лелека мій подаленів...
Махнув йому, неначе другу.

Здавалося тоді мені,
Що рятівник спинивсь, як перше,
Й чекав на мене вдалині,
В тривозі ще одній завмерши...

І так ясніло на душі,
Що забажав я заспівати...
Вони – мої товариші:
Лелека і зайці вухаті!

Дві кузні

Розгулялась хуртовина
Та й наспівує свою
Колискову цілу днину
У принишклому гаю.

Сниться дубові старому
Вся у сонці сторона,
Перекати літні грому
І веселка чарівна.

Не змовкає колискова
У засніжених степах.
І видзвонює підкова
Десь на крижаних мостах.

Сплять дерева і стеблини.
Сплять озера і ставки.
Спить висока тополина,
Небо сипле срібляки.

А пухнаста біла шуба
Землю вкутала, що спить.
Ранок на листкові дуба
Промінцем скупим тремтить.

Раптом від сосни стрункої
Барабанний дріб луна:
Дятел не схотів спокою –
В кузні працю почина!

Дрібно розлетілась шишка,
В ній пожива дятлу є.
Вивірка зерняток лишки
З кузні також дістає!

Тож не все принишкло всюди,
Потопа в глибокім сні.
І жартують наші люди:
– Дві в нас кузні тепер буде
У селі
І на сосні!

Півники заспівали

Грозовиця надійшла
Там, де стрічкою Сула.
Поховалися пташки:
Хмара ще одна горою...
Два півники-ватажки
Аж тремтять під бузиною!

Навіть пустотливий кіт
Кинув гратись край воріт
Під повітку заліза,
Бо котилася гроза.
Та не довго так було,–
Хмаровиння відпливло.
Вже у небі сонце сяє
І з калюжі виглядає.

Два півники із-за хати.
Що ховались в бур’яні,
Вийшли – битись чи співати?
Воюватимуть чи ні?
Кіт з цікавості аж вип’явсь
Думає: – Чи будуть битись?–
А сорока – вертоліт! –
Сіла близько на пліт,
Щоб побачить краще всіх
Битву півників отих!

Ближче півники зійшлись,–
На гребінчиках проміння,
І в промінні неба вись...
Днина сонячна, весіння.

Тож від радості оті
Півники аж заспівали!
Вперше у своїм житті,
Ніби всіх на свято звали,
Не клювали гребінців,
Не смішили горобців,
А раділи біля плоту,
Брали щонайвищу ноту!

Слухають пташки з кущів
Півників горластих спів.
Влігся вайлуватий кіт,
А сорока – вертоліт! –
Скрекотнувши, кида пліт.
Та і як же тут мовчати?
Від захоплення, краси,
Пробували голоси
Навіть дрібнота-курчата!
Що й казать про ластівок!
...Аж під вечір хор замовк...

Щоденні турботи

Рано-вранці Лесь встає,
Ще росу промінчик п’є.
Перед ним широкий двір:
Все на місці? Перевір!
Але з чого розпочати?
Збіглися малі курчата,
Треба їх порахувати –
Раз, два, три... І п’ять, і сім...
Півник став перед ним.
До бичка вже час іти,
Моркви треба принести,
Із росичкою травиці...
На кроляток подивиться...
Дідові із сивим вусом
Він поміг візок везти,
Огірки солить бабусі,
Таткові писать листи!
Наносив води в корито
З невеликого струмка.
Вже й корівку час зустріти,
Що іде з пастівника.
...Вечір. Спати час хлопчині.
Мати молоко несе.
Виспиться він, відпочине,
Завтра знов повторить все.

Сорока-чистобока

За кущем, біля потоку,
Ми дивились на сороку.
Поклювала щось вона,
Потім – чи не дивина! –
Там, де щойно побула,
Все хвостом підмела!
Ну, а нам хіба не слід,
Як закінчимо обід,
Прибирати зі стола?

Громеня і Райдуга

Казка

Грім котився поміж хмар –
Неприборканий владар!
А маленьке Громеня
В небі ходить навмання:
Йде ліворуч, йде праворуч.
Ось принишкло. А чому?
Повагом з’явився поруч
В хмарах Грім, як у диму.
Вмить відстало Громеня,
Що є сил наздоганя.

Грім оглянувсь на дитя:
– Вчись ходити до пуття.
В небі треба прогриміть,
Як гучна у дзвонах мідь,
Щоб лунали перекати,
Щоб людей Землі злякати!

І для прикладу ударом
Розколов півнеба він.
– Ми грозу пекельну зварим
І пошлем столунний дзвін!

Ледь озвалось Громенятко:
– А для чого сіять страх?! –
Знову гримнув грізний татко,
Аж хитнувся неба дах.

Потім вітер хмаровиння
Розгорнув важкий сувій
І поніс, як павутиння,
Шлях обсновуючи свій.

І не видно вже ні хмарки,
Грім подавсь не знать куди...
Громеняті хоч би шпарку,
Щоб сховатись від біди.

Сонце каже: – Не тремти,
У безпеці будеш ти.
Спокій, тиша – не страшні
Чи внизу, чи в вишині.
Ось послухай, як Земля
Вдячно з небом розмовля.

...Музику таку не чуло
Громеня в житті своїм:
Ніжним чаром повійнуло,
Владнішим, ніж грізний Грім.

Розлилось проміння дня.
Засміялось Громеня
І у Райдугу ввійшло,
Що посіяла тепло.

Стало ніжним та грайливим,
Мирно посміхалось нивам.
Задивилися з Землі
На ту Райдугу веселу
Люди і старі, й малі,
І міста, і мирні села.

Як же їм цікаво знати
Про мандрівку Громеняти:
Ось воно, Громеня,
Що ходило навмання!

Бач, яке воно ласкаве,
І на крихітку не зле,
Не підступне, не лукаве
Веселятко мале!

Навіть Грім дививсь ніжніше
На Веселку з-за дібров,
І замріявся від тиші.
Котру гулом не зборов.

Бороду йому б ізняти –
Стане зовсім не страшним.
Прийде він до Громеняти,
Бо набридло бути злим.

А від того веселіше
Променисте Громеня.
І спокійна лине тиша,
Котру Грім не розганя...

Гриби з парасольками

Йде осіння пора,
І дощі, як з відра...
Ось тому гриби у гаю
Парасольки розкривають!
Їм дощі не страшні.
І подумалось мені:
Чи не в них навчились люди
З парасольками повсюди
В дощові ходити дні?

Танець грибів

Після дощика рясного
В ліс веде мене дорога.

В лісі, ніби скатертина,
Верес пишно зацвіте:
Кольори бузково-сині.
Розгорни сплетіння те –
Між стебельцями пругкими
Причаївся боровик!

Малюватимем квітки ми
І гриба, що ніби звик
Мислити у тиші сонній,
В гущині, в самотині.
А який поважний, повний!
Брати жаль його мені...

Он високий красень гриб –
Ніби йде він: Диб та диб!
Віддалік, де сироїжки.
Наче вогник – блись та блись! –
На короткі стали ніжки,
Танцювати узялись!

Жовті вогники, червоні,
І фіалкові отам,
І зелені в дивнім гроні
Чи траплялось бачить вам?

Підберезники ще далі,–
Недолюблюють сосни,–
Їх відразу ми вгадали –
Під березами вони!

Мрійні стали круг поляни
Горді вікові дуби.
Перший хто прийшов, дістане
Там піддубники-гриби.

Виліза один з-під листу.
Світ незнаний перед ним.
Спогляда красу він чисту,
Він захоплений усім!

В теплу, дощову добу,
Як не вирости грибу!
Погляда він сміливіше,
Робить перший крок у тиші...
Враз мелодія легка
В лісі лине гопака!

І танцюють всі охоче!
Дощик ледве-но притих.
Набакир, по-парубочи,
Шапка в декого у них!

Туп та туп! – у землю ніжки!
В танці вся грибна сім’я.
Не вигадую ні трішки:
Це у лісі бачив я.

Задивився на танець...
Швидко дню прийшов кінець.
...Хоч грибів не назбираю,
Завтра знов піду до гаю!

Карасики-листки

Ми лист собі збираєм,
Що вітерець збива.
Канавка попід гаєм,
Вода в ній дощова.

Після дощу вузенька
Ясніє річка в нас,
А листя злотом дзенька,
Хоч промінь сонця згас.

Та що це в дощовиці? –
Глянь, золотом взялась!
І справді золотиться
В ній не один карась!

Де він узявся? Звідки?
Оце б мені гачки...
...А то пливла не рибка –
Березові листки!

Прозора осінь

Кажуть, «хмурнем» звали осінь
У далекій давнині,
В нас вона золотокоса,
В придеснянській стороні.

Що не крок – і вже зупинка:
Поклонись оцій красі!
Навіть нитка-павутинка
В діамантовій росі!

Лиш ступни і зупинися,–
Знову диво не одне:
Хміль золочений повився,
Ледве сонця не сягне!

Заіскрився жовтий вогник
На високому стеблі:
То – рай-цвіт, сонцепоклонник,
А за ним квітки малі:
Ніби крапки невеличкі,
Розсипається жовтець,
Любочки підводять личко,
А гвоздики – навпростець
Луками біжать вогнисто,
Аж не віриться мені...
Он яке в кущах намисто –
Глоду ягоди-вогні.

Може, й справді осінь «хмурень»
Прозивалася колись.
Що ж, буває і похмуро,
І тепер ось дощ поливсь.

Сонце ж, знаю, буде знову,
Хоч не літнє, певна річ.
Вже й зірниця малинова
Не засяє навсібіч.

Та всміхається краса –
Діамантова роса!