Російська народна казка
Царівна жаба
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – П.Пономаренко

Де-не-де, в якомусь царстві, в одному державстві жив цар, і було
в нього три сини. От прийшов час — треба їм одружуватися.
От цар покликав їх до себе та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя
шукати.
— За кого ж, батечку, нам свататися?
— Візьміть же, — каже, — діти, луки срібні, накладайте
стріли мідяні та пускайте в чужі землі далекі: де в кого стріла впаде, там
тому й молоду брати.

Вийшли брати на широкий батьківський двір, натягнули свої тугі луки і вистрілили.
Пустив стрілу старший брат. Впала стріла на боярський двір, і підняла її
боярська дочка.
Пустив стрілу середній брат — полетіла стріла до багатого купця у двір. Підняла
її купецька дочка.
Пустив стрілу молодший брат, Іван-царевич — загула стріла та
й упала не далеко не близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла
ту стрілку.
Старші брати як пішли шукати свої стріли, відразу їх знайшли: один — у боярському теремі, другий
— на купецькому дворі. А Іван-царевич довго не міг
знайти своєї стріли. Два дні ходив він по лісах та по горах, а на третій день
зайшов у болото. Бачить — сидить там жаба та його стрілу тримає.

Каже їй Іван-царевич:
— Віддай мою стрілу!
— Не віддам я, — каже жаба, — цієї стріли нікому, лише тому, хто мене за
дружину візьме.
Засмутився Іван-царевич і відповідає:
— Як же я тебе заміж візьму? З мене люди сміятимуться!
— Візьми, Іване-царевичу, не пошкодуєш!
Подумав-подумав Іван-царевич, узяв жабу і
приніс у своє царство-державство.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду
знайшов.
Прийшли старші брати до батька, розповідають, куди чия стріла
потрапила.
Розповів і Іван-царевич. Стали брати з нього сміятися, а
батько каже:
— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля.

От справили три весілля, одружилися царевичі: старший царевич
— з боярською дочкою, середній — з купецькою, а Іван-царевич — із жабою.
От вони одружилися та й живуть собі.

А то якось цар захотів дізнатися, яка з невісток краща рукодільниця. Погукав синів та й каже:
— Візьміть холстів, шовку, золота і срібла, і нехай ваші
дружини своїми руками за ніч пошиють мені кожна по сорочці!
Повернувся Іван-царевич додому сумний. Назустріч йому жаба
вилізла та й питає:
— Ква-ква, Іване-царевичу, чому так журишся? Чи почув від
батька свого слово недобре?
— Як мені не журитися! — Відповідає Іван-царевич. — Адже
батько наказав за одну ніч пошити йому сорочку!
— Не сумуй, Іване-царевичу! Лягай-но краще спати: все гаразд
буде!
Поклала його жаба спати, а сама скинула з себе кожушок
жаб’ячий, обернулася дівчиною Василиною Премудрою — такою красунею, що ні в
казці сказати, ні пером описати! Почала вона сорочку шити, та
прикрашати її сріблом та золотом. Зшила, поклала сорочку біля Івана-царевича,
знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.
От поприносили старші сини сорочки, цар їх роздивляється та й каже:
— Ці сорочки в лазню вдягатиму.

Приніс і Іван-царевич свою сорочку, а вона такая гарна, камінням коштовним
візерунчасто розшита.
— Таку сорочку тільки на свята вдягати — каже цар.

От батько знов загадує, щоб невістки спекли йому коровай і
принесли йому: хто краще пече? Іван-царевич йде додому та й знову плаче. Жаба
вилізла до нього, квакає:
— Ква-ква, Іване-царевичу, чого ти так засмутився? Або
почув від свого батька слово недобре?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько коровай тобі спекти...
— Не плач, якось буде! Лягай та спи!
Поклала жаба царевича спати, а сама скинула з себе жаб'ячий кожушок і
обернулася дівчиною Василиною Премудрою.
Взяла вона густе решето, дрібне сито, просіяла борошно пшеничне, замісила тісто
біле, спекла коровай — пухкий та м'який, прикрасила коровай різними візерунками
хитромудрими: з боків — міста з палацами, садами та баштами, зверху — птахи
летючі, знизу — звірі хижі. Поклала коровай на золоте блюдо, потім кожушок
наділа — і знову стала жабою.
Вранці будить жаба Івана-царевича:
— Пора, Іване-царевичу, вставай, коровай неси!
Прийшли й старші брати, принесли свої короваї, тільки у них і подивитися нема на
що: у боярської доньки хліб підгорів, у купецької — сирий та кособокий вийшов.
Цар спочатку прийняв коровай у старшого царевича, глянув на нього і наказав
віднести псам дворовим.
Прийняв у середнього, глянув і сказав:
— Такий коровай тільки
з великого голоду їсти будеш!

Дійшла черга і до Івана-царевича. Прийняв цар від нього коровай і сказав:
— Оцей хліб тільки на великі свята їсти!

От знову загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «прийшли
до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царевич йде
додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Ква-ква, Іване-царевичу, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же
я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.

Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царевич
знову зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царевичу, їдь попереду сам! А як стане дощик
накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка
заблискає — то твоя жінка у коштовне вбрання вбирається; а як грім загримить — то
вже їде.
Іван-царевич убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками
вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже
дорогих. Брати стали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз...
— Не смійтеся, — каже, — потім приїде...
Коли це став дощик накрапати, Іван-царевич каже:
— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царевич і каже:
— Це моя жіночка у коштовне вбрання вбирається!
Брати тільки плечима здвигають: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримить грім, аж палац затрусився,
а Іван-царевич і каже:
— Оце вже моя голубонька їде!
Коли так, приїхала під палац карета — шестеро коней запряжені — як змії! Вийшла
Василина Премудра з карети... Аж поторопіли всі — така гарна!

От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й
не надивляться на неї: така гарна, така гарна, що й сказати не можна!
Обідають, то вона оце шматочок до рота, шматочок у рукав; ложку до рота, ложку в
рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку до рота, ложку в рукав,
шматочок до рота, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли у двір: почали музики грати — батько
став запрошувати танцювати. Ті невістки не хочуть. «Нехай вона танцює!» От вона
як пішла з Іваном-царевичем у танець, як зачала танцювати, то й землі не
торкнеться — легко та гарно!
А це: махнула правим рукавцем, куди шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп
і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки
промвляє. Танцювала, танцювала, — далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала
річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти.

От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли
у танець. Танцюють так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто
цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже
танцюють.

А Іван-царевич дивиться на жінку та й собі дивується, як
з такої зеленої жаби та зробилася така гарна молодичка, що й очей не відірвеш!
Далі наказав дати собі коня, поскакав додому довідатися: де вона все те понабирала?
Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий кожушок. У
грубі топилося — він той кожушок у вогонь, тільки димок пішов... Він тоді
знову вертається до царя — саме поспів на вечерю.
Довго вони ще там гуляли, — перед світанком уже пороз’їжджалися. Поїхав і
Іван-царевич зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона увійшла до світлиці, дивиться, — аж кожушка й нема...
Шукала-шукала...
— Чи ти, — питає, — Іване-царевичу, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже, — я кожушок скинула.
— Я, — каже Іван-царевич, — спалив!
— Ах, Іване-царевичу, що ж ти наробив! Якби ж ти ще три дні почекав, я б
довіку
твоя була. А тепер прощай, шукай мене за тридев'ять земель, за тридев'ять морів,
в тридесятому царстві, в соняшниковому державстві, у Кощія Безсмертного. Як три
пари залізних чобіт зносиш, як три залізні хлібини згризеш — тільки тоді й знайдеш
мене ...
Сказала, обернулася білою лебедицею і полетіла у вікно.
Довго Іван-царевич побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що
йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, поклав у торбину
три пари залізних чобіт та три залізні хлібини, почепив торбу через плече і пішов шукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко,
сивий, і питає:
— Здоров, Іване-царевичу! Куди тебе Бог несе?
Розповів Іван-царевич старому своє горе.
— Ех, Іване-царевичу, — каже старий,
— навіщо ж ти жаб'ячу шкіру спалив? Не ти її
надів, не тобі її й знімати було! Василина Премудра мудріша за батька свого, Кощія Безсмертного, вдалася, він за
те розгнівався на неї і наказав їй три роки жабою бути. Ну, та вже нічого
робити, словами біди не поправиш. Ось тобі клубочок: куди він покотиться, туди й
ти йди.

Іван-царевич подякував старому і пішов за клубочком.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається
йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти.
Ведмідь йому й каже йому по-людськи:
— Іване-царевичу, не бий мене: я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалів його, — не вбив.

Іде він чистим полем, дивиться — а над ним летить великий
селезень.
Іван-царевич натягнув лука, хотів, бува, пустити в селезня гостру стрілу, а
селезень і каже йому по-людськи:
— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Буде час
— я тобі в пригоді стану.
Пожалів Іван-царевич селезня — не вбив його, пішов далі голодний.
Раптом біжить назустріч йому заєць.
«Уб'ю цього зайця! — Думає царевич.
— Дуже вже їсти хочеться ...»
Натягнув свій тугий лук, став поцілятися, а заєць каже йому людським голосом:
— Не губи мене, Іване-царевичу! Прийде час — я тобі в пригоді стану.
І його пожалів царевич, пішов далі.

Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за
ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без
води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить:
— Іване-царевичу, не їж мене; кинь краще в море, я тобі за те у великій пригоді
стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
Довго чи коротко — прикотив клубочок у ліс, до хатинки.
Стоїть та хатинка на курячих ніжках, навколо себе повертається.
Каже Іван-царевич:
— Хатинка, хатинка, повернись до лісу задом, до мене передом!
Хатинка послухалася, повернулася до лісу задом, а до нього передом. Увійшов Іван-царевич
всередину і бачить: лежить на печі Баба-Яга-кістяна-нога. Побачила
вона царевича і каже:
— Навіщо до мене завітав, добрий молодець? Волею чи неволею?
— Ах, Баба-Яга-кістяна-нога, ти б мене спочатку нагодувала, напоїла та в лазні
випарила, тоді б і випитувала!
— І то правда! — Відповідає Баба-Яга.
Нагодувала вона Івана-царевича, напоїла, в лазні випарила, а царевич розповів їй,
що він шукає дружину свою, Василину Премудру.

— Знаю, знаю! — говорить Баба-Яга.
— Вона тепер у лиходія Кощія Безсмертного.
Важко буде її дістати, нелегко Кощія здолати: його ані стрілою, ані кулею не
вб'єш. Тому він нікого й не боїться.
— То чи є десь його смерть?
— Його смерть
— на кінці голки, та голка — в яйці, те яйце — в качці, та качка — в зайці, той заєць
— в кованій скрині, а та скриня — на верхівці старого
дуба. І дуб той у дрімучому лісі росте.
Розповіла Баба-Яга Івану-царевичу, як того дуба
дістатися. Подякував їй
царевич і пішов.
Довго він по дрімучих лісах пробирався, в трясовинах болотних
в'яз і прийшов нарешті до кощійового дуба. Стоїть той дуб, верхівкою в хмари
впирається, коріння на сто верст в землі розкинув, гілками червоне сонце закрив.
А на самій його верхівці — кована скриня.
Дивиться Іван-царевич на дуб і не знає, що йому робити, як скриню дістати.
«Ех,
— думає, — де ж то ведмідь? Він би мені допоміг!»
Тільки подумав, а ведмідь тут як тут: прибіг і
вивернув дуб із корінням. Скриня
впала з верхівки і розбилася на дрібні шматочки.
Вискочив зі скрині заєць і пустився навтьоки.
«Де ж то мій заєць?
— думає царевич. — Він цього зайця неодмінно наздогнав би ...»
Не встиг подумати, а заєць тут як тут: наздогнав
того зайця, вхопив і розірвав
навпіл. Вилетіла з того зайця качка і піднялася високо-високо в небо.
«Де ж то мій селезень?»
— Думає царевич.
А вже селезень за качкою летить — прямо в голову клює. Впустила качка яйце, і
впало те яйце в синє море ...
Зажурився Іван-царевич, стоїть на березі і каже:
— Де ж то моя щука? Вона
б дістала мені яйце з дна морського!
Раптом підпливає до берега щука-риба і тримає в зубах яйце.
— Бери, Іване-царевичу!

Зрадів царевич, розбив яйце, дістав голку і відламав у неї
кінчик. І тільки відламав — помер Кощій Безсмертний, прахом розсипався.

Пішов Іван-царевич у кощійові палати. Вийшла тут до нього Василина Премудра і
каже:
— Ну, Іване-царевичу, зумів ти мене знайти, тепер я навіки твоя буду!
Вибрав Іван-царевич найкращого скакуна з кощійової стайні, сів на нього з
Василиною Премудрою і повернувся у своє царство-державство.
І стали вони жити дружно, в любові та злагоді.
