Юрій Коваль

Тигреня на соняшнику

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков і Н.Ніколаєва

У далекій уссурійській тайзі жило тигреня.

Воно було уссурійським від носа до кінчика хвоста, і навіть смужки у нього на спині були уссурійські.

Воно дружило з білогрудими ведмежатами і з дядечком бурундуком, у якого на спині теж були смужки. Тільки у бурундука смужки були вздовж, а у тигреняти поперек. А хто не розуміє, той нехай на малюнок подивиться, які в кого смужки.

Але ця казка не про смужки, а про саме тигреня.

Ціле літо тигреня грало зі своїми друзями. Як вони грали? Дуже просто.

Лізли всі гуртом на найстаріший і найбільший кедр і знаходили там найбільшу кедрову шишку.

Вони відривали цю шишку і кидали униз. Вони думали, що шишка розколеться і звідти вискочать усі горіхи. Але шишка не розколювалася, і горіхи доводилося виколупувати. Але це було дуже приємно – виколупувати з шишки горіхи, що пахли смолою.

Така гра називалася у них – шишковання. Ну, та ви, напевно, знаєте, що бувають такі ігри: малювання, стрибання, горіхорозгризання. Ця гра була дуже схожа на горіхокидання-розгризання.

Вони все грали, грали, як раптом стало холодно.

Пішов сніг, почалася зима.

Спочатку це була маленька зима. І снігу зовсім трохи – на траві та кущах. А потім зима подужчала, набрала сили. Вдарив мороз.

Якось вранці тигреня прокинулося від холоду. Дивиться – друзів його не видно. Немає нікого.

– Де ж вони?

– Та вони всі лягли спати, – проскрекотала пташка кедрівка. – Ти хіба не знаєш, що ведмеді і бурундуки на зиму спати лягають?

Тигреня цього не знало і дуже здивувалося. Як це так? Вони всі сплять, а він не спить. Дивно.

А якщо ти не спиш, що треба робити? Гратися.

Стало тигреня гратися зі снігом. Підкине сніг лапою, а потім ловить сніжинки. Гралося-гралося – набридло.

І тут почалася заметіль. Стало дуже холодно. Замерзло тигреня так сильно, що навіть затремтіло.

– Ти що, змерз, чи що? – почуло воно раптом.

А це дядечко бурундук вискочив зі своєї нірки, яку вирив під корінням дерев.

– Залазь-но до мене, – каже, – зігрієшся. У мене тепло.

От полізло тигреня до бурундука. Лізе-лізе, а залізти не може. Нірка – маленька, а тигр – великий.

І поки тигреня лізло, бурундук позіхав, позіхав – та й заснув до самої весни.

Пішло тигреня по тайзі. Раптом чує – хтось хропе. Подивилося, а це старий кедр хропе.

«Невже теж заснув?» – подумало тигреня.

– Та ти що! – прокричала кедрівка. – Кедри ніколи не сплять. Ось берізки та осики взимку засинають, а кедри – ніколи.

– Хто ж це там так голосно спить? – сказало тигреня і полізло на верхівку кедра.

А там, неподалік від верхівки, було величезне дупло. А в дуплі спала ведмедиця зі своїми ведмежатами.

Адже це бурі ведмеді на землі сплять, у барлозі, а от уссурійські білогруді ведмеді на деревах живуть, на деревах ростуть, на деревах влаштовують барліг. Зазирнуло тигреня до барлогу, а ведмедиця розплющила одне око і каже:

– Ти що, малий, замерз, чи що? Залазь до нас, у нас тепло.

Залізло тигреня в дупло і тільки-но зібралося згорнутися в клубочок, як ведмедиця вдихнула, а потім так видихнула, що тигреня вилетіло з дупла.

Летіло воно, летіло в повітрі, а потім у сніг впало. Але не сильно впало, не забилося, а тільки занурилося у сніг. І поки воно летіло, воно весь час думало: «Добре було б десь згорнутися в клубочок, щоб зігрітися».

І от, коли воно впало у сніг, воно відразу згорнулося клубочком і трохи зігрілося. Тільки воно зібралося заплющити очі, щоб заснути, як раптом побачило на землі під снігом насіннячко соняшника.

І тигреня одразу захотіло це насіннячко розгризти та з'їсти, але потім подумало: «Не можна ж все на світі з'їсти. Шкода мені цього насіннячка, адже воно, напевно, замерзло». І тигреня подихало на насінину.

Насінина трохи ворухнулася. Подихало ще – вона тріснула, і з неї проклюнувся зелений паросток.

Обгорнуло його тигреня своїми м'якими лапами, поклало голову на лапи, та й заснуло під завивання хуртовини.

І поки тигреня спало – насіннячко зігрілося і почало рости, рости, зростати, зростати, і навіть поступово розквітати. І ось сталося справжнє диво: прямо посеред тайги та посеред зими зацвів соняшник.

Він піднявся високо-високо, піднявся вище усіх дерев, під самісіньке сонце, і вже там, під сонцем, соняшник розкрився.

І там, нагорі, прямо на соняшнику спало тигреня.

І було йому, звичайно, тепло, тому що всі бурі й заметілі вирували внизу.

– Тигреня на соняшнику! – кричала кедрівка. – Тигреня на соняшнику!

Потім прийшла весна. Прокинулися бурундук і ведмежата. Видерлися на соняшник, а там – тигреня спить. Розбудили його.

– Як я сюди потрапив? – здивувалося тигреня.

– Ти зігрів насіннячко, – сказав мудрий дядечко бурундук, – а тепер воно тебе гріє.

Ось і літо красне прийшло, літо спекотне, уссурійське. Тигреня за соняшником доглядає, кігтями землю розпушує, ведмежата воду зі струмка носять, соняшник поливають. Добре тигреняті. І всім звірам добре.

Настала осінь. Якось увечері зібралися друзі на соняшнику, ягоди їдять, горіхи гризуть.

– От як гарно! – сказав мудрий дядечко бурундук. – І видно далеко скрізь.

– От би нам усім на соняшниках жити!

– Дурниця! Дурниця! Дурниця! – кричала кедрівка. – На всіх соняшників не вистачить!

І тут повіяв холодний вітер. Захитався соняшник. Побігли додому бурундук і ведмежата. Залишилося тигреня само.

І знову пішов сніг. Схилився соняшник до самої землі від вітру та від снігу. Засмутилося тигреня. Залізло воно під свій соняшник і побачило на землі кілька останніх насінин. Згребло їх докупи, притиснуло до себе, та й заснуло.

І що ж ви думаєте? Наше тигренятко все насіння зігріло.

І виріс узимку посеред тайги цілий соняшниковий букет. Розкрилися величезні квіти, і на кожному соняшнику хтось під сонцем грівся:

Там – ведмежа.

Там – лисеня.

Там – вовченя.

А вже на найвищому соняшнику міцно спало тигреня.