Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт



Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Ванда Марковська, Анна Мільська

Норвезька казка

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ірина Шевченко

Це було давно, дуже давно, коли по землі ще ходили добрі чарівниці, в лісах жили гноми, а королевичі з’являлися перед бідними сиротами і у золотих каретах везли їх до кришталевих палаців.

В одному невеликому селі понад морем жила дівчинка на ймення Карі, єдина донька вбогих рибалок. Рано померла її мати, а по смерті матері батько взяв удову із сусіднього села і привів до себе разом з дочкою Інгою. Карі була прекрасна, як мрія, і сором’язлива, й тиха, й лагідна, і до праці охоча, і кожному готова прислужитися. Цілісінькі дні вона поралася по господарству, годувала кури та гуси або йшла з батьком над море, допомагала йому плести сіті й кошики на рибу.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Коли у хаті оселилися мачуха з дочкою, важкі дні настали для Карі. Інга була світлом у віконці для матері, усе вона їй дозволяла, пестила і догоджала їй, і лише плекала єдину мрію – видати дочку заміж за багатого, щоб стала господинею на великім дворі і не натрудила білих ручок.

Виросла Інга гарною дівчиною, але серце мала холодне й нікого, крім себе, не любила. Весь час вона лише приміряла нові сукні, дивилася у дзеркало і виглядала у віконце, чекаючи казкового королевича, і котрий би одружився з нею. Вона зовсім не дбала про роботу, її мало обходило, що інші зрання й до пізнього вечора працюють за шматок хліба.

Щоранку вона ставала перед дзеркалом, розчісувала коси, і, заплітаючи їх, питала у матері:

– Чи правда, що я найкраща від усіх Дівчат?

А мати, милуючись, відповідала:

– У цілім світі нема кращої, донечко. Навіть у королівському дворі.

– А хлопці у селі кажуть, що Карі краща від мене!

– Карі? Оте бридке дівчисько?! – сміялася мачуха, – то що, їм очі повилазили?.. Та нема чого дивувати, така, як ти, не для них. Тобі у золотій кареті їздити і панувати у високому замку!

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

А тим часом сердешна Карі мусила доглядати усе господарство, носити воду у важких дерев’яних відрах, варити страву, напувати корову, давати сіна та вівса коневі, рубати дрова й сушити рибальські сіті. Але дівчинка ніколи не скаржилася батькові, коли вертався з рибалки, завжди зустрічала його привітною посмішкою, а коли здіймалася буря на морі, вона самітньо стояла на березі і годинами виглядала батькові човни, які ледь було видно вдалині серед високих пінистих хвиль.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Одного разу сталося нещастя. Схопився страшний вихор, розлючене море билося в береги. В усіх рибальських хатинах запанував страх – за батьків, чоловіків і синів, які до схід сонця вийшли у море.

Цілу ніч Карі стояла під вітром і дощем і молила Бога, щоб повернув її тата. Але тато не повернувся. Лише його розтрощений човен викинули хвилі на прибережний пісок...

Від тієї пори життя бідної сироти стало ще гіршим. Мачуха скинула всю роботу на бідну падчерку. Обидві, мачуха та Інга, не шкодували лайки та стусанів, жаліли сироті шматка хліба.

А Карі, лагідна й тиха, все терпіла і ніколи не скаржилася, тільки її великі голубі очі ставали ще сумнішими, а сльози стискали горло.

Лише вночі, коли мачуха з Інгою засинали у світлиці, Карі тихо вставала зі свого убогого ліжка і потай прямувала до моря. Тут, під ясними зорями, що мигтіли у небі, могла нарешті виплакатися досхочу і поскаржитися на свою долю...

Якось одного разу стояла так у пітьмі, хвилі тихо сплескували біля її ніг, і раптом здалеку пролунав дзвін із сільської каплиці. Він бив дванадцяту ночі. Коли затих останній удар, Карі здалося, ніби вона чує голос з моря:

– Чого плачеш, донечко, хто тебе скривдив?

– Боже, то голос тата, якого взяли хвилі, то його голос, я пізнала! – скрикнула Карі плачучи.

– Витри сльози, доню, заспокойся та вертайся додому. На тебе чекають щастя й велика радість!

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Повернулася Карі до хати, а серце б’ється, трохи не вискочить... До самого ранку думала про дивну пригоду, яка з нею сталася. Не могла збагнути, чи то був сон, чи насправді?

– Е, то певно морські хвилі дужче зашуміли, а я, бідна, подумала, що чую батьків голос, – зітхнула Карі, і знову, як і щодня, зрання взялася до роботи.

Але робота їй не йшла, сльози душили горло, все падало з рук.

– Ану зніми мені дзеркало зі стіни, – сказала позіхаючи заспана Інга.

Зняла Карі дзеркало зі стіни і подала сестрі. Та Інгу хилив сон, дзеркало випало у неї з рук й розбилося на друзки.

– Ти, незграбо, що ж ти наробила, – люто скрикнула Інга, – розбила моє дзеркало! – і вдарила дівчинку.

Побачивши розбите дзеркало, мачуха сплеснула руками:

– Хто розтрощив дзеркало? Воно мало принести щастя моїй Інзі!

– Карі розбила, навмисне розбила, заздрісна!

– Ну, я ще порахуюся з тобою, дорогенька! Більше тебе задурно не триматиму в хаті! Віднині маєш щоденно окрім твоєї звичної праці плести по десять сітей на продаж. Берися до роботи, ледащо! І якщо не сплетеш стільки сітей, геть з моїх очей!

Пішла Карі до хліву, сіла доїти корову, а сама дрібними сльозами обливається. По тому, бідна, взялася плести сіті. Руки їй болять, цупкі нитки ятрять пальці, та нема кому пожаліти сиротину...

А мачуха тим часом заспокоює Інгу і мовить:

– Не журися, донечко, невдовзі вельможною панєю станеш, я вже про все подбала. Завтра у столиці увечері король бучне свято справляє – на честь свого сина, короленка, який повернувся з-за моря. Вберися гарно, я поїду з тобою до замку, тільки-но він тебе побачить, більше ні на кого й не гляне. Він візьме тебе за жону.

Назавтра від самого ранку мачуха почала вбирати свою дочку. Наділа їй на шию червоні коралі, у коси вплела червоні стрічки, на плечі накинула шаль, гаптовану золотими нитками і наказала падчерці запрягти коня та заклечати візок зеленим віттям та квітами.

– А ти пильнуй господу та плети сіті! – наказала вона Карі. – Запам’ятай, коли повернемось з міста, все має бути зроблено, інакше пошкодуєш!

На тому хльоснула батогом, кінь рушив, візок затуркотів битим шляхом і зник за поворотом.

А Карі взялася до роботи: підмела хату, прибрала хлів, насипала курям зерна, погнала свою любу корівку на пасовисько, затим пішла до моря плести сіті.

Звиває і розвиває Карі нитки, переплітає їх і зав’язує у вузлики, та хоч і мала вправні руки, встигла сплести до присмерків лише три сіті.

Дивиться Карі, вже сонце хилиться до заходу, а кінця роботі ще не видно.

– Що я, бідна, робитиму, коли мачуха повернеться? Пальці болять, руки терпнуть, а я лише четверту сіть починаю, – бідкалася плачучи сирота.

Раптом тихо сплеснула морська хвиля, біла піна розтеклася по піску. Здалося дівчині, ніби знов з морської глибини чути голос:

– Не плач, моя доню, я не дам тебе скривдити!

Скочила Карі і почала, затамувавши подих, вдивлятися у морську широчінь, позолочену вечоровою зорею. Та море було тихе, спокійне, навіть вітерець не хвилював ласкавої гладіні моря, тільки раптом над головою Карі з’явилася сріблясто-біла чайка і почала голосно кигикати, ніби кликала когось на допомогу.

– Аг, аг, аг! Ейгіек, ейгіек, к’яувілс! – кричала чайка, кружляючи все нижче й нижче.

У повітрі знявся шум, на небі показалася біла хмара, й тисячі чайок з криком позліталися на узбережжя, лопочучи крилами.

Вони накинулися на мотузки й нитки, що лежали на піску, й почали їх переплітати міцними дзьобиками, зав’язуючи вузлики, швидко, ніби ткацькі човники – і вмить – яке диво! – сіті були готові. Чудові, міцні, з дрібними вічками, такі, що й найліпший майстер не зробив би.

Тільки-но птахи закінчили свою працю, одразу залопотіли крилами, знялися сріблястою хмарою й полетіли над морем. Карі то сміялася, то плакала від радості, не вірячи власним очам, а потім довго-довго вдивлялася у хвилі, що тьмяно виблискували, і вслухалася в їхній шум.

І раптом у тихому сплеску води Карі виразно почула слова:

– Карі! Мерщій біжи додому і склади сіті у шопі. А потім якнайшвидше їдь до королівського двору. Але пам’ятай, тільки-но годинник вдарить дванадцяту годину ночі, хутко повертайся додому, аби мачуха застала тебе за звичною роботою!

Швидко-швидко згорнула Карі сіті й побігла. Занесла їх до шопи, аж бачить – там лежать дивні шати, шовкові, сріблясті, виблискують перлами та коштовними каменями.

Тремтячими руками вбрала Карі сукню, що блищала, ніби луска дивовижної риби, підв’язала коси золотою стрічкою, на плечі накинула довгий пишний червонястий плащ. Але найдивовижнішою була вуаль, прозора, як ранковий серпанок, ніби з сріблястої сіті, сплетеної з сонячних променів.

Переступила Карі поріг, аж бачить – на неї чекає пишна золота карета, запряжена шістьома білими рисаками, з лазуровими копитами, лазуровими гривами та хвостами, а шерсть у них виблискує краплинами морської піни, ніби вони щойно вийшли з водних глибин. Коні нетерпляче порскали, закусували золоті вудила, а коли побачили Карі, радісно заіржали.

Ледве Карі сіла в карету, коні рвонули й помчали до міста. Бачачи цей дивовижний виїзд, люди з подивом зупинялися й казали:

– То певно якась заморська королівна іде до нашого володаря!

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Приїхала Карі на королівське подвір’я, вийшла із золотої карети й попрямувала до королівських покоїв, а все вельможне панство розступилося перед нею і схилилося у поклоні.

При появі чужинки у святковій залі запанувала тиша, сам король підвівся з трону й мовив:

– Хто би ви не були, чарівна гостино, вітаю вас у своєму палаці!

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

А королевич не зміг відірвати погляду від Карі, запросив її до танцю й увесь час захоплено дивився їй в очі, так зачарувала його краса дівчини.

Але швидко спливав час. Музика грала, яскраво палали світильники, а королевич з Карі танцювали й танцювали, і їм здавалося, що цілий світ разом із ними поринув у танок...

Раптом на замковій вежі годинник почав бити дванадцяту годину. Карі ніби прокинулася від чарівного сну й мовила:

– Настав час мені повертатися додому!

– Ще один-єдиний танець! – благав її королевич.

Та Карі, ніби сріблясто-золота хмаринка, промайнула залою, і тільки шматок серпанкової вуалі залишився в руках у королевича. А дівчина вже була біля брами, вже збігала униз мармуровими сходами й швиденько сіла в карету. І тієї самої миті годинник бамкнув останній, дванадцятий раз. Рисаки голосно заіржали і як вихор помчали Карі додому, а потім, коли вона вийшла з карети, вдарили копитами, поскакали до моря й зникли у хвилях.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Скинула Карі чарівні шати, вбралася у своє стареньке вбрання й лягла спати.

Ледь розвиднилося, Карі підхопилася з ліжка й почала прибирати в хаті.

Опівдні мачуха з дочкою повернулися додому. Кінь натомився і ледве тягнув візок, хоч мачуха поганяла його й била батогом. Зайшли вони до хати і їх, сердешних, аж тіпало від злості.

Королівські слуги навіть не пустили їх до палацу. Цілу ніч вони просиділи з іншими цікавими попід замковим муром і тільки здалеку крізь відчинені вікна бачили королівські забави. Розповіли, що бачили красуню у сріблястих шатах з пишною серпанковою вуаллю, яка приїхала в золотій кареті і танцювала з королевичем, а той, як зачарований, дивився на неї. На власні вуха чули, як він після втечі незнайомої кричав:

– Землю і небо переверну, а знайду мою кохану! Вона єдина буде мені дружиною, а інакше нема мені ані щастя, ані долі!

Побачивши та почувши все те, мачуха з Інгою позеленіли від злості й рушили додому.

Мачусі захотілося зігнати злість на падчерці, але в хаті було прибрано, все лежало по своїх місцях, кури і гуси були нагодовані, корову подоєно, вогонь розведено, а стіл накрито до обіду.

– А сіті всі готові? – спитала мачуха і вже взялася за дрючок, певна, що Карі не могла сплести стільки сітей.

– Готові, – відповіла Карі.

Подивилася мачуха на сіті і аж заніміла від подиву – такі вони були міцні, з такими дрібними вічками, так добре сплетені. Промовчала мачуха й одразу дала Карі іншу роботу, щоб та не сиділа склавши руки.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Назавтра пішла селом чутка, що короленко всюди розшукує незнайому красуню, яка раптово опівночі зникла з замку, що він не обминає жодної оселі – ані заможної, ані бідацької, не пропускає жодної панни і показує усім шматок золотистої вуалі – єдиний слід від тієї, що полонила йому серце й душу. Але жодна з дівчат не мала подібного вбрання.

– Мамо, – мовила Інга, – я годна занапастити душу, аби тільки побратися з королевичем і стати володаркою високого замку.

– Я тільки про те й мрію, дочечко. І вдень, і вночі думаю, як тебе видати заміж за королевича і побачити тебе в золотій короні. Знаєш, що ми зробимо? У мене в коморі є моток золотистих шовкових ниток. Звелю Карі виткати з них тонесеньку прозору вуаль, подібну до тієї, що була у чужинки. Карі до роботи вдатна, як накажу, за одну ніч зробить. Королевич тільки-но побачить цю вуаль, забуде все на світі.

Як задумали, так і зробили. Бідаху Карі засадили ткати вуаль, а самі лягли спати.

– Запам’ятай, щоб мені скінчила роботу до ранку! – суворо наказала мачуха.

– Бо інакше я тобі очі видеру! – додала Інга.

Цілу ніч сиділа Карі і ткала золотисту вуаль для Інги, і хоч очі від утоми застеляли сльози, ні на мить не кидала роботи. Часом тільки, коли згадувала молодого королевича, як він з нею танцював у високому замку, щаслива усмішка осявала її личко. Чи то сон був, чи насправді?..

Коли Інга пробудилася, сонце стояло вже високо в небі. Прибігла до Карі і кричить:

– Дай мені швидше вуаль! Ой, яка гарна, саме така, як та! Якщо до нас завтра завітає королевич і побачить мене у цій вуалі, одразу візьме мене до замку. А чого ти так зблідла, дурненька? Мабуть заздриш, що я така гарна? Тобі судилося весь час робити, а мені – королівною стати. Зараз же прибери двір і хату, прикрась зеленню та квітами, бо мій наречений уже в дорозі.

Вхопила Інга зіткану вуаль, за допомогою якої хотіла ошукати королевича, і побігла до матері. Вбирається Інга у гарну сукню, укладає коси, як на свято, й щохвилини нетерпляче виглядає, чи не їде королевич?

А Карі сидить собі на призьбі й плете сіті, як і щодня. Босоніж, у старенькій сукенці, убога хустина накинута на плечі, сирота, та й годі. Але окраса її – очі, гарні, мудрі, голубі, як небо навесні. Довгі коси спадають до землі, а на устах грає сумна посмішка.

Раптом застукотіли копита по дорозі, – аж то королевич їде зі своїм почтом. Зупинив коня, зіскочив на землю, став перед переляканою дівчиною, витяг шматок золотистої вуалі, і каже:

– Я шукаю ту, що зникла з моїх очей, але залишилась в моїм серці! Це єдине, що лишилося на згадку про неї... Може тут ховається та красуня, що носила золотисту вуаль?

Опустила Карі очі, а серце трохи не вискочить.

Але тієї самої миті її відштовхнула розлючена Інга, пишно вбрана, розмальована, обвішана стрічками та коралями, у перстенях, як на ярмарок, а на плечах – вуаль, зіткана Карі минулої ночі.

– Вітай мене, королевичу! – зухвало мовила Інга. – Я хотіла випробувати тебе. Але мені не вдалося від тебе сховатися. Ти знайшов мене навіть у мужицькій хаті.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

Королевич вже хотів радісно вітати свою милу, несподівано знайдену, але раптом забарився і чогось замислився. Чи не вир танцю тоді його так закружляв? Невже ця дівчина – та сама казкова красуня, що так припала йому до серця? Очі в неї гарні, але холодні, і чомусь виблискують злим блиском, на устах – нещира посмішка, а голос має високий та писклявий.

Витяг королевич шматок вуалі, дорогу пам’ять про незнайому. І цей уривок золотистої сіточки сказав йому всю правду, розвіяв всю непевність.

Він, ніби питаючи, простяг руки до свого почту, і всі вони в один голос закричали:

– Це підступ! Наш пане, вона вас хоче ошукати! Погляньте, як дивно виблискує у ваших руках шматок вуалі незнайомої, це ж якась незнана тканина, невідома робота!

Розгнівався королевич і крикнув:

– Геть від мене, брехлива істото! Від першої хвилі, як я тебе побачив, відчув, що ти мене хочеш обдурити!

Зблідла Інга, як смерть, і заплакану повела її мачуха до хати.

А королевич сів на коня і хотів уже їхати, аж раптом його погляд впав на Карі, яка собі тихо сиділа і плела сіті.

Він вдивлявся довго-довго у її голубі, як небо, очі, дивився на довгі коси, на личко, подібне до розквітлої троянди, і не міг відвести від неї погляду.

– Хто ти, дівчино? – спитав нарешті королевич.

– Я – Карі, сирота з цього села, – відповіла вона і зашарілася.

Королевич здригнувся, почувши цей голос.

Хіба не так розмовляла незнайома з балу? А ця усмішка, сумна та лагідна? Боже ж мій, не можу собі уявити! То – вона!

– Скажи мені, чи не ти була минулої ночі у замку? Чи не тебе я запросив тоді до танцю? Чи не ти раптом зникла опівночі з зали? І чи не твоєї вуалі то шматок?

Карі не могла вимовити ані слова, бо не могла сказати неправду, дивлячись йому в очі, найдорожчі у світі – тому, хто полонив її серце на все життя. Пополотніла, соромлячись свого бідного вбрання, й тільки одна думка нею володіла: куди втекти? Де їй сховатися? Хто повірить, що вона, убога сирота, у пишній кареті, у дивних шатах, небачених у світі, насправді побувала у королівському замку?

Тому вона тільки затулилася, соромлячись, рибальською сіттю і мовчала.

Але що то за диво сталося? Сіть раптом перетворилася на ту саму золотисту вуаль, легку, як ранковий серпанок, а бідна її сукенка заблищала, ніби луска чарівної срібно-золотої риби, і дивні бальні шати, в які була вбрана Карі тієї урочистої ночі, огорнули її.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала

На дорозі затуркотіли колеса, і раптом усі побачили, що від моря їде золота карета, запряжена шістьома білосніжними рисаками з лазуровими гривами.

Гей, скільки було тут радощів!

Який захват палав в очах у королевича, коли він дивився на Карі, свою наречену!

І поїхала золота карета ген на високий замок, до короля.

Одразу справили бучне весілля, поз'їжджалися гості зблизька і здалеку, щоб побажати щастя молодим.

А Інга й мачуха залишились у своїй хаті самі.

Про Карі, бідну сирітку, що королівною стала



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Автор: Мільська А., Марковська В.; ілюстратор: Шевченко І.






Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова