Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Італійська народна казка
Переклад українською – Ілько Корунець
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Бордзиловський
Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:
– Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.
– А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй, – мовила королева, – і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.
Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик.
Щасливі батько з матір'ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї.
Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього – ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.
Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.
І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек.
Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!
Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:
– Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.
Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.
Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.
Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім – двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали – ніщо не могло її розвіяти.
– Де мені знайти три помаранчі? – одно казав він.
Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:
– Ні, це не ті помаранчі, – казав він. – А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.
Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.
Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під'їжджає, коли чує тонесенький голосок:
– Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!
Озирнувся королевич навкруги – ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:
– Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.
Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:
– Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.
– А де ж того ключа шукати? – спитав королевич.
– Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.
Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справді жила сестра цієї феї – в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.
– Дякую тобі, – сказала фея. – Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.
– А де ж та скринька? – спитав королевич.
– Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, – відповіла фея.
Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:
– От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.
Скільки їхав королевич, того ніхто не відав. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під'їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив'язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить – неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу.
Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:
– Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.
– Око заплющене! Спить, спить! – сказала сорока.
– Що ти знаєш, дурненька сороко, – сказав сам до себе королевич. – Усе навпаки.
Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.
– Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.
Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:
– Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене!
– Ага, тепер саме час, – сказав сам собі королевич і зайшов у палац.
Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа.
Узяв, але що ним відмикати, не знав. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув, – і дверцята відчинились.
Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду.
Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня!
А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу – щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пісок розпечений, і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
– З'їм одну помаранчу, – подумав він собі. – Може, хоч якось утамую спрагу.
Не встиг розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.
– Хочу пити! Дай пити! – попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
– Пити, пити, – вже кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під'їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.
Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
– Хочу пити! Дай пити! – попросила вона.
– Он струмок, – сказав їй королевич. – Вода в ньому чиста та холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
– Пити! Дай ще пити! – жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
– Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап'ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь – а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить.
Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства.
Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав'язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.
– Пити! Пити! – попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись, до юнака й промовила:
– Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я – дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотій в'язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
– Бідолашні твої сестри, – сказав королевич. – Це я винен у їхній смерті!
– Але ж вони не померли, – сказала дівчина. – Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть живими людьми.
– А ти мене не покинеш? – запитав дівчину королевич.
– Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, – відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:
– Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.
– Не хочу я ні карети, ні вбрання, – сказала дівчина. – Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.
– Та я ж хочу, щоб ти зо мною в'їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.
Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам поїхав у браму палацу.
Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця.
Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.
– Господи! Невже це я така гарна стала? – вигукнула здивована служниця. – Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!
І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світлом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:
– Агей, ти, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?
– Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене.
Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»
– Побачимо ще, по кого він приїде, – відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.
Сердешна дівчина з помаранчі трималася на гілці, як могла. Проте дебела служниця щораз дужче трясла дерево.
Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.
Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під'їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.
Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.
Служниця те помітила і квапливо сказала:
– Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла смітинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.
Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватися до весілля.
Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли у найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.
Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.
Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча.
Та тільки-но вона витягла, як помаранча з рук – стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:
Сліпа кривда сіла за столом |
Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилась отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим.
Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина – дочка короля помаранчевих дерев.
Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.
– Осьде моя наречена! – сказав він.
Лиху дурисвітку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.
Автор: Італійська народна казка; ілюстратор: Бордзиловський В.Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова