Цілюще яблуко

Дощило довго – три доби,
А на четверту – переміна;
Протряхли доли і горби,
І ось до лісу по гриби
Зібралась тітонька Яніна.

Взяла ціпок і козубок,
Окраєць хліба на сніданок.
На жаль, підвів її синок –
Довірливий і добрий Янек.

Вночі він раптом занеміг:
Вчепилась капосна ангіна.
«Прийду – спечу йому пиріг, –
Втішалась думкою Яніна. –

От наберу лишень грибів
І вдома буду своєчасно».
...А їх і справді між дубів
Після дощу вродило рясно.

Куди не глянь, де не ступи –
То піддубні, то сироїжки.
Не вперше їй збирать гриби,
А все одно стомилась трішки.

Пора вже, мабуть, відпочить,
Води напитися з кринички.
Стривай, а що це там блищить –
Роса, намисто чи сунички?

Хоча синок – не малючок,
А до суниць любов незмінна.
І ягід сонячних пучок
Нарвала тітонька Яніна.

Тепер – до Янека мерщій.
Чекай, синочку, не турбуйся.
Аж гульк – по стежці лісовій,
Зігнувшись, човгає бабуся.

Обличчя зморщене, дрібне.
Неначе висушена груша.
– Голубонько, вгости мене,
Бо я і немічна, й недужа.

Зайшлося серце од жалю:
– Ось ягоди, тугі від соку.
– А я їх, дочко, розділю.
Тут вистачить обом, нівроку.

Натомість яблуко візьми.
Я зроду не була скупою.
Та не хвалися між людьми,
Що ми стрічалися з тобою.

Сказала так і щезла вмить,
Лиш тихий звук торкнувся слуху
Та павутинки срібна нить
Гойднулась від легкого руху.

І яблуко, мов дар небес,
В руках у тітоньки світилось.
Не дуже звична до чудес,
Яніна зовсім розгубилась.

А Янек маму все чекав,
Хоч і довгенько це тривало,
Мовчав, не хникав у рукав,
Як це вряди-годи бувало.

Хоч зголоднів, змарнів з лиця
І відчував температуру,
Та про недугу — ні слівця,
Бо не хотілось пить мікстуру.

Аж ось і мама на поріг.
Ввійшла і сплеснула руками:
– Отак! Синок заслаб і зліг,
А мати возиться з грибами.

– Не треба, мамо. Все мине, –
Ледь ворухнув губами Янек. –
Ти краще пригости мене:
Я ласий до суниць і яблук.

Вкусив янтарний диво-плід –
І на щоках заграв рум'янець,
Від кволості пропав і слід,
А ноги йдуть самі у танець.

І не моли і не проси —
Хлоп'ятко скаче, ніби м'ячик.
Виходить, яблуко з'їси —
І враз позбудешся болячок?

Воно, напевно, чарівне,
Бо зникла геть недуга клята,
Але ж було одним одне,
То, може, висіять зернята?

А далі – все, як уві сні:
Зернята висіяли зранку,
Опівдні пагони рясні
Пересадили на ділянку.

Через добу один із них
Зацвів рожевим первоцвітом,
І кілька яблук чарівних
Вродило і доспіло літом.

Плоди рум'яні, запашні,
А їхні соки – чудодійні.
І вже хвороби не страшні
Ні Янекові, ні Яніні.

Лікують всіх односельчан –
І ледь знайомих, і сусідів:
Мисливців – од синців і ран
І від каліцтва – інвалідів.

Аж тут біда: король охрип
І заволав про небезпеку.
Мовляв, у нього нежить, грип.
І це коли? У літню спеку.

А лікар — знаний фахівець —
Одразу виявив причину,
Узяв червоний олівець
І мовчки прописав... перчину.

Король довідався і в крик: —
Ах, ви, учені недоріки,
Гірке вживати я не звик,
Давай мені солодкі ліки!

І королівські посланці,
Звичайно, кінні, а не піші,
Метнулися у всі кінці –
Віддалені і найглухіші.

То наближались крадькома,
То налітали, мов шуліки.
Але дарма, усе дарма:
Відсталий край — які там ліки?

Вернулись через два-три дні
Худі, запилені і злющі,
Сказавши потайки рідні,
Що чули про плоди чудні
І що вони, либонь, цілющі.

– Плоди? Які ще там плоди? –
Горлав король. – Я знати мушу!
Ви на тарілку покладіть
Цілюще яблуко чи грушу.

– О ваша світлість! То чутки.
Ми всі до вигадок охочі.
– Ні. Не чутки, і я таки
Побачу їх на власні очі.

Подавсь на пошуки король
І весь його придворний почет.
Мимо осель, криниць, тополь.
Кіннота день і ніч тупоче.

Вже й тітоньці повідав хтось
Про королівську забаганку,
І їй негайно довелось
Розшукувать бабусю зранку.

Бабуся ждала на шляху.
Суха, маленька, легша тіні.
Почула вісточку лиху
І кілька груш дала Яніні.

А груші різних кольорів –
Червоні, жовті і зелені.
– Ці ласощі для королів
Ще з осені лежали в мене.

Сказала так і щезла вмить,
Лиш тихий звук торкнувся слуху
Та павутинки срібна нить
Гойднулась од слабкого руху.

...Яніна – в двір, а там – король,
І слуги, й охоронці дужі.
Король вхопився за пістоль:
– Що в кошику у тебе? – Груші.

– А яблука? – Було одне,
Так віддала учора хворим.
– Це не стосується мене,
Аби король ваш був здоровим.

І заходився коло груш:
Вминає жовті і червоні.
А охорона – вісім душ –
Натхненно плескає в долоні.

І слуги товпляться здаля
До іменитої персони,
І враз – ой, леле! – в короля
З'явились роги з-під корони.

Полізли вгору на очах
Розлогі, схожі на гілляку.
Хтось мимоволі скрикнув: «Жах!»
І втратив розум з переляку.

Та це не все. Дійшло до сліз.
На те була своя причина:
Задертий королівський ніс
Став довшим аж на пів-аршина.

За ніс вчепилася оса
І як шпигне — біда та й годі.
Король же скаче, мов коза,
Яку застукали у шкоді.

А тітонька грушки свої
Йому простягує у жмені:
– Коли завадили твої,
Скуштуй, володарю, зелені.

Король промимрив: «Хай їм біс!»
Мовляв, наївся до знемоги.
Але... вкусив – поменшав ніс.
А з'їв усі – пропали роги.

Схопився. Скочив у сідло.
На вуха натягнув корону.
За мить як вихором здуло
І короля, і охорону.

Яніна глянула услід
І ніжно пригорнула сина: —
Ич, каламутять білий світ.
Гасають, мов нечиста сила.

А диво-яблуня в саду
Шепнула: «Бач, вродила знов я
Поганим людям – на біду,
А добрим людям – на здоров'я».